Неточна метафора

Коли настав ранок, Крита залишилася без імені.

Як тільки розвиднилося, вона тихенько розбудила мене. Розплющивши очі, я побачив ранкове світло, що соталося крізь щілину у шторах, потім Криту, яка поглядала на мене, сидячи на ліжку. Замість нічної сорочки на ній була тільки моя стара майка. У промінні ранкового сонця ледь‑ледь відсвічувало її волосся на лобку.

– Окада‑сан, я вже без імені, – сказала вона. – Уже не повія, не медіум і не Крита Кано.

– О’кей! Ти вже не Крита, – проказав я, протираючи пальцями очі. – Вітаю. Тепер ти нова людина. Але ж як тебе називати? Як до тебе озиватися, коли стоїш до мене спиною?

Дівчина, яка до вчорашнього вечора була Критою Кано, здвигнула плечима.

– Не знаю. Мабуть, доведеться підшукати якесь нове ім’я. Колись я мала справжнє ім’я. А коли стала повією, мені дали тимчасову робочу кличку, про яку й чути не хочу! Потім, коли я кинула це заняття, Мальта придумала для мене як медіума «Криту Кано». Та оскільки тепер я всього цього позбулася, я стала іншою людиною, то мені потрібне зовсім нове ім’я. Окада‑сан, вам нічого не спадає на думку? Якесь ім’я, що мені підійшло б?

Я трохи подумав, але нічого розумного не придумав.

– Можливо, тобі самій доведеться його шукати. Бо ти тепер нова, самостійна людина. Так, гадаю, буде краще, навіть якщо на це потратиш багато часу.

– Але ж це важко – знайти для себе правильне ім’я.

– Звісно, непросто. Бо іноді ім’я все виражає, – сказав я. – А може, й мені разом з тобою змінити своє ім’я? Як ти вважаєш?

Сидячи на ліжку, сестра Мальти Кано простягла руку й кінчиками пальців торкнулася моєї правої щоки з родимкою завбільшки з долоню немовляти.

– Окада‑сан, як же я вас зватиму, якщо залишитеся без імені?

– Заводним Птахом, – відповів я. Принаймні я мав нове ім’я.

– Заводний Птах, – повторила дівчина. Вона ніби розглядала це ім’я, повісивши його в повітрі. – Чудове ім’я! А що це за птах?

– Заводний птах справді існує. Але і я не знаю, який у нього вигляд. Бо не бачив його. Тільки чув, як він кричить. Сідає на гілку якого‑небудь дерева біля нашого дому й – крі‑і‑і‑і! – починає накручувати пружину нашого світу. Якби він цього не робив – наш світ зупинився б. Та про це ніхто не знає. Усі люди думають, що світом рухає якийсь надзвичайний, велетенський і складний механізм. Однак вони помиляються. Насправді це робить заводний птах – літає сюди‑туди і підкручує то тут, то там маленькі пружинки. І завдяки цьому світ рухається. Пружинки прості – як у заводних іграшках. Але їх досить. А бачить їх лише заводний птах.

– Заводний птах, – ще раз повторила дівчина. – Заводний птах, що накручує пружину світу.

Я підвів голову й озирнувся навколо. Звична, давно знайома кімната, де я спав уже років чотири чи п’ять. Однак зараз вона видалася мені на диво порожньою і просторою.

– На жаль, я не знаю, де ці пружини. І який у них вигляд.

Вона торкнулася пальцем мого плеча й узялася малювати на ньому маленькі кільця.

Лежачи горілиць, я довго розглядав невелику пляму на стелі, формою схожу на шлунок. Якраз над моєю подушкою. Раніше я її не помічав. «Відколи вона тут з’явилася?» – подумав я. Напевне, ще перед тим, як ми вселилися в цей дім. Поки ми з Куміко спали, вона, затамувавши подих, притаїлася над нашими головами. І от одного ранку я раптом її помітив.

