Розділ 10

ВІСТІ З ЯЛТИ

У той час, коли трапилося таке лихо з Никанором Івановичем, недалеко від будинку № 302-біс, на тій же Садовій, у кабінеті фінансового директора Вар’єте Римського були двоє: сам Римський та адміністратор Вар’єте Варенуха.

Великий кабінет на другому поверсі театру двома вікнами виходив на Садову, а одним, якраз за спиною фіндиректора, який сидів за письмовим столом, - у літній сад Вар’єте, де містилися прохолоджувальні буфети, тир і відкрита естрада. Обстава кабінету, окрім письмового стола, складалася ще зі старих афіш, які пакою висіли на стіні, маленького столика з карафкою води, чотирьох крісел і підставки в кутку, на якій стояв запорошений давній макет котрогось рев’ю. Цілком зрозуміло, що поза цим була в кабінеті й невелика обсягом затаскана, облуплена вогнетривка каса, ліворуч від Римського, поряд з письмовим столом.

Римський, який сидів за столом, був від раннього ранку в кепському настрої, а Варенуха, на противагу йому, почувався дуже збудженим і якось надто нерівноважно діяльним. А проте йому не було на що спрямувати свою енергію.

Варенуха ховався зараз у кабінеті фіндиректора від контрамарочників, які отруювали йому життя, особливо в дні зміни програми. А сьогодні якраз і був такий день.

Тільки-но починав дзеленчати телефон, Варенуха брав рурку і брехав у неї:

- Кого? Варенуху? Нема його. Вийшов з театру.

- Зателефонуй ти, будь ласкав, Лиходєєву ще раз, - дратуючись, казав Римський.

- Таж нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає.

- Казна що таке! - сичав Римський, тріскочучи на лічильній машинці.

Двері розчинилися, і капельдинер утягнув грубезний стос щойно видрукуваних додаткових афіш. На зелених аркушах великими червоними літерами було надруковано:

СЬОГОДНІ І ЩОДНЯ В ТЕАТРІ ВАР’ЄТЕ

ПОНАД ПРОГРАМУ:

ПРОФЕСОР ВОЛАНД

СЕАНСИ ЧОРНОЇ МАГІЇ З ПОВНИМ ЇЇ ВИКРИТТЯМ

Варенуха, відійшовши від афіші, яку він накинув на макет, помилувався нею і наказав капельдинеру негайно пустити в розклеювання всі примірники.

- Гарно, вбирає очі! - докинув Варенуха з відходом капельдинера.

- А мені вкрай не до вподоби ця витівка, - злісно поглядаючи на афішу крізь рогові окуляри, бурчав Римський, - і взагалі я дивуюсь, як йому дозволили таке виставляти!

- Ні, Григорію Даниловичу, не скажи, це дуже тонкий хід. Тут уся сіль у викритті.

- Не знаю, не знаю, ніякої солі тут немає, і завжди він вигадає щось таке! Показав би цього мага. Ти хоч його бачив? Звідки він його викопав, чорт його зна!

З’ясувалося, що Варенуха, так само як і Римський, не бачив мага. Вчора Стьопа (“як божевільний”, за словами Римського) прибіг до фіндиректора з уже написаною чернеткою угоди, тут же звелів її переписати і видати гроші. А маг цей запропав, і ніхто його не бачив, окрім самого Стьопи.

Римський витяг годинника, побачив, що він показує п’ять хвилин на третю, і остаточно розлютився. Ще б пак! Лиходєєв телефонував приблизно об одинадцятій, сказав, що прийде за півгодини, і не тільки не прийшов, але й з квартири щез!

- У мене ж справа стоїть, - уже гарчав Римський, тицяючи пальцем у куту непідписаних паперів.

- Чи не вскочив він, як Берліоз, під трамвай? - говорив Варенуха, тримаючи коло вуха рурку, в якій чулися густі, протяглі, цілковито безнадійні сигнали.

- А було б найкраще... - ледь чутно крізь зуби процідив Римський.

Цієї миті увійшла до кабінету жінка в поштарській куртці, фуражці, в спідниці та в тапочках, 3 маленької сумки на поясі жінка вийняла біленький квадратик, зошит і спитала:

- Де тут Вар’єте? Блискавка термінова вам. Розпишіться.

