Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Шербетовий тон, Аллен Ґінзберг і хрестоносці

Читайте также:
  1. А. Васильев (1993) «СМЕРТЬ» ВУДИ АЛЛЕНА
  2. Особенности строения и свойств алленов

 

Я стояв у кухні й готував ленч, коли знову задзеленчав телефон.

Я відрізав дві скибки хліба, намазав їх маслом і гірчицею, помістив між ними шматочки помідора й сиру. Поклав усе це на кухонну дошку і вже збирався розрізати надвоє, як почулося деренчання.

Після трьох дзвінків я розрізав сандвіч навпіл. Переклав його на тарілку, витер і засунув кухонний ніж у шухляду. Після того налив собі чашку теплої кави.

Телефон усе деренчав. Здається, разів п’ятнадцять. Хоч‑не‑хоч я здався і взяв слухавку. Якби можна було, я волів би не брати. Ану ж це дзвонить Куміко?

– Алло! – промовив жіночий голос, якого я ніколи раніше не чув. Ні моєї дружини, ні тієї дивної жінки, що недавно мені дзвонила, коли варив спагеті. Голос іншої, незнайомої особи.

– Скажіть, будь ласка, я не могла б поговорити з Тору Окада‑саном?[3]– сказала жінка так, ніби читала заздалегідь написаний на папері текст.

– Можете, – відповів я.

– Ви чоловік пані Куміко Окади?

– Так. Куміко Окада – моя дружина.

– А Нобору Ватая – старший брат вашої дружини?

– Так, – відповів я стримано. – Нобору Ватая – справді старший брат моєї дружини.

– Мене звати Кано.

Я мовчки чекав, що вона скаже далі. Несподівана згадка про старшого брата Куміко мене вельми насторожила. Я пошкріб потилицю тупим кінцем олівця, що лежав біля телефонного апарата. Секунд п'ять‑шість жінка мовчала. У слухавці не було чути нічого. Можливо, прикривши її рукою, вона з кимсь поряд розмовляла.

– Алло! – сказав я занепокоєно.

– Пробачте, будь ласка, – раптом сказала жінка. – Я передзвоню вам пізніше, якщо ви не проти.

– Та постривайте, – сказав я. – Це…

Зв’язок обірвався. Якийсь час я дивився на слухавку в моїй руці, а потім ще раз приклав її до вуха. Сумніву не залишилося: розмова скінчилася.

Усе ще відчуваючи невиразне невдоволення, я повернувся за кухонний стіл, випив каву і з’їв сандвіч. Я ніяк не міг пригадати, про що думав перед тим, як пролунав дзвінок. Коли, тримаючи ніж у руці, я збирався розрізувати сандвіч, то, напевне, про щось думав. Про щось важливе. Що довго й безуспішно намагався був згадати. Воно раптом сплило в моїй голові тоді, коли я хотів розділити сандвіч надвоє. Та от зараз зовсім не пам’ятав, що ж це було. Жуючи сандвіч, я з усієї сили намагався воскресити його в своїй голові. Та марно. Воно вже повернулося в темні закамарки моєї свідомості, де жило досі.

 

Перекусивши, я прибирав тарілки, коли раптом знову пролунав дзвінок. Цього разу я взяв слухавку відразу.

– Алло, – промовив жіночий голос. Голос дружини.

– Я слухаю, – сказав я.

– Як почуваєшся? Ти вже поїв?

– Так. А ти що‑небудь їла?

– Нічого, – відповіла вона. – Від самого ранку була настільки зайнята, що навіть не мала часу перекусити. Трохи пізніше десь тут поблизу куплю сандвіча. А ти що їв?

Я докладно розповів їй, що з’їв.

– Ого, – сказала вона без особливих заздрощів. – А ти знаєш, я забула вранці попередити, що сьогодні тобі подзвонить жінка на ім’я Кано.

– Уже дзвонила, – сказав я. – Щойно. Тільки назвала наші імена – моє, твоє і твого старшого брата – й поклала слухавку. А чому дзвонила – ні мур‑мур. Як це розуміти?

– Поклала слухавку?

