Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 2 страница

Читайте также:
  1. Bed house 1 страница
  2. Bed house 10 страница
  3. Bed house 11 страница
  4. Bed house 12 страница
  5. Bed house 13 страница
  6. Bed house 14 страница
  7. Bed house 15 страница

Шляхом перенесення виробництва в країни АСЕАН Японія змогла скоротити обсяги активного сальдо у зовнішньоторговельному обороті з країнами Заходу та відповідно послабити політичний тиск США та ЄС на переговорах з нею з торговельно-економічних питань.

Зростаюча активність японських інвестицій створює ефект мультиплікатора та супроводжується виникненням найновітніших технологічних галузей в країнах АСЕАН та є одним з основних чинників зростання зовнішньоторговельних потоків, особливо внутрішньорегіональної торгівлі готовими промисловими виробами. Що стосується переплетення прямих та портфельних інвестицій, ґрантів та кредитів, які надаються в рамках програми ОДР, то країни АСЕАН більше пов'язані з японськими партнерами, ніж навіть одна з одною.

 

Пд .- сх. Азії традиційно – одне з перших місць в ЗП Японії (економ, політ, військово-стратегічні інтереси). Поразка Японії в Другій світовій змусила її відновити, поглибити та розширити увесь комплекс зв’язків на дво- та багатосторонній основі в регіоні, щоб забезпечити тут собі лідерство. Тут було не скільки прагнення відновити зв’язки з державами, скільки знову отримати доступ до стратегічних матеріалів вкрай необхідних для відбудови яп економіки. До кінця 60-х відносини Яп. з країнами пд.-сх Азії були обмеженими. Формально, курс Японії в 60-ті в пд.-сх Азії був суто економічним і вільним від ідеологій, хоча насправді вона прагнула стати регіональним лідером.

В 70-ті рр. японські монополії утвердилися на ринках пд.-сх Азії, зокрема АСЕАН, стала для цих країн головним експортером та імпортером. Причини такої уваги до пд.-сх Азії: географічна близькість, економічний потенціал, сировине та енергетичне багатство регіону, значні ресурси робочої сили, відносна політична стабільність в країнах регіону, зростаюча стратегічна значимість (перехрестя морських шляхів).

З другої половини 70-х – зміни у внутрішньополітичній обстановці потягли за собою й зміни у зовнішній політиці, особливо через тиск з боку США. Відбувається диверсифікація зп, «багатостороння дипломатія» Фукуди, або «дипломатія на всі напрямки». ЗП реалізувалась лише економічними та дипломатичними засобами. Японія активізує пд.-сх. азіатський напрямок ЗП, зокрема АСЕАН. Фукуда виділив три принципи відносин з АСЕАН: 1)Японія відмовл від ролі воєнної держ та готова сприяти миру та процвітанню в пд.-сх Азії, 2)Японія зобов’язується докласти зусиль для зміцнення довіри на основі «щирих» взаємовідносин з країнами АСЕАН в усіх сферах, 3)рівноправність із партнерами АСЕАН, намір співпрацювати з ними заради їх солідарності, досягнення взаємопорозуміння з країнами Індокитаю. Ці принципи дістали назву «Манільська доктрина» або «доктрина Фукуди». Ця доктрина відіграла важливу роль у формуванні концепції тихоокеанського співробітництва(ТОС). Сутність ідеї ТОС зводилася до обєднання США, Канади, Японіі, Австралії Нової Зеландії, з приєднанням в подальшому ряду пд.-сх азіатських країн, що розвиваються, зокрема країни АСЕАН.

К

Я в Пд-сх Азії:

- економічні інтереси ще з 1950-х

З 1960-х - проникнення Я капіталу до Філ, Мал, Індонезії.