Варенуха черкнув якусь закарлюку в зошиті у жінки, і тільки-но двері за нею зачинилися, розкрив квадратик. Прочитавши телеграму, він покліпав очима і передав квадратик Римському.

У телеграмі було надруковане таке: “Ялти Москву Вар’єте Сьогодні половині дванадцятої кримінальний розшук з’явився шатен нічній сорочці брюках без чобіт психопат назвався Лиходєєвим директором Вар’єте Блискавкуйте ялтинський розшук де директор Лиходєєв”.

- От тобі й маєш! - вигукнув Римський і додав: - Ще сюрприз!

- Лжедимитрій, - сказав Варенуха і заговорив у рурку телефону: - Телеграф? Рахунок Вар’єте. Прийміть термінову блискавку. Ви слухаєте? “Ялта кримінальний розшук... Директор Лиходєєв Москві. Фіндиректор Римський...”

Незважаючи на вістку про ялтинського самозванця, Варенуха знову заходився розшукувати телефоном Стьопу по всіх усюдах і, природно, ніде його не знайшов.

Якраз тоді, коли Варенуха, тримаючись за рурку, міркував про те, куди б йому ще подзвонити, увійшла та сама жінка, що приносила першу блискавку, і подала Варенусі новий конвертик. Поспіхом розірвавши його, Варенуха прочитав надруковане і присвиснув.

- Що там іще? - нервово смикнувшись, запитав Римський.

Варенуха мовчки простягнув йому телеграму, і директор побачив у ній слова: “Благаю вірити кинутий Ялту гіпнозом Воланда блискавкуйте підтвердження особи Лиходєєв”.

Римський та Варенуха, торкаючись головами, перечитували телеграму, а перечитавши, мовчки вп’ялися очима один в одного.

- Громадяни! - розгнівалася жінка. - Розписуйтесь, а потім уже будете мовчати скільки хотітиметься! Я ж блискавки розношу!

Варенуха, не спускаючи очей з телеграми, косо розчеркнувсь у зошиті, і жінка щезла.

- Ти ж із ним на початку дванадцятої розмовляв телефоном? - зовсім збитий з плигу проказав адміністратор.

- Та смішно про це говорити! - верескнув Римський. - Розмовляв чи не розмовляв, а не може він бути зараз у Ялті! Це смішно!

- Він п’яний... - сказав Варенуха.

- Хто п’яний? - запитав Римський, і знову обоє втупилися один в одного.

Що телеграфував з Ялти якийсь самозванець чи божевільний, у тому сумнівів не було; але ось що дивувало: звідки ж ялтинський містифікатор знає Воланда, котрий лише вчора приїхав до Москви? Звідки він знає про зв’язок між Лиходєєвим і Воландом.

- “Гіпнозом...” - повторював Варенуха слово з телеграми, - звідки ж йому знати про Воланда? - Він покліпав очима і раптом вигукнув рішуче: - Та ні! Казна-що! Казна-що і несосвітенне безглуздя!

- Де він замешкав, цей Воланд, чорти б його взяли? - спитав Римський.

Варенуха негайно з’єднався з інтуристським бюро і, на цілковитий подив Римського, ознаймив, що Воланд зупинився у квартирі Лиходєєва. Набравши після цього номер лиходєєвської квартири, Варенуха довго слухав, як густо гуде в рурці. Серед цих гудків десь іздалеку почувся важкий, понурий голос, який проспівав: “...скелі, моє пристанище...”, і Варенуха вирішив, що в телефонну мережу якось проривається голос з радіотеатру,

- Не відповідає квартира, - сказав Варенуха, кладучи рурку на важіль, - спробувати хіба подзвонити ще...

Він недоговорив. У дверях з’явилася та сама жінка, і обоє, і Римський і Варенуха, підвелися їй назустріч, а вона витягла з сумки вже не білий, а якийсь темний аркушик.

- Це вже починає бути прецікаво, - процідив крізь зуби Варенуха, проводжаючи поглядом жінку, що поспіхом виходила. Перший заволодів аркушиком Римський.

