Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Її міркування про драглисте джерело тепла

Читайте также:
  1. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки
  2. вода для охлаждения машин: а – холодная; б – теплая; 8 – уголь.
  3. Воссоздание мгновенного "бесплатного тепла" в зонах раздражений - у поверхности кожи и в области больных клеток.
  4. Застосування тепла
  5. Метод минимального расхода тепла.
  6. Метод минимального расхода тепла.

 

– Гей, Заводний Птаху! – пролунав жіночий голос. Приклавши слухавку до вуха, я глянув на годинник. Була четверта пополудні. Своїм дзенькотом телефон розбудив мене, спітнілого, на дивані з короткого сну. Я мав таке відчуття, ніби поки я спав, хтось на мені сидів. Той хтось сів на мене, дочекавшись, коли я засну, але за мить до того, як я прокинувся, він піднявся й пішов кудись.

– Алло! – майже шепотів жіночий голос, що, здавалось, долинав крізь розріджене повітря. – Це я, Мей Касахара.

– Що‑о?.. – запитав я. Мої губи ледве ворушились, і я не знаю, чи моя співрозмовниця щось почула. Може, подумала, що я стогну.

– Що зараз робите? – поцікавилася вона.

– Нічого, – відповів я. Після того відхилив убік слухавку й одкашлявся. – Нічого не роблю. Просто спав.

– Виходить, я вас розбудила?

– Атож, розбудила, але це не має значення. Сон післяобідній.

– Послухайте, Заводний Птаху! Ви не могли б зайти зараз до мене? – ніби на мить завагавшись, сказала вона.

Я заплющив очі. У пітьмі сплили світляні плями різного кольору та форми.

– Чого ж ні?

– Я приймаю в саду сонячні ванни, тож заходьте із задвір’я.

– Зрозуміло.

– Гніваєтесь на мене?

– Не знаю, – відповів я. – В усякому разі, прийду, тільки спочатку прийму душ й переодягнуся. Хочу з тобою поговорити.

Передусім я постояв під холодною водою, щоб прийти до тями, а потім під гарячою. Наприкінці облився знову холодною. Завдяки цьому зовсім пробудився, але обважнілості тіла все ще не позбувся. Іноді тремтіли ноги, й під душем довелося кілька разів хапатися за вішалку для рушника або присідати на край ванни. Видно, добряче втомився – набагато більше, ніж самому здавалося. Намилюючи шампунем голову, на якій ще залишилася ґуля, я думав про того парубка, що збив мене з ніг у Сіндзюку. Я ніяк не розумів, чому так сталося? Власне, що спонукало його на такий вчинок? Цей випадок стався тільки вчора, а видавалося, ніби відтоді минув тиждень‑два.

Вийшовши з ванни й витершись рушником, я почистив зуби й поглянув на себе в дзеркало. На правій щоці – темно‑синя пляма, нітрохи не темніша, не блідіша. На очному яблуці – тонка червона смужка, під очима – синяки. Обидві щоки позападали, волосся відросло. Геть‑чисто свіжий труп, викопаний з могили й щойно ожилий.

Я переодягнувся в нову майку й шорти, надів кепку, сонячні окуляри й вийшов на доріжку. Денна спека ще не вгамувалася. Усе живе на землі – без винятку, – задихаючись, прагло дощу, але на небі ніде не було видно жодної хмарки. Вітер ущух, а над доріжкою висіло застояне гаряче повітря. Як завжди, на доріжці – ні душі. У такий спекотний день не хотілось ні перед ким з’являтися з такою страшною фізіономією.

У саду порожнього дому кам’яний птах все так само, піднявши догори дзьоба, вдивлявся в небо. За останній час він, здається, помітно потемнів й облупився. Його погляд чомусь напружився – так, наче наткнувся на якесь особливо похмуре видовище. Якби птах міг, то відвернувся б від нього, але зробити це не мав сили. Його очі, прикипівши до чогось у небі, мусили туди дивитися. Високий бур’ян навколо кам’яної статуї птаха стояв, немов хор у давньогрецькій трагедії, що, затамувавши подих, очікує одкровень оракула. Телевізійна антена на даху незворушно стирчала своїми сріблястими щупальцями в задушливому повітрі. Під палючим літнім сонцем усе на землі сохло й знемагало.

