Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Культура первісного суспільства

Читайте также:
  1. IХ. ЭТНИЧЕСКАЯ (ТРАДИЦИОННАЯ, БЫТОВАЯ) КУЛЬТУРА.
  2. nКультуральний метод
  3. Аккультурация как коммуникация
  4. Антична культура
  5. АНТИЧНАЯ КУЛЬТУРА
  6. БАЛЛАДА О ГРЕЗЯЩИХ ТКАЧАХ: КОНОПЛЯ И КУЛЬТУРА
  7. Бойко Ю.М. Українська та зарубіжна культура: історія становлення і розвитку культури стародавнього світу (курс лекцій). – Вінниця, 2001.

1. Періодизація первісного суспільства.

2. Проблема гомо- та культурогенези.

3. Спосіб життя первісної людини. Соціальна організація первісного суспільства.

4. Ментальність первісної людини. Міфологічна свідомість.

1. Епохою первісної культури прийнято вважати проміжок часу від появи людини до виникнення перших цивілізацій. Період первісного суспільства був найтривалішим в історії людства. У цей період історії, власне, відбувається становлення людства. Він датується від появи перших людиноподібних істот (2,5 млн років тому) до появи перших цивілізацій (близько 5 тис. до н. е.). При цьому деякі народи залишилися на рівні первісного суспільства до ХХ ст., а в деяких регіонах залишки первісної культури відіграють суттєву роль до наших днів.

У сучасній науці існує декілька періодизацій первісного суспільства: загальна (історична), археологічна, антропологічна та ін. Зі спеціальних періодизацій первісної історії найважливіша – археологічна, в основі якої лежать відмінності в матеріалі й техніці виготовлення знарядь праці. Йдеться про поділ історії на три вікикам'яний, бронзовий і залізний. Кам'яний вік, у свою чергу, поділяється на давній кам'яний, або палеоліт, і новий кам'яний, або неоліт. Між палеолітом і неолітом виділяють перехідну епоху – мезоліт. Палеоліт поділяється на ранній (нижній, давній) (1,5 – 1 млн років тому) і пізній (верхній) (40 – 12 тис. років тому). Мезоліт датують приблизно XII-VI тис. до н. е. Нерівномірність розвитку культури на різних територіях під час пізнього палеоліту значно посилилася в неоліті. Більша частина неолітичних пам'яток Європи й Азії датуються VIII –V тис. до н. е. Кінець епохи неоліту, коли з'явилися перші знаряддя з міді, називають енеолітом. Приблизні хронологічні межі бронзового віку – кінець III – початок І тис. до н. е. На початку І тис. до н. е. настав залізний вік. Археологічна періодизація дає змогу скласти загальну періодизацію первісного суспільства: 1) становлення первісного суспільства; 2) розквіт первісного суспільства; 3) розклад первісного суспільства.

2. Проблеми антропогенези (походження людини) і культурогенези (походження культури) надзвичайно складні й не мають на сьогоднішній день однозначного вирішення. Існують дві глобальні гіпотези походження людини: креаційна (від латин. creatio – творення) – подана в найдавніших міфах та більшості сучасних релігій, за якою людина створена богами чи має якесь надприродне походження; еволюційна (від латин. evolutio – розгортання), згідно з якою виникнення людини стало результатом природної еволюції, тобто людина походить від приматів. Ця концепція ґрунтується на теорії Ч.Дарвіна. Починаючи з ХІХ ст. еволюційна гіпотеза затвердилася в науковому співтоваристві. Робилися також спроби примирити та поєднати ці дві гіпотези. Еволюція людиноподібних істот (гомінідів) не була прямою й однолінійною. Дослідники нараховують до 60 видів гомінідів, які виникали в процесі еволюції, деякі з них співіснували на Землі в один час. Найдавніші відомі знахідки залишків людини сучасного виду Homo sapiens (Кроманьйонця) датуються 40-35 тис. тому.