Велику роль відіграють урядові інститути – Адміністрація економічної допомоги - розподіл інвестицій +донорська допомога + гуманітарні операції + переговори з політичних питань + розбудова регіонального співробітництва)

Поряд з Пд – Сх Азією, такі інститути використовувалися для Бл. Сходу. (контакти через фінансові установи)

Пд-Сх Азія:

- інвестиції

- переговори щодо митних пільг, врахування інтересів Я…

- використання економічного фактора для вирішення політичних питань

вже в 1960- ті Я дає кредити в регіон.

1975 – перша комплексна програма допомоги в Пд-сх. Азії – доктрина Фукуда – позиція співробітництва з АСЕАН – комплексна системна співпраця, збільшення значення фінансової допомоги, розширення економічного впливу – збільшення співпраці з Австралією, економічний кондомініум – поява АТЕС в 1989 році.

Доктрина Фукуди призвела до діяльності в АТР (до цього таких цілісних проектів не було)

Сама доктрина Фукуди не спрацювала, однак, створила новий вектор в ЗП Я.

 

 

7. АТР у зовнішній політиці Японії в 1980-і – 2000-і рр.

У 80-ті роки особлива увага булла відведена Тихоокенському регіону.

84 рік – Японія та Австрія стали основою для співробітництва всередині регіону. АТЕС

Причини регіонального зближення:

1. США та КНР, їх співпраця= як загроза регіональній політиці

2. Японія та СРСР, Курильські острови, як аспект нестабіфльності та відсутність гарантій. Хоча, весь цей період Країна підтримувала досить тісні зв’язки з обома країнами.

Кінець 80-х років. Питання безпеки в регіоні. Співпраця щодо пождолання наслідків Другої Світової війни.

В цей же час: постає питання баланс сил в регіоні. США (за АТЕС)-СРСР. Японія протии всіх інших держав у регіоні. Особливо КНР. З цим було пов’язано рішення відмовитися від статусу регіонального лідера.

В 90-ті. Угоди з: Південною Кореєю (92 р.); Індія (93 р.); з країнами Південно-східної Азії.

В кінці 95 року –ідея про створення регіонального союзу. Криза регіональної політики.

Покращення відносин з КНР.

80-90 – АСЕАН – АТЕС (2 декларації щодо моделей інтеграції). Питання РФ в АСЕАН (формат АСЕАН +1).

КНР-АСЕАН – Зони Вільної Торгівлі. Японія протии до 99 року. В 2001 році уряд Коідзумі – за!

З цього часу – поглиблення регіональної співпраці + глобальна співпраця (ООН, США).

З 2007 року – питання реформування ЗП в АТР.

Проблеми: Корея.

Азиатско-Тихоокеанское экономическое сотрудничество (АТЭС) — международная (региональная) экономическая организация.

АТЭС — крупнейшее экономическое объединение (форум), на которое приходится свыше 60 % мирового ВВП и 47 % объёма мировой торговли (2004).

Образовано в 1989 г. в Канберре по инициативе премьер-министров Австралии и Новой Зеландии. Главные цели организации — обеспечение режима свободной открытой торговли и укрепление регионального сотрудничества.

Первоначально высшим органом АТЭС были ежегодные совещания на уровне министров, но с 1993 г. стали проводиться и встречи лидеров (саммиты). Органы АТЭС: конференции на высшем уровне, сессии министров иностранных дел и экономики, Постоянный секретариат, Азиатско-Тихоокеанский парламентский форум и др.

В 1994 г. в качестве стратегической цели объявлено создание к 2020 г. в АТР системы свободной и открытой торговли и либерального инвестиционного режима. Наиболее развитые страны должны осуществить либерализацию к 2010 г. Каждая страна самостоятельно определяет свой статус и сроки введения новых режимов на основе индивидуальных планов действий.

В АТЭС входит 19 стран Азиатско-Тихоокеанского региона (АТР) и две территории — Гонконг (Сянган, являющийся частью КНР) и Тайвань, поэтому официально его участники называются не странами-членами АТЭС, а экономиками АТЭС.