Окинувши поглядом порожній дім, я зайшов у двір Мей Касахари. Вона розмістилася на пекучому осонні, уникаючи прохолодної тіні, яку кидав на землю дуб. Лежала горілиць у шезлонгу в неймовірно вузькому бікіні шоколадного кольору – смужечці тканини із шнурочками. «Невже людина може плавати в чомусь такому?» – засумнівався я. На Мей були ті ж самі окуляри, що й під час першої зустрічі, обличчя вкрилося великими краплями поту. Під шезлонгом лежав великий білий рушник, крем для засмаги й кілька журналів. Валялися також порожні банки з‑під «спрайту», одна з яких правила за попільничку. На траві я помітив пластиковий шланг, недбало кинутий після попереднього користування.

Коли я підійшов, Мей підвелась і, простягнувши руку, вимкнула радіо. Порівняно з попереднім разом вона мала набагато засмагліший вигляд – так, ніби щоразу наприкінці тижня їздила на море. Усе її тіло – від мочок вух до кінчиків пальців на ногах – щільно засмагло. Напевне, вона щодня тільки те й робила, що пеклася на сонці. Можливо, й тоді, коли я сидів на дні колодязя. Я озирнувся навколо. У саду майже нічого не змінилося: той самий, дбайливо підстрижений просторий моріжок і ставок, усе ще без води, від самого вигляду якого пересихало в горлі.

Присівши на сусідньому з Мей шезлонгу, я вийняв з кишені лимонні карамельки. Від спеки вони розм’якли й прилипли до паперової обгортки.

Якийсь час Мей мовчки придивлялася до мене, а потім сказала:

– Заводний Птаху, що це за пляма на вашому обличчі? Родимка?

– Мабуть. Та, правду кажучи, сам не знаю, що це таке. І не помітив, як вона з’явилася.

Мей підвелася вище й пильно дивилася на моє обличчя. Стерла пальцем краплю поту біля носа й підсунула догори окуляри. Тепер її очей за темними лінзами майже не було видно.

– І не здогадуєтеся, де і як вона з’явилася?

– Зовсім.

– Зовсім?

– Побачив у дзеркалі після того, як вибрався з колодязя. Правду кажу.

– Болить?

– Не болить і не свербить. Лише трошки тепла.

– До лікаря зверталися?

Я похитав головою.

– Подумав, що не варто.

– Можливо, – сказала Мей. – Мені також лікарі не до вподоби.

Я зняв кепку, сонячні окуляри й витер хусточкою піт з чола. Моя сіра майка під пахвами потемніла від поту.

– Чудовий у тебе купальник, – сказав я.

– Дякую.

– Ніби виготовлено з відходів виробництва. Ефективно використано обмежені ресурси.

– Коли вдома нікого немає, я бюстгальтер завжди знімаю.

– Ну‑ну!..

– Бо нема особливо чого прикривати, – сказала вона, ніби виправдовуючись.

Груди під бюстгальтером і справді були ще маленькі, без опуклостей.

– І ти в цьому коли‑небудь плавала?

– Ніколи. Я взагалі не вмію плавати. А ви, Заводний Птаху?

– Умію.

– Скільки пропливаєте?

Я перевернув язиком карамель у роті.

– Скільки заманеться.

– Навіть десять кілометрів?

– А чому б ні? – відповів я й уявив собі, як плаваю на Криті в морі. «Чистісінький білий пісок і море, густого, як виноградне вино, кольору», – було написано в путівнику. Я не здогадувався, що таке море, густого, як виноградне вино, кольору. Мабуть, непогане. Я знову витер піт з обличчя.

– Дома нема нікого?

– Усі махнули на дачу в Ідзу.[41]Кінець тижня – поїхали купатися. Усі – це батьки й молодший брат.

– А ти не поїхала?

