Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Становлення і розвиток співробітництва європейських держав у політичній сфері: основні етапи.

Читайте также:
  1. IV встановлення тимчасового зв 'язку між вогнищами збудження в корі і утворення умовного рефлексу (виділення слини при дії світла).
  2. IX. Закінченнє будови Руської держави; часи Володимира Великого
  3. PR у сфері державних фінансів.
  4. Адміністративний менеджмент в бізнес-організаціях, державних органах влади та громадських організаціях
  5. Активне проникнення елементів британської політичної культури сприяло проникненню в Індію європейських ідей та ідеалів.
  6. Аналіз динаміки розподілу видатків державного бюджету.
  7. Атеїстичний екзистенціалізм. Основні аспекти філософії Ж.-П. Cартра та А.Камю.

Тема 1. Загальні засади правового регулювання зовнішніх зносин Європейського Союзу (2 години).

1. Становлення і розвиток співробітництва європейських держав у політичній сфері: історичні етапи.

2. Передумови європейських процесів політичної інтеграції в рамках Європейського Союзу. Передумови формування СЗППБ в рамках Європейського Союзу.

3. Еволюція СЗППБ як складової Європейського Союзу.

4. Поняття і джерела права зовнішніх зносин Європейського Союзу.

5. Юридична природа права зовнішніх зносин Європейського Союзу.

 

Становлення і розвиток співробітництва європейських держав у політичній сфері: основні етапи.

Зовнішню політику традиційно розглядають як концептуально визначений курс держави у міжнародних відносинах, направлений на системний розвиток, підтримку і врегулювання відносин з іншими державами. Як правило, головною метою зовнішньої політики є формування сприятливих умов для розвитку внутрішньої політики.

Як не без підстав відзначав колишній Генеральний секретар НАТО лорд Каррінгтон, в період між битвою при Ватерлоо і до початку Другої світової війни „Європа не тільки грала роль в світовій політиці, але і сама в значній мірі втілювала цю світову політику”. І дійсно, до Другої світової війни Європа була головним центром світової політики. Але з Другої світової війни вона вийшла вкрай ослабленою, і в перших півтора-два повоєнні десятиліття їй була відведена роль поля протиборства між двома наддержавами. Коментуючи це, польський історик О. Халецький писав, що історія Європи завершилася і заміщається відтепер історією Атлантичного співтовариства.

 

Ті західноєвропейські політики, які стояли у витоків економічної інтеграції, ніколи не вважали її самоціллю. Коли в червні 1955 р., зустрівшись в Мессіні (Італія), міністри закордонних справ „шістки” домовилися про створення Європейського економічного співтовариства, вони підкреслювали, що розглядають його лише як перший крок на шляху створення єдиної Європи. У їх уявленні економічна інтеграція була лише необхідною передумовою і фундаментом політичного союзу як кінцевої мети інтеграційного будівництва. Проте в реальності економічна інтеграція стала головною і, протягом тривалого часу, практично єдиною сферою інтеграційного будівництва.

У 1954 р. провалилася спроба створення Європейського політичного співтовариства, яке повинне було служити політичним продовженням Європейського оборонного співтовариства, договір про створення якого також не був ратифікований.

У 1959 р. на пропозицію генерала де Голля керівники „шістки” домовилися проводити щоквартальні зустрічі на вищому рівні без участі Комісії для обговорення зовнішньополітичних питань. Проте незабаром виявилось, що пропозиція де Голля є частиною ширшого задуму - перетворення ЄЕС (європ.економ.співтовариство) з наднаціональної в просту міжурядову організацію. Ця ідея знайшла втілення в „плані Фуше”, який був представлений партнерам Франції по ЄЕС в листопаді 1961 р. Створилася парадоксальна ситуація, за якої економічна інтеграція вела до зближення держав-членів, а політична (у варіанті, запропонованому де Голлем) - до роз'єднаності. В світлі цього не дивно, що „план Фуше” не був підтриманий партнерами Франції в травні 1962 р.

Після відходу з політичної арени де Голля, держави-члени Європейських співтовариств повернулися до ідеї політичної інтеграції. У декларації, прийнятій на зустрічі глав держав і урядів „шістки” в Гаазі в грудні 1969 р., йшлося про те, що настав час добитися прогресу в сфері політичного об'єднання.

За дорученням керівників держав-членів групою експертів, яку очолював директор політичного департаменту міністерства закордонних справ Бельгії Е. Давіньон, була підготовлена доповідь (доповідь Давіньона, або Люксембурзька доповідь). Співробітництво в сфері зовнішньої політики пропонувалося проводити за допомогою т.з. методу „малих кроків”. Це співробітництво