– Сказала, що передзвонить.

– Так‑от, якщо вона подзвонить, роби так, як вона скаже. Бо це дуже важлива справа. Гадаю, може, тобі навіть доведеться з нею зустрітись.

– Зустрітися? Сьогодні?

– Чому ж ні? Може, ти на сьогодні щось запланував? Домовився з кимсь про зустріч?

– Ні. Нічого не планував. Ні вчора, ні сьогодні, ні завтра. Але, може, ти мені поясниш, хто вона, ця Кано, й що їй, власне, від мене треба? Я хотів би про це хоч щось знати. Якщо йтиметься про роботу, то з твоїм братом я не хочу мати жодних справ. Здається, я тобі вже казав про це раніше.

– Роботи це не стосується, – роздратовано сказала вона. – А нашого кота.

– Кота?

– Ой, пробач. Спішу. На мене люди чекають. Я взагалі не мала права дзвонити. Бо, як уже казала, навіть не встигла перекусити. Знову подзвоню, як тільки трохи звільнюся.

– Я знаю, як ти зайнята, але навіщо нав’язуєш мені з доброго дива якусь незрозумілу річ? Що сталося з котом? А ця Кано…

– В усякому разі, будь ласка, зроби так, як вона скаже. Зрозумів? Це серйозна справа. Побудь дома й почекай її дзвінка. Ну, я кінчаю.

Розмова урвалася.

 

Коли о пів на третю задзвонив телефон, я дрімав на дивані. Спочатку я подумав, що це будильник надривається. Я простягнув руку, щоб натиснути на кнопку й зупинити його деренчання. Але будильника там не намацав. Я спав не на ліжку, а на дивані. І був не ранок, а день. Я встав і підійшов до телефону.

– Я слухаю, – сказав я.

– Алло, – відповів жіночий голос. Голос жінки, яка дзвонила зранку. – Це Тору Окада‑сан?

– Так. Це я. Тору Окада.

– Мене звати Кано.

– Отже, це ви дзвонили недавно?

– Так. Вибачте за те, що я повелася так неввічливо. Однак скажіть мені, пане Окада, чи маєте на сьогодні якісь плани?

– Та начебто ні.

– У такому разі чи не могли б ми зустрітися? Я розумію, це так раптово, але ви не думаєте, що це можна зробити сьогодні?..

– Сьогодні? Зараз?

– Так.

Я зиркнув на годинник. У цьому не було потреби, бо півхвилини тому я вже дивився на нього. Але для певності ще раз глянув. Як і раніше, було пів на третю.

– Розмова буде довгою?

– Гадаю, не дуже. А втім, я можу помилитися. Зараз точно не знаю. Вибачте, будь ласка.

Однак хоч би скільки часу ця розмова забрала, у мене не було вибору. Я згадав недавні слова Куміко: роби, як скаже ця жінка, це серйозна справа. Тож нічого іншого не залишалось, як слухатися, що скажуть. Якщо Куміко сказала, що справа серйозна, то так воно і є.

– Зрозуміло. У такому разі де нам краще зустрітися? – запитав я.

– Ви знаєте готель «Пасифік» перед станцією Сінаґава?

– Знаю.

– На першому поверсі є кав’ярня. Я чекатиму там о четвертій. Ви не проти?

– Гаразд.

– Мені тридцять один рік. Я буду в червоному вініловому капелюшку.

«Отакої!» – подумав я. У тому, як жінка говорила, було щось дивне. Щось таке, що вмить мене збентежило. Але я ніяк не міг собі пояснити, що незвичайне прозвучало в її словах. Зрештою, не було жодних підстав забороняти жінці тридцяти одного року надівати червоний вініловий капелюшок.

– Зрозуміло, – сказав я. – Мабуть, зможу вас упізнати.

– Окада‑сан, а чи не були б ви такі ласкаві й назвали якісь характерні особливості своєї зовнішності?

Я задумався: власне, які в мене «характерні особливості» зовнішності?