Мей тільки ледь‑ледь здвигнула плечима. З‑під рушника вийняла пачку «Short Hope», сірники й закурила.

– Який у вас страшний вигляд, Заводний Птаху!

– А чого б йому таким не бути, якщо я кілька днів сидів на дні темного колодязя і майже нічого не їв і не пив?

Мей зняла окуляри й повернулася обличчям до мене. Глибокий шрам біля її ока все ще залишався.

– Заводний Птаху, гніваєтесь на мене?

– Не знаю. Мені треба стільки передумати, що нема часу для гніву на тебе.

– Дружина повернулася?

Я похитав головою.

– Недавно листа прислала. Вона більше не повернеться. Якщо написала, що не повернеться, то так і буде.

– Коли щось вирішила, то вже свого наміру не змінить?

– Ні.

– Як мені вас жаль, Заводний Птаху! – сказала Мей і, підвівшись, легенько торкнулася рукою мого коліна. – Як мені вас жаль! Може, ви мені не повірите, але я збиралася наприкінці витягти вас із колодязя. Я просто хотіла вас трохи налякати, помучити. Настрашити, щоб ви закричали. Хотіла перевірити, наскільки ви здатні володіти собою й не панікувати.

Я не знав, що відповісти, а тому мовчки кивнув.

– А ви повірили в те, що я сказала? Що збираюся вас там заморити?

Я довго скручував у кульку обгортку лимонної карамельки.

– Не знаю. Мені здалося, що ти правду кажеш, і водночас – що лякаєш. Я не міг збагнути змісту твоїх слів, бо коли сидиш у колодязі й розмовляєш з кимось наверху, голос звучить дуже незвично. Зрештою, не важливо, що ти мала на увазі. Розумієш? Реальність складається, так би мовити, з кількох шарів. Так що в тій реальності ти, можливо, й справді збиралася мене вбити, а в цій – може, й ні. Гадаю, усе залежить від того, в котрій реальності перебуваєш ти, а в котрій – я.

Я запхав скручену в клубок обгортку карамельки в порожню банку з‑під «спрайту».

– Заводний Птаху, я хочу вас попросити, – сказала Мей, вказуючи рукою на поливальний шланг, кинутий на траву. – Облийте мене водою. Бо від спеки голова наче дуріє, якщо час від часу не сполоснуся.

Я встав із шезлонга й підняв з трави синій пластиковий шланг, м’який і ще теплий від сонця. Повернув кран у затінку кущів і пустив воду. Спочатку із шланга пішла нагріта вода, майже окріп, а потім вона потроху остигала, аж поки не стала зовсім холодною. Тоді я спрямував її на Мей, що розляглася на траві.

Міцно зажмурившись, вона підставила тіло під струмінь.

– О, як приємно від холоду! А що, якби ви облилися?

– Але ж я не маю плавок! – відповів я. Однак побачивши, що Мей від такого душу отримує справжню насолоду, і відчуваючи, що несила терпіти спеку, я скинув майку, промоклу потом, нагнувся і, підставивши голову під шланг, ненароком ковтнув води. Вона виявилася холодною і смачною.

– Послухай, це підземна вода?

– Так, звичайно. Її добувають з‑під землі помпою. Холодна і смачна, правда? Придатна для пиття. Недавно приходив службовець з відділу охорони здоров’я і перевіряв її якість. Підтвердив, що вода нормальна. Кажуть, що тепер у Токіо така чиста вода – рідкість. Той службовець навіть дивувався. Але ми її не п’ємо. Чогось боїмося. Тут стільки будинків, тож ніхто не знає, що до неї домішується.

– Та якщо подумати, це якась дивина. У Міявакі, навпроти, колодязь зовсім висох, а у вас повно свіжої води. Досить доріжку перейти, і така велика різниця. Чому?

– Справді, чому? – сказала Мей, задумавшись. – Можливо, ґрунтові води чомусь потекли по‑іншому. Тому їхній колодязь висох, а наш – ні. Хоч, правда, точно пояснити я не можу.

– У вас дома нічого поганого не ставалося? – запитав я.

