Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Етнічний розвиток українських земель в період Козаччини.

Читайте также:
  1. А тем временем в подземелье...
  2. АВТОХТОННІ ДОКУМЕНТАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА ПЕРІОДУ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ «ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ».
  3. Административная и уголовная ответственность за земельные правонарушения
  4. Адмирал Хорти, правитель Венгрии, не мог отказать ему в этом, потому что при расчленении Чехословакии получил часть восточных земель этой страны.
  5. Алгоритм використання в українських ЗМІ.
  6. Араби в Іспанії. Реконкіста та її вплив на соціально-політичний розвиток країн Піренейського півострова.
  7. Бонитировка почв и рейтинговая оценка земель

Результатом дії зовнішніх чинників на етногенез є утворення державності, якому передує формування етнополітичної, загальнодержавної (власне національної) самосвідомості. Факт утворення етносом держави свідчить про перетворення етносу в націю. Іншими словами, етнос стає нацією за умов визначеності національної самосвідомості та створення держави. На території України такою державою була Київська Русь. Чи не було це актом націогенезу українців, адже в наявності нібито всі складові нації?
Період формування Київської держави можна вважати початком націогенезу українців, хоча він і не дістав тоді завершення. По-перше, через нетривалість Київської держави, котра об'єднувала різні, хоч і споріднені, етноси; по-друге (і це головне), самосвідомість етносів, котрі утворили державу, як і їхні етноніми, тоді ще не набули чіткої орієнтації на українство.
До речі, багатоетнічність Київської держави (за теорією Я. Дашкевича, від «альфи» до «дельти»), на перший погляд, працює на користь одіозної концепції «єдиної колиски». Коли ж деміфологізувати її та спробувати підійти до цього явища з суто наукових позицій, виявиться, що таких «колисок» можна нарахувати декілька. Однією з них була індоєвропейська культура — спільна для багатьох народів. На рубежі II—І тисячоліть до н. е. із цієї «колиски» відокремилося кілька слов'янських народів, у тому числі східнослов'янських. Якщо ж далі конкретизувати етнокультурний склад нашої прадавньої основи, то доведеться визнати, що ми знаходилися в одній «колисці» не тільки зі слов'янськими, але й з германськими, романськими, балтськими, індійськими, іранськими, кельтськими, вірменським, грецьким та албанським народами, бо всі вони становили єдину, принаймні мовну, сім'ю.
Це, так би мовити, — «велика сім'я». Пізніше з неї утворилися і «малі сім'ї», зокрема східнослов'янська, в межах якої формувалися етноси та нації, — і цей процес триває, вибудовуючи нові «колиски» вже на локальному етнічному грунті. Але разом із тим йде і інтеграційний процес — усвідомлення представниками різних націй своєї причетності до етнічних спільнот якогось вищого порядку: до слов'янства, до європейської культури, а можливо, і до індоєвропейської. І це природно, оскільки в кожній національній культурі (і українській в тому числі) закладений етногенетичний код причетності до великих етнокультурних угрупувань, що колись склалися.
Отже, спільність традиційної культурної основи пов'язує українців із великою групою колись споріднених народів, у тому числі слов'янських, зокрема з росіянами та білорусами. Тільки у такому аспекті й слід розуміти феномен «єдиної колиски». Час та місце, як і механізм виникнення різних народів, були різними; тому всі народи й самобутні, хоч іноді і мають спільну етнокультурну основу. Несхожість — головна ознака етносу, більше того — етнос існуватиме доти, доки він визначатиметься оригінальністю. Певною своєрідністю позначений і націогенез — формування головних ознак нації, тобто етносоціальної спільності, яка має всі ознаки етносу, чітко виражену національно-державну самосвідомість та державні атрибути. Зародки націогенезу українців з'явилися ще за Київської Русі, але етногенетичний процес тоді, як вже зазначалося, був перерваний, відновившись у XV—XVII ст. Такою є специфіка націогенезу українців.
Проте націогенез як явище має усталений механізм дії та єдині закономірності прояву. Щоб їх зрозуміти, треба повернутися до ключових понять «етнос» та «нація», котрі визначаються певним набором характеристик: єдністю походження, культури, мови, самосвідомості, господарського життя, території. При визначенні нації традиційно додаються такі ознаки, як наявність спільного ринку, держави, капіталістичних соціально-економічних відносин. Оскільки ж такий набір структуроутворюючих ознак етносу й нації є еклектичним, існує інший підхід — визначення характеристик, які б розкривали їхню внутрішню сутність. Основні з них такі: національні інтереси, національна ідея, національна самосвідомість, національна культура, національні символи (гасла) — цілісна система, що приводиться у дію лише за наявності загальнонаціонального піднесення.
Коли виходити з такого розуміння нації та ще й з конкретних історичних подій, які зумовлювали націогенетичні процеси, слід відмовитися від усталеної теорії формування української нації, котра визначає націогенез українців як результат розвитку буржуазних соціально-економічних відносин. Виходить, що він розпочався лише наприкінці XIX — на початку XX ст., а завершився просто-таки за радянських часів, коли була створена держава — УРСР.
В дійсності ж українська нація сформувалася набагато раніше, на зламі XVI—XVII ст., коли каталізаторами цього процесу виступили, як відзначає Я. Дашкевич, загроза фізичного винищення з боку Степу, польське національне гноблення і внутрішня зрада (утворення церковної унії). На хвилі національного піднесення зростала національна самосвідомість, що проявлялась на двох рівнях: побутовому та ідеологічному. На першому рівні це було усвідомлення своєї причетності до «руського народу», на другому ж, вищому, — боротьба за національні права, культурні традиції нації (у тому числі за офіційне визнання української мови), за чистоту релігійних канонів, за творення національних державних інститутів та атрибутів.
Більшість цих прагнень тоді були реалізовані, — щоправда, на регіональному рівні, у лівобережних районах України. Саме там, на Київщині та Брацлавщині, створювалась українська державність — козацька республіка, національно-територіальна адміністрація, національне військо, — тобто всі національні атрибути та символи, що дали поштовх для творення української нації. Українська нація зародилася саме у ті буремні часи національно-визвольної боротьби, хоч націогенетичний процес тривав і далі. Він «дозрівав» через ряд етапів, відомих як національно-культурне відродження. Розпочавшись у XVI ст. як військово-політичне відродження, воно продовжилось наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20-х роках XX ст. — як державно-політична розбудова, нарешті, у наші дні — у формі загальнонаціонального піднесення, зачіпаючи всі важливі сфери життя українського народу.


Дата добавления: 2015-09-03; просмотров: 179 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Предмет, завдання і значення курсу історії України. | Сутність понять „етнос",„народність", „народ ,„нація".Основні концепції формування українського народу. | Стародавні етнічні процеси на території України та їх роль в етногенезі українців. | Теорії прабатьківщини слов'ян та основні етапи слов'янського етногенезу. | Вирізнення українського народу із давньоруської етнополітичної спільноти | Український етнос в умовах кризи давньоруської державності та золотоординського поневолення | Становище українського етносу в XIX – XX ст. | Особливості формування української нації. | Роль і значення української діаспори в сучасному українському націогенезі. | Зародження українського визвольного руху (XIV - початок XVII ст.). |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Український етнос у XIV - другій половині XVI ст.| Походження назв „Україна", „Малоросія", „Великоросія", „Росія".

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.005 сек.)