Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Формування літературних та мистецьких шкіл у ХХ ст..

Читайте также:
  1. Актуальність формування культури мовлення фахівців
  2. Визначення загальних засад формування бюджетних запитів
  3. Виникнення англійського парламенту. Особливості формування станової монархії в Англії.
  4. Відкриття банківського рахунку для формування статутного фонду господарського товариства
  5. Господарство України у першій половині ХІХ ст.. та теоретичне обґрунтування необхідності його реформування………………………………………………………...224
  6. Грошові потоки підприємств, їх види та механізм формування
  7. Етапи формування світового господарства

У 20-ті рр. ХХ ст. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу.
Розкол суспільства, зумовлений подіями 1917-1920 pp., призвів до поляризації мистецького життя. У літературі на початку 20-х рр. ХХ ст. чітко окреслилося дві позиції - радикальна та помірковано-консервативна.
У 20-х рр. ХХ ст. помітно розширилася стильова палітра. Ще на початку XX ст. як альтернатива народницькому реалізмові й натуралізмові в українській літературі з''явилася неоромантична течія - особистісна інтерпретація дійсності й акцентування вольового діяльного начала в людині. Події 1917-1920 рр. стимулювали появу нової модифікації неоромантизму - пролетарського, або ж революційного романтизму. Цей художній стиль та зумовлене ним своєрідне світобачення були притаманні творам В. Блакитного, Г. Михайличенка, В. Сосюри, В. Чумака.
На початку 20-х рр. ХХ ст. атмосфера плюралізму відкрила простір для творчого пошуку молодому поколінню письменників. Новітні тенденції розвитку європейської літератури відбивав футуризм. Найяскравішим його представником в Україні був М.Семенко. Принциповими тезами концепції були проголошення модерну основним мистецьким критерієм; заперечення будь-яких культів і канонів у мистецтві (критика хуторянства, провінційності, «культу Т.Шевченка»); декларування творчим орієнтиром невпинної та динамічної «краси пошуку». Післяреволюційна доба позначилася на розвитку національного футуризму. У контексті «соціального замовлення» постає революційний футуризм, якому притаманні наступальність, агітаційність, плакатність, публіцистичність, що потіснили ліричність, інтелектуальність та психологізм.
Пошук нових форм самовираження та традиційний для української культури бароковий стиль сприяли зростанню символізму. Вслід за старшим поколінням поетів-символістів (М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка) наприкінці другого десятиріччя XX ст. дедалі впевненіше заявляє про себе молода плеяда його прихильників (М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, П.Савченко, М.Терещенко). Вітчизняний символізм поєднував тяжіння за змістом і формою до нових зразків європейської літератури зі збереженням кращих традицій українського бароко; глибоке та поліфонічне філософське звучання; містичне, лірико-споглядалне, відірване від життя світобачення.
«Неокласики» М.Зеров, О.Бургардт, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович орієнтувалися на зразки європейської класики, дбаючи про збереження, використання та розвиток української літературної традиції, виявляючи високу вимогливість до гармонійної завершеності вірша. Неокласики виступали проти низькопробної революційно-масової літератури, гостро критикували програмні тези «Пролеткульту».
У 20-ті рр. ХХ ст. розгорнувся процес згуртування літераторів. «Пролеткульт» - намагалися, відкинувши вікові надбання світової культури, створити нову, «пролетарську» культуру. У 1923 р. група пролетарських письменників утворила спілку «Гарт»: В.Блакитний, К.Гордієнко, М.Йогансен, О.Довженко, І.Микитенко, В.Сосюра, В.Поліщук, П.Тичина, М.Хвильовий. Пізніше «гартівці» стали основоположниками «Вапліте» (1925-1928) на чолі з М.Хвильовим та ВУСПП (1927). За ідеологічними постулатами та мистецькими орієнтирами до цих груп примикала спілка селянських письменників «Плуг», що об''єднувала А.Головка, П.Панча.
Радикальні модерністи нової хвилі у 1921 р. в Києві утворили «Асоціацію панфутуристів» (М.Семенко, Г.Шкурупій, Ю.Шпол, І.Слісаренко, М.Бажан та ін.). Пропаганда та утвердження техніцизму в літературі - «Літературний центр конструктивістів» (1924-1930) та літературно-мистецька група конструктивістів «Авангард» (1926-1930).
Прихильники класичних європейських форм і канонів створювали в 20-ті рр. ХХ ст. свої творчі угруповання: М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, Д.Загул, В.Підмогильний, Л.Старицька-Черняхівська (1923-1924pp.) - літературне об''єднання «Аспис» («Асоціація письменників»).
Активізації мистецького життя сприяв бурхливий розквіт видавничо-публіцистичної сфери. У 20-х рр. ХХ ст. у республіці видавалося понад 20 літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Час від часу в суспільстві виникали дискусії щодо розвитку української культури. Резонансною була літературна дискусія 1925-1928 pp., яка вийшла за межі літературних проблем. З виступу М.Хвильового проти графоманства, імітаторства, пристосуванства, дилетантизму та хуторянства, які засмічували українську літературу, вона піднялася до з''ясування процесу духовного відродження. Було зроблено спробу визначити орієнтири подальшого розвитку національної культури, створити естетичну концепцію, яка ґрунтувалася б на органічній єдності традицій і новаторства - «хвильовизм». Письменника звинувачували в націоналізмі, підштовхуванні народу України до виходу з СРСР.
Засобами репресій, нагнітання морального тиску, створення централізованих організацій творчої інтелігенції (Спілка письменників України (1934) та ін.) система стимулювала посилення уніфікації художнього мислення в межах офіційно схваленого єдиного методу «соціалістичного реалізму». Аналогічні тенденції та процеси розгорнулися і в інших сферах української культури.