Я відчував поряд теплий подих і ніжний запах тіла дівчини, що раніше називалася Критою. Вона все ще малювала кільця на моєму плечі. Мені кортіло простягти руку і знову обійняти її, але я не міг збагнути, чи це доречно. Верх і низ, праворуч і ліворуч – усе переплуталося. Я перестав сушити собі голову й мовчки далі розглядав стелю. І тоді сестра Мальти Кано нахилилася наді мною і легенько поцілувала в праву щоку. Коли її м’які губи торкнулися родимки, я відчув щось схоже на гостру спазму.

Заплющивши очі, я прислухався до зовнішніх звуків. Десь настирливо туркотали голуби, наповнюючи добром навколишній світ. Птахи вітали настання літнього ранку, сповіщали людей про початок нового дня. «Та цього замало», – подумав я. Адже хтось ще повинен накручувати пружину.

– Заводний Птаху! – промовила колишня Крита. – Мені здається, що ви колись таки відшукаєте цю пружину.

Не розплющуючи очей, я запитав:

– Та чи вернеться до мене нормальне життя, якщо я справді віднайду колись пружину й зможу її накрутити?

Вона ледь‑ледь здвигнула плечима, а в її очах проплила легенька тінь зажури.

– Не знаю.

– І ніхто не знає, – сказав я.

Як казав лейтенант Мамія, є на світі речі, про які краще не знати.

Сестрі Мальти Кано захотілося відвідати косметичний салон. Вона не мала жодної єни, бо з’явилася в мене зовсім гола, і я дав їй грошей. Надівши блузку Куміко, її спідничку і взувшись в її сандалії, вона подалася до салону неподалік від станції. Куміко також завжди туди ходила.

Коли вона пішла, я пропилососив підлогу, чого давненько не робив, закинув брудну білизну в пральну машину. Потім висунув зі свого столу всі шухляди і пересипав їх вміст у картонну коробку. Збирався вибрати потрібні речі, а решту спалити, але майже нічого корисного там не знайшов. Майже все виявилося непотребом. Старі щоденники, листи, які не дочекалися відповіді, записники з докладним переліком намічених справ, блокнот з адресами людей, які траплялися в моєму житті, вицвілі газетні та журнальні вирізки, прострочена перепустка в басейн, інструкція та гарантійний талон до магнітофона, півдюжини не до кінця використаних кулькових ручок та олівців, чиїсь телефонні номери (чиї – уже невідомо), записані на окремих аркушах. Усі старі листи, що зберігалися в шухлядах, я поскладав у коробку й спалив. З них майже половина – листи Куміко. До одруження ми часто з нею листувалися. Конверти були заадресовані її звичайним, дрібним й старанним почерком. За сім років він майже не змінився. Навіть чорнило було того ж кольору.

З коробкою в руках я вийшов у сад, добряче плюснув на неї олії й підпалив сірником. Коробка зайнялася відразу, але чекати, поки вона вся обернеться на попіл, довелося довше, ніж я думав. День був безвітряний, і білий дим здіймався стовпом прямо в небо, немов велетенське дерево із казки про Джека та бобове дерево,[40]яке сягало хмар. Можливо, там, високо‑високо, якщо видряпатися по тому дереву, зібралось і щасливо живе моє минуле? Спітнівши, я присів на камінь і довго дивився на дим. Ранок видався спекотний, а пополудні, за прогнозом, мало бути ще гарячіше. Просякла потом майка прилипла до тіла. В одному російському романі листи спалювали зимовим вечором, у грубці. Але ніколи зранку в літньому саду, обливши олією. А от у нашій непривабливій реальності можна палити їх, обливаючись потом, уранці. Іншого вибору не залишається, і зими ждати не можна.

Коли все згоріло, я приніс відро води й залив вогонь, а рештки попелу затоптав ногами.

Упоравшись із цим, я зайшов у кімнату Куміко, щоб перевірити, що залишилося в шухлядах її столика. Після того, як вона пішла з дому, я туди не заглядав. Бо вважав це вельми непристойним. Але ж Куміко сказала, що більше не повернеться, а тому, гадаю, не ображатиметься, якщо я так зроблю.

У шухлядах майже нічого не було – видно, вона сама все прибрала перед тим, як пішла з дому. Залишилися дрібниці: новий поштовий папір і конверти, коробочка скріпок, лінійка, ножиці, штук шість кулькових ручок та олівців. Напевне, заздалегідь дала усьому лад, щоб можна було втекти будь‑коли. У столику не залишилося нічого, що нагадувало б про її існування.