Асоціації держав Південно-Східної Азії (англ. A ssociation of S outh e ast A sian N ations, ASEAN, АСЕАН) — це геополітична та економічна міжнародна організація, до якої входять 10 краïн, розташованих в Південно-Східній Азіï.

Організація була створена 8 серпня 1967 року Філіпінами, Малайзією, Індонезією, Сінгапуром та Тайландом, які прийняли Бангкокську декларацію. Пізніше до них приєднались Бруней, Камбоджа, Лаос, М’янма і В’єтнам.

Проте сам союз був закріплено на папері у вигляді Договору про друбжу та співробітництвов АСЕАН в Південно-Східній Азіï лише в 1976 році на Балі.

Батьками-засновниками АСЕАН вважають цих міністрів іноземних справ:
Адам Малік з Індонезіï, Нарцисо Рамос з Філіпін,, Абдул Разак з Малайзіï, С. Раджаратнам з Сінгапуру та Танат Хоман з Таïланду.

 

 

8. Миротворча діяльність у зовнішній політиці Японії.

Начиная с 1990-х Японии начинает играть более ощутимую роль в арабо-израильском конфликте. В русле Мадридской конференции 1991 года, Япония возглавила Рабочую группу по водным ресурсам, региональному экономическому развитию, и по беженцам. Впервые японский контингент был расположен вне рамок Азии – на Голанских высотах в составе военных наблюдателей ООН. После того как во время войны в Заливе Япония не смогла оказать никакой помощи, кроме финансовой, она приняла в 1992 г. закон о международной миротворческой кооперации. Это позволило силам самообороны принимать участие в операциях ООН по поддержанию мира, например, в Камбодже в 1992-1993 гг. Восточный Тимор предоставлял новую возможность конструктивного участия Японии в азиатских делах, но пять принципов закона о миротворческих операциях ограничили участие сил самообороны только операциями по поддержанию мира, не позволяя им участвовать в других миротворческих акциях. Поэтому Япония направила в Восточный Тимор только трех полицейских. Она предложила гуманитарную помощь беженцам, а также 100 млн. долл. на покрытие ожидаемых расходов многонациональных сил.

Неспособность Японии направить в Восточный Тимор что-нибудь, кроме денег, вызвала новые дебаты в самой Японии. В коалиционном правительстве возникли серьезные разногласия по вопросу о том, должны ли законы о миротворческих операциях быть изменены, чтобы допустить полное участие сил самообороны в миротворческих операциях ООН. Япония хочет добиться места в Совете Безопасности ООН, и хотя основным препятствием к этому остается отсутствие единогласия по вопросу об оптимальном количестве членов Совета и о том, должны ли новые члены иметь право вето, неспособность Японии участвовать в миротворческих операциях может стать еще одним препятствием.

Для реабилитации послевоенной репутации Япония отказалась от любого военного присутствия, но в июле 1992 года был принят закон, позволяющий силам самообороны выполнять некоторые международные функции, не связанные с ведением боевых действий. Это грузовые перевозки, восстановление разрушенной инфраструктуры, наблюдение за ходом выборов и полицейские операции. Эти Силы самообороны больше похожи на полицейские отряды по сути и функциям.

Інституційні впливи – Японія хоче реформування РБ ООН, Японія робить ставку на ріне представництво світових регіонів в РБ ООН – зіпсувала відносини з Індією, Китаєм, Австралією, Індонезією, Малайзією.

КНР почав підривати імідж Я в АСЕАН – стає головним партнером організації.

1992 рік – Японія передомовилася по адміністративній угоді з США- Я платила більше, однак отримала більше поступок від США, + можливість брати участь у миротворчих операція ООН.

Японець став керівником миротворчої місії в Камбоджі (найвища посада для Я)

Перща миротворча операція – 1992

+ матеріальна допомога багатьом державам світу, Я до кінця 90-х стає впливовим миротворцем.

В ООН Я має другий внесок після США.

