СРСР В 1920 – 1930 РР.

Відбудова господарства, зруйнованого за роки Першої світової та громадянської воєн, поставила перед більшовиками питання про подальший розвиток країни. Всім було зрозуміло, що країна потребує модернізації, яка вивела б її з економічної відсталості. Питання полягало в тому, як це здійснити. На ХІV з’їзді ВКП (б) у грудні 1925 р. було схвалено стратегію прискореного розвитку промисловості‚ здійснення імпортозамінної індустріалізації. Започаткування проведення політики індустріалізації почалося здійсненням плану ГОЕЛРО (1920 р.) – плану електрифікації країни. Остаточно цю політику було схвалено після затвердження директив першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29 – 1932/33 рр. Основою дискусії, що розгорілася в партійному керівництві, було питання про темпи й масштаби промислового будівництва в СРСР. Вирішальним у цьому став ідеологічний чинник і зростаючий культ особи Сталіна. У зв’язку з цим у партійному керівництві були дві основні позиції: О. Риков‚ голова Раднаркому, виступав за збалансований розвиток сільського господарства і промисловості; Л. Троцький вимагав здійснення надіндустріалізації (високі темпи розвитку промисловості в найкоротші строки). Більшість членів ЦК ВКП (б) підтримала Рикова, але з 1928 р. Сталін почав проводити політику надзвичайних заходів щодо селянства та прискорення темпів індустріалізації. Така ситуація вплинула й на вироблення завдань першого п’ятирічного плану. Із двох пропонованих варіантів – мінімального, який передбачав 18% зростання темпів економічного розвитку на рік, та оптимального, що передбачав 20-22% зростання, було схвалено останній, що його згодом коригували в напрямку різкого підвищення показників розвитку галузей важкої промисловості (Корегований план передбачав зростання вже на 37% щорічно). Перша п’ятирічка виконувалась у складних економічних і політичних умовах. Завищення планових показників розвитку економіки спричинило диспропорції та привело до зриву виконання завдань. Офіційна пропаганда вирішила не знайомити радянський народ з таким провалом і, повторюючи слова з промов Сталіна, твердила про дострокове виконання завдань першої п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Реальні темпи зростання становили близько 16%. Але і вони були феноменальними для розвитку економіки. А заплановані показники першої п`ятирічки з випуску деяких груп товарів були досягнуті лише в середині 1950-х років. Для реалізації таких грандіозних зрушень необхідні були значні ресурси. Основними джерелами індустріалізації були: – використання доходів державного сектора економіки; – націоналізація промисловості; – збільшення прямих і непрямих податків; – використання трудового ентузіазму трудящих і дармової праці політичних в’язнів; – примусова колективізація сільського господарства та інше. «Надіндустріалізація» призвела до падіння продуктивності праці, зменшення кількості споживчих товарів, посилення грошової емісії (червінець перестав бути конвертованим), інфляції, погіршення матеріального становища народу і як наслідок – запровадження карткової системи і падіння життєвого рівня населення. У другій п’ятирічці (1933 – 1937 рр.) сталінське керівництво перейшло до більш-менш збалансованої політики щодо темпів економічного розвитку господарства країни. І хоча результатом розвитку її економіки стало виконання планових завдань по 10 показниках, в цілому ж завдань п’ятирічного розвитку, попри офіційні заяви, теж не було виконано. Підсумки індустріалізації в оцінці сучасних істориків залишаються досить неоднозначними. З одного боку, СРСР із країни, що ввозила машини, перетворився на країну, що почала самостійно забезпечувати себе машинами і обладнанням. В економіці було створено нові галузі: літакобудування, автомобілебудування, хімічна промисловість, сільськогосподарське машинобудування, енергетична промисловість та ін., а