– Мені тридцять років. Зріст – сто сімдесят два сантиметри, вага шістдесят три кілограми. Окулярів не ношу. – Перераховуючи ці дані, я подумав: «Та які це в біса характерні особливості зовнішності!» У кав’ярні готелю «Пасифік» навпроти станції Сінаґава знайдеться чоловік п’ятдесят з такою зовнішністю. Я одного разу туди заходив – приміщення надто велике. Потрібно те, що привертає людську увагу. Однак ніщо не спадало на думку. Звичайно, не можна стверджувати, що в мене немає характерних особливостей. Скажімо, я тепер сиджу без роботи, пам’ятаю імена всіх братів Карамазових. Але ззовні цього не видно.

– У чому будете одягнені? – спитала жінка.

– Та як вам сказати… – Про це я і не подумав. – Не знаю. Ще не вирішив. Бо це так несподівано.

– У такому разі надіньте, будь ласка, крапчасту краватку, – рішуче звеліла вона. – Маєте таку?

– Здається, маю, – відповів я. У мене була краватка з маленькими кремовими цятками на темно‑синьому тлі. Два чи три роки тому дружина подарувала мені її на день народження.

– Будь ласка, надіньте її. Сподіваюсь на ласкаву зустріч з вами о четвертій, – промовила жінка і поклала слухавку.

 

Я відчинив гардероб і став шукати крапчасту краватку. Однак на вішалці її не виявилося. Тоді я перерив усі шухляди і коробки для одягу в стінній шафі. Краватки з крапчастим візерунком ніде не було. Якщо вона дома, то я неодмінно її знайду. Бо Куміко дуже ретельно стежила за порядком у нашому гардеробі, і краватка мала бути лише там, де їй належало бути.

Тримаючись рукою за дверцята гардероба, я намагався згадати, коли востаннє надівав цю краватку. Та все марно. Краватка свідчила про вишуканий смак, але для роботи в юридичній фірмі не годилася через свою трохи надмірну яскравість. Якби я надів її, то, гадаю, в обідню перерву до мене обов’язково підійшов би хто‑небудь із співробітників і почав би вихваляти – мовляв, яка вона чудова, з яким вдалим поєднанням кольорів і так далі в такому ж дусі. І це було б своєрідним попередженням. У фірмі, де я служив, не вважалося великою честю, коли хтось похвалить твою краватку. Тому на роботу я в ній не ходив, а надівав лише з особистих, порівняно офіційних приводів: скажімо, на концерт або вечерю в ресторані, коли дружина казала: «Нам треба одягтися належним чином». У таких нечастих випадках я пов’язував краватку з крапчастим візерунком, бо вона добре підходила до мого темно‑синього костюма, та й Куміко подобалася. Тільки от біда – я зовсім не пам’ятав, коли надівав її останній раз.

Я ще раз переглянув речі в гардеробі й здався. З якоїсь невідомої причини краватка з крапчастим візерунком кудись пропала. Не було ради, і я вирішив надіти темно‑синій костюм з блакитною сорочкою і смугастою краваткою. Нічого, мабуть, якось обійдеться. Можливо, вона мене не впізнає. Тоді доведеться мені самому шукати тридцятиоднорічну жінку в червоному вініловому капелюшку.

Упродовж цілих двох місяців після звільнення з роботи я ні разу не одягав цього костюма. Тож тепер, коли надів, я відчув, начебто мене з усіх боків обхопила чужорідна субстанція, важка й тверда настільки, що зовсім не відповідала обрисам мого тіла. Я трохи пройшовся по кімнаті, став перед дзеркалом і обсмикав рукави та поли піджака – щоб краще прилягав. Витягнув руки, глибоко вдихнув, нагнувся, перевіряючи, чи не змінилася за останні два місяці моя фігура. Потім сів на диван, але все одно не заспокоївся.

До весни я щодня їздив на роботу в костюмі й не відчував особливої незручності. В юридичній фірмі, де я працював, до одягу співробітників ставилися досить вимогливо, так що навіть такі, як я, клерки невисокого рангу мусили з’являтися на роботу в костюмі. А тому я сприймав таку вимогу як щось само собою зрозуміле.

