|
Читайте также: |
УКРАЇНСЬКА МОВА ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ ЯК ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ РІЗНОВИД УКРАЇНСЬКОЇ СЛОВЕСНОСТІ
ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК
Лекція 1. Сучасна українська літературна мова – лінгвістична основа мови професійного спрямування
План викладу
1.Українська мова за професійним спрямуванням як функціональний різновид української словесності. Предмет і завдання курсу.
2.СУЛМ – лінгвістична основа мови професійного спрямування.
3.Функції мови.
4.Унормованість – основна ознака сучасної української літературної мови.
Ключові терміни та поняття:
- українська словесність - літературна мова
- спеціальність - мовна норма
- професія - мова професії
- фах - мова
- спеціаліст - мовлення
- фахівець - функції мови
- професіонал - національна мова
- державна мова
Словесність – слово багатозначне. За новим тлумачним словником української мови воно означає: 1.Художня література та усна народна творчість, а також сукупність творів і фольклору якогось народу. 2. Філологічні науки (лінгвістика, стилістика, літературознавство і т.ін.). 3. Назва філологічних дисциплін у сучасній школі. Предметом нашого вивчення буде українська мова за професійним спрямуванням як один із функціональних різновидів словесності.
Науково – технічний прогрес, перебудова соціально – економічної й політичної систем в Україні потребують від студента, майбутнього фахівця певної галузі, не тільки знання свого фаху, а й високого рівня володіння професійним мовленням.
Мова і професія – це дві важливі категорії, що визначають глибину пізнання світу, оволодіння набутками цивілізації, рівень мовленнєвої культури.
Мова і професія – немов партнери, які не можуть існувати один без одного, бо обидва покликані обслуговувати потреби суспільства, окремих груп його і кожної людини.
Мова з багатьма її функціями (комунікативною, номінативною, мислетворчою та ін.) забезпечує належний рівень грамотності носіїв певної професії, формує їх уміння спілкуватися в усіх сферах комунікації – у ділових відносинах, у науці, в освіті, культурі, економіці тощо.
Знати мову професії – це вільно володіти багатим лексичним матеріалом з фаху, якого набувають студенти у вищих навчальних закладах.
Знати мову професії – це значить дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, орфографічних, орфоепічних норм професійного спілкування, якого люди вчаться впродовж усього життя.
Професія менеджера, економіста, бухгалтера, аудитора ставить вимоги до забезпечення її термінологією, з перевагою не іншомовних, а власне українських слів, зрозумілих, доступних для всіх, хто працює у цій галузі.
Фахівцем з великої літери можна вважати ту людину, яка не лише володіє високою кваліфікацією, а й є духовно багатою, творчою особистістю. Формування такого фахівця дедалі більше пов’язується з глибоким опануванням української мови з її тонкощами, таїною як усного, так і писемного професійного мовлення.
Пам’ятаймо, що найбільша розкіш на світі, за словами Антуана де Сент-Екзюпері, - це „розкіш людського спілкування.”
Саме мова є таким засобом спілкування, а професія – інформаційним матеріалом, який використовуємо для вирішення важливих проблем економічного, господарського життя завдяки доречному, вмілому, правильному виборові мовних одиниць.
Знання мови професії підвищує ефективність праці, продуктивність виробництва, допомагає краще орієнтуватися в безпосередніх ділових відносинах.
Вам, майбутнім менеджерам, економістам, бухгалтерам, аудиторам, упродовж навчання та майбутньої професійної діяльності доведеться оперувати, перш за все, такими поняттями, як спеціальність, професія, фах, спеціаліст, професіонал, фахівець. Що ж означають ці поняття?
Спеціальність – окрема галузь науки, техніки, мистецтва, в якій людина працює; основна кваліфікація; улюблена справа, заняття, в якому хто-небудь проявляє хист.
Професія – рід занять, певна форма трудової діяльності, що вимагає належного рівня знань і навичок і є для кого-небудь джерелом існування. Це слово виступає як родове поняття до слова спеціальність, а тому вживати одне замість іншого не рекомендується.
