Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ 8

Читайте также:
  1. Алгоритм роботи командира взводу щодо забезпечення статутного порядку та військової дисципліни у підрозділі.
  2. Аналіз та прогнозування обсягу роботи пожежно- рятувальних підрозділів.
  3. Апробація. Публікації. РОЗДІЛ 1
  4. Б). Особливості бойових дій підрозділів в обороні
  5. Б). Особливості бойових дій підрозділів в обороні
  6. Б). Особливості бойових дій підрозділів в обороні
  7. Б). Особливості бойових дій підрозділів в обороні

ДВОБІЙ ПРОФЕСОРА З ПОЕТОМ

 

Саме в той час, коли свідомість полишила Стьопу в Ялті, тобто близько до пів на дванадцяту дня, вона повернулася до Івана Миколайовича Бездомного, котрий прокинувся після глибокого і тривалого сну. Певний час Іван мізкував, як це він потрапив у невідому кімнату з білими стінами, з дивовижним нічним столиком з якогось світлого металу і з білою шторою, що за нею відчувалося сонце.

Іван струсонув головою, переконався, що вона не болить, і пригадав, що він перебуває в лікарні. Ця думка потягла за собою спомин про загибель Берліоза, але сьогодні він не дуже збурив Івана, Виспавшись, Іван Миколайович став спокійнішим і розмірковувати почав ясніше. Полежавши якийсь час непорушно в чистісінькому, м’якому і зручному пружинному ліжкові, Іван завважив ґудзик дзвоника побіля себе. За звичкою чіпати речі без потреби Іван натис його. Він чекав якогось дзеленчання чи явища після натискання ґудзика, але сталося щось зовсім інше.

У ногах Іванового ліжка засвітився матовий циліндр, на якому було написано: “Пити”. Постоявши деякий час, циліндр почав обертатись, доки не вискочив напис: “Няня”. Звісно, що хитромудрий циліндр вразив Івана. Напис “Няня” заступив напис “Викличте лікаря”.

- Гм... - мовив Іван, не знаючи, що робити з цим циліндром далі.

Але тут випадково пощастило, Іван натис ґудзика на слові: “Фельдшерка”. Циліндр тихо продзеленчав у відповідь, зупинився, погас, і в кімнату ввійшла дебела симпатична жінка в білому чистому халаті й сказала Іванові:

- Доброго ранку!

Іван не відповів, бо сприйняв це привітання за недоречне з огляду на обставини. Справді, запроторили здорову людину в лікарню, та ще вдають, що це так і слід!

Жінка тим часом, не втрачаючи доброзичливого виразу обличчя, за допомогою одного натискування кнопки підняла штору, і в кімнату через широкопетлисту й легку сітку, що спадала до самої підлоги, ринуло сонце. За сіткою відкрився балкон, за ним берег звивистої річки і на протилежному її березі - веселий сосновий бір.

- Будь ласка, беріть ванну, - запросила жінка, і під її руками розсунулася внутрішня стіна, за якою було ванне приміщення і чудово обладнана вбиральня.

Іван, хоч і вирішив з жінкою не розмовляти, не втримався і, бачачи, як вода рине у ванну широким струменем із сяючого крана, сказав з іронією:

- Чи ба! Як у “Метрополі”!..

- О ні, - з гордістю відповіла жінка, - набагато краще. Такого обладнання немає ніде й за кордоном. Вчені та лікарі спеціально приїздять оглядати нашу клініку. В нас щодня інтуристи бувають.

При слові “інтурист” Іван ураз згадав учорашнього консультанта. Він спохмурнів, глянув з-під лоба і проказав:

- Інтуристи... Ото ви всі інтуристів обожнюєте! А серед них, між іншим, різні трапляються! Я, наприклад, учора з таким познайомився, що гай-гай!

І мало не почав розказувати про Понтія Пілата, але стримався, збагнувши, що жінці такі розповіді ні до чого й однаково допомогти йому вона не зможе.

Скупаному Іванові Миколайовичу тут же було видане геть чисто все, що необхідне чоловікові після ванни: випрасувана сорочка, кальсони, шкарпетки. Але на цьому не скінчилось: розчинивши дверцята шафки, жінка вказала всередину її і запитала:

- Що бажаєте зодягнути - халатик чи піжамку?

Присилуваний жити в новій оселі, Іван мало руками не сплеснув від невимушеності жінки і мовчки ткнув пальцем у піжаму з густо-червоної байки.

Після цього Івана Миколайовича повели порожнім і безгомінним коридором і привели у величезний кабінет. Іван, поклавши ставитися до всього, що є в цій на диво обладнаній будівлі, з іронією, відразу подумки охрестив кабінет “фабрикою-кухнею”.

І було за що. Тут стояли шафи і скляні шафки з блискучими нікельованими інструментами. Були крісла надзвичайно складної конструкції, якісь пузаті лампи з сяючими ковпаками, сила-силенна склянок, і газові горілки, і електричні дроти, і зовсім нікому невідомі прилади.

У кабінеті над Іваном заходилися троє: дві жінки і один чоловік, усі в білому. Насамперед Івана відвели в куточок за столик з неприхованим наміром дещо у нього випитати.

Іван почав обдумувати становище. Перед ним було три шляхи. Надзвичайно спокушав перший: кинутися на ці лампи і мудровані речі, всі їх до чортової матері перетрощити і таким чином висловити свій протест на те, що його даремно затримали. Але сьогоднішній Іван значно вже одрізнявся від Івана вчорашнього, і перший шлях видався йому сумнівним: чого доброго вони закореняться на думці, що він буйний божевільний. Тому перший шлях Іван відкинув. Був другий: відразу почати розповідь про консультанта і Понтія Пілата. Але вчорашній досвід показував, що цій розповіді не вірять чи то сприймають її якось перекручено. Тому Іван і від цього шляху відмовився, вирішивши обрати третій - замкнутися в гордій мовчанці.

Сповна здійснити це не було спромоги, і хоч-не-хоч довелося відповідати, хай скупо і понуро, на цілу низку запитань. І в Івана випитали геть-чисто все про його минуле життя, аж до того, коли та як він хворів на скарлатину років п’ятнадцять тому. Списавши за Іваном цілу сторінку, перегорнули її, і жінка з білому перейшла до розпитувань про Іванову рідню. Почалась якась нісенітниця: хто помер, коли та від чого, чи не пив, чи не хворів на венеричні хвороби, і все таке та подібне. Наостанку попрохали розповісти про вчорашню пригоду на Патріарших ставках, але надто не сікались, згадці про Понтія Пілата не дивувалися.

Потім жінка поступилась Іваном чоловікові, а той заходився коло Івана по-своєму і ні про що вже не розпитував. Він виміряв температуру Іванового тіла, полічив пульс, подивився йому в очі, світячи ів них якоюсь лампою. Згодом на допомогу чоловікові прийшла інша жінка, і Івана кололи, але не боляче, чимось у спину, креслили руків’ям молоточка якісь знаки йому на шкірі грудей, стукали молоточками по колінах, від чого ноги Іванові підскакували, кололи палець і брали з нього кров, кололи в лікоть, надягали на руки якісь браслети...

Іван лише гірко посміхався про себе і міркував, як воно все по-дурному і дивно обернулося. Подумати тільки! Хотів застерегти усіх перед небезпекою, що загрожує від невідомого консультанта, мав намір його впіймати, а домігся лише того, що опинився в якомусь кабінеті, щоб розказувати якусь нісенітницю про дядька Федора, що пив у Вологді запоєм. Нестерпна дурість!

Нарешті Івана відпустили. Його відвели назад у його кімнату, де він дістав чашку кави, двоє некрутих яєць і білий хліб з маслом. З’ївши та випивши все запропоноване, Іван вирішив дожидатися когось головного в цьому закладі та й домогтися вже в нього і уваги до себе, і справедливості.

І він дочекався його, і дуже швидко після свого сніданку. Несподівано розчахнулися двері Іванової кімнати, і в неї найшла сила люду в білих халатах. Попереду всіх ішов ретельно, по-акторському виголений чоловік років сорока п’яти, з приємними, але дуже пронизливими очима і ґречними манерами. Весь почет виявляв йому пошану й увагу, отож його поява була вельми врочистою. “Як Понтій Пілат!” - подумалося Іванові.

Так, це був, безсумнівно, головний. Він сів на табурет, а всі лишилися стояти.

- Доктор Стравінський, - відрекомендувався той, хто сів, Іванові і подивився на нього доброзичливо.

- Ось, Олександре Миколайовичу, - стиха сказав хтось з охайною борідкою і подав головному з обох боків списаний Іванів аркуш.

“Цілу справу зшили”, - подумав Іван. А головний навиклим оком проглянув аркуш, буркнув: “Угу, угу...” і перемовився з супутниками кількома фразами маловідомою мовою.

“І латиною, як Пілат, говорить”, - сумно подумав Іван. Тієї миті одне слово примусило його здригнутись, і слово це було “шизофренія” - гаті-гай, ще вчора його промовив триклятий чужоземець на Патріарших ставках, а сьогодні ось повторив професор Стравінський.

“Отож і це знав!” - тривожно подумав Іван.

Головний, очевидячки, взяв собі за звичай погоджуватися з усіма і тішитися всьому, хоч що б йому казали довкола, і висловлювати це, примовляючи: “Славно, славно...”

- Славно! - сказав Стравінський, повертаючи комусь аркуш, і звернувся до Івана: - Ви - поет?

- Поет, - понуро відповів Іван і вперше притьмом відчув якусь незбагненну відразу до поезії, а його власні вірші, які пригадались йому цієї миті, здалися чомусь неприємними. Морщачи обличчя, він у свою чергу спитав Стравінського:

- Ви - професор?

На це професор Стравінський згідливо-люб’язно похилив голову.

- І ви - головний тут? - вів далі Іван.

Стравінський і на це вклонився.

- Мені з вами треба поговорити, - багатозначно сказав Іван Миколайович.

- Я для цього і прийшов, - відгукнувся Стравінський.

- Річ ось у чому, - почав Іван, відчуваючи, що настала вирішальна мить, - мене тут у божевільного пошили, ніхто не хоче слухати!..

- О ні, ми вислухаємо вас дуже уважно, - серйозно й заспокійливо сказав Стравінський, - і в божевільного шити вас ні за що не дозволимо.

- Тож слухайте: учора ввечері на Патріарших ставках я зустрівся з таємничою особою, чужоземцем не чужоземцем, який наперед знав про смерть Берліоза і особисто бачив Понтія Пілата.

Почет мовчки і незворушно слухав поета.

- Пілата? Пілат - це той, що жив за Ісуса Христа? - мружачись на Івана, запитав Стравінський.

- Той самий.

- Ага, - сказав Стравінський, - а цей Берліоз загинув під трамваєм?

- Так, його саме вчора при мені і зарізало трамваєм на Патріарших, а цей загадковий громадянин...

- Знайомий Понтія Пілата? - запитав Стравінський, який, вочевидь, відзначався великою кмітливістю.

- Саме він, - підтвердив Іван, вивчаючи Стравінського. - Так от він сказав наперед, що Аннушка розлила олію... А він і послизнувся саме на тому місці! Як ви на це подивитесь? - багатозначно спитав Іван, розраховуючи справити великий ефект своїми словами.

Але цього ефекту не було, а Стравінський звичайнісінько поставив наступне питання:

- А хто ж ця Аннушка?

Це запитання трохи роздратувало Івана, обличчя його, пересмикнуло.

- Аннушка тут нічого не важить, - промовив він нервуючи. - Біс її знає, хто вона така. Просто дурепа якась із Садової. А важить тут те, що він наперед знав, розумієте, наперед знав про олію! Ви мене розумієте?

- Дуже добре розумію, - серйозно відповів Стравінський і, торкнувшись коліна поетового, додав: - Не хвилюйтесь і продовжуйте.