Поява людини пов'язана з анатомічними змінами – розвитком третинних ділянок кори головного мозку. Вони дозволили втримувати в пам'яті враження від навколишнього світу й проектувати їх у майбутнє. Первісна людина стала жити ніби у двох реальностях – зовнішній («реальній») і внутрішньопсихічній («уявній»). Це стало важливою передумовою культурогенези.

Сучасна людина (Homo sapiens) – продукт не тільки природного середовища, але і власного соціального й культурного розвитку. Біологічне, соціальне й культурне становлення людини відбувалося не ізольовано й послідовно (спочатку біологічне, потім соціальне, потім культурне), а паралельно, взаємообумовлюючи одне одне. Культурна еволюція багато в чому схожа на біологічну – інформація передається майбутнім поколінням, але не через розмноження за допомогою генів ДНК, а шляхом успадкування, навчання й оволодіння знаннями й навичками. Культурна еволюція пов'язана зі здатністю зберігати накопичену інформацію й передавати її наступному поколінню. Вона має кумулятивний характер, її темпи з часом збільшуються.

У період становлення первісного суспільства виникли початкові форми його організації, почала зароджуватись як матеріальна, так і духовна культура. Початкова форма організації суспільства називається «первісним людським стадом», або «праобищною», початок якої, очевидно, збігається з виділенням людини з тваринного світу і утворенням суспільства, з виготовленням і застосуванням знарядь праці. Найдавніша община (первісне стадо) була дуже неміцною, легко розпадалася й змінювала свій склад.

3. Основою життя найдавніших людей були такі галузі господарства, як збирання та мисливство, співвідношення яких у різні історичні епохи і в різних географічних умовах було неоднаковим. Значні зрушення в розвитку виробництва зумовили великі зміни в організації суспільства. Зростання технічної озброєності людини створило умови для існування відносно сталих господарських колективів. Вважається, що у верхньому палеоліті замість стада виник рід, який став осередком людського суспільства. На відміну від праобщини рід був уже цілком сформованим людським суспільством. Зачатки первісного колективізму, тісне співробітництво і згуртованість членів роду досягли у ньому найвищого розвитку. Визнання родових зв'язків набуло суспільного значення, стало основною ознакою нового виробничого колективу — родової общини, яка прийшла на зміну людському стаду. Корінна відмінність родової общини (так званого клану) від людського стада (так званої праобщини) полягала в перевазі родових відносин між членами групи, а також у поширенні суто соціальних механізмів функціонування колективу на противагу біологічному колективізму, який панував раніше серед первісних людських істот.

Завершальна стадія кам’яного віку – епоха неоліту – це час грандіозних змін в економіці: виникли принципово нові технології обробки каменю (наприклад, шліфування, свердління, виготовлення комбінованих знарядь), люди поступово перейшли до осілості, з’явилися, нарешті, нові галузі господарства скотарство й землеробство. Перехід людства від господарства, що привласнює дари природи (збиральництва, полювання), до відтворюючої економіки (землеробства, скотарства) в науковій літературі прийнято називати неолітичною революцією. У соціальному аспекті панівним був родовий устрій, хоча вже намічався перехід від пізньородової до сусідської общини, у якій панувала б спільність виробничо-споживчих інтересів членів колективу над кровними зв’язками. У цих умовах поступово збільшилася забезпеченість життєвими ресурсами й пов’язана з нею осілість.

4. Разом із розвитком матеріальної культури, знарядь праці, зростанням значення колективних форм праці розвивались елементи духовної культури, зокрема мислення та мова. Розвиток мови супроводжувався збільшенням обсягу інформації, сприяв її акумуляції та поширенню. На ранніх стадіях первісного суспільства, коли мова була ще дуже примітивна й можливості мовної комунікації невеликі, головним інформаційним каналом культури була крім природно-біологічної активності трудова діяльність. У ній сполучалися прагматичний та інформаційний аспекти. Зміст трудових операцій передавався й засвоювався в невербальній формі, без слів. Показ і наслідування були основними засобами навчання й спілкування. Дії, після яких спостерігався який-небудь корисний ефект, ставали зразками, які копіювалися й передавалися від покоління до покоління й перетворювалися в затверджений ритуал.