Фах – уживається з обома значеннями: вид заняття, трудової діяльності, що потребує певної підготовки і є основним засобом існування; професія, спеціальність, кваліфікація; справа, заняття, в яких хтось проявляє велике вміння, майстерність, хист.
Спеціаліст – той, хто досконало володіє певною спеціальністю, має глибокі знання в якій-небудь галузі науки, техніки, мистецтва.
Професіонал – той, хто зробить яке-небудь заняття предметом своєї постійної діяльності, своєю професією; добрий фахівець; знавець своєї справи; спеціаліст; професіонал.
Фахівець – той, хто досяг високої майстерності в чому-небудь; знавець чогось.
Головна мета курсу ”Українська словесність (українська мова професійного спрямування)” – сформувати високий рівень комунікативної культури у сфері професійного спілкування в його усній і писемній формах; виробити навички професійного володіння мовою в різних видах мовленнєвої діяльності в обсязі тематики, зумовленої професійними потребами, забезпечити отримання глибоких професійних знань завдяки інноваційним схемам навчання, до яких належить структурно – модульне навчання як основна вузлова ланка розвитку творчості викладача і студента.
Основні завдання дисципліни:
- систематизувати знання з української мови взагалі і професійного спілкування зокрема;
- сформувати вміння щодо написання, складання та перекладу професійних текстів;
- сформувати навички мовного оформлення ділових паперів;
- забезпечити оволодіння нормами сучасної української орфоепії, орфографії, граматики, лексики, стилістики і правилами мовного етикету у межах професійного спілкування на рівні знань і вмінь;
- збагатити запас загальновживаної і професійної лексики.
Лінгвістичною основою мови професійного спрямування є сучасна українська літературна мова (СУЛМ).
Мова – це сукупність загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для називання тих чи інших предметів або явищ навколишньої дійсності, а також поєднання цих знаків у процесі висловлення думок за певними граматичними законами даної мови; це сукупність фонем, морфем, слів, словосполучень, що служать засобом вираження думки.
Мовлення – це практичне користування мовою; мовленнєва діяльність, конкретне говоріння, що проходить у часі і виявляється у звуковій (включно з внутрішнім приговорюванням) або письмовій формах.
1989 року). Українська мова є національною мовою українського народу. Національна мова – важлива ознака визначення народу, його самобутності, засіб єднання поколінь та формування національної свідомості. В ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність. Саме ця мова стала одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу, важливим складником розбудови української держави.
Національна мова об’єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. У зв’язку з цим завдання держави та її інституцій полягає в тому, щоб правильно будувати національно-мовну політику, зберігати своєрідність кожної національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнювати з державною (офіційною) мовою, що знаходиться у сфері поточної матеріальної політики.
Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом “Про мови в Українській РСР” і Конституцією України:
“Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності” (Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки “Про мови в Українській РСР”, прийнятий 28 жовтня
Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом” (Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).
Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103, володіння державною мовою професійними суддями - у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування).
Статусу й функціонуванню державної мови на території України присвячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі вищих навчальних закладів України. Ці проблеми порушуються і закріплюються також у законах України “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту”, “Про видавничу справу”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” тощо.
Державність український народ виборов і вистраждав протягом століть, а історія української мови – це постійне переборення політичних заборон і перешкод. Від Петра 1 до М. Суслова видано близько 30 указів, постанов, рішень про заборону або дискримінацію української мови, культури. Але з прийняттям Конституції України мовна проблема мала б знятися сама собою, адже і Конституція України, і Закон про мови мають законодавчу силу. Але на практиці ця проблема не тільки не знялася, а в деяких регіонах ще більше загострилася. Вимагають двомовності. Хто тоді буде користуватися українською мовою, коли російську в Україні визнають державною?
Мовна політика як складова частина державотворення в Україні повинна спиратися на світовий досвід та міжнародне право, які виходять з того, що є держави багатонаціональні, тобто такі, до складу яких входять народи, що є автохтонами на своїх історичних територіях, проживають компактно, суцільною масою. Такою, наприклад, є Швейцарія, де німці, італійці та французи відповідають цим ознакам і тому статус їх мов у державних та громадських структурах однаковий – державний. Є й держави з багатонаціональним складом населення, де переважну більшість складає одна нація, що дає назву державі – титульна нація. Такою є Україна. Українці тут становлять, за останніми даними, 77,8 відсотка населення.
