Читайте также:
|
|
Подготовка до Війни.
У обществеї-шой атмосфері початку XX в. опгчетліво відчувалося посилення угрозьі войньї. Про неї нагадували почастішали международіїьіе крізісьі, прямо затрагівавшіс ії тересьі Франції та її союзніцьі Росії: російсько-японська війна, два марокканських і боснійська крізісьі, Балканські войньї. Вьізовом безпеки своєї країни вважає французьі крупно масштабіьіе программьі переозброєння армії і флоту, здійснювала-шіявшісся в Гсрманіі. Позтому по мірі того, як остьівалі пристрасті, возбуждсіньїе справою Дрейфуса і відділенням церкви від держави, на первьій план в галузі зовнішньої і внутрішньої політики виступали вопросьі укреплснія обороноздатності.
Международньїе позиції Франції значно посилилися завдяки діяльності видного політика і дипломата Теофіля Делькассе, який обіймав у 1898-1905рр. пост міністра іноземних-ньіх справ. Він домігся укладення секретної угоди (1907.) З Італією, вьізвавшего охолодження у її відносинах з Німеччиною, і поклав край багаторічній ворожнечі з Великобританією. У 1904 р. з нею бьіло підписано угоду по колоніальньїм волросам, открьівшее ЗРУ дружественньїх відносин між обома країна-ми, відому як «сердечна згода» (Антанта). Значітельньїе зусилля доклав Делькассе дня укладення в 1907 р. аналогічний-ного угоди між Великобританією і Росією, яке призвело до утворення Троїстого згоди.
Однак серйозною проблемою для французької дипломатії було небажання Великобританії соязьтать собі руки фор-мальньїм военньш союзом, а також сварка з Росією під час боснійської кризи. Зтім труднощами скористався Кайо, которьтй вьінаїїшвал іншу концепцію зовнішньої політики Фран ції. Запорукою її безпеки він вважав угоду з Німеччиною з широкого кола спорньїх проблем і тесньсй союз з країнами Південної Европьі - Італією та Іспанією. Зрозуміло, Франції в зтом союзі відводилася провідна роль.Здійснити зпгу програму Кайо попьітался під час марокканського кризи 1911 р., коли ои займав пост главьі уряду. У результаті переговорів Кайо вдалося досягти компромісу з Німеччиною: в обмін на передачу їй частини французекіх володінь в Тропічній Африці вона відмовилася від своїх домагань на Марокко. Однак общсст-венное думка Франції визнало умови компромісу невьігодньї-ми, навіть унізітельньїмі. У ході парламентських пренлй встяп питання про довіру кабінету, і Кайо подав у відставку.
Його зовнішньополітична програма виявилася неприйнятною не тільки для откровенньїх націоналістів і прихильників реван ша, але й для значної частини людей, принципово отвер-гавшіх війну як спосіб вирішення международньїх конфліктів. Йдеться насамперед про анархо-синдикалістів і соціалістів, які не уявляли собі Іпой альтернатівьі війні, крім реоолю-ції, і вьінашівавшіх наівнме, а часом і авантюристичні планьї протидії їй. Політико-ідеологічні разногла-ся завадили прихильникам світу у Франції вьіработать Реаліс-тичні і популярну програму борьбьі із загрозою войіьі.
Оскільки суд миру і падіфізм бьілі свойственньї насамперед соціалістам і радикалам, то основний тягар работьі, пов'язаної з підготовкою Франції до війни, лягла на партії, що стояли від них справа. Ініціатива належала левьім рес-публіканцам, которьіе рівною мірою користувалися довірою і «левьіх», і «правьіх», а крім того, володіли всіма преимущест вами однією з основньїх правітельотвенньїх партій. На вьісшіе государствешше посади вони вьідвігалі людини, которьій за своїми лічньїм якостями явно не міг претендувати на роль попу лярного вождя, але чудово міг впоратися з обов'язками організатора спільної работьі людей разньїх переконань. Таким людиною бьіл Р. Пуанкаре. Він свідомо тримався в тіні з часу справи Дрейфуса, чим заслужив собі репутацію обережний-ного, не схильну до поспешньїм і нсобдуманньїм крокам полі-тика. Крім того, його прізьівьі до зміцнення обороноспособнос-ти Франції вселяли багатьом французам більше довіри, ніж зстравагантньїе плані запобігання войньї, вьідвігавшіеся прихильниками світу. Після відставки кабінету Кайо імеіно Пу-Анкарі бьіло доручено в яіваре 1912 сформувати новий правітсльство.
Його пребьіваніе на посту прем'єр-міністра ознаменувалося рядом важньїх заходів щодо посилення вооруженньїх сил Франції. Незважаючи на опозицію соціалістів, бьіла схвалена військово-морська програма, згідно з якою до 1920 флот насчітьівал бьі 28 броіеносцев (у строю знаходилося вже 18 кораблів зтого типу) і 52 міноносця. Вартість зтой программьі оцінювалася в 1,4 млрд франків (близько третини річного бюджету страньї). Крім того, вирішено бьіло створити воєнную авіацію. Поряд з прінятьі-ми раніше заходами - посиленням артилерії армійських корпусів, створенням в 1911 р. посади головнокомандуючого армією, яку зайняв генерал Жоффр, - все зто свідетольствовало про серйозність военньїх приготувань Франції. Ставши президентом республіки, Пуанкаре добілея продовження Єрок службьі в армії з 2 до 3 років, що дозволило збільшити її чісленіость в мирний час з 540 тьма. до майже 700 тьма. осіб (проти 860 гью. п Німеччини). У 1913 р. відповідний закон бьіл прийнятий вопрс - ки опозиції соціалістів і значної частини ра ^. Ікаля.
Багато в чому завдяки старанням Пуанкаре Франція напередодні войньї встановила справді союзницькі відносини з іншими державами Згоди. С1913 р. налагодилося військове сотрудничест-во з Великобританією (проведення совместіьіх маневрів, кон сул ьтаціі Генеральньїх штабів). Вдалося усунути недоразуме-ня і у відносинах з Росією, куди в 1912-1913 рр.. дваждьі - як прем'єр-міністра і президента - вьіезжал Пуанкаре. Його третін візит до Росії в липні 1914 р. співпали з найгострішим мсждународньїм кризою, перероешім у світову війну.
Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 188 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Внутрішня політика Франції на початку ХХ ст.: Лівий блок та кабінет Клемансо. | | | ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ |