Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Оповідка п'ята

Каландріно закохується в одну дівчину, і Бруно дає йому

чари, щоб її привернути; скоро він тими чарами до неї

торкається, вона йде за ним, та їх застукує Каландрінова

жінка і зчиняє велику драчу

Коли Неїфіла доказала свою коротеньку сторійку, що не викликала ані зайвого сміху, ані довгих розмов, королева звернулась до Ф'ямметти і веліла їй оповідати далі. Та сказала веселенько, що з дорогою душею, і почала такими словами:

- Коханії мої подруги, ви, мабуть, знаєте, що хоч скільки б оповідалося про якусь річ, про неї завжди можна сказати щось цікавого, аби тільки оповідач вибрав для того слушний час і слушне місце. Зваживши на те, для чого ми тут зібрались (певне, що для втіхи й розваги, а не для чогось іншого), я гадаю, що сюди якраз і підходить все веселе та втішне, коли навіть тисячу разів про ту саму річ розказувати, аби доладно й цікаво. Хоч тут уже багато говорилось про Калан-дрінові пригоди, я погоджуюся з Філостратом, що всі вони кумедні, і хочу докинути ще одну оповідку про нього. Якби я захотіла розминутися з правдою, то могла б щось придумати і розповісти під іншими іменами, але тим що всяке відхилення від істини в будь-якій історії вменшує непомалу втіху слухачів, я розкажу вам усе, як було насправді, і ви мені признаєте рацію.

Один наш земляк, Ніколо Корнаккіні, чоловік вельми багатий, володів численними маєтками; була в нього садиба і в Камераті, де він поставив новий гарний будинок і найняв Бруна з Буффальмакком, щоб вони його розмалювали; тим [519] що роботи було багато, маляри взяли собі на допомогу ще Нелла й Каландріна та й заходились працювати.

У тому домі було вже кілька кімнат, цілком упоряджених до житла, але жила там тільки одна стара служниця, що стерегла панського добра, іншої челяді не було; тим-то господарів син Філіппо, молодий і ще не одружений, водив туди часом собі на втіху жінок: побуде з нею день чи два та й одішле назад.

Раз якось він привів собі одну дівчину на ймення Шкко-лозу, що її тримав у себе в домі в Камальдолі один негідник, на прізвисько Зажера, і позичав добрим людям за плату. Вона була з себе гарна, хороше вбиралася і, як на свій стан, вміла себе добре поводити й непогано розмовляти. Одного дня перед обідом вийшла вона якось із кімнати в білій спідничині, коси викладені віночком, стала в дворі коло криниці та й умивається, аж тут прийшов по воду Каландріно - побачив її, поздоровкався люб'язненько. Вона йому одповіла і задивилась на нього - не тому, що він їй сподобався, а тому, що здався якимось химерним. Каландріно теж задивився на неї, бо таки гарна була, і довгенько біля криниці барився, не вертаючись до товаришів з водою; та не знавши, хто вона така, не наважувався зайняти її словом. Вона помітила, яким оком він на неї зиркає, і, щоб пожартувати з нього, сама почала очицями стріляти і стиха зітхати. Каландріно тут же в неї сильне врізався і тільки тоді з двору пішов, коли Філіппо гукнув дівчину до себе.

Каландріно повернувся до роботи і все, знай, зітхав; Бру-но теє постеріг (він увесь час за ним слідкував, бо знаходив у ньому завжди щось смішного) і питає:

- Що за лиха година з тобою, брате Каландріно? Чого се ти так розсопівся?

- Ех, друже, - одказує йому Каландріно, - якби знайшовся хтось, щоб мені поміг, то мені легше стало б.

- А що? - питає Бруно.

- От що, - каже Каландріно, - тільки нікому не кажи. Є тут одна дівчина гарна, як русалка, і так у мене закохалась, що ну. Зараз оце я бачив її, як по воду ходив.

- Еге, - каже Бруно, - гляди, чи не Філіппова то коханка?

- Мабуть, що так, - каже Каландріно, - бо він покликав її, і вона пішла до нього в покої, та то дарма: в сьому ділі я не то з Філіппом, а і з самим Ісусом Христом потягався б. Так вона мені, брате, до натури припала, що не говори. [520]

- Добре, - каже Бруно, - я вже для тебе, друже, розіз-наю, що і як; хоч вона, може, й живе з Філіппом, та я тобі те діло швидко влаштую, бо то моя знайома. Тільки як зробити, щоб Буффальмакко про те не довідався? Аби я з нею слово сказав, уже він тут і вродився.

- То нехай, - каже Каландріно, - про Буффальмакка мені байдуже, а от Нелла треба стерегтись, бо він же Тессин родич і може нам на заваді стати.

- Правда твоя, - каже Бруно.

Бруно таки й справді знав, хто така та дівчина, бо бачив, як вона приїхала, та й Філіппо йому казав. Коли Каландріно одвихнувся од роботи, щоб піти на неї подивитись, Бруно розказав про все Неллові й Буффальмаккові, і вони змовились нишком усі гуртом, як їм пожартувати з того закохання. От Каландріно вернувся, а Бруно й питає його потихеньку:

- Ну як, бачив?

- Бачив, - каже Каландріно, - то ж згуба моя!

- Ану ж, піду і я на неї подивлюсь, - каже Бруно. - Коли се та, що я думаю, то я вже все влаштую, будь певен.

Тоді спустився вниз і, побачивши Нікколозу вкупі з Філіппом, розказав їм, хто такий Каландріно і що він забрав собі в голову, та й умовився з ними, що кому говорити й робити, щоб із закоханого простака поглузувати. Повернувшись до Каландріна, він сказав йому:

- То вона і єсть, тільки нам треба діяти обережно, бо як дізнається про те Філіппо, то не обберемося лиха. Що їй од тебе переказати, коли мені трапиться нагода говорити з нею?

- Скажи їй первим ділом, - каже Каландріно, - що я бажаю їй тисячу мірок ріження, що для жінок смачніше, ніж пряженя, а тоді скажи, що я завжди до її послуг, та ще спитай, чи їй чого не треба. Зрозумів?

- Зрозумів, - каже Бруно, - зроблю все як слід.

Як настигла година вечері і маляри зійшли в двір, де був Філіппо з Нікколозою, вони затримались там навмисне заради Каландріна. Каландріно так уже на ту Нікколозу поглядав, так кумедно кивав їй та моргав, що і сліпий би втямив, що до чого. Дівчина й собі показувала йому всякі фіглі, щоб його ще дужче до себе принадити, хоч і потішалася в душі з його химер, знаючи все од Бруна. Філіппо, Буффальмакко та інші розмовляли між собою і вдавали, що нічого того не помічають.

Через деякий час на превелике горе Каландрінові Філіппо й Нікколоза пішли; як маляри вертались до Флоренції, Бруно сказав йому: [521]

- Чоловіче, вона з любові до тебе тане, як сніг на сонці. Якби ти ще взяв із собою сюди цитру та заспівав їй кілька любовних пісеньок, то вона б до тебе і з вікна вискочила.

- Ай правда, - каже Каландріно, - може, взяти її, га? Як ти думаєш?

- Авжеж, візьми, - каже Бруно.

- От бачиш, - каже Каландріно, - а ти мені зразу не вірив, як я тобі сказав. Я, брате мій, такий: на котру гляну, то вже й моя. Хто б іще зумів одним замахом таку кралю прилюбити? Куди там тим молодим жевжикам, що шмигляють туди-сюди, та за тисячу років і трьох жмень зерняток не налущать! А ще побачиш, як я цитру візьму, оттоді що буде! Я ж, бач, іще не який і старий, вона те добре постерегла, а ще дужче впевниться, як візьму її за боки. Побий мене бог, такого дам їй жару, що бігатиме за мною, як цуцик!

- А певно, - каже Бруно, - ти її добре вгонобиш: я вже мов бачу, як ти тими зубиськами своїми їй у рожеві вустонька вп'явся та в рум'яні лиця, ще, гляди, отак цілком і проковтнеш!

Слухаючи тієї мови, Каландріно немов переживав усе те наяву і ніг не чув під собою - ішов, виспівуючи та вистрибуючи, раденький, що дурненький.