Цікаво, що Куміко зробила з моїми листами? Їх мало бути в неї стільки, скільки її в мене. Десь вона їх мала зберігати. Але де – я не знав.

Потім я зайшов у ванну кімнату й поскидав у коробку з‑під солодощів усю косметику – губну помаду, очищувальний крем, парфуми, засіб для зміцнення волосся, олівець для брів, прокладки, лосьйон та інші речі, про призначення яких я не здогадувався. Загалом набралося усього цього небагато. Куміко особливо не захоплювалася косметикою. Її зубну щітку й нитку для чищення зубів я викинув. Те ж саме зробив із шапочкою для душу.

Від такої роботи я геть‑чисто заморився. Сів на стілець у кухні, випив склянку води. З інших речей Куміко залишилася невелика полиця з книжками та одяг. Книжки можна зв’язати у пачки й здати в букіністичну книгарню. А що робити з одягом? Куміко написала, щоб я «розпорядився ним відповідним чином». Бо вона його більше не надіватиме. А що конкретно означає «відповідним чином» – не повідомила. Віднести в «секонд‑хенд»? Чи скласти все в пакет і викинути на смітник? Віддати комусь бідному? А чи подарувати Армії порятунку? Жоден із способів не здавався мені «відповідним». «Ну гаразд. Нема чого квапитися, – подумав я. – Нехай речі поки що полежать. Може, Крита (точніше, колишня Крита) одягатиме. Або, може, Куміко передумає і забере їх собі. Це неймовірно, але хто може так стверджувати? Ніхто не знає, що завтра станеться. Тим паче післязавтра. Та що там казати – невідомо навіть, що сьогодні пополудні буде».

Колишня Крита повернулася із косметичного салону до полудня. Її нова зачіска мене здивувала. Коротко підстрижене волосся, завдовжки три‑чотири сантиметри, було змазане гелем й старанно укладене. Косметику з обличчя вона змила, так що спочатку я не впізнав її. В усякому разі, тепер вона не здавалася схожою на Жаклін Кеннеді.

– Так ти маєш природніший і молодший вигляд. Здаєшся трохи іншою людиною, – похвалив я її нову зачіску.

– Я справді‑таки інша, – сказала вона всміхнувшись.

Я запропонував разом пообідати, але вона похитала головою і сказала, що їй треба зробити ще багато інших справ.

– Окада‑сан… Заводний Птаху, – вела вона далі. – Наразі я зробила перший крок як нова людина. Тепер я піду додому, спокійно поговорю із сестрою і почну готуватися до подорожі на Крит. Отримати паспорт, придбати авіаквиток, зібрати потрібні речі. Я не маю досвіду в таких справах і не знаю, як це робиться. Я ж ніколи нікуди не їздила, навіть за межами Токіо не бувала.

– Ти все ще хочеш, щоб я з тобою поїхав? – запитав я.

– Звичайно, – відповіла вона. – Гадаю, так буде краще і мені, і вам. Тож, Окада‑сан, добре над цим подумайте. Це надзвичайно важливо.

– Добре. Подумаю.

Після того, як колишня Крита пішла, я одягнув нову теніску й штани. Нап’яв сонячні окуляри, щоб родимка нікому не впадала в очі. Пройшовши під спекотним сонцем до станції, дістався на електричці, порожній в післяобідню пору, до Сіндзюку. Купив у книгарні «Кінокунія» двотомний путівник по Греції, а в «Ісетане» – невелику валізку, після чого вирішив пообідати в найближчому ресторанчику. Офіціантка виявилася грубою, в поганому настрої. Я, звичайно, знався на офіціантках, але таку невиховану зустрів уперше. Їй було байдуже до моєї особи й до мого замовлення. Поки я переглядав меню, роздумуючи над тим, що б з’їсти, вона витріщилася на мою родимку з таким виразом на обличчі, ніби витягла у ворожбита нещасливе передбачення. Я відчував її погляд на щоці. Замість маленької пляшки пива через кілька хвилин вона принесла велику. Я не дорікнув їй. Пиво з піною, холодне – варто було подякувати. Якщо забагато – можна випити половину, а решту залишити.