2000-ні роки – інші кроки до постійного членства в РБ (4 кандидати на РБ ООН - зустрічі)

2001 рік - криза політична. Після Коїдзумі – урс на реанімацію союзу з Бушем - партнерство по ряду питань – режим нерозповсюдження, б-ба з тероризмом на глобальному рівні, протидія силам, що можуть порушувати баланс сил в регіоні (Китай)

2007 премєр – Сідзо Абе, 2007 кінець - Фукуда.

Коїдзумі: ширше розуміння миро творчості в регіоні.

Японський контингент до Іраку - (600 чоловік) - інженери і медики.

 

2007 – закон про референдум в 2010 році щодо обмеження принципів самообмеження+ перегляд статті 9 контституції. (підтримка США, нейтральна позиція Китаю, гостра критика Філіпін, Вєтнаму).

 

 

9. Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у зовнішній політиці Японії.

Ще на початку 70рр. Японія прийняла урядову резолюцію про три неядерні принципи:не виробляти, не мати, не ввозити на територію країни ядерну зброю, а 28 листопада 1995р. принципи записали в Основні напрямки програми національної оборони Японії на період з 1996р.

Японія бере участь в міжнародних акціях, які очолює „група семи”, з надання фінансової та технічної допомоги при демонтажі російської ядерної зброї. Спроби Я. у створенні зони вільної від ядер.зб. в ПСА. Південно тихоокеанським форумом в 1985р. підписаний договір Раротонга про створення без`ядерної зони в південній частині Тихого океану, до якого в 1996р. приєдналась Я. На сесії ГА ООН в жовтні 1996р. яп. Делегація підтримала безумовне і безстрокове продовження ДНЯЗ.

Уряд Хосокави закликав всі ядерні держави зайнятись роззброєнням, виголосивши підтримку в справі знищення стратегічних наступальних ракет, тим самим підтвердивши неядерний курс на майбутнє. В 1996р. на сесії ГА ООН Я. підписала Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань. Японські офіційні представники запропонували навіть азійську модель ЄВРОАТОМА. В 1994р. Керівник Управління науки і техніки Макако Танка закликав передати плутонієві запаси Японії під міжнародне управління. Я. співпрацює з США та Південною Кореєю в пошуках шляхів розв`язання кризи, пов`язаної з політикою КНДР. Токіо виділив 100 млн. дол. Для програми допомоги Росії, Україні, Білорусі та Казахстану для демонтажу яд.зб.

В Японії існують багаточисельні антиядерні рухи, єдина держава-жертва яд. бомбардування. Заявка на володіння я.з. серйозно підірвуть довгострокові яп. Амбіції стати постійним членом РБ. За американо-яп. Договором вона знаходиться під американською ядерною парасолькою.

 

10. Проблема суверенітету Японії в японсько-американських відносин у 1950-і – першій половині 1970-х рр.

В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Я. – головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході для США. Вашингтон розпочав підготовку до укладан­ня сепаратного мирного договору з Я. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано (Радянський Союз відмовився підписати його), за ним: збереження на японській те­риторії американських військ, військових баз та інших вій­ськових об'єктів. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. був підписаний яп-ам Договір безпеки, який дав змогу США утри­мувати в Я й поблизу неї будь-які військові кон­тингенти, оснащені будь-якою зброєю, використовувати збройні сили на влас­ний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного напа­ду ззовні, включаючи допомогу, що надається на спе­ціальне прохання японського уряду для придушення ве­ликих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії».

28 лютого 1952 р. Японія і США підписали Адміністративну угоду: в розпоряд­женні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.

Прямим наслідком японо-американського союзу ста­ло прямування Я у фарватері зовнішньої політики США 8 березня 1954 р. Я і США підписали Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Я в гонку озброєнь, сприяла посиленню залежності япон­ських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваю­чись відновити з американською допомогою свою втраче­ну могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за ану­лювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прий­шов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.

Згодом, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпо­чались і самі переговори. 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Я і США. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговуван­ня територій та статус збройних сил США в Японії.