На темному тлі фотографічного паперу чітко вирізнялися чорні писані рядки:

“Доказом мій почерк мій підпис Блискавкуйте підтвердження встановіть секретне стеження Воландом Лиходєєв”.

За двадцять років своєї роботи в театрах Варенуха набачивсь усілякого, але тут він відчув, що розум йога застилається наче пеленою, і він нічого не зумів вимовити, окрім звичної та цілком безглуздої фрази:

- Цього не може бути!

Римський же повівся по-іншому. Він устав, відчинив двері, гарикнув через них кур’єрші, що сиділа на табуретці:

- Нікого, крім поштарів, не впускати! - і замкнув кабінет ключем.

Потім він дістав з письмового столу купу паперів і почав прискіпливо звіряти грубі, з нахилом уліво, літери на фотограмі з літерами в Стьопиних резолюціях і в його ж підписах з притороченою до них закарлюкою-гвинтом. Варенуха, налігши на стіл, гаряче дихав у щоку Римському.

- Це його рука, - нарешті твердо сказав фіндиректор, а Варенуха відгукнувся луною:

- Його.

Придивившись до обличчя Римського, адміністратор був вражений зміною, що відбулася в цьому обличчі. Без того худий фіндиректор наче схуд ще більше й навіть постарів, а очі його в роговій оправі втратили свою звичайну колючість, і з’явилася в них не тільки тривога, але ще й зажура.

Варенуха зробив усе, що належить робити людині в хвилини великого подиву. Він і кабінетом пробіг, і двічі здіймав руки, як розіп’ятий, і випив повну склянку жовтуватої води з карафки, і погукав:

- Не розумію! Не розумію! Не ро-зу-мію!

Римський же дививсь у вікно і напружено про щось думав. Становище фіндиректора було дуже скрутне. Годилося тут-таки, не сходячи з місця, віднайти звичайні пояснення явищ надзвичайних.

Примружившись, фіндиректор уявив собі Стьопу в нічній сорочці й без взуття, уявив, як він сьогодні десь о пів на дванадцяту залізає в якийсь небачений надшвидкохідний літак, а потім його ж, Стьопу, і так само о пів на дванадцяту в шкарпетках на аеродромі в Ялті... Чортзна-що таке!

Може, не Стьопа сьогодні говорив з ним по телефону з власної своєї квартири? Ні, це говорив Стьопа! Хіба він не знає Стьопиного голосу? Та коли б сьогодні й не Стьопа говорив, так не давніше як учора, надвечір, Стьопа зі свого кабінету заявився до цієї кімнати з тією дурноверхою угодою і дратував фіндиректора своєю легковажністю. Як це він міг виїхати чи вилетіти, нічого не сказавши в театрі? Та якби і вилетів учора ввечері, до дванадцятої сьогоднішнього дня не долетів би. Чи долетів би?

- Скільки кілометрів до Ялти? - запитав Римський.

Варенуха припинив свою біганину і загорлав:

- Думав! Уже думав! До Севастополя залізницею близько півтори тисячі кілометрів. Та до Ялти накинь ще вісімдесят кілометрів! Але літаком, певно, менше.

Гм... Так... Про жодний потяг не може бути й мови. Але що ж тоді? Винищувач? Хто і в який винищувач пустить Стьопу без взуття? Навіщо? Може, він взуття скинув, прилетівши в Ялту? Знову ж таки - навіщо? Та навіть узутого у винищувач його не пустять! Та й винищувач тут ні до чого. Адже написано, що з’явився до кримінального розшуку о пів на дванадцяту дня, а розмовляв він по телефону в Москві... перепрошую... перед очима Римського постав циферблат його годинника... Він пригадував, де були стрілки. Жахіття! Це було у двадцять хвилин на дванадцяту. То що ж це виходить? Якщо припустити, що відразу після розмови Стьопа притьмом кинувся на аеродром і досяг його, скажімо, через п’ять хвилин, що, між іншим, також неможлива річ, то виходить, що літак, тієї ж миті знявшись, за п’ять хвилин подолав більш ніж тисячу кілометрів? Отже, за годину він долає понад дванадцять тисяч кілометрів!! Такого не може бути, отож його нема в Ялті!

Що ж залишається? Гіпноз? Ніякого такого гіпнозу, щоб пошпурити людину за тисячу кілометрів, на світі немає! Виходить, йому мариться, що він у Ялті! Йому-то, можливо, і мариться, а Ялтинському карному розшукові теж привиджується?! Ні, ні, вибачайте, це щось неможливе!.. Але телеграфують вони звідти?

Обличчя фіндиректора було воістину жахливе. Клямку дверей ззовні в цей час крутили й смикали, і чути було, як кур’єрша за дверима відчайдушно кричала:

- Не можна! Не пущу! Хоч ріжте! Засідання!

Римський, наскільки міг, опанував себе, взяв телефонну рурку й сказав у неї:

- Дайте надтермінову розмову з Ялтою.

“Мудро!” - подумки вигукнув Варенуха.

Але розмова з Ялтою не відбулася. Римський поклав рурку і сказав:

- Як навмисне, лінія зіпсувалася.

Видно було, що зіпсуття лінії його чомусь особливо збентежило і навіть примусило замислитися. Подумавши трохи, він знову схопився за рурку однією рукою, а другою почав записувати те, що казав у рурку:

- Прийміть термінову блискавку. Вар’єте. Так. Ялта. Кримінальний розшук. Так. “Сьогодні приблизно половині дванадцятої Лиходєєв говорив мною телефоном Москві, крапка. Після цього на службу не з’явився і розшукати його телефоном не можемо, крапка. Руку підтверджую, крапка. Заходи стеження вказаним артистом вживаю. Фіндиректор Римський”.

“Дуже мудрої” - подумав Варенуха, але не встиг подумати як слід, бо в голові у нього пронеслися слова: “Безглуздя! Не може бути він у Ялті!”

Римський тим часом зробив таке: акуратно склав усі одержані телеграми і копію зі своєї стосиком, засунув стосик у конверт, заклеїв його, надписав на ньому кілька слів і передав Варенусі, кажучи:

- Зараз же, Іване Савелійовичу, сам відвези. Хай вони думають.

“А ось це справді мудро!” - подумав Варенуха і сховав конверта у свій портфель. Потім він ще раз про всяк випадок накрутив на телефоні номер Стьопиної квартири, прислухався і радісно та змовницьки заморгав, показуючи щось на мигах. Римський витягнув шию.

- Артиста Воланда можна попросити? - солодко спитав Варенуха.

- Вони зайняті, - відповіла рурка деренчливим голосом, - а хто питає?

- Адміністратор Вар’єте Варенуха.

- Іван Савелійович? - радісно зойкнула рурка. - Страшенно тішусь, чуючи ваш голос! Як ся маєте?

- Мерсі, - вражено відповів Варенуха, - а з ким я балакаю?

- Помічник, помічник його і перекладач Коров’єв, - торохтіла рурка, - увесь до ваших послуг, любенький Іване Савелійовичу! Орудуйте мною, як самі знаєте. Отже?

- Вибачайте, що - Степана Богдановича Лиходєєва зараз нема вдома?

- Далебі, нема! Нема! - кричала рурка. - Поїхав.

- А куди?

- За місто кататися на машині.

- Я... як? Ка... кататися?.. А коли ж він повернеться?

- А сказав, подихаю чистим повітрям і повернуся.

- Так... - розгублено сказав Варенуха, - мерсі. Зробіть ласку, передайте мосьє Воланду, що виступ його сьогодні в третьому відділенні.

- Слухаюсь. Як же. Неодмінно. Негайно. Обов’язково. Передам, - уривчасто торохтіла рурка.

- Всього найкращого, - дивуючись, сказав Варенуха.

- Будьте ласкаві прийняти, - говорила рурка, - мої найкращі, найпалкіші вітання та побажання! Успіхів! Фортуни! Повного щастя! Всього!

- Ну, певно! Я ж казав! - збуджено кричав адміністратор. - Ніяка не Ялта, він поїхав за місто!