Мей, нахмурившись, похитала головою.

– Упродовж останніх десяти років у нас погана одна річ – страшна нудьга.

Витершись рушником після такого добрячого душу, Мей запропонувала випити пива. Я погодився. Вона принесла з дому дві банки холодного «Хайнекена». Вона випила одну, я – іншу.

– Заводний Птаху, що ж тепер збираєтесь робити?

– Ще остаточно не вирішив, – сказав я. – Можливо, поїду звідси. Або навіть з Японії.

– Куди з Японії?

– На Крит.

– На Крит? Через ту… як її там… Криту?

– Частково.

Мей на мить задумалася.

– І з колодязя вас витягла та Крита?

– Крита Кано, – відповів я. – Так, саме вона.

– Заводний Птаху, у вас багато друзів?

– Не дуже. Загалом я відомий тим, що в мене їх мало.

– А як та Крита дізналася, що ви на дні колодязя? Ви ж нікому не сказали, що туди спуститеся, правда? Як же вона здогадалася, де ви?

– Не знаю, – відповів я. – Не маю уявлення.

– Так ви все‑таки поїдете на Крит?

– Ще не вирішив, поїду чи ні. Просто є така можливість.

Мей добула сигарету й закурила. Потім помацала кінчиком пальця шрам коло ока.

– А знаєте, Заводний Птаху, поки ви сиділи в тому колодязі, я приймала тут сонячні ванни. Дивилася на порожній дім і думала про вас – як у непроглядній пітьмі вас мучить голод, як мало‑помалу до вас підступає смерть. Лише я одна знала, що ви там і не зможете вибратися звідти. Думала про це й надзвичайно чітко уявляла собі, що ви відчуваєте… біль, розгубленість, страх. Розумієте? Через це мені здавалося, що я поряд з вами. Я не збиралася вас заморити. Чесне слово! Та мені хотілося піти далі – коли ви дійдете до краю, як голова запаморочиться, як одурієте від страху. І більше не витримаєте. Думала, так буде краще й для мене, й для вас.

– А от що мені здається. Якби ти справді дійшла до такої крайності, то, можливо, захотіла б зробити ще один крок. І це виявилося б набагато простішим, ніж здається. Бо тоді досить було б останнього поштовху, щоб ти подумала: врешті‑решт, так краще й для мене, й для тебе, – сказав я і ковтнув пива.

Мей, покусуючи губи, задумалася.

– Може, так і сталося б, – сказала вона нарешті. – Я сама цього не знаю.

Допивши пиво, я встав. Начепив на носа сонячні окуляри, натягнув через голову мокру від поту майку.

– Дякую за пиво.

– Послухайте, Заводний Птаху! – сказала Мей. – Цієї ночі, коли всі домашні поїхали на дачу, я спустилася в той колодязь і просиділа там загалом годин п’ять‑шість.

– Виходить, це ти забрала драбину?

– Так, я, – відповіла Мей, насупившись.

Я кинув погляд на порослий травою двір. Над землею, що просякла водою, здіймалася пара, схожа на міраж. Мей опустила недокурок у банку з‑під «спрайту».

– Перші дві‑три години я нічого особливого не відчувала. Звичайно, у такій темряві я почувалася самотньою, але не злякалася. Бо я не з таких дівуль, що всього бояться. Ідеться не лише про темряву. Адже ви кілька днів просиділи в колодязі й не мали підстав для страху. Та минуло дві чи три години, і я перестала розуміти, що зі мною відбувається. Я сиділа тихо в темряві й відчувала, що в мені щось розростається. Здавалось, ніби воно щораз більшає і більшає – настільки, що от‑от лусне, як горщик, в якому посадили молоде деревце. Поки я лежала на сонці, воно не давало про себе знати, а в темряві росло з такою страшною швидкістю, ніби насмокталося особливих поживних речовин. Я намагалася його стримати, але не змогла. Уперше в житті. Цей білий драглистий сальний клубок заліз усередину мого тіла й збирався мене зжерти. А спочатку ця драглиста маса була така малюсінька, Заводний Птаху.