Оскільки причинно-наслідкові зв'язки між діями й результатами при відсутності необхідних мовних форм їх вираження й недостатньому розвитку мислення погано піддавалися аналізу й усвідомленню, то на ритуали перетворювалися й багато практично марних дій. Все життя первісної людини проходило у виконанні безлічі ритуальних процедур і обрядів. Значна частина з них насправді мала раціонально непояснений, магічний характер. Але давні люди такі магічні ритуали вважали настільки ж необхідними й ефективними, як і будь-які трудові акти. Ніякої різниці між трудовими й магічними операціями для них не існувало.

Світ смислів, у якому жила людина на зорі своєї історії, задавався ритуалами. Вони були невербальними «текстами» його культури. Ритуальні операції виступали як символи, знання яких визначало рівень оволодіння культурою й соціальну значимість особистості. Імітаційність ритуальної поведінки вимагала від кожного індивіда наслідування зразків і виключала творчу самостійність. Індивідуальна самосвідомість у цих умовах розвивалася слабо й майже повністю зливалася з колективною. Проблеми порушення соціальних норм поведінки, протиріччя між особистими й суспільними інтересами не існувало. Індивід не те щоб повинен був поводитися «як всі» — він просто не міг відступити від ритуальних вимог, накладених на його поведінку. Особлива роль тут належала заборонам — табу, які охороняли життєво важливі для існування підвалиниколективного життя. Культура починається із запровадження заборон, які припиняють асоціальні прояви тваринних інстинктів, але водночас і стримують особисту ініціативу.

З розвитком мови формується й набуває дедалі більшої важливості новий інформаційний канал – усне вербальне спілкування. Це супроводжується розвитком мислення й індивідуальної самосвідомості. Індивід перестає ототожнювати себе з колективом, у нього з'являється можливість висловлювати, пропонувати й обговорювати різні думки й припущення з приводу певних подій і їх наслідків, планів і т.д., хоча самостійність мислення довгий час залишалася ще дуже обмеженою.

Міфологія вважається історично першим способом духовно-практичного освоєння, «олюднення» світу. У цій ролі міфологія, за словами К.Маркса, «переборює, підкорює і формує сили природи в уяві і за допомогою уяви». Міф лежить за межами розмірковування. Це несвідома форма думки. І в цьому плані він споріднений з музикою, це начебто щось середнє між музичним твором і зв'язним мовленням. Міф – це система уявлень про світ, своєрідна його модель, що створює зразок, приклад поведінки. Він втілює колективний досвід осмислення дійсності численністю поколінь, постає найбільш доступним і зрозумілим для кожної людини способом осмислення, який безпосередньо, нерефлексивно, без зайвого розмірковування узагальнює досвід пізнання світу. Мова міфу – це мова образів; вона чітко структурована й здатна передавати знання про світ не менш ефективно, ніж мова абстрактної логіки. Логіка міфологічного мислення так само невблаганна, як і логіка позитивна і, по суті, мало чим від неї відрізняється. Різниця тут не стільки в якості логічних операцій, скільки в самій природі явищ, що піддаються логічному аналізу. Міфи постають не стільки пояснювальними алгоритмами, скільки служать для виправдання та надання смислу всьому, що відбувається. Через систему міфологем індивідуальна свідомість поєднується з колективною пам’яттю роду; у міфологічній свідомості стираються грані між минулим, сьогоденням і майбутнім, між загальним і окремим. Міф – це свого роду глибинний підмурок орієнтування людини у світі, який виконує функцію виправдання існуючого. У міфі відкладаються перші зерна знання, але в цілому це не пізнавальна, а поведінкова модель, образ не світу, а дії.