Однак тепер я сидів на дивані з таким відчуттям, ніби вчинив щось неправильне, непристойне – скажімо, з корисливою метою підробив свою автобіографію або потайки переодягнувся жінкою. Я відчув щось схоже на докори сумління, а дихати ставало щоразу тяжче й тяжче.

Я вийшов у передпокій, добув із шафки брунатні черевики й узувся, допомагаючи собі лопаточкою. На черевиках лежав тонкий шар білого пилу.

 

Розшукувати жінку не довелося. Вона сама першою мене знайшла. Зайшовши в кав’ярню, я оглянувся в пошуках червоного капелюшка. Однак жінки в такому капелюшку не побачив. Мій наручний годинник показував, що до четвертої залишилося ще десять хвилин. Я сів за столик і, надпивши принесеної води, замовив каву. Та саме тоді за плечима до мене озвався жіночий голос: «Якщо не помиляюсь, ви – Тору Окада‑сан?» Я з подивом обернувся. Відтоді, як я оглянув кав’ярню і сів за столик, не минуло й трьох хвилин.

На жінці був білий жакет і жовта шовкова блузка, на голові – червоний вініловий капелюшок. Я машинально встав з‑за столу й опинився віч‑на‑віч з нею. Загалом її можна було назвати вродливою. В усякому разі, була набагато привабливішою, ніж я уявляв собі, коли почув її голос. Струнка постать, скромний макіяж. Уміла одягатися: жакет і блузка майстерного крою, на комірі жакета виблискувала золота брошка у вигляді пташиного пера. Вона могла зійти за секретарку якої‑небудь першорядної компанії. Тільки от червоний капелюшок був явно недоречним. Я ніяк не розумів, чому, приділяючи стільки уваги одягу, вона зумисне наділа на голову цей безглуздий капелюшок. Можливо, використовує його щоразу, коли домовляється з кимсь про зустріч, як розпізнавальний знак. Якщо це так, то ідея непогана. На загальному тлі такий капелюшок справді впадає в очі.

Вона сіла за столик навпроти мене, а я знову зайняв своє місце.

– Як це ви мене так легко впізнали? – поцікавився я. – Адже крапчастої краватки я не знайшов, а тому хоч‑не‑хоч надів смугасту. Збирався вас шукати. Як це ви здогадалися, що це я?

– Зрозуміла, от і все, – відповіла жінка, поклавши на стіл білу лаковану сумочку, яку тримала в руці, й накрила її знятим червоним капелюшком. Мені здалося, ніби ось зараз почнеться фокус: вона підніме капелюшок, а сумочки під ним не буде.

– Але ж краватка на мені інша, – сказав я.

– Краватка? – Жінка здивовано подивилася на мою краватку. Так, наче питала: «Власне, що каже цей чоловік?» Потім кивнула. – Яке це має значення? Будь ласка, не звертайте на це уваги.

«Які дивні очі!» – подумав я. Їм чомусь бракувало глибини. Вони були гарні, але, здавалось, нічого не бачили. Плоскі, немов скляні. Ні, вони, звісно, не були зі скла. Ворушилися і кліпали повіками.

Як вона могла з першого разу впізнати незнайому людину в переповненій кав’ярні, зовсім незрозуміло. У просторому приміщенні майже всі місця зайняті, серед відвідувачів багато чоловіків мого віку. Я хотів запитати її, як вона зуміла вмить упізнати мене серед інших людей, але, здається, краще було не казати зайвого.

Жінка підкликала заклопотаного офіціанта й замовила «пер’є».[4]Той сказав, що «пер’є» нема, й запропонував тонік. Жінка мить подумала й погодилася. Очікуючи, коли принесуть тонік, вона не вимовила ні слова. Я також мовчав.

Урешті‑решт жінка підняла червоний капелюшок, відкрила застібку сумочки і добула футляр, трохи менший від магнітофонної касети, для візитних карток із лискучої чорної шкіри. На ньому також була застібка. Я вперше побачив футляр для візиток із застібкою. Жінка обережно, як щось дорогоцінне, вийняла звідти картку й передала мені. Я хотів зробити те ж саме, але, засунувши руку в кишеню піджака, згадав, що в мене візиток немає.