- Продовжую, - сказав Іван, намагаючись упасти в тон Стравінському і знаючи з гіркого досвіду, що тільки врівноваженість допоможе йому, - так от цей страшний тип, а він бреше, що консультант, має якусь надзвичайну силу... Наприклад, за ним поженешся, а догнати його - не доженеш. А з ним ще двоє, також гарні, але на свій копил: якийсь довготелесий у битих скельцях і, окрім цього, неймовірних розмірів кіт, що самостійно їздить трамваєм. Окрім того, - Іван, якого ніхто не перепиняв, говорив щодалі запальніше і переконливіше, - він особисто був на балконі в Понтія Пілата, у чому немає жодних сумнівів. Так що ж це таке? Га? Його слід негайно заарештувати, а то він накоїть несказанного лиха.

- Так ось ви і домагаєтеся, щоб його арештували? Правильно я вас зрозумів? - запитав Стравінський.

“Він тямковитий, - подумав Іван, - слід визнати, що серед інтелігентів також трапляються на диво розумні. Цього не заперечиш”, - і відповів:

- Цілком слушно! Та як же не домагатися, ви поміркуйте самі. А тим часом мене силоміць затримали тут, тицяють в очі лампу, купають у ванні, про дядечка Федю розпитують!.. А його вже на світі давно нема! Я вимагаю, щоб мене якнайшвидше випустили.

- Ну що ж, славно, славно! - відгукнувся Стравінський. - От і з’ясувалось усе. Справді, яка рація затримувати в лікарні людину здорову? Гаразд. Я вас зараз же випишу звідси, якщо ви мені скажете, що ви нормальні. Не доведете, а тільки скажете. Отже, ви нормальні?

Запала цілковита мовчанка, і дебела жінка, яка вранці ходила коло Івана, побожно глянула на професора, а Іван ще раз подумав: “А таки розумний”.

Пропозиція професора йому дуже сподобалася, але перш ніж відповісти, він глибоко замислився, морщачи лоба, і, нарешті, твердо сказав:

- Я - нормальний!

- Ну от і славно, - полегшено вигукнув Стравінський, - а коли так, то розміркуймо логічно. Візьмімо ваш учорашній день, - він обернувся, і йому негайно подали Іванів аркуш. - У пошуках невідомого чоловіка, який відрекомендувався вам як знайомий Понтія Пілата, ви вчора діяли так, - Стравінський почав загинати довгі пальці, зиркаючи то на аркуш, то на Івана, - повісили на груди іконку. Було?

- Було, - похмуро погодився Іван.

- Зірвалися з огорожі, пошкодили собі обличчя. Так? Прийшли в ресторан з запаленою свічкою в руці, в самій білизні, і в ресторані побили когось. Привезли вас сюди зв’язаним. Потрапивши сюди, ви телефонували в міліцію і просили вислати кулемети. Потім ви зробили спробу викинутися з вікна. Так? Запитую: чи можна, діючи в такий спосіб, будь-кого впіймати чи заарештувати? І коли ви людина нормальна, то самі відповісте: в жодному разі. Ви прагнете вийти звідси. Будь ласка. Але дозвольте вас запитати, куди ви відразу подастеся?

- Певно, в міліцію, - відповів Іван уже не так твердо і трохи нітячись під поглядом професора.

- Прямо звідси?

- Еге ж.

- А на квартиру до себе не заїдете? - швидко попитав Стравінський.

- Та ніколи тут заїжджати! Доки я по квартирах буду їздити, він зслизне!

- Так, а що ви насамперед скажете в міліції?

- Про Понтія Пілата, - відповів Іван Миколайович, і очі йому заволокло тьмяним серпанком.

- От і славно! - вигукнув упокорений Стравінський і, обернувшись до того, хто був з борідкою, наказав: - Федоре Васильовичу, випишіть, будь ласка, громадянина Бездомного в місто. Але цю кімнату лишіть вільною, постіль можна не міняти. Через дві години громадянин Бездомний буде тут знову. Ну що ж, - звернувся він до поета, - успіху я вам бажати не буду, бо в успіх цей ані на йоту не вірю. До скорого побачення! - І він підвівся, а почет його заворушився.