Міфологічній свідомості притаманні нероздільність логічного й емоційного, суб’єкта й об’єкта, предмета й знака, речі й слова, істоти та її імені, простору й часу. Те, що в науковому аналізі виступає як, скажімо, подібність у міфі – як тотожність. Це породжує властиві міфу містичні зв’язки речей і явищ: зв’язок на рівні простих асоціацій чи значень сприймається і переживається в міфі як реальний. Тут немає різниці між природним і надприродним, існує тільки одна, абсолютна реальність. Міф не потребує ніяких доказів і підтверджень, він не осмислюється раціональними засобами. У те, про що розповідають міфи, належить просто вірити. У широкому смислі міфом можна назвати будь-який феномен або будь-яку ідею, що стає предметом ірраціональної віри. Функція міфу полягає не в поясненні походження речей, а в підтвердженні існуючого порядку.

Особливістю менталітету первісної людини було те, що вона не виділяла себе з природного та соціального середовища. Природі приписувалися людські властивості, людям – властивості природи. У міфі знаходить вираження почуття спорідненості людини із природними стихіями, єдності її з навколишнім середовищем – природним і суспільним. Міфологічне мислення припускало «олюднення» природи, її одухотворення. Міф – це проекція людської душі зовні, у космічне ціле. Для архаїчної людини не було неживого світу. Увесь світ був для неї «Ти», тобто одушевленим.

У первісному міфологічному мисленні сприйняття, переживання й вольовий імпульс злиті воєдино. Погляди французького етнолога і філософа Л.Леві-Брюля ґрунтувалися на ідеї «колективних уявлень», які передаються від покоління до покоління. Він вважав, що мислення древніх людей якісно відрізняється від мислення сучасної людини. Первісний розум – це розум дологічний: він працював, порушуючи або обходячи закони формальної логіки, був нечутливий до протиріч, допускав порушення закону виключення третього, змінював причинно-наслідкові зв'язки. Для дологічного мислення характерний принцип причетності (партиципації), тобто ірреального, містичного зв'язку між людьми, тваринами, рослинами, предметами та їх частинами, між минулим, сьогоденням і майбутнім. Емоції, які виникали в результаті певного відчуття, були важливішими, ніж аналіз причин, що викликали це відчуття. Ці властивості первісного мислення, що відбилися в міфі, розкривають деякі елементи архаїчного світогляду: уявлення про циклічність часу, неоднорідність простору, круговорот народження й смерті. У будь-якому об'єкті для первісної людини, крім очевидного значення, сприйнятого нею під впливом індивідуального досвіду або в процесі раціональної (господарської тощо) діяльності, таївся також містичний смисл, який відчувався первісною свідомістю як головний. Звідси зазначена Л.Леві-Брюлем неістотність для «колективних уявлень» індивідуального досвіду, дані якого не могли поставити під сумнів ефективність магічних ритуалів. Ідеї Л.Леві-Брюля вплинули на іншого французького етнолога й філософа, засновника структурної антропології – К.Леві-Стросса. Структуралісти розглядали міф як складноорганізовану знакову систему, як особливу мову, що надбудовується над звичайною. На думку К.Леві-Стросса, первісна людина сприймала навколишній світ як набір протилежностей, що вимагали свого пізнавального й світоглядного вирішення. Це було викликане не простою допитливістю, а потребою в гармонізації сприйняття, у подоланні розриву між людиною та світом, між «частинами» людини й «частинами» світу. Міф і первісне мислення, що його породжує, дослідник визначає як логічний інструмент для вирішення протиріч, для ліквідації існуючих розривів у бутті. Наприклад, фундаментальні протиріччя між життям і смертю, чоловічим і жіночим початком, верхом і низом, правим і лівим і т.д. у міфі знімаються за допомогою так званого прогресуючого посередництва, або медіації. Вихідна фундаментальна протилежність замінюється іншою, менш різкою, тим самим зводячи первинне протиріччя до прийнятної для свідомості ситуації. На відміну від Л.Леві-Брюля, який вважав міф продуктом дологічного, тобто нерозвиненого мислення, К.Леві-Стросс відстоював тезу про принципову єдність логіки міфу й логіки сучасного мислення. Розбіжності між ними він бачить не у формах або принципах мислення, а в тім, що береться підставою для логічного умовиводу. Цією підставою може бути будь-яка властивість предмета, навіть така, яка сучасній людині здасться випадковою і несуттєвою. Для первісного мислення не існувало випадковості. Логіка міфу, таким чином, рухається до примирення вихідних протилежностей.