- Ну, якщо це так, - бліднучи від люті, заговорив фіндиректор, - то це вже цілковите свинство, якому не дібрати назви!

Тут адміністратор підскочив і залементував так, що Римський аж здригнувся:

- Згадав! Згадав! У Пушкіні відкрилася чебуречна “Ялта”! Зрозуміло! Поїхав туди, нажлуктився і тепер відти телеграфує!

- Ну, це вже занадто, - смикаючись щокою, відповів Римський, і в його очах горіла щира важка злість, - ну що ж, дорого йому ця прогулянка обійдеться. - Він раптом затнувся і нерішуче докинув: - Але як - адже кримінальний розшук...

- Бредня! Його власні витівки, - урвав експансивний адміністратор і спитав: - А пакет везти?

- Неодмінно, - відповів Римський. І знову розчинилися двері й увійшла та самісінька... “Вона!” - чомусь тоскно подумав Римський. І обоє підвелися назустріч поштарці.

Цього разу в телеграмі були слова: “Спасибі підтвердження терміново п’ятсот карний розшук мені завтра вилітаю Москву Лиходєєв”

- Він з’їхав з глузду... - мляво мовив Варенуха.

Римський же побряжчав ключем, дістав з шухлядки вогнетривкої каси гроші, відлічив п’ятсот карбованців, зателефонував, передав кур’єру гроші й послав його на телеграф.

- Вибачай, Григорію Даниловичу, - не вірячи своїм очам, проговорив Варенуха, - як на мене, ти даремно гроші пересилаєш.

- Вони вернуться назад, - відгукнувся Римський тихо, - а ось він добряче поплатиться за цей пікнічок. - І докинув, показуючи на Варенушин портфель: - Рушай, Іване Савелійовичу, не гайся.

І Варенуха з портфелем вибіг із кабінету.

Він опустився на нижній поверх, побачив довжелезну чергу біля каси, дізнавсь у касирки, що та за годину чекає аншлагу, бо публіка валом пішла, щойно побачила додаткову афішу, велів касирці загнути і не продавати тридцять найкращих місць у ложах і партері, а вискочивши з каси, тут-таки на бігу відбився від настирних контрамарочників і шмигнув у свій кабінетик, щоб захопити кепку. В цю мить задеркотів телефон.

- Алло! - гукнув Варенуха.

- Іване Савелійовичу? - поцікавилася рурка бридким гугнявим голосом.

- Його нема в театрі! - прокричав був Варенуха, але рурка відразу його перебила:

- Не клейте дурня, Іване Савелійовичу, а слухайте. Телеграми ці нікуди не несіть і нікому не показуйте.

- Хто це говорить? - ревонув Варенуха. - Облиште, громадянине, такі витівки! Вас зараз же викриють! Ваш номер?

- Варенуха, - відгукнувся все той же огидний голос, - ти мову людську розумієш? Не неси нікуди телеграм.

- А, так ви не вгамовуєтесь? - закричав адміністратор, лютуючись. - Ну начувайтесь! Перепаде вам за таке! - Він ще прокричав якусь погрозу, але змовк, бо відчув, що в рурці його ніхто вже не слухає.

У цю хвилину в кабінетику якось нагло почало сутеніти. Варенуха вибіг, хряпнув за собою дверима й через бічний вихід заквапився в літній сад.

Адміністратор був збуджений та сповнений завзяття. Після нахабного дзвінка він не сумнівавсь у тому, що хуліганська зграя витіває лихі жарти і що ці жарти пов’язані зі зникненням Лиходєєва. Бажання викрити харцизяк душило адміністратора, та, як не дивно, в ньому зародилося передчуття чогось приємного. Так буває, коли людина прагне привернути загальну увагу, принести кудись сенсаційну звістку.

У саду вітер подув в обличчя адміністраторові й засипав йому очі піском, мовби перегороджуючи шлях, мовби застерігаючи. Грюкнула на другому поверсі рама так, що мало не посипалися шибки, у верховіттях кленів та лип тривожно прошуміло. Потемніло і війнуло прохолодою. Адміністратор протер очі і побачив, що над Москвою низько стелиться жовтопуза грозова хмара. Вдалині густо завурчало.