Від її картки, виготовленої з тонкого пластика, здавалось, ширилися пахощі. Я підніс картку до носа – запах став виразнішим. Безсумнівно, ладан. На картці один рядок, надрукований дрібним чорним шрифтом:

 

Мальта Кано

 

Мальта?

Я зиркнув на зворот – там було порожньо.

Поки я роздумував про зміст цієї картки, підійшов офіціант, поставив перед моєю співрозмовницею склянку з льодом і наполовину налив у неї тоніка. У склянці плавала скибочка лимона. Незабаром з’явилася офіціантка із сріблястим кавником на таці. Поставила переді мною чашку й налила кави. А потім крадькома, ніби нав’язуючи відвідувачам храму нещасливі «омікудзі»,[5]підсунула мені рахунок і пішла.

– Там нічого не написано, – сказала Мальта Кано. Та я все ще неуважно розглядав зворот її візитки. – Тільки ім’я. Ні телефонний номер, ні адреса мені не потрібні. Бо мені ніхто не дзвонить. Будь‑кому дзвоню сама.

– Авжеж, – сказав я. Ця беззмістовна відповідь якийсь час висіла над столом, немов острів у небі з «Мандрів Ґулівера».

Тримаючи склянку обома руками, вона зробила один ковток через соломинку. Потім трохи насупилась й відсунула склянку набік, наче втративши до неї будь‑яку цікавість.

– Мальта – не справжнє моє ім’я, – сказала Мальта Кано. – Кано – справжнє, Мальта – робочий псевдонім. Походить від острова Мальта. Окада‑сан, ви коли‑небудь бували на Мальті?

– Ні. Я ніколи не був на Мальті і найближчим часом туди не збирався. Навіть ніколи про це не думав. А про острів Мальту знав лише одне – без усякого перебільшення нікудишню джазову композицію Херба Альперта[6]під назвою «Піски Мальти».

– А от я була на Мальті. Прожила там три роки. На Мальті вода несмачна. Зовсім не для пиття. Здається, ніби п’єш розведену морську воду. І хліб пересолений. Не тому, що в нього кладуть сіль, просто у воді, яку використовують, надто багато солі. Однак на смак тамтешній хліб непоганий. І мені подобається.

Я кивав і пив каву.

– Як я вже казала, вода на Мальті дуже погана, але там є особливе джерело, з якого б’є вода, що має чудодійний вплив на структуру людського організму. Ця незвичайна, можна навіть сказати, містична вода витікає тільки в одному місці на острові. Для того щоб піднятися із села біля підніжжя гори до її джерела в горах, треба витратити кілька годин, – вела далі Мальта Кано. – Цієї води не можна переносити – вона втрачає свою силу. Щоб її напитися, доводиться іти до самого джерела. Згадка про неї збереглася у хроніках часів Хрестових походів. Тоді її називали священною. Пити її приїжджав Аллен Ґінзберґ. І Кіт Річардс[7]також. Я жила там три роки в маленькому селі біля підніжжя гори. Вирощувала городину, вчилася ткати. І щодня ходила до джерела пити цю воду. Від 1976 до 1979 року. Одного разу я цілий тиждень пила воду й нічого не їла. Крім води, мені не дозволялося нічого іншого в рот брати. Таке випробування треба було пройти. Гадаю, це можна назвати «гартуванням духу». Таким чином очищається тіло. Для мене це стало надзвичайним досвідом. А тому, повернувшись в Японію, для своєї професійної діяльності я вибрала ім’я Мальта.

– Вибачте, а яка у вас професія?

Вона похитала головою.

– Строго кажучи, це не професія. Бо я не беру грошей за те, що роблю. Моє завдання – консультувати людей. Вести з ними розмову про структуру організму. Крім того, я досліджую воду, яка сприятливо діє на структуру організму. З грошима не маю проблем. Мій батько – лікар, директор лікарні – виділив для мене й молодшої сестри частину акцій і нерухомості – своєрідну спадщину ще за життя. Цими активами завідує мій податковий бухгалтер. Щорічний дохід у мене пристойний. Я також написала кілька книжок, які приносять мені додатково невелику суму грошей. Моя ж діяльність, що пов’язана з питаннями структури організму, від початку до кінця безкоштовна. Тому на моїй картці немає ні телефонного номера, ні адреси. Я дзвоню людям сама.