2.СУЛМ – лінгвістична основа мови професійного спрямування
Українська національна мова існує у вищій (сучасна українська літературна мова) і нижчій (територіальні, соціальні діалекти) формах загальнонародної мови.
Поняття „загальнонародна мова” значно ширше, ніж поняття „літературна мова ”, адже загальнонародна мова охоплює різноманітні говірки даної мови, просторіччя, жаргонізми, а також літературну форму мови, яка виникає значно пізніше за діалекти.
Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей:
- державні і громадські установи;
- пресу;
- художню літературу;
- науку;
- мистецтво;
- освіту;
- побут людей.
Поняття „сучасна українська літературна мова” слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка і до нашого часу.
Сучасна українська літературна мова характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Вона сформувалася на основі південно-східного наріччя (київсько-полтавські говірки).
І.П.Котляревський – зачинатель нової української літературної мови (1798 рік – опубліковано три перші частини „Енеїди”).
Т.Г.Шевченко – основоположник сучасної української мови. Саме у творчості Тараса Шевченка об’єдналися кращі зразки літературної мови І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, українського фольклору і народної мови. Фонетичні, морфологічні, лексичні і синтаксичні норми стають зрозумілими для більшості, що дозволяє українській мові бути засобом збереження і передачі знань, засобом усвідомлення єдності нації. Творчість Т.Г.Шевченка зробила українську мову придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів, піднесла її на рівень найрозвиненіших мов світу.
Після того українська літературна мова вбирала в себе різні елементи – слова, граматичні форми, синтаксичні конструкції – з різних українських говірок (а також із чужих мов) і таким чином, зберігаючи свою київсько-полтавську основу, зробилася мовою всеукраїнською. Норми її, що поступово вироблялися, були відтворені в мові найкращих українського слова – письменників, публіцистів, науковців.
Головними ознаками української літературної мови, за І.Огієнком, є: 1) чистота, відсутність діалектних нашарувань у лексиці й граматиці; 2) наявність єдиного правопису, укладеного вченими-мовознавцями; 3) народність у широкому розумінні слова на відміну від простонародності; 4) уживання запозичених слів за традицією літературної мови; 5) уникнення запозичень у тих випадках, де є відповідні українські слова; зокрема русизмів та полонізмів, які можуть негативно вплинути на мову; 6) уникнення архаїзмів; 7) збагачення словникового запасу літературної мови новотворами, що є легко зрозумілими і утвореними за законами мови; 8) ясність стилю, яку в українській мові варто досягати за допомогою складносурядних, а не складнопідрядних речень; 9) плекання культури літературної мови; 10) багатство фразеології; 11) правильність, що ґрунтується на знаннях основ літературної мови; 12) орієнтування на західноєвропейські традиції.
Літературна мова має дві форми реалізації: усну і писемну.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
3. Функції мови
Жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не знаходилось, не може існувати без мови. Це стосується всіх народів, усіх прошарків суспільства і кожної окремої людини. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих для цього суспільства, окремих груп і кожної людини.
*Комунікативна, або функція спілкування – це головна функція. Суть її в тому, що мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Ця функція є життєво необхідною як для суспільства, так і для самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою; народ, який втрачає мову, зникає.
Спілкування – це процес задоволення однієї з найбільш ранніх і найважливіших суспільних потреб, а саме: потреби людини в іншій людині. Це не просто міжособистісний, а соціальний процес.
Спілкування – найважливіша функція мови. Їй так чи інакше підпорядковані всі інші функції. Для повноцінного функціонування мови і її розвитку вона використовується в усіх сферах комунікації.
* Номінативна, або функція називання.
Усе пізнане людиною (предмети, явища, якості, властивості, процеси, закономірності та поняття про них) одержують назву і під цією назвою існують у житті і свідомості мовців. Назва виділяє предмет серед безлічі інших. Мовну назву одержують не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані.