Як не поспішав Варенуха, непереборне бажання спонукало його заскочити на секунду в літню вбиральню, щоб принагідно перевірити, чи обтяг монтер сіткою лампу.

Пробігши повз тир, Варенуха потрапив у густі зарості бузку, серед яких стояла блакитнувата споруда вбиральні. Монтер виявився акуратною людиною, лампа під стелею на чоловічій половині була вже під захистом металевої сітки, але прикро вразило адміністратора те, що навіть у передгрозових сутінках можна було розібрати, що стіни вже списані вугіллям і олівцем.

- Ну що це за!.. - проказав адміністратор і раптом почув за собою вуркітливий голос:

- Це ви, Іване Савелійовичу?

Варенуха здригнувся, обернувсь і побачив перед собою якогось невеликого товстуна, здавалося, з котячою мармизою.

- Ну я, - непривітно відповів Варенуха.

- Дуже, дуже приємно, - писклявим голосом відгукнувся схожий на кота товстун і нагло, розмахнувшись, затопив адміністратора у вухо так, що кепка злетіла з голови адміністратора і без сліду щезла в отворі сидіння.

Від удару товстуна вся вбиральня освітилася на мить тремтливим світлом, і в небі відізвався удар грому. Потім ще раз блиснуло, і перед адміністратором виріс другий - маленький, але з атлетичними плечима, рудий, як вогонь, одне око з більмом, рот з іклом. Цей другий, бувши, мабуть, шульгою, заїхав адміністраторові в друге вухо. У відповідь знову ж таки торохнуло в небі, й на дерев’яний дах вбиральні ринула злива.

- Що ви, товари... - пробелькотів знетямлений Варенуха, похопився тут же, що слово “товариші” аж ніяк не пасує до бандитів, котрі накинулися на людину в громадській вбиральні, прохарчав: - Громадя... - зміркував, що й цього титулу вони не заслуговують, і дістав третій страшний удар невідомо від кого з двох, так що кров з носа ринула на толстовку.

- Що у тебе в портфелі, паразит? - пронизливо заверещав схожий на кота. - Телеграми? А тебе попередили телефоном, щоб ти їх нікуди не носив? Попереджали, я тебе питаю?

- Поперед... джали... дили... - задихаючись, відповів адміністратор.

- А ти все-таки побіг? Дай сюди портфеля, гад! - тим самим гугнявим голосом, що його було чути в телефоні, крикнув другий і видер портфель з тремтячих рук Варенухи.

І обидва підхопили адміністратора попід руки, виволокли з саду і помчали з ним по Садовій. Гроза нуртувала на повну силу, вода з плюском і гурчанням ринула в каналізаційні отвори, повсюди надималися й пінились хвилі, з дахів періщило поза ринви, з-під брам бігли шумливі потоки. Все живе змилося з Садової, і порятувати Івана Савелійовича було нікому.

Скачучи в каламутних річках і освітлюючись блискавками, бандити в секунду доволокли напівживого адміністратора до будинку № 302-біс, заскочили в підворіття, де до стіни тислися дві босоногі жінки, які тримали свої туфлі та панчохи в руках. Потім метнулися у шостий під’їзд, і близький до божевілля Варенуха був винесений на п’ятий поверх і кинутий на підлогу в добре знайомому йому напівтемному передпокої квартири Стьопи Лиходєєва.

Тут обидва розбійники зникли, а замість них з’явилася в передпокої голісінька дівуля - руда, з очима, що палахкотіли фосфоричним блиском.

Варенуха збагнув, що ось це і є найстрашніше з усього, що з ним сталося, і, застогнавши, притиснувся до стіни. А дівуля підійшла впритул до адміністратора і поклала долоні рук йому на плечі. Волосся Варенушине піднялося сторч, бо навіть крізь холодну, просяклу водою тканину толстовки він відчув, що ті долоні ще холодніші, що вони зимні крижаним холодом.

- Дай-но я тебе поцілую, - ніжно проказала дівуля, і коло самісіньких його очей опинилися сяючі очі.

Тоді Варенуха знепритомнів і поцілунку не відчув.

Дата добавления: 2015-08-21