Я кивнув. Просто машинально кивнув. Бо хоча розумів кожне окреме слово, загальний зміст сказаного залишався для мене незбагненним.

Структура організму?

Аллен Ґінзберґ?

Я дедалі більше непокоївся. Я не з тих людей, які володіють особливо гострою інтуїцією, але я передчував, що запахло новими проблемами.

– Вибачте, будь ласка, та чи не могли б ви пояснити все по порядку? – запитав я. – Нещодавно дружина сказала по телефону, щоб я зустрівся з вами з приводу кота. А тому, чесно кажучи, я не розумію, про що йдеться. Хіба ваша розповідь якось стосується нашого кота?

– Стосується, – сказала жінка. – Але спочатку, Окада‑сан, я хотіла б дещо повідомити вам.

Мальта Кано знову клацнула застібкою сумочки й добула з неї білий конверт. Конверт містив фотографію, яку жінка простягнула мені й сказала: «Моя молодша сестра». На кольоровій фотографії було зображення двох жінок. Одна – Мальта Кано, знову в капелюшку, цього разу – плетеному, жовтого кольору, що знову страшно не гармоніював з рештою одягу. Її молодша сестра – про це можна було здогадатися з нашої розмови – була в пастельному костюмі, популярному на початку шістдесятих років, і в капелюшку відповідного кольору. Здається, колись таку кольорову гаму люди називали «шербетовим тоном». Я подумав, що, напевне, сестрам подобається носити капелюшки. Зачіска молодшої сестри дуже скидалася на ту, що робила собі Жаклін Кеннеді, коли була дружиною президента. Видно, чимало лаку для волосся було витрачено. Її обличчя, навіть при певному надмірі косметики, можна було назвати гарним. Їй було років двадцять‑двадцять п’ять. Я віддав фотографію Мальті Кано. Вона помістила її знову в конверт, а його поклала в сумочку і клацнула застібкою.

– Сестра молодша за мене на п’ять років, – сказала вона. – Її збезчестив Нобору Ватая. Зґвалтував.

«Отакої!» – подумав я. Мені захотілося мовчки встати й піти додому. Але так не годилося робити. Я витягнув з кишені піджака носовичок, витер рот і поклав назад. Відкашлявся.

– Я про це нічого не знаю. Дуже шкода, якщо ваша сестра зазнала такої наруги, – почав я. – Однак хочу довести до вашого відома, що з братом дружини я не підтримую дружніх стосунків. А тому якщо у зв’язку з цим…

– Окада‑сан, я вам нічим не дорікаю, – рішуче сказала Мальта Кано. – Якщо когось і треба звинувачувати, то передусім – мене. За недостатню увагу. За те, що не оберегла її, хоча мала б. На жаль, деякі обставини перешкодили мені це зробити. Зрештою, Окада‑сан, такі речі завжди можуть трапитися. Ви ж знаєте, в якому жорстокому й хаотичному світі ми живемо. І в цьому світі є місця, де жорстокості й хаосу ще більше. Ви мене розумієте? Що сталося, того не відвернути. Можливо, моя сестра поправиться від завданої травми, очиститься від скверни. Вона мусить це зробити. На щастя, це не смертельно. Я вже казала сестрі: могло бути й гірше. Найбільше мене непокоїть структура її організму.

– Структура організму, – повторив я за нею. Видно, «структура організму» – це постійна тема її розмов.