за обсягами промислового виробництва радянська країна вийшла на друге місце у світі. СРСР перетворився з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну країну. З іншого боку, ціна індустріалізації виявилась занадто високою: в СРСР було підірвано сільськогосподарське виробництво, скоротилося виробництво в легкій і переробній галузях промисловості вкупі з різким зниженням якості товарів, сталась ізоляція радянської економіки від світової, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, посилилася централізація в управлінні економікою, утвердилися командно-адміністративні методи управління. Найнегативніший аспект індустріалізації – її проведення не було спрямоване на піднесення життєвого рівня населення. Інтереси і потреби людини цілковито ігнорувалися‚ а її особистість нівелювалась. Крім того були і чисельні людські жертви Одним із джерел індустріалізації була колективізація, яка заразом мала забезпечити контроль з боку ВКП (б) над селянством і придушити будь-які спроби селянських виступів. Колективізація розпочалася за рішенням XV з’їзду партії більшовиків (1927 р.); вона стала важливою складовою формування тоталітарної системи. Здійснення індустріалізації загострило становище в аграрному секторі. Восени 1928 р. розпочалися перебої з постачанням хліба. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялося продавати державі хліб за нижчими цінами. Становище можна було легко скорегувати зміною цінової політики – зниженням цін на промислові товари й підвищенням закупівельних цін на продукцію сільського господарства. Порушуючи рішення XV з’їзду ВКП (б) про збалансований розвиток галузей економіки, політбюро ЦК ВКП (б) у січні 1928 р. винесло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків і необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Група членів ЦК ВКП (б) під проводом М.Бухаріна виступила проти відновлення воєнно-комуністичних методів економічної політики, але зазнала поразки. Перемогли прихильники точки зору Сталіна, які наполягали на необхідності проведення суцільної колективізації, тобто суцільного насадження системи колгоспів. Суцільна колективізація почала здійснюватись уже в 1929 р., названому «роком великого перелому». Керівники окремих районів, спонукувані «високим керівництвом», змагалися, хто першим прозвітує про завершення колективізації. З’явилася сила-силенна абсолютно нежиттєздатних колективів-комун і колгоспів-гігантів. У відповідь на ці заходи селяни почали масовий забій худоби, аби тільки вона не потрапила до колгоспу. Було багато повідомлень про підпали, терористичні акти, масові селянські виступи. Виникла загроза зриву весняної посівної. 2 березня 1930 р. у «Правді» з’явилася стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів», в якій зазначалися серйозні помилки на селі, а саме: порушення принципу добровільності вступу до колгоспів‚ відмова від урахування різноманітності умов у різних регіонах. У помилках «вождь народів» нахабно звинуватив лише місцевих партійних керівників. Стаття й опублікована після неї постанова ЦК ВКП (б) були не чим іншим, як тактичним кроком сталінського керівництва, спрямованим на заспокоєння громадської думки. Селяни сприйняли нові настанови як сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 р., порівнюючи з березнем, рівень колективізації впав із 58 до 24%. Але після XVІ з’їзду ВКП (б) почалася нова хвиля колективізації. Було розроблено директивний план, за яким зернові райони за строками завершення колективізації було поділено на три категорії: – до першої категорії віднесено зернові райони Північного Кавказу й Поволжя. Тут колективізація мала завершитися весною 1932 р.; – до другої категорії – Україну та Білорусію (весна 1933 р.); – до третьої – всі інші та незернові райони (весна 1935 р.). Селян-одноосібників обкладали нестерпними податками. Головним методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства. Передбачалося