У первісній культурі космос – світ порядку, протипоставлений хаосу – світові безладдя. Це відповідає зіставленню «свій світ» – «чужий світ», світ культури – світ ворожої неосвоєної природи. Пізніше це протиставлення набуло вигляду священного – профанного.

Міф нерозривно пов’язаний з релігією. Перші свідчення релігійних вірувань – це поховання неандертальців із заупокійними пожертвуваннями. Вони вперше з’явилися в різноманітних регіонах світу в середньому палеоліті (70-32 тис. років до н.е.).

Ранні види релігійних уявлень – тотемізм, анімізм, фетишизм, магія, шаманізм.

Тотемізм – віра в існування тісного зв’язку між родичами і їх тотемом (від індіан. слова «от-отем» – його рід), яким міг бути певний різновид тварин, рідше рослин, ще рідше яких-небудь предметів або явищ природи.

Анімізм (від латин. anima, animus – душа, дух) – віра в надприродні істоти, замкнуті в які-небудь тіла (душі) або самостійно існуючі (духи).

Фетишизм (від португал. feitisio – талісман, оберіг) – віра в надприродні властивості деяких неживих предметів, наприклад, печер, каменів, дерев, знарядь праці або предметів ужитку.

Магія (від грец. mageia – чаклунство, чарівництво) – віра в спроможність людини особливим чином впливати на інших людей, тварини, рослини, навіть явища природи, а також і самі ці дії.

Шаманізм – віра в надприродні здатності людини в особливому, зміненому стані свідомості.

Віруваннябули тісно пов'язані з життєдіяльністю, природою, навколишнім середовищем, охоплювали все життя людини. Вона у всьому залежала від природи, не відокремлювала себе від неї, особистість сприймалася як природна сила. Вірування ґрунтувалася на почуттєвому сприйнятті світу. Природні явища наділялися надзвичайною силою, обожнювалися. Для первісних вірувань характерні анімізм і антропоморфізм (людиноподібність), які становили основу язичеської релігії. Язичеський світогляд за своєю природою характеризується політеїзмом, світ наповнюється безліччю богів. Людина прагнула якось впливати на надприродні сили, задобрити їх, досягти з ними згоди, або протистояти їм. Вже ранні види релігії мали в собі начала не тільки фантастичних уявлень – віри, але й священнодійств – культової практики, ритуалу. З розвитком вірувань і ускладненням культу його відправлення потребувало певних знань, уміння, досвідченості. Почали з’являтися професіонали – відуни, чаклуни, шамани.

Важливою первинною формою людської культури стало свято, яке виступало як один з найважливіших способів контакту із сакральним світом. У святі втілилася єдність священного і профанного, діалектика порядку та його руйнації.

Духовній культурі первісної епохи в цілому було притаманне тісне переплетення пізнавальної, художньої і культової діяльності. Найважливіша ознака первісної культури – синкретизм (від грец. syncretis — поєднання) — нерозчленованість, недиференційованість її форм. Сприйняття світу носило цілісний, синкретичний характер. Суспільна свідомість, як і суспільне буття, не були диференційованими в різні, чітко розмежовані сфери, які виникли пізніше, у процесі ускладнення людської діяльності. Інша важлива особливість цієї культури — її безписемність. Цим спричинена повільність нагромадження інформації в суспільстві й звідси слабкі темпи культурного й соціального розвитку.

 


Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 189 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Методичні рекомендації | Перелік екзаменаційних питань | Культурологія як наука | Антична культура | Культура епохи Середньовіччя | Європейська культура Нового часу. | Культура Київської Русі | Культура Росії XIV – початку ХХ ст. | Українська культура XIV – початку ХX ст. | Культура радянського періоду |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Основні культурологічні концепції| Культура Стародавнього Сходу

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)