– Я не можу зараз докладно вам усе пояснити. Це була б довга і складна розмова. Пробачте, Окада‑сан, але гадаю, що на нинішньому етапі вам буде важко зрозуміти її справжню суть. Бо вона стосується світу, з яким ми маємо справу як професіонали. Я запросила вас зовсім не для того, щоб скаржитися. Звісно, ви не несете жодної відповідальності за те, що сталося. Про це не може бути й мови. Просто я хотіла довести до вашого відома, що Ватая‑сан осквернив – хай лише на короткий час – структуру сестриного організму. Сподіваюся, що, можливо, незабаром ви встановите контакт з моєю сестрою. Бо, як я вже казала, вона допомагає мені в роботі. У такому разі, гадаю, вам варто знати, що сталося між нею та Ватая‑саном. Мені хотілося, щоб ви знали: такі речі трапляються.

Запала коротка мовчанка. Мальта Кано замовкла, а вираз її обличчя начебто промовляв: «Задумайтесь, будь ласка, над тим, що я сказала». І я задумався. Над тим, що Нобору Ватая зґвалтував сестру Мальти Кано. Над зв’язком між цим випадком і структурою організму. І над зв’язком усього цього із зникненням нашого кота.

– Тобто ви хочете сказати, – почав я несміливо, – що ні ви, ні ваша сестра не розголосите цієї справи і не звернетеся до поліції?

– Звичайно, ні, – спокійно відповіла Мальта Кано. – Точніше кажучи, ми не збираємося когось звинувачувати. Ми тільки хочемо як слід з’ясувати причини того, що сталося. Поки цього не вдасться зробити, може статися щось страшніше.

Почувши це, я трохи заспокоївся. Я нітрохи не переживав би, якби Нобору Ватая арештували за зґвалтування, засудили й посадили у в’язницю. Так йому й треба! Однак жінчин брат уважався помітною фігурою в політичних колах, і така новина потрапила б на перші сторінки газет. І, звичайно, стала б страшним ударом для Куміко. Що ж стосується мене, то заради душевного здоров’я мені не хотілося б, щоб так розвивалися події.

– Сьогодні я зустрілася з вами винятково з приводу кота, – сказала Мальта Кано. – Ватая‑сан попросив допомогти в цій справі. Ваша дружина, пані Куміко Окада, звернулася до свого старшого брата, Ватая‑сана, з приводу зниклого кота, а той, у свою чергу, попросив консультації в мене.

Ну, тепер усе зрозуміло! Ця жінка, мабуть, ясновидиця чи що, і з нею стали консультуватися про те, куди запропастився кіт. Родина Ватая давно захоплюється передбаченням майбутнього, визначенням удалого місця для закладення дому й подібними речами. Звичайно, кожен може робити, що хоче. Хочеш вірити – вір. Та навіщо треба було гвалтувати сестру своєї консультантки? Навіщо створювати зайві труднощі?

– Так, значить, ви спеціалізуєтеся на пошуку пропалих речей? – запитав я.

Мальта Кано видивилася на мене своїми позбавленими глибини очима. Здавалось, наче вона заглядає у вікно порожнього дому. Судячи з їхнього виразу, вона зовсім не розуміла суті мого запитання.

– Ви живете в якомусь дивному місці, – сказала вона, знехтувавши моїм запитанням.

– Невже? Як це – в дивному?

Нічого не відповідаючи, вона відсунула склянку з тоніком, якого майже не торкнулася, ще на сантиметрів десять.

– А ви знаєте, коти – надзвичайно чутливі істоти.

На якийсь час між нами запала мовчанка.

– Я зрозумів, що місце, де ми живемо, дивне, а коти – чутливі тварини, – сказав я. – Але ж ми живемо тут досить давно. Разом з котом. То чого ж він раптом зараз пропав? Чому не пішов звідси раніше?

– Точно не можу сказати. Можливо, течія змінилася. Щось їй стало на заваді.

– Течія?..

– Я не знаю, живий ваш кіт чи ні. Але я впевнена, що поблизу вашого дому його немає. А тому, хоч би скільки ви його тут шукали, – не знайдете.

Я підняв чашку й ковтнув охололої кави. За вікнами кав’ярні сіявся дрібний дощ. У небі низько висіли темні хмари. Люди з невтішно розкритими парасольками пересувалися вверх‑униз пішохідним мостиком.

– Дайте, будь ласка, вашу руку, – сказала вона.