Завдяки цій функції, мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчування. Мовці намагаються у всіх сферах спілкування творити назви своєю мовою. Якщо ж у своїй мові не утворені такі назви, то мовці змушені запозичувати їх з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає в світі мов, які б не запозичували назви з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень удаватися лише в разі потреби.
* Експресивна функція, або виражальна. Вона полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу. Вона дає змогу перетворити внутрішнє, суб’єктивне на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. ”Говори – і я тебе побачу”, - стверджували мудреці античності. Кожна людина – це неповторний світ, сформований у її свідомості, у сферах інтелекту, емоцій, волі. Однак цей світ захований від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших, вплинути силою своїх переконань чи почуттів на інших людей.
* Ідентифікаційна функція. Мова є засобом спілкування. Це правда, але, додамо, тільки для тих, хто її знає Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз’єднання, відокремлення своїх від чужих. Спілкуватися за допомогою певної мови можуть лише носії цієї мови. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах.
Цю функцію можна назвати також об’єднуючою. Належність до певного народу, його культури обумовлюється етнічно, тобто за походженням. Однак це не завжди так. Є багато людей неукраїнського походження, які стали українцями по духу, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і залишається їм рідною.
* Гносеологічна функція, або пізнавальна. Мова є засобом пізнання світу. Людина, на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, але й усім тим, чого досягли її попередники та сучасники, тобто суспільним досвідом. Вона має два види пам’яті: емоційну і логічну. Перша формується на початкових стадіях розвитку індивіда, формування другої завершується на сьомому році життя – тоді, коли завершується мовне формування людини, що свідчить про її тісний взаємозв’язок. Людині ніколи не треба починати пізнання світу „з нуля”. Досвід суспільства закодовано і зафіксовано в мові, в її словнику, у текстах. Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. Гносеологічна функція мови полягає не тільки в накопиченні досвіду суспільства. Мова є засобом мислення, формою існування думки.
* Мислетворча функція, або когнітивна. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки – людина мислить у мовних формах. Є мислення конкретне і абстрактне. Абстрактне мислення – це оперування поняттями, що позначені певними словами і які без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою спеціальних мовних засобів. Тому „мислити” означає „оперувати мовним матеріалом”. Відомий вислів „обмінятися думками” насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співбесідників. Недарма кажуть: „Хто ясно мислить, той ясно висловлюється”.
Мислить (думає) ж людина тією мовою, яку краще знає – рідною. Отже, сам процес мислення має суто національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови.
* Естетична функція. Мова – першоджерело культури, оскільки вона є і її знаряддям, і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є хребтом культури, її робітнею і храмом. Ось чому виховання відчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.
* Культуроносна функція. Культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові. Для глибинного пізнання нації необхідне знання його мови, яка виконує функцію своєрідного каналу зв’язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.
Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Що повнокровніше функціонує в суспільстві мова, то надійніший зв’язок та багатша духовність поколінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови – це поступ у розвитку культури нації.
* Гуманізуюча функція. За допомогою мови, усного та писемного мовлення думки людей передаються на величезні відстані, переходять від покоління до покоління. Саме завдяки мові та мовленню думки окремих людей із їх власного надбання перетворюються на духовне надбання всього суспільства. Людина сприймає світ не лише власним розумом, а й органами відчуття і розумом усіх людей, досвід яких нею сприймається завдяки мові. Так людина „включається” в культуру, стає її носієм, отже, гуманізується.
* Волюнтативна функція – вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.
* Виховна функція. Вона близька до естетичної. Слово у вихованні людини відіграє надзвичайно важливу роль.
* Магічно – містична функція. „Слова мають величезну владу над нашим життям, владу магічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому царстві” (М.Бердяєв).
Магічна функція мови проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Люди живуть не лише у світі реальних речей, а й у словесному світі, в якому реальне та ірреальне не мають між собою чітких меж.
Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі. Це виявляється в намагання засекретити назви тих предметів, які необхідно захистити від ворожого впливу, у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя, нанести шкоду. У Стародавньому Єгипті існував ритуал розбивання глиняних посудин з іменами ворогів, щоб накликати на них смерть. У сучасному Єгипті є звичай писати листи до святих і класти їх за огорожу могил. Чимало виявів магічно – містичної функції мови є у звичаях, обрядах і традиціях україномовної спільноти.
Ми назвали найголовніші функції мови, усвідомлення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину і повноту її вивчення та використання. „...Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила,і якщо далі прослідкувати цю проблему, то важливість мови стане ще більш очевидною. Той, хто не схильний настільки поціновувати мовний вплив серед форм мовлення, має постійно розмірковувати, як далеко зайшли б ці форми знання, коли б мови не було взагалі” (Л.Вайсгербер).
Мова – явище системне. Її функції виступають не ізольовано, а взаємодіють між собою. Відсутність чи неповнота використання однієї з них згубно впливає на мову в цілому, а це, в свою чергу, відбивається на долі народу.
4. Унормованість – основна ознака сучасної української літературної мови
Уподовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов’язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще в 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І.Огієнко (Іларіон),”Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис”.
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.
Розрізняють орфоепічні, акцентуаційні, лексичні, графічні, граматичні,стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культури мови.
Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Для прикладу зосередимо увагу на порушеннях літературної вимови злитих звукосполучень [ дˆж], [дˆз] та розрізнення приголосних [ ґ],[г]
В усному мовленні дж, дз в позиції на початку слова вимовляються здебільшого правильно: [дˆжерело], [дˆзвін]. Всередині слова часто ці звуки вимовляються окремо, що є порушенням норми: дослід\ження,поход\ження.
В українській мові слід розрізняти г і ґ. Літера ґ була вилучена з правопису у 1933 році, але третім виданням „Українського правопису” 1990 року поновлена, проте не всі слова з цією буквою зафіксовані у цьому виданні. Найповніший список слів з літерою ґ подається в „Орфографічному словнику української мови”, яким варто послугуватися, оскільки сьогодні втрачена літера вживається не лише згідно з нормою, а й на власний розсуд мовців:
біографія ґатунок
монографія але ґрунт
організація підґрунтя
Акцентуаційна норма в українській мові цілком сформована, але найменш усталена, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови. Дедалі скорочується в українській мові кількість слів з дуплетним наголосом. Слід пам’ятати, як правильно наголошувати: нови́й, фахови́й, ви́падок, одина́дцять, чотирна́дцять, листопа́д тощо.
Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються не тільки стабільністю, консерватизмом, а й рухливістю. Лексичні норми фіксуються Словником української мови в 11-ти томах (1970 – 1980); Російсько-українським словником у 3-х томах (1983 – 1985); Орфографічним словником української мови (1994) та іншими. У лексиці офіційно – ділового стилю часто вживаються слова – кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів.
Норма Калька
постачальник поставщик
навчальний учбовий
численний багато чисельний
захід міроприємство
збігатися співпадати
наступний слідуючий
ставитися відноситися
Функціонування переважної більшості кальок в українській мові теоретично обумовлене відповідними словотворчими моделями: підприємство, багатогалузевий, співіснувати тощо.
Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень. Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов, зокрема з російської, замінюються прикметниками або іменниками:
Українські відповідники Російські дієприкметники
вирішальний решающий
наступний последующий
попередній предшествующий
бездіяльний бездействующий
завідувач заведующий
службовець служащий
На особливу увагу заслуговують прийменникові констукції, поширені насамперед у діловому мовленні. Порушенням норми вважається вживання прийменника по, оскільки в українській мові є чимало прийменників, які є вдалими замінниками, порівняйте:
Українські відповідники Російські конструкції
на Ваш погляд по Вашему усмотрению
у службових справах по делам службы
зі службового обов’язку по долгу службы
за наказом по приказу
після закінчення терміну по истечении срока
через недбалість по небрежности
за законом по закон
Стилістичні норми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення. Наприклад, для офіційно- ділового стилю характерні сталі словосполучення – мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення внаслідок впливу російської мови.
Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 234 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Передмова | | | Норма Порушення норми |