Мей трохи помовчала й, ніби згадуючи ту ніч, дивилася на свої руки.

– Я справді злякалася, – сказала Мей. – Хотіла, щоб і ви це відчули. Хотіла, щоб почули, як воно вас пожирає.

Я присів на шезлонг і дивився на її тіло, ледь‑ледь прикрите вузенькою смужкою тканини. У шістнадцять вона мала вигляд тринадцятирічної дівчини з нерозвинутими грудьми та стегнами. Скидалася на надзвичайно реалістичний малюнок з мінімальною кількістю ліній. І водночас в її постаті відчувалося щось старече.

– Ти ніколи не відчувала, що тебе збезчестили? – спитав я ні сіло ні впало.

– Збезчестили? – Мей подивилася, примруживши очі. – Як це розуміти? Фізично зґвалтували чи що?

– Фізично або психічно.

Оглянувши себе, Мей перевела погляд на мене.

– Фізично – ні. Бо я ще дівчина. Дозволяла хлопцеві торкатися грудей, але тільки через одяг.

Я мовчки кивнув.

– А психічно… Навіть не знаю, що це означає.

– І я не знаю. Просто питаю, чи ти відчувала щось таке чи ні. Якщо ні, то, гадаю, з тобою не сталося нічого.

– А чому ви про це питаєте?

– Бо дехто з моїх знайомих зазнав такого. І це призвело до серйозних проблем. Та от що я хотів би тебе запитати: чому ти так часто думаєш про смерть?

Вона сунула в рот сигарету і спритно, однією рукою, чиркнула сірником. Нап’яла сонячні окуляри.

– А хіба ви не думаєте про смерть?

– Думаю, звичайно. Але не завжди. Тільки іноді. Як усі звичайні люди.

– От що я думаю, Заводний Птаху, – сказала Мей. – Усі люди народжуються з чимось, що сидить усередині їхнього єства й робить їх різними. І це щось, що відрізняє їх одне від одного, схоже на джерело тепла, яке зсередини ними рухає. Звісно, і в мене воно є, але іноді я не можу дати собі з ним ради. Воно на свій розсуд то розбухає, то стискається, і тоді мені хочеться розповісти людям, як воно мною трусить. Та вони мене не розуміють. Може, я не вмію як слід висловитися, але люди до моїх слів не прислухаються. Удають, ніби слухають, але насправді нічого не чують. А тому я іноді стаю страшно несамовитою і зриваюся з припону.

– З якого припону?

– Ну, скажімо, я вас закрила на дні колодязя, а коли їхала з хлопцем на мотоциклі ззаду, обома руками затулила йому очі.

Сказавши це, Мей помацала шрам коло ока.

– І тоді стався нещасний випадок?

Вона недовірливо глянула на мене, ніби недочула запитання. Хоча я певен – до неї дійшло кожне моє слово. Виразу її очей за темними окулярами я не бачив, але на її обличчі, як олія по рівній поверхні води, розлилася байдужість.

– І що сталося з тим хлопцем? – запитав я.

Затиснувши сигарету між губами, Мей дивилася на мене. Точніше, на мою родимку.

– Я повинна відповідати на це запитання?

– Якщо не хочеш – можеш не відповідати. Ти ж сама завела цю розмову. Якщо ж не хочеш говорити – не говори.

Мей мовчала – так, наче ще не вирішила, що далі робити. Глибоко затягнулася, набравши в легені диму, й поволі видихнула. Потім мляво зняла окуляри й, міцно заплющивши очі, звернула обличчя до сонця. Стежачи за її рухами, я відчув, ніби плин часу потроху сповільнюється. «Схоже, його пружина ослабла», – подумав я.

– Він помер, – сказала вона нарешті невиразним голосом, ніби з чимось примирившись.

– Помер?

Мей струсила на землю попіл. Узяла рушник і кілька разів витерла піт з обличчя. А потім, ніби щось згадавши, скоромовкою діловито пояснила:

– Бо ми мчали тоді на досить великій швидкості. Це сталося недалеко від Еносіми.