Другого дня він узяв з собою цитру і на превелику втіху всьому товариству заспівав під тую пригравку кілька канцон. Незабаром він до того захопився Нікколозою, що зовсім закинув роботу і тисячу разів за день підходив то до дверей, то до вікна, то в двір вибігав, аби тільки її побачити, а дівчина, діючи з Брунової намови, всіляко його до тих зальотів заохочувала. Бруно служив між ними посередником, носив до Нікколози Каландрінові цидулки, а часом і йому приносив од неї листи або, коли її не було (вона частенько одвиха-лась), сам писав за неї ніжні послання, подаючи великі надії: нині я, мовляв, у батьківському домі і не можу з тобою бачитись, почекай трохи.

Бруно й Буффальмакко так повертали сю справу, щоб більше посміятися з Каландріна: вони брали в нього, нібито для передачі Нікколозі, то гребінець із слонової кості, то капшучок, то ножик, то ще який дріб'язок і йому часом щось приносили, нібито в віддарунок - підроблені копійчані перстеники тощо; Каландріно мав із того превелику втіху. Крім того, Каландріно могоричив їх не раз та й не два, щоб вони йому в сій справі підпомагали.

Отак морочили вони його місяців зо два, нічого, власне, на його користь не зробивши. Бачить Каландріно - робота [522] вже наскінчу, а як він тепер нічого не доб'ється, то потім шкода й гадати; от і давай він квапити Бруна, щоб діло робив. Коли Нікколоза знов прийшла, Бруно, домовившись заздалегідь із нею та з Філіппом, що кому робити, сказав Каландрінові:

- Тут така штука, брате: сяя дівчина разів, може, зо сто обіцяла мені, що вчинить твою волю, та, бач, огинається, певно, вона тебе дурить, що слова не дотримує; та коли хочеш, то ми так зробимо, що буде вона твоя хоч по волі, хоч по неволі.

- Та зроби вже, будь ласкав, - каже Каландріно, - тільки швидше.

- А не збоїшся ти, - каже Бруно, - торкнутись до неї чарами, що я тобі дам?

- Та ні, - каже Каландріно.

- Коли так, - каже Бруно, - принеси мені шкураток із недоношеного ягняти, живого кажана, три дрібки ладану і свічку ярого воску, а я вже все влаштую.

Цілий той вечір Каландріно прополював на кажанів, поки не впіймав-таки одного в пастку, а тоді приніс Брунові все, що той загадав. Бруно пішов у кімнату, понаписував на шкуратку якісь характерницькі нібито знаки, оддав ті чари Каландрінові й сказав:

- Знай, Каландріно, як ти тільки доторкнешся до неї сим приворотом, вона зразу піде за тобою і зробить усе, що ти схочеш. Якщо Філіппо сьогодні кудись одвихнеться, ти приступи до неї і тільки торкнись, а тоді йди в оту повітку з соломою - там буде найкраще, бо ніхто туди не заглядає, - і побачиш, що вона теж туди прийде, а як прийде, ти вже сам знаєш, що робити.

Каландріно зрадів тому невимовно і сказав:

- Ну, брате, про те не турбуйся!

Нелло, якого Каландріно найдужче остерігався, теж над ним потішався, тягнучи з усіма в один гуж; на Брунове прохання він пішов у Флоренцію до Каландрінової жінки і сказав їй:

- Тессо, ти пам'ятаєш, як побив тебе знічев'я Каландріно, коли ото прийшов із річки з камінцями? Тепер я думаю, що настав час йому оддячити: як ти сього не зробиш, я тобі більше не родич і не приятель. Він там смалить литки до одної жінки, а вона, падлюка, частенько з ним замикається, от і сьогодні вони мають зійтися. Сходи лишень туди, сама подивися та вичитай як слід своєму невірнику. [523]

Як почула те жінка, розсердилась не на жарт - схопилась із місця й зарепетувала:

- Ах ти ж, латриго нещасний, так от що ти мені витворяєш? Богом святим божуся, я не пущу сього плазом!

Нахопила мерщій на себе накидку, взяла з собою служницю і почимчикувала слідом за Неллом туди, де робив чоловік. Коли Бруно побачив її оддалік, він сказав Філіппові:

- А он іще одна наша спільниця!

Тоді Філіппо зайшов туди, де працював Каландріно та інші майстри, і сказав:

- Панове, мені треба зараз у город з'їздити, а ви ж глядіть, працюйте тут пильно!