перетворити всіх трудівників села на державних робітників, а земельну власність – на державну. Соціальний склад селянства напередодні колективізації відзначався неоднорідністю, і ставлення його прошарків до радянської влади також було неоднозначним. Незаможні («бідняцькі») та «пролетарські» категорії селянства стали соціальною базою радянської влади на селі під час проведення колективізації. Щодо «середняка» радянська влада впродовж деякого часу виявляла толерантність. Головне вістря «класової боротьби» було спрямоване проти «куркулів» (заможніх селян), яких передбачалося «знищити, як буржуазний клас» хоча куркулі 20-х років, це ті селяни, що повіривши радянській владі, воювавши за неї, своєю працею досягли відносного благополуччя. Ця верства селянства стала головним противником соціалістичного експерименту на селі. З осені 1929 р. радянська влада розпочала активний наступ проти «куркульських» господарств. Попервах наступ здійснювався методом адміністративного тиску – встановленням підвищеного зерноподатку, забороною оренди землі та вступу до колгоспів. У грудні 1929 р. радянська влада перейшла до політики відкритого террору. Було встановлено категорії «класових ворогів на селі». Відповідно до категорії визначалися міра покарання та чисельність «ворогів». Конкретні цифри «розкуркулення» передбачали, що до першої категорії (активні вороги радянської влади) належать 60 тис. сімей, до другої (активні саботажники колгоспного будівництва) – 150 тис. Поступово політика «розкуркулення» перетворилася на засіб боротьби проти всіх селянських господарств, які чинили опір колективізації. Вона поширилася на господарства середняків, навіть на бідняків. Усього було «розкуркулено» до 15% селянських господарств, а адміністративно вислано 20% селян. 7 серпня 1935 р. набрав чинності закон про охорону соціалістичної власності на селі‚ прозваний у народі законом «про 5 колосків». Згідно з ним найменша крадіжка каралася розстрілом або 10 роками таборів. Амністію було заборонено. Тільки за 5 місяців дії закону було розстріляно 2 тис. осіб, а 55 тис. ув’язнено в таборах. Колективізація призвела до повної дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Збір зернових упав до рівня 1921 р. Поголів’я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі, свиней – у 2,2 раза (поголів’я не змогли відновити протягом наступних 30 років). Порушився баланс у розвитку сільського господарства і промисловості, що призвело до хронічного відставання аграрного сектора. Було фізично знищено найбільш кваліфіковану частину сільськогосподарських працівників. Голодомор 1932 – 1933 рр. у зернових районах тільки в Україні за оцінками деяких спеціалістів забрав життя понад 7 млн осіб, у Казахстані – 2 млн. Проведення колективізації забезпечило об’єднання в колгоспи на 1940 р. 97% селянських індивідуальних господарств. Завершення громадянської війни не зупинило терору, який був частиною державної політики (конституції 1918 і 1924 рр. проголошували «диктатуру пролетаріату»). Наприкінці 20 – у першій половині 30-х рр. репресії було спрямовано здебільшого проти «класово ворожих» верств суспільства: «буржуазних спеціалістів», «непманів», «куркулів». Найбільш гучними процесами того періоду були «Шахтинська справа» (1928 р.), процес «Трудової селянської партії» (1929 р.), «Промпартії» (1930 р.), процеси над антипартійними групами. Поряд із репресіями вдосконалювалася система тотального контролю над суспільством. Підростаюче покоління через комсомольську і піонерську організації виховувалось у дусі ненависті до «ворогів народу», необхідності непримиренної боротьби зі «шпигунами», «шкідниками» на виробництві, «куркулями», заохочувалися навіть доноси на батьків. Сили дітей та молоді спрямовувалися на активнішу участь в індустріалізації країни і колективізації сільського господарства, зміцнення дисципліни