Сьорбаючи пиво в очікуванні замовлення, я взявся читати путівник. Із усіх грецьких островів Крит лежить найближче до Африки й має продовгувату форму. Залізниці там немає, і туристи переміщаються переважно на автобусах. Найбільше місто – Іракліон, неподалік від нього – руїни замку кноських володарів, що славиться своїм лабіринтом. Головна галузь народного господарства – вирощування оливкових дерев, вина також знамениті. На острові сильні вітри, тому багато вітряних млинів. З різноманітних політичних причин Крит звільнився з‑під турків пізніше від інших грецьких територій, а тому своїми звичаями і традиціями відрізняється від решти Греції. Народ на Криті войовничої вдачі, і під час Другої світової війни німці зіткнулися там із завзятим опором. На Криті відбувається дія роману Казандзакіса «Грек Зорба». От які відомості вдалося вичитати про Крит з путівника. А от про життя людей на острові я нічого не дізнався. Зрештою, в цьому нема нічого дивного. Адже путівник розрахований на туристів, а не на людей, що збираються поселитися надовго.

Я спробував уявити собі, як ми житимемо в Греції удвох з колишньою Критою Кано. Яким буде наше життя? Де ми замешкаємо? Що їстимемо? Коли вранці прокинемося, то що робитимемо? Про що цілий день говоритимемо? Власне, скільки місяців, а може, років це триватиме? Про все це я не мав ні найменшого уявлення.

«Однак так чи інакше, а я справді можу поїхати на Крит, – подумав я. – І жити там разом з колишньою Критою». Я поглянув спочатку на путівник, що лежав на столі, потім на новеньку валізку під ногами. Ось конкретна форма такої можливості. Щоб вона була видимою, я й купив цей путівник і валізку. І що довше я на них дивився, то щораз привабливішою здавалася така можливість. Можна все кинути й поїхати з однією валізою. Це ж так просто!

Якщо залишуся в Японії, то що зможу робити? Хіба що сидіти безвилазно дома й очікувати повернення Куміко. Та ні, навряд чи вона повернеться. Адже чітко написала в листі: «Не чекай і не шукай мене». Але хоч би що вона казала, я, звісно, маю право й далі чекати. Однак від цього я швидко знесилію. Мене доконає ще більша самотність, безнадія і безсилля. Річ у тому, що я тут нікому не потрібен.

Мабуть, усе‑таки треба їхати на Крит із сестрою Мальти Кано. Як вона казала, так буде краще й для мене, й для неї. Я ще раз поглянув на валізку під ногами. Уявив собі, як з нею сходжу з літака в аеропорту Іракліон. Як ми спокійно живемо в якомусь селі, їмо рибу, плаваємо в блакитному морі. Та поки такі чарівні картинки, схожі на кольорові листівки, вимальовувалися в голові, на душу поступово наче лягала густа хмара. Крокуючи з новою валізкою в руці вулицями Сіндзюку крізь юрбу людей, що спішили щось купувати, я відчував, що задихаюся – так, ніби не стало повітря. Здавалось, ноги й руки ледве ворушаться.

Вийшовши з ресторану, я поплівся якоюсь вулицею і ненароком зачепив валізкою здоровенного парубка, який стрімко рухався назустріч. Він був високий, у сірій майці й бейсбольній кепці, з навушниками на вухах від «вокмена». Я сказав йому: «Вибачте!» – однак він, мовчки поправивши на голові кепку, витягнув уперед руку й рішуче заїхав мені кулаком у груди. Оскільки я такого не сподівався, то заточився і впав, ударившись головою об стіну. Переконавшись, що я впав, парубок незворушно пішов своєю дорогою. Спочатку я хотів кинутися за ним, але передумав. Яка з цього користь? Я встав і, зітхнувши, обтрусив штани, підняв валізку. Хтось подав мені книжки, що висипалися на землю. Виявилося – приземкувата стара жінка в дуже дивному круглому капелюшку майже без крисів. Передаючи мені книжки, вона нічого не сказала, а лише легенько похитала головою. Дивлячись на її капелюшок і співчутливе обличчя, я раптом, незрозуміло чому, згадав про заводного птаха, що живе десь у лісових хащах.