Я поклав на стіл праву руку долонею догори. Думав, що вона погадає на її лініях. Однак Мальту Кано, видно, не цікавили мої лінії. Негайно витягнувши руку, вона накрила мою долоню своєю. Заплющила очі й завмерла. Наче тихенько докоряла невірному коханцеві. Підійшла офіціантка і знову налила мені кави, удаючи, ніби не помічає, як ми, не промовляючи ні слова, з’єднали наші руки на столі. Відвідувачі за сусідніми столами крадькома на нас позирали. А я прагнув одного: щоб серед них не виявилося кого‑небудь із знайомих.

– Я хотіла б, щоб ви пригадали якусь одну річ, яку бачили перед тим, як прийти сюди, – сказала Мальта Кано.

– Одну?

– Так, лише одну.

Я пригадав коротку квітчасту сукню, яку бачив у коробці з одягом Куміко. Навіть не знаю, чому раптом вона сплила в моїй пам’яті.

Ми просиділи так, торкаючись одне одного руками, хвилин п’ять, що здалися мені цілою вічністю. І не лише тому, що я відчував на собі пильні погляди навколишніх людей. У дотику її руки було щось таке, що не давало заспокоїтися. Її рука була дуже маленькою. Не гарячою і не холодною. У ній не відчувалося ні інтимності коханки, ні професійності лікаря. Вона діяла на мене, як її погляд. В обох випадках я ніби перетворювався на порожній дім – без меблів, без гардин, без килимів. На порожній контейнер. Нарешті Мальта Кано прибрала руку й глибоко вдихнула. Потім кілька разів кивнула.

– Окада‑сан, – сказала вона. – Сподіваюсь, незабаром у вашому житті станеться багато різних подій. А зникнення кота – це тільки початок.

– Різних подій? – запитав я. – Добрих чи поганих?

Вона задумано схилила голову набік.

– Буде добре, буде й погане. Погане, що на перший погляд здаватиметься добрим, і добре, що спочатку матиме вигляд поганого.

– Вибачте, пані Кано, але це звучить для мене надто загально, – сказав я. – Якоїсь конкретнішої інформації у вас немає?

– Мабуть, як ви кажете, мої слова сприймаються як щось загальне, – відповіла вона. – Але, Окада‑сан, дуже часто про природу речей можна висловитися лише загальними твердженнями. Будь ласка, зрозумійте це. Ми не ворожбитки і не пророчиці. Можемо говорити лише дуже невизначено. Часто це самоочевидні, а іноді навіть банальні речі. Та, щиро кажучи, по‑іншому просуватися вперед не вдається. Звісно, конкретика притягує увагу. Однак у більшості випадків це другорядні явища. Так би мовити, непотрібні бокові стежки. Що далі намагаєшся заглянути, то дедалі загальнішого характеру набувають речі.

Я мовчки кивнув, але, ясна річ, зовсім не розумів ходу її думок.

– Ви не проти, якщо я вам ще раз подзвоню? – запитала вона.

– Звичайно, – відповів я. Хоча, правду кажучи, більше не хотів, щоб мені дзвонили. Але нічого іншого, крім «звичайно», відповісти не міг.

Мальта Кано хутко схопила зі стола свій червоний вініловий капелюшок і, взявши сумочку, що ховалася під ним, встала. Усе ще не знаючи, як на це реагувати, я незворушно сидів.

– Скажу вам одну дрібницю, – сказала Мальта Кано, надівши капелюшок і дивлячись на мене зверху вниз. – Ваша крапчаста краватка знайдеться. Але не у вашому домі.

 


Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 71 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Характеристика основных лечебных диет | Шість пальців і четверо грудей | Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь | Про Куміко Окаду й Нобору Ватая | На сцену виходить Крита Кано | Роздуми про різновиди болю | Дослідження Мей Касахари про перуки | Посланець з дарунком на пам'ять | Туалетна вода | Довга розповідь лейтенанта Мамії |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Про коней, що вмирають у конюшнях| Високі вежі й глибокі колодязі, або Далеко від Номонхана

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.024 сек.)