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Японію як «третю промислову дер­жаву» закликали відіграти роль «головного джерела ста­більності» в Азії.

Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Я о.Окі­нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відпові­дальність за безпосередню оборону архіпелагу покладала­ся на японські сили самооборони.

На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно пос­лабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон­фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб­лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз­глядати як невідкладне й першочергове завдання амери­канської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.

К. США

1) договір безпеки 1951 р. на 10 років, США захищає Я, асиметричний договір, «мякий протекторат)

2) Адміністративна угода 1952 року (умови перебування США в Я = Я отримала лше формальний суверенітет, США мали владу на частині території + адміністративне управління США +військови союз

США за договорами несе відповідальніст за безпеку Я, Я е має ніяких зобов’язань у військовій сфері (під час Корейської війни США хотіли використати військ бази Я, однак Я захотіли отримати ані про пересування військ через Я. Я в решті реш не допомагала США у війні – США використовували лише ті бази, які мали у своєму розпорядженні і так.)

3) проблема фінансування за адмін. Угодою – США хотіли більше фінансування, а Я вимагала зменшення прав США в Я. (екстериторіальність військовослужбовців…)

Завдання ЗП 1952 року:

1) Пошук підтримки екон. І соц. розвитку Я (хотіли знайи ринки збуту на Зх.Європу)

2) Пошук ринків збуту – експортно-орієнтована модель – іхід на ринок США + пошук нових ринків збуту – Пд.-сх. Азія.

3) Необхідніст нормалізації відносин з країнами Азії. (мало Азійських держав підписал Сан-Фр договір, проблеми репарацій та територіальні питання (Філіпіни до 1955 року, Індія до 1958 року) але робеми репарацій поступово врегульовують.

Корея: США забороняли відносини з КНДР, а з РОК не були врегульовані відносини з приводу окупаційних військ та війькових злочинців.

Китай: закриті відносини через позицію США

СРСР: спроба реалізації відносин, активізація під час кабінету Хатоями

 

 

В перші повоєнні роки Вашингтон в основному домігся того, щоб Японія не становила воєнної загрози для США. Американські правлячі кола почали розглядати Японію як свій головний військово-стратегічний плацдарм на Далекому Сході, взяли курс на відновлення й подальше нарощування її військового потенціалу, на зміцнення союзу з її правлячими колами. В цих умовах Вашингтон розпочав підготовку до укладан­ня сепаратного мирного договору з Японією, усунувши Ра­дянський Союз та інші країни від участі в підготовчій роботі. 8 вересня 1951 р. цей договір було підписано в Сан-Франциско. Радянський Союз відмовився підписати його. Стаття 6 Сан-Франциського договору в його оста­точній редакції гарантувала збереження на японській те­риторії американських військ, військових баз та інших вій­ськових об'єктів. Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утри­мувати в Японії й поблизу неї будь-які військові кон­тингенти, оснащені будь-якою зброєю. Цей договір до­зволяв Вашингтону використовувати збройні сили на влас­ний розсуд для ведення воєнних операцій під приводом підтримання «міжнародного миру і безпеки на Далекому Сході й забезпечення безпеки Японії від збройного напа­ду ззовні, включаючи допомогу, що надається на спе­ціальне прохання японського уряду для придушення ве­ликих внутрішніх заколотів і заворушень у Японії» (ст. 1).

На базі ст. З «договору безпеки» 28 лютого 1952 р. Японія і США підписали так звану адміністративну угоду про умови розташування американських збройних сил на японській території. Згідно з цією угодою в розпоряд­женні США залишилися фактично всі ті військові бази та інші військові об'єкти на японській території, котрі вони утримували тут до набрання чинності Сан-Франциським мирним договором.