Голова трохи боліла, але не розбилася, лише на потилиці вискочила невелика ґуля. «Чого я тут вештаюся? Краще якнайшвидше повертатися додому, – подумав я. – На свою тиху доріжку».

Аби заспокоїтись, у пристанційному кіоску я купив газету й лимонних карамельок. Коли, вийнявши з кишені гаманець і розплатившись, з газетою в руках я рушив до турнікета, ззаду пролунав жіночий голос:

– Гей, парубче! Високий, з плямою на обличчі!

До мене озвалася продавщиця з кіоску. Нічого не второпавши, я повернув назад.

– Решту забув! – сказала вона. І передала мені залишок із тисячі єн. Подякувавши, я взяв гроші.

– Вибач, що про пляму сказала. Не знала, як тебе звати, от і вихопилося з язика.

Усміхнувшись, я здвигнув плечима – мовляв, нічого страшного.

Вона подивилася на мене.

– Чого це ти спітнів, га? Тобі погано?

– Спека. Йшов, а тому спітнів. Дякую, – сказав я.

Сівши в електричку, я розгорнув газету. Тільки зараз помітив, що вже справді давно не брав газет у руки. Дома ми їх не передплачували. По дорозі на роботу Куміко іноді купувала ранковий випуск газети в станційному кіоску й приносила для мене додому. І наступного ранку я її читав. Прочитував оголошення про прийом на роботу. Та як тільки Куміко зникла, купувати й приносити газети було нікому.

У газеті я не побачив нічого, що могло б мене зацікавити. Переглянув її геть‑чисто всю – від першої до останньої сторінки, – але не помітив нічого, вартого уваги. Однак коли, згорнувши газету, розглядав афіші тижневиків, розвішані у вагоні, то зупинив свій погляд на написі – НОБОРУ ВАТАЯ. Досить великими ієрогліфами було написано: «Сенсація в політичних колах – Нобору Ватая балотується в депутати». Я довго вдивлявся в написане. Ішлося справді про нього. Про його намір стати політиком. «Тільки через це вже варто покинути Японію», – подумав я.

З порожньою валізкою в руці я пересів на станції в автобус і повернувся додому. Хоча дім здавався порожнім, як шкаралуща цикади, я полегшено зітхнув. Трохи перепочивши, зайшов у ванну, прийняв душ. У ванній кімнаті вже не лишилося нічого від Куміко. Її зубна щітка, шапочка для душу і косметика – все зникло. Не сушилися ні її панчохи, ні сорочки. Не було й спеціального шампуню. Вийшовши з ванної кімнати й витираючись рушником, я раптом згадав, що треба було купити тижневик, який містив статтю про Нобору Ватая. Мене щораз більше цікавило, що ж там, власне, про нього написано. Потім я здвигнув плечима – зрештою, нехай Нобору Ватая стає політиком, якщо хоче. Адже в нашій країні кожен має на це право. Крім того, Куміко покинула мене, а тому мої стосунки з Нобору Ватая фактично обірвалися, тож мені не треба знати, як тепер складеться його доля. Так само, як не потрібно знати йому, що буде далі зі мною. Це ж чудово! Так мало бути від самого початку.

А проте цей заголовок не виходив мені з голови. Пополудні я довго прибирав у шафі й на кухні, думав про інші речі, але перед моїми очима виразно спливало огидне ім’я з тижневика «НОБОРУ ВАТАЯ», розвішане у вагоні електрички. Воно скидалося на телефонний дзвінок, що проникає крізь стіну із сусіднього чужого помешкання. Цей дзвінок, залишаючись без відповіді, ніяк не переставав лунати. Я намагався переконати себе, що його немає. Спробував удавати, що не чую його. Та дарма. Врешті я змирився – пішов до найближчої цілодобової крамниці й купив цей тижневик.