- На якій підставі я знову буду тут? - збентежено спитав Іван.

Стравінський ніби чекав на це запитання, відразу сів і заговорив:

- На тій підставі, що тільки-но ви в кальсонах з’явитеся в міліцію і скажете, що бачилися з людиною, яка особисто знала Понтія Пілата, вас негайно привезуть сюди, і ви знов опинитеся в оцій самій кімнаті.

- До чого тут кальсони? - розгублено озираючись, спитав Іван.

- Головним чином, Понтій Пілат. Але й кальсони також. Ми ж бо казенну білизну з вас скинемо і віддамо вам вашу одіж. А вас приставлено сюди в кальсонах. Проте на квартиру до себе ви заїздити і не збираєтесь, хоч я і натякнув на це. Далі доточиться Пілат... і справа готова!

Від цієї миті щось дивне поробилося з Іваном Миколайовичем. Його воля наче розтріскалася, і він відчув, що заслабкий, що потребує поради.

- Так що ж робити? - спитав він цього разу нерішуче.

- Ну от і славно! - відгукнувся Стравінський. - Це найслушніше запитання. Тепер я скажу вам, що, власне, з вами трапилося. Вчора вас хтось дуже настрахав і пригнітив розповіддю про Понтія Пілата і подібними речами. І ось ви, знервований, засмиканий чоловік, пішли по місту, розказуючи про Понтія Пілата. Цілком природно, що вас мають за божевільного. Ваш рятунок зараз лише в одному - в цілковитому спокої. І вам неодмінно треба залишитися тут.

- Але ж його необхідно зловити! - уже благально вигукнув Іван.

- Гаразд, але самому ж навіщо бігати? - Викладіть на папері всі ваші підозри та обвинувачення проти цієї людини. Немає нічого простішого, як переслати вашу заяву куди слід, і коли, як ви гадаєте, ми маємо справу зі злочинцем, усе дуже швидко з’ясується. Але тільки одна умова: не напружуйте мозок і намагайтеся менше думати про Понтія Пілата. Мало що можна наговорити! Не всьому треба йняти віри.

- Зрозумів! - рішуче заявив Іван. - Прошу видати мені папір і перо.

- Видайте папір і коротенький олівець, - наказав Стравінський дебелій жінці, а Іванові мовив так: - Але сьогодні раджу не писати.

- Ні, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні! - занепокоєно вигукнув Іван.

- Гаразд. Тільки не напружуйте мозок. Не вийде сьогодні, вийде завтра.

- Він утече!

- О ні, - переконано заперечив Стравінський, - він нікуди не втече, гарантую вам. І пам’ятайте, що тут у нас вам усіляко допоможуть, самі ви не впораєтеся. Ви мене чуєте? - раптом багатозначно спитав Стравінський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Взявши їх у свої, він довго, дивлячись Іванові просто в очі, повторював: - Вам тут допоможуть... ви чуєте мене?.. Вам тут допоможуть... Ви дістанете полегшу. Тут тихо, все спокійно... Вам тут допоможуть...

Іван Миколайович несподівано позіхнув, вираз його обличчя пом’якшав.

- Так, так, - тихо сказав він.

- Ну от і славно! - за своїм звичаєм скінчив розмову Стравінський і підвівся. - До побачення! - Він потис руку Іванові, а коли виходив, повернувся до того, що був з борідкою, і сказав: - Так, а кисень усе ж спробуйте... і ванни.

За якусь хвилинку перед Іваном не було ні Стравінського, ані почту. За ґратами у вікні, в полудневому сонці, пишався радісний і весняний бір на протилежному березі, а ближче виблискувала річка.

 

 


Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 61 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Яков и семеро разбойников | ББК 84.Р7-4 | Розділ 1 | Розділ 2 | Розділ 3 | Розділ 4 | Розділ 5 | Розділ 6 | Розділ 10 | Розділ 11 |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Розділ 7| Розділ 9

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.019 сек.)