Я мовчки дивився на неї. Вона тримала в руках білий пляжний рушник і притискала його до обох щік. Із сигарети, затиснутої між пальцями, вився білий дим. На безвітрі він піднімався прямо вгору, як із мініатюрного сигнального вогню. Здавалось, Мей вагалася – плакати чи сміятися. Принаймні я мав таке враження. Вона довго балансувала у цьому хисткому стані, так і не схилившись на жоден бік. Надавши обличчю суворого виразу, вона поклала рушник на землю і затягнулася сигаретою. Наближалася п’ята година, а спека ніяк не спадала.

– Я вбила його. Звісно, я не мала такого наміру. Просто хотіла дійти до крайньої межі. Ми й до того часто так робили. Наче гралися. Їхали на мотоциклі, і я ззаду затуляла йому очі або лоскотала боки… І нічого не ставалося. Та от того разу випадково…

Мей підвела на мене очі.

– Ні, Заводний Птаху, я не почуваюся збезчещеною. Я тільки хотіла наблизитися до того драглистого клубка, що сидить у мені. Витягти його назовні й розчавити. А для цього треба дійти до крайньої межі. Інакше нічого не вийде. Потрібна смачна приманка. – Вона повільно захитала головою. – Я не думаю, що мене збезчестили. Але також не врятували. Тепер ніхто мені не зарадить. Світ видається мені зовсім порожнім. А все навколо – фальшивим. Справжнє – тільки драглистий клубок, що в мені засів.

Мей довго сиділа, дихаючи неглибоко й рівномірно. Навколо не було чути нічого – ні птахів, ні цикад. У дворі панувала мертва тиша. Так, наче світ і справді вимер.

Раптом, ніби щось згадавши, Мей обернулася до мене. На її обличчі не лишилося жодного виразу, ніби його щось злизало.

– А ви спали з тією Критою?

Я кивнув.

– Як поїдете на Крит, то напишете мені листа? – запитала вона.

– Обов’язково напишу. Якщо поїду. Та я цього остаточно ще не вирішив.

– Але збираєтеся?

– Мабуть, таки поїду.

– Підійдіть сюди, – сказала Мей, підвівшись на шезлонгу.

Я послухався і сів поряд.

– Покажіть мені своє обличчя.

Якийсь час вона уважно розглядала мене спереду. Потім поклала одну руку на моє коліно, а долонею іншої торкнулася родимки на щоці.

– Як мені вас жаль, Заводний Птаху, – промовила вона майже пошепки. – На вас стільки навалилося! Неждано‑негадано, без жодного вибору. Раптово, як дощ, що падає у полі… А тепер заплющіть очі. Міцно‑міцно, ніби їх намазали клеєм.

Я міцно зажмурився.

Мей Касахара торкнулася губами моєї родимки. Тонкими й маленькими губами, наче штучно зробленими. Потім кілька разів провела по плямі язиком. Її рука, як і раніше, лежала на моєму коліні. Відчуття від її вологого теплого дотику прийшло до мене з далеких місць, що лежать за найдальшими на світі полями. Вона взяла мене за руку й приклала її до шраму біля ока завдовжки сантиметр. Я легенько погладив його, і стан її душі, що ледь‑ледь затремтіла, передався мені через кінчики пальців, ніби чогось просячи. Напевне, хтось мав би міцно обійняти цю дівчину. Тільки не я, а хтось інший. Той, хто міг би їй щось дати.

– Заводний Птаху, напишіть мені листа, якщо поїдете на Крит. Я люблю довгі‑предовгі листи. Тільки от ніхто мені їх не пише.

– Обов’язково напишу, – сказав я.

 


Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 68 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Закріплена драбина | Щось схоже на відчуженість | Експериментальне дослідження болю | Перехід крізь стіну | Як зникла драбина? | Не від світу цього | Віщий птах | Що я виявив, коли прокинувся | Крита Кано розповідає далі | Крита Кано готується до від'їзду |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Неточна метафора| Що виявилося у футлярі гітари

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.024 сек.)