Умостившись на стільці за кухонним столом і сьорбаючи чай з льодом, я взявся читати. Відомий вчений‑економіст й оглядач, писав тижневик, серйозно розглядає питання про виставлення своєї кандидатури на наступних виборах у нижню палату парламенту по округу N в префектурі Нііґата. Тижневик наводив докладну біографію Нобору Ватая – відомості про освіту, друковані праці та багаторічну співпрацю із засобами масової інформації. Його дядько, Йосітака Ватая, депутат парламенту від того ж округу, заявив, що за станом здоров’я більше не братиме участі у виборах. Та оскільки інших впливових спадкоємців, що мали б шанси на успіх, немає, то вважається, що за сприятливих умов його округ перепаде небожеві депутата, Нобору Ватая. А якщо так, писав автор статті, то, враховуючи міцність позицій в окрузі нинішнього депутата пана Ватая, а також відомість і молодість Нобору Ватая, останньому практично забезпечено обрання до парламенту. «Імовірність того, що Нобору‑сан висуне свою кандидатуру, становить, напевне, відсотків дев’яносто п’ять. Конкретні умови ще будуть предметом перемовин, та оскільки він сам запалився цією ідеєю, то вже, мабуть, не заспокоїться», – сказав один «місцевий авторитет».

Тижневик надрукував також досить довгу розмову з Нобору Ватая. «Офіційно я ще не вирішив, буду висуватися чи ні, – розповідав він. – Розмови про це справді ведуться, але я маю свої міркування з цього приводу. Адже йдеться не про таке питання, коли відразу погоджуєшся, коли тобі пропонують висунути твою кандидатуру. Можливо, між тим, що я шукаю у світі політики, і тим, що він від мене вимагатиме, є певна відмінність. А тому постійно триватимуть перемовини в пошуках компромісу. Однак коли обидві сторони дійдуть згоди і я справді піду на вибори, то збираюся будь‑що перемогти. Якщо ж мене виберуть, то я не маю наміру відсиджуватись, як новачок на задній лавці. Мені всього‑на‑всього тридцять сім, і якщо я піду в політику, то попереду в мене ще багато часу. Маю чіткі плани й силу, щоб донести їх до людей. Збираюся діяти на основі далекоглядної перспективи й стратегії. Для досягнення мети я потребую п’ятнадцять років. Як політик готуюся посісти таке становище, з якого можна було б домогтися, щоб у XX столітті Японія утвердилася як держава. Це моє першочергове завдання. Хочу витягти Японію з її теперішнього становища – перебування на політичному узбіччі – й привести до єдиної політико‑культурної моделі. Іншими словами, йдеться про те, щоб перебудувати державну систему. Покласти край лицемірству, утвердити логіку й мораль. Нам потрібні не розпливчасті слова, не беззмістовна риторика, а виразний образ, який можна показати й помацати руками. Настане час, і нам доведеться сприйняти такий образ, а від сучасних політиків вимагатимемо дотримуватися цієї народної, національної згоди. Наша теперішня безідейна політика перетворить нашу країну на велетенську медузу, що колишеться, пливучи за течією під час припливу. Мене не цікавлять ідеалістичні теорії та фантазії. Я просто кажу: „Це треба зробити“, – і це за всяку ціну буде зроблено. Для цього я маю конкретну політичну програму. Про неї поступово стане відомо відповідно до розвитку ситуації».

Видно, автор статті писав про Нобору Ватая загалом доброзичливо. За його словами, Нобору Ватая – здібний, з гострим розумом політик і компетентний оглядач з економічних питань, відомий своїм красномовством. Молодий, з відомої родини, багатонадійний політик. У цьому розумінні його «довготривала стратегія» – це ніяка не пустопорожня фантазія, а цілком реалістична справа. Багато виборців вітає його участь у виборах до парламенту. Хоча в його консервативному окрузі можуть виникнути проблеми у зв’язку з тим, що він розлучився і тепер живе одинаком, його молодість і здібності переважать ці вади. Чимало жінок також голосуватимуть за нього. Загалом, «кандидат хоч куди» – трохи насмішкувато підсумував автор. «Висловлюються також думки, що критикою „безідейної політики“ він намагається отримати у спадок виборчий округ дядька й виставити там свою кандидатуру на виборах. Його благородні політичні погляди по‑своєму переконливі, але тільки майбутній розвиток подій дозволить оцінити, наскільки ефективними вони виявляться в практичній політичній діяльності».