Пішов од них і сховався в таке місце, щоб його не видно було, - дивитись, що робитиме Каландріно. Той почекав трохи, поки, мовляв, господар од'їде, а тоді вийшов у двір, де зустрів Нікколозу саму; він розмовився з нею, а вона, знаючи добре свою ролю, підійшла до нього ближче і була з ним трохи ласкавіша, ніж звичайно. Тоді Каландріно доторкнувся до неї тими чарами і зразу ж подався до повітки, а Нікколоза слідком за ним; як вони ввійшли, вона захилила двері і, обійнявши Каландріна, повалила його на солому, що долі лежала, скочила на нього верхи, поклала йому руки на плечі, щоб він до неї обличчям не дотягнувся, і стала на нього дивитись жагучими очима, мовби гинула по ньому, примовляючи:

- Каландрінчику мій солоденький, серце моє, душко моя, золото моє, раю мій, покою! Давно вже я прагну з тобою любитись і милуватись. Ти ласкавістю своєю з ума мене звів, а цитрою душу з мене вийняв! Невже я справді тут із тобою?

А Каландріно ледве міг поворухнутись і просив її:

- Рибонько моя, дай же я тебе поцілую!

- Та не квапся-бо так, - одповіла дівчина, - дай мені спершу на тебе надивитись, на твоєму гарному личку очі поколихати!

Тим часом Бруно й Буффальмакко пішли до Філіппа, і всі троє бачили й чули ту кумедію. Вже Каландріно хотів був поцілувати Нікколозу, коли надійшов Нелло з монною Тессою.

- Бігме, - каже, - вони вже там удвох. Розлючена жінка кинулась до дверей, рвонула їх обіруч,

вдерлась у повітку й побачила Нікколозу верхи на Каландрі-нові; ледве дівчина її помітила, зараз зіскочила й побігла до Філіппа. А монна Тесса впилася нігтями в пику Каландрі-нові (бідолаха не встиг навіть устати), роздряпала його гетьчисто, [524] а тоді схопила за чуприну та й почала волочити приговорюючи:

- Ах ти ж, собако проклятий, паскудо, що ти зо мною робиш? Ах ти ж, луб'я старе, нащо я, дурна, тебе любила! Чи тобі нема чого дома робити, що ти до чужих жінок ходиш? Ти ба, який бадьорий! Чи ти ж таки сам себе не знаєш? Та з тебе того соку й на підливу не націдиш! Тепер уже не Тесса на тобі верхи їздила, не од Тесси ти в тяж зайшов, а од якоїсь ледащиці, побий її божа сила! Певно, й вона добре зілля, коли такого паскуду, як ти, полюбила!

Каландріно, як тільки побачив жінку, так і обмер, навіть боронитись не посмів; роздряпаний, розшарпаний, розкудланий, він устав нарешті, підняв свого плаща і почав покірно просити жінку, щоб не галасувала, якщо не хоче, щоб його на шматки порубали, бо з ним, мовляв, була господарева дружина.

- Ну, нехай уже, - сказала монна Тесса, - дай їй, Боже, всякого зла!

Бруно й Буффальмакко, нареготавшись досхочу з сієї пригоди разом із Філіппом і Нікколозою, прийшли туди - почули б то галас - і, з тяжкою бідою зацитькавши монну Тессу, порадили Каландрінові забиратись мерщій до Флоренції і не вертатися більше сюди, бо, як дізнається про те, крий боже, Філіппо, то буде йому лихо. Так і побрів наш Каландріно до Флоренції, бідний і нещасний, обдряпаний і обскубаний, та вже й не вертався на роботу. Жінка золила його вдень і вночі, не давала промитої години, і мусив сердега занехаяти те своє палке закохання, насмішивши добре і товаришів своїх, і Філіппа з Нікколозою.

 

 


Дата добавления: 2015-08-03; просмотров: 68 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА | ОПОВІДКА П'ЯТА | ОПОВІДКА ШОСТА | ОПОВІДКА СЬОМА | ОПОВІДКА ВОСЬМА | ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА | ОПОВІДКА ДЕСЯТА | ОПОВІДКА ПЕРША | ОПОВІДКА ДРУГА | ОПОВІДКА ТРЕТЯ |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА| ОПОВІДКА ШОСТА

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.012 сек.)