 

 

3. Вертеп - старовинний ляльковий театр на Україні. Зародився в 17 ст., поширився у 18-19 ст. В. являв собою поєднання релігійної різдвяної драми й світської гри, елементів усної народно-поетичної творчості. Перша документальна згадка про В. належить до 1667. Вистави В. відбувалися в спец. скриньці, яка зовн. виглядом схожа на макет двоповерхового будиночка, на своєрідну двоярусну сцену. Вертепник, пересуваючи на дротиках дерев'яні ляльки, змінюючи відповідно голос, говорив за кожну дійову особу. Вистави показували на ярмарках, міських площах, по хатах селян і міщан. Починалося дійство на верхній сцені біблійними легендами, потім переходило на нижню сцену, де розігрувалися комічні народнопо-бутові сцени з реального життя. В них гостро висміювалися лицеміри-попи, чванькуваті польські панки, багатії, урядовці тощо. Ця світська частина вистави була пройнята жартами, елементами сатири, яка мала вплив і на канонічну частину, що відбувалася на верхній сцені. Персонажі В.-цікаві соціально-побутові типи -розмовляли соковитою нар. мовою, були вдягнені в нар. одяг. Найпопулярнішими серед них були: Запорожець, Москаль (тобто Солдат), Циган, Баба, Дяк, Шинкар та ін. Відомо кілька варіантів укр. вертепної драми: Сокиринський, або Галаганівський (1771), Волинський (1788-91), Куп'янський (1823), Славутинський (1897), Батуринський і Хорольський (кін. 19 ст.). У 1924-25 існував Межигірський В., в якому йшли вистави на сучасну тематику. На Україні був відомий ще т. з. живий В., в якому ролі дійових осіб виконували не ляльки, а люди [вистава "Різдвяний вертеп" (1918) у "Молодому театрі"]. Укр. В. тісно споріднений з рос. Петрушкою, білорус. батлейкою, польською шопкою. Світська частина вертепної драми - одне з джерел, з якого взяла початок реалістична українська комедія 19 ст.