Прочитавши статтю про Нобору Ватая, я викинув тижневик у відро для сміття на кухні й почав складати у валізку одяг та інші речі, потрібні для поїздки на Крит. Я зовсім не знав, чи холодно там узимку. На карті Крит – дуже близький до Африки, але ж і в Африці подекуди буває досить холодно. Я поклав у валізку шкіряну куртку, два светри, двоє штанів. Дві сорочки з довгими рукавами й три з короткими. Твідовий піджак. Майку й шорти. Шкарпетки й труси. Кепку й сонячні окуляри. Плавки. Рушник. Набір умивального причандалля. І все одно валізка заповнилася тільки наполовину. А що мені ще треба, я не здогадувався. Обійшовшись наразі цим, я закрив валізку й нарешті усвідомив, що справді збираюся виїхати звідси. Із цього дому й з цієї країни. Посмоктуючи лимонну карамельку, якийсь час я дивився на нову валізку і враз згадав, що Куміко пішла з дому навіть без неї. Того погідного ранку з нею була лише сумочка через плече та блузка зі спідничкою, які вона взяла із хімчистки на станції. Виходить, її багаж був ще менший від мого.

Потім я подумав про медуз. «Наша теперішня безідейна політика перетворює нашу країну на велетенську медузу, що колишеться, пливучи за течією під час припливу», – стверджував Нобору Ватая. Та чи доводилося йому бачити зблизька справжню медузу? Мабуть, ні. А от мені доводилося. У тому залі з акваріумами, куди я зайшов усупереч власній волі з Куміко й де бачив медуз, зібраних з усього світу. Куміко переходила від одного до іншого акваріума з медузами й, не промовляючи ні слова, як зачарована, стежила за їхніми спокійними, пластичними рухами. Хоча це було перше наше побачення, Куміко, здається, геть‑чисто забула, що я стояв біля неї.

Яких тільки медуз різної величини та форми там не було! Куміко ними марила. Пізніше я купив ілюстрований атлас медуз і подарував їй. Можливо, Нобору Ватая цього не знав, але деякі види медуз мають кістки й м’язи. Вони дихають киснем і викидають із себе перетравлену поживу. Мають молочко та ікру. Медузи гарно рухаються, ворушачи своїми щупальцями й парасольками. Вони не просто слухняно пливуть за течією. Я не збираюсь їх захищати, але вони також мають власну волю до життя.

«Послухайте, Нобору Ватая! – сказав я подумки. – Мені байдуже, станете ви політиком чи ні. Це ваша особиста справа. Я в неї не втручатимусь. Але дозвольте сказати: не треба ображати медуз неточними метафорами».

Після дев’ятої вечора раптом задзеленчав телефон. Та я довго не брав слухавки. Не спускав з нього очей і думав, хто б це міг бути. Кому я зараз потрібен?

Та от зненацька я здогадався: це ж моя телефонна знайома! Не знаю чому, але я був у цьому впевнений. Вона шукала мене з тієї довгої темної кімнати, де все ще висить важкий запах пелюсток, сповнена невситимої сексуальної жаги. «А я зроблю вам навіть таке, чого не зробить ваша дружина Куміко». Врешті‑решт я таки не взяв слухавки. Після десяти дзвінків телефон замовк, потім продзеленчав ще дванадцять разів. І тоді стало тихо. Тихіше, ніж перед дзвінками. Серце голосно калатало. Я довго дивився на кінчик пальця й уявляв собі, як від серця кров рухається до нього. Потім обома руками легенько затулив обличчя й глибоко зітхнув.

Цілковиту тишу в кімнаті порушувало тільки сухе цокання годинника. Зайшовши у спальню, я сів на підлогу й видивився на нову валізку. «На Крит? – сказав я. – Вибачте, але я таки вирішив їхати на Крит. Я навіть утомився жити під іменем Тору Окада. Тому й поїду на Крит з колишньою Критою Кано». Я справді так сказав уголос. Та кому – сам не знаю. Комусь.

Годинник вибивав своє «цок, цок, цок», здавалось, в унісон з ударами мого серця.

Дата добавления: 2015-07-26