й підвищення якості навчання. У містах у 1924 р. було введено паспортну систему. Вона забезпечила адміністративне скорочення кількості жителів міст, які постачалися продуктами харчування централізовано. Було принято закон, згідно з яким робітника за найменшу провину звільняли з роботи, залишаючи без картки споживача, з подальшим виселенням його сім’ї з квартири. З 1930 р. розширювалася мережа виправно-трудових таборів, об’єднаних у систему ГУЛАГу («Главное управление лагерей»). Кількість ув’язнених у цих таборах за 10 років зросла до 4 млн. Відновлено каторгу та смертну кару. Від середини 30-х рр. репресії набули масового характеру і досягли апогею в 1937 – 1938 рр. Приводом до посилення репресій у партії та країні стали події 1934 р., коли на XVІІ з’їзді ВКП (б) група делегатів спробувала замінити Сталіна на посаді генерального секретаря ЦК іншим лідером. Ним би міг стати секретар Ленінградського обкому ВКП (б) С.Кіров. На з’їзді Сталін і його оточення (головно Каганович) фальсифікували підсумки таємного голосування. Наприкінці 1934 р. сталося політичне вбивство С. Кірова, обставини якого залишилися не до кінця з’ясованими, хоча, поза сумнівом, ініціатором його був Сталін. Убивство дало поштовх до масових репресій, зміцнення диктаторського режиму. Тільки в 1937 – 1938 рр. репресували до 10 млн осіб, із яких 2-3 млн знищили фізично. Для спрощення системи винесення вироків створювалися позасудові органи – «трійки». Розгляд справ був досить формальним, а виправдовувальних рішень майже не було. Масові репресії 30-х рр. знекровили інтелектуальну силу радянського суспільства в політиці, армії, науці. Це – один із найбільших злочинів сталінського тоталітарного режиму проти власного народу. Опір режиму існував, але не мав масового характеру. Це були поодинокі виступи тих, хто не змирився. Всі ці виступи жорстоко придушувалися. Прийняття нової, «сталінської», конституції 5 грудня 1936 р. не змінило сутності тоталітарної системи в СРСР, хоча було формально проголошено демократичні права і свободи. Масові репресії не становили основного змісту життя суспільства. Народ, долаючи повсякденні труднощі, прагнув до щастя. Кожен влаштовував його як міг. Багатьом були невідомі ті жахливі злочини режиму. Дехто з тих, хто знав або здогадувався вважав, що так і потрібно. Народ під впливом заклинань «про світле майбутнє» здійснював трудові подвиги (О.Стаханов, М.Ізотов, П.Ангеліна та ін.), радів з кожних успіхів країни: чи то будівництва чергової новобудови, чи то з успіхів радянських льотчиків (Чкалов та інші), чи з успіхів дослідників півночі (Папанін та ін.) тощо. Радіючи він вірив, в те, що казав їх вождь (Сталін), що «Жити стало краще, жити стало веселіше». Одночасно відбувалося насадження культу особи Сталіна. Всі істинні та уявні успіхи Радянської держави обов'язково пов'язувалися з його ім'ям.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК СРСР В ПЕРІОД «ВІДЛИГИ» (1956 – 1964 РР.)

Термін «відлига» означає потепління у політичному житті країни, свіжий вітер перемін після лютих морозів сталінської доби. Він почав уживатися в політичному лексиконі з легкої руки відомого письменника Іллі Еренбурга, який цим словом назвав свою повість, опубліковану в 1955 р, Згодом «відлигою» почали називати епоху, пов'язану з перебуванням при владі М. Хрущова. Після XX з'їзду КПРС в СРСР сталися значні зміни в суспільно-політичному житті, цей процес іще називають процесом десталінізації. У широкому розумінні десталінізація – це відхід від крайніх проявів «класичного» сталінізму в усіх сферах життя – політичній, економічній, духовній. У вузькому розумінні десталінізація – це критика культу особи. Більшість дослідників уважає, що процес десталінізації можна переділити на три етапи. 