Прямим наслідком японо-американського союзу ста­ло прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США Відповідно до умов Сан-Франциського мирного договору вона змушена була підписати 9 травня 1952 р. разом з Канадою і США Конвенцію про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, яка завдала серйоз­ної шкоди інтересам риболовства Японії. 2 квітня 1953 р. Японія уклала зі США Договір про дружбу, торгівлю і мореплавство, що забезпечував американським монопо­ліям можливість подальшого економічного проникнення в країну. Нарешті, 8 березня 1954 р. Японія і США підписали нову Угоду про допомогу в забезпеченні взаємної оборони, що мала на меті втягнути Японію в гонку озброєнь. Ця угода сприяла посиленню залежності япон­ських збройних сил від поставок американської зброї. Отже, вступивши у військово-політичний союз зі США, японські правлячі кола тоді добровільно відмовилися від певної частини суверенітету на користь США, сподіваю­чись відновити з американською допомогою свою втраче­ну могутність.

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Японії суттєво змінилася. Передусім це виявилося у відновленні могутності японських монополій і в значній активізації сил демократії. В країні розгорнувся рух за ліквідацію американських військових баз на території Японії, за ану­лювання кабального «договору безпеки», за повне відновлення незалежності Японії та її перехід на позиції миру, свободи й нейтралітету. Під тиском громадськості в грудні 1954 р. змушений був піти у відставку відверто проамериканський уряд С. Іосіда. На зміну йому прий­шов уряд Хатояма, котрий успішно нормалізував япо-но-радянські дипломатичні відносини.

Згодом, «договір безпеки» явно перестав задовольняти і Сполучені Штати. Війна в Кореї й тайванська криза 1958 р. наочно продемонстрували, що союзники США дуже неохоче йдуть на активну підтримку, а тим більше на участь в американських авантюрах на Далекому Сході. Конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута у вересні 1958 р., а 4 жовтня в Токіо розпо­чались і самі переговори. В міру того, як у ході дискусій у парламенті та в пресі дедалі виразніше з'ясовувалося, що мова йде про новий військовий союз зі США, в Японії поширювався рух за припинення переговорів і ліквідацію всієї системи японо-американського військового союзу. Проте уряд Н. Кісі, ігноруючи волю і протести японської громадськості, підписав 19 січня 1960 р. Договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки між Японією і Сполученими Штатами Америки. Він замінив «договір безпеки» 1951 р., а також угоду про засоби обслуговуван­ня територій та статус збройних сил США в Японії.

Новий японо-американський «договір безпеки», який відрізнявся від договору 1951 р. меншою асиметрією взаємних зобов'язань щодо співробітництва в галузі обо­рони, був укладений на 10 років і містив формулювання про те, що збройний напад на одну із сторін «стано­витиме загрозу миру і безпеці другої».

Залишаючись у фарватері зовнішньої полі­тики США, Японія в ряді випадків обстоювала право на специфічне бачення регіональних реалій. Вона першою з азіатських країн проголосила пріоритетність господарсь­кого розвитку, вважаючи економіку фундаментом віднов­лення міжнародного статусу. Це дало змогу добитись висо­ких темпів зростання ВНП, які в 1960—1969 рр. перевищили 10 %-ну позначку й стали найвищими у світі.

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Японію як «третю промислову дер­жаву» закликали відіграти роль «головного джерела ста­більності» в Азії.

Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окі­нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як вина­городу за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відпові­дальність за безпосередню оборону архіпелагу покладала­ся на японські сили самооборони. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розці­нював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на остро­вах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.