Імпресіонізм - (франц. impressionnisme, від impression — враження) — напрям у мистецтві останньої третини 19 — початку 20 ст. Найповніше виявився 1. у франц. живописі. Мав поширення також у скульптурі, літературі, музиці, театрі. І. склався у Франції в 60-х pp. 19 ст., досяг розквіту в 70—80-х pp. і незабаром розпався як цілісна система. Вперше імпресіоністи експонували свої твори на виставці 1874 в Парижі. Учасниками її були К. Моне (картина "Враження. Схід сонця"— "Impression. Soleil levant", 1872, Музей Мармоттан, Париж), О. Ренуар, К. Піссарро, Е. Дега, А. Сіслей, Б. Морізо, Е. Мане, який був зв'язаний з імпресіоністами в 70—80-х pp. Спираючись на досягнення реалістичного демократичного мистецтва, імпресіоністи продовжували боротьбу проти ідеалістичного, рутинного, епігонського академізму й салонного мистецтва, виступали за відтворення краси навколишнього світу, повсякденного життя. Вони вважали, що художник повинен зображувати навколишнє так, як він його споглядає і відчуває. Звідси — розширення мотивів у мист. імпресіоністів, пошуки нових худож. засобів, найповніша передача зорових вражень

Романтизм -(франц. romantisme) — художній метод, що склався в кінці 18 — на поч. 19 століття і поширився як напрям (течія) у літературі й мистецтві Європи (зокрема, Росії), а також США. Виникнення Р. було пов'язане з крахом ідей Просвітительства, піднесенням антифеодальних нац.-визвольних рухів. Романтики прагнули протиставити дійсності, яка їх не задовольняла, нові, хоч і багато в чому не ясні, умовні сусп. ідеали, піднести їх вище дійсності. У боротьбі за утвердження нових естетичних принципів послідовники Р. виступали проти раціоналістичних догм класицизму, проти повсякденного матеріального практицизму, ставлячи на перший план духовне життя людини. Вони вдавалися до зображення незвичайних явищ і обставин, напружених ситуацій. У творах романтиків виступає винятковий герой — людина, наділена сильним характером і пристрастями, трагічно самотня, оскільки вона стоїть вище свого оточення. Характерні риси романтичного стилю — піднесеність, емоційність, суб'єктивізм в оцінці зображуваного, контрастність картин і характерів, екзотичність обставин, прийоми символіки і гіперболізації. В літературі романтики виявляли великий інтерес до фольклору.

В епоху Р. розквітла лірика. Зумовлений історично розлад мрії з дійсністю у романтиків набував то революційного, то консервативного ідейного спрямування. Звідси наявні два напрями Р.: з одного боку, це Р. прогресивний, або активний, вищим проявом якого став революційний Р., з другого— консервативний, або пасивний. Романтики активного напряму прагнули революц. шляхом оновити дійсність, представники пасивного Р. виявляли настрої зневіри і безнадії, впадали у містику, ідеалізацію минулого. У кожній нац. л-рі Р. мав свої особливості, визначені істор. умовами і культурними традиціями. Зокрема, розвиток Р. у слов'ян. країнах пов'язаний із слов'ян. Відродженням, з демократичним визвольним рухом. о


Дата добавления: 2015-08-13; просмотров: 106 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Скіфсько-сарматська культура | Історичні та соціальні умови розвитку української культури в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. | Дохристиянська культура Київської Русі | Фольклорна традиція в українській культурі в кінці XIX – поч. XX ст. | Вплив християнства на розвиток культури | Входження української культури в загальноєвропейський контекст в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. | Література та писемність Київської Русі. | Взаємовідносини особистості та світу в українському експресіонізмі в кінці 19 - початку 20 століття. | Візантійський канон та національна традиція в іконописі та архітектурі Київської Русі. | Національне-культурне піднесення 20-х років в Україні як передумова розбудови освіти і науки у 20 столітті. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Літописання в Галицько-Волинському князівстві| Політичний та релігійний контекст розвитку української культури XIV – I пол. XVII ст.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.006 сек.)