1-й етап: весна 1953 р. – початок 1956 р. Через три місяці після смерті Сталіна було оголошено перші амністії ув'язненим до 5 років, яких було засуджено за посадові та господарські злочини, неповнолітнім (до 18 років), жінкам, котрі мали дітей віком до 10 років. Було скорочено строк ув'язнення за контрреволюційну діяльність. Рідше згадувалось ім'я Сталіна у пресі, офіційних документах. А у вересні 1953 р. було ліквідовано інструмент масових чисток і терору – військові трибунали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув'язнення. У 1955 р. засуджено керівників МДБ СРСР, які сфабрикували «ленінградську справу», а її учасників реабілітовано. Каральні органи було поставлено під жорсткіший контроль вищих органів влади. У цілому ж перший етап десталінізації проходив обережно, негласно, елементи сталінської політики ще домінували в політичній практиці. 2-й етап десталінізації проходив під знаком XX з'їзду КПРС (1956 – 1961 рр.). Повну реабілітацію одержали керівники партії й держави, воєначальники, письменники, зокрема українські Е. Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, драматург М. Куліш, кінорежисер О. Довженко. Поступово з місць ув'язнення було випущено й реабілітовано сотні тисяч простих громадян – жертв масових репресій З0 – 50-х рр. А втім, їхні психологічні страждання поглиблювалися соціально-побутовими: виникали труднощі з житлом, пропискою, роботою, грошова допомога була мізерною. У 1957 р. було поновлено Чечено-Інгуську, Кабардино-Балкарську, Калмицьку, Карачаєво-Черкеську АСРР, проте не було офіційно реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, виселених вірмен, греків, болгар і представників інших народів, які зазнали сталінської опали. 3-й етап десталінізації – осінь 1961 р. – осінь 1964 р., пов'язаний із XXII з'їздом КПРС, на якому з новою силою прозвучала критика культу особи. На ньому йшлося про активних помічників Сталіна: Молотова, Кагановича, Маленкова, Ворошилова. На думку Хрущова, вони несли особисту відповідальність за численні масові репресії та за інші зловживання владою. Наприкінці жовтня 1961 р. делегати XXII з'їзду партії одностайно погодилися на винесення саркофагу з труною Сталіна з мавзолею на Красній площі. Наступним кроком стало зняття пам'ятників Сталіну, закривались і перейменовувались музеї, фабрики, заводи, колгоспи, які були названі ім'ям Сталіна; Сталінську область було перейменовано в Донецьку, а місто Сталіно – в Донецьк. Перелік законів СРСР та указів президії Верховної Ради СРСР, що стосувались присвоєння імені Сталіна, втратили свою силу. Але процес десталінізації провадився непослідовно і мав дещо обмежений характер. Непослідовність процесу полягала в тому, що поряд із критикою особи Сталіна – крок уперед, робився крок назад – Хрущов в офіційних виступах розпатякував про загалом позитивну роль Сталіна в історії партії та держави, а постанови часів «ждановщини» було розцінено як «вірні у принципі». Поряд із амністією засуджених, боячись посилення анти-партійного руху на західноукраїнських землях, 600 осіб із амністованих було повернено для відбуття покарання, переслідувалися колишні учасники підпілля (388 учасників колишнього підпілля було притягнуто до кримінальної відповідальності). Критиці було піддано лише саму особу Сталіна, а не режим влади, що його він створив. Тому процес десталінізації, не дійшовши до свого успішного завершення, поступово згортався. Лібералізація торкнулася й інших аспектів життя СРСР. У Москві в 1957 р. відбувся VI Всесвітній фестиваль молоді і студентів, розпочали свою роботу міжнародні московські кінофестивалі, було відновлено іноземний туризм, країна стала більш відкритою світові. Поновилося видання журналу «Иностранная література», радянські читачі дістали можливість ширше знайомитись із світовим літературним процесом. У Москві відкрито театр «Сучасник», вийшли у світ перші номери журналів «Молодая гвардія», «Юность», «Москва», «Наш современник». Почастішали публікації молодих поетів, прозаїків, критиків, «шестидесятників». Зростав авторитет журналу «Новй мир», очолюваного видатним поетом О. Твардовським. Засновано Ленінські премії «за найбільш визначні праці у сфері науки, техніки, літератури й мистецтва». На екрани країни вийшли художні фільми «Весна на Зарічній вулиці», «Справа Рум'янцева», «Висота», «Летять журавлі», які здобули всенародну любов. Вражаючими були досягнення СРСР у науці й техніці. 