США і Японія по-різному оці­нювали як характер двосторонніх відносин, так і міжна­родне становище в цілому. Токіо прагнув більшої неза­лежності в межах військового союзу зі США. Вашингтон, всіляко підкреслюючи роль США в системі оборони Японії й передусім значення американської «ядерної парасольки», вимагав від неї більш активної участі в американській військово-стратегічній системі й різкого збільшення військових витрат. Ця вимога мала на меті не тільки звільнитися від частини військового тягаря, що обтяжував американський бюджет, а й пригальмувати зовнішньоекономічний наступ японського конкурента. Проте Токіо не поспішав допомагати Вашингтонові вихо­дити з зовнішньополітичних та економічних труднощів, намагаючись використати ці труднощі у своїх інтересах. Ось чому, заохочуючи курс на мілітаризацію Японії й закликаючи її до зміцнення сил самооборони, вимагаючи від неї «поділу тягаря» військової допомоги своїм азіатсь­ким союзникам — Південній Кореї, Тайваню, Півден­ному В'єтнаму, правлячі кола США водночас побоюва­лися, що самостійна й сильна у військовому відношенні Японія з плином часу стане серйозною загрозою амери­канським позиціям в Азії. Саме тому, незважаючи на декларації про «зріле партнерство», офіційний Вашинг­тон намагався переконати японські правлячі кола не йти шляхом нарощування своєї військової могутності далі меж, що влаштовували саме його.

Японія ставала чин­ником, що певною мірою підривав панівні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Послідовний курс Вашингтона на відновлення японського економічного й військового потенціалу сприяв перетворенню Японії на економічну противагу самим США в районі Східної Азії й Тихого океану. Це не могло не призвести до кризових явищ у японо-американських відносинах.

Симптомами кризи в японо-американських відноси­нах початку 70-х років стали вимога США ревальвувати єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксона відвідати Пекін. Засоби масової інформації досить часто акцентували увагу на торговельно-економічних суперечностях між Японією і США, які справді набирали в певні періоди надзвичайно гострого характеру й справляли значний вплив на політичні відносини партнерів. Японо-амери-канські торговельні суперечності не подолані донині і, безумовно, зберігатимуться надалі, періодично загострю­ючись.

На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно пос­лабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. Все це викликало помітний поворот управо в політичному мисленні правлячих кіл США. Прихильники «жорсткого курсу» щодо країн протилежної соціально-економічної системи отримали аргументи на користь посилення кон­фронтації з цими країнами. В умовах подальшого послаб­лення міжнародних позицій США Вашингтон почав роз­глядати як невідкладне й першочергове завдання амери­канської політики в Азії зміцнення відносин зі своїми партнерами, передусім з Японією.

11. Основні проблеми японсько-американських відносин у другій половині 1970-х-1980-і рр.

Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні в 70-ті роки, що було зумовлене спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіцій­ний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. Одну з причин, що затьмарювала японо-американські відносини, становила проблема повернення Японії Окі­нави. 17 червня 1971 р. була підписана угода про передачу під управління Японії архіпелагу Рюкю, до складу якого входить Окінава. Вашингтон розглядав цю угоду як вина­городу за ту роль, що її Токіо мав відігравати в здійсненні «доктрини Ніксона» в Азії. Угода передбачала збереження американських військових баз на Окінаві, але відпові­дальність за безпосередню оборону архіпелагу покладала­ся на японські сили самооборони. Японія зобов'язу­валася взяти на себе цю функцію з 1 липня 1973 р. і направити на Окінаву війська, включаючи частини ВМС і ППО. Слід підкреслити, що повернення островів Рюкю розглядалося в американських і японських правлячих колах під зовсім різними кутами зору. Вашингтон розці­нював це як великодушний акт адміністрації Ніксона. На думку Токіо, повернення островів надто затрималось, і у випадку продовження американської окупації на остро­вах серйозна криза в японо-американських відносинах була б неминучою.


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 83 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 4 страница | Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 5 страница | Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 6 страница | ЦЕ НЕ ПО ТЕМІ | Китайсько-російські відносини у 2000-х | Політика КНР щодо країн третього світу | Близькосхідна політика КНР | Зовн.політика Сукарно в кінці 1950-на початку 1960рр. | Зовнішня політика Сухарто у 1960-1980 рр. | ЗП Індонезії у 1990-2000 рр |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 1 страница| Жовтня 1949 на площі Тяньаньмень Мао Дзедун проголошує Китайську Народну республіку. 3 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.018 сек.)