4 жовтня 1957 р. було запущено перший штучний супутник Землі, 5 грудця. спущено на воду перший у світі атомний криголам «Ленін», створено найпотужніший у світі синхрофазотрон. 12 квітня 1961 р. космонавт Ю. Гагарін на космічному кораблі «Восток-1» уперше в світі облетів земну кулю. Незважаючи на протиріччя та обмеженість, лібералізація суспільно-політичного життя, стала,помітним явищем.у розвитку Радянського Союзу і торкнулася більшості країн світу. Із 1957 р. почали здійснюватися реформи в економіці СРСР. Наслідки реформ. У промисловості реформи дещо сприяли підвищенню ефективності виробництва, поглибленню спеціалізації та кооперації виробництва певних регіонів і територій, але їхня непослідовність призвела до різкого зростання капіталовкладень і кредитів, які перевищували можливості державного бюджету, до розриву економічних зв'язків між підприємствами однієї галузі, зростання дефіцитів. У сільському господарстві внаслідок реформ спостерігається зростання валового виробництва на 35%, покращення матеріального рівня життя колгоспників. А от безтямні хрущовські «над програми» зазнали краху, призвівши до порушення структури посівів зернових, скорочення поголів'я у тваринництві, порушення екологічного балансу в ряді регіонів країни; з 1962 р. СРСР розпочав масові закупівлі зерна та інших видів сільськогосподарської продукції за кордоном. Найліпші наслідки мали реформи у соціальній сфері, що привели до реального підвищення життєвого рівня трудящих. У роки «відлиги» в міжнародних відносинах проявилися складні, суперечливі тенденції. З одного боку, існував і поглиблювався розкол світу на два ворожі табори, тривала «холодна війна» посилювалося протистояння НАТО і Варшавського договору, з іншого – почали виявлятися перші ознаки відмови від непримиренної ворожнечі між Заходом і Сходом. У 1955 р. СРСР установив дипломатичні відносини з ФРН, підписав державний договір з Австрією. Здійснювалися заходи щодо поліпшення відносин із Норвегією, Швецією, Данією, У 1958 р. було укладено угоду зі США про співпрацю в царині культури, економіки, проведено обмін делегаціями вчених, діячів культури. У 1959 р. відбувся візит М. Хрущова до США, який загалом мав позитивні результати. Внаслідок візиту радянської делегації до Югославії (кінець травня – початок липня 1955 р.) підписано радянсько-югославську декларацію, що започаткувала нормалізацію міждержавних відносин. Активністю вирізнялася зовнішня політика СРСР на Сході. У 1956 р. було підписано декларацію з Японією, що передбачала припинення стану війни та відновлення дипломатичних відносин. Значно поліпшилися відносини СРСР з Індією, Єгиптом, Індонезією, Бірмою, Туреччиною, Іраном. СРСР надавав цим країнам довгострокові кредити, брав участь у спорудженні промислових об'єктів, подавав іншу допомогу. Рішення XX з'їзду КПРС відіграли негативну роль у відносинах із Китаєм. Китайське керівництво вороже поставилося до викриття культу особи Сталіна. Незабаром ідеологічні розбіжності було перенесено на міждержавні відносини. Отже, зовнішня політика СРСР у роки «відлиги» характеризувалася значними змінами, вона стала більш відкритою й передбаченою. Водночас волюнтаризм у внутрішній політиці мав свої прояви і в зовнішній, прикладом чого може бути Карибська криза. Оцінка значення хрущовської «відлиги» лишається неоднозначною і дискусійною. Головною заслугою М. Хрущова стало започаткування процесу десталінізації, повернення чесного імені мільйонам радянських людей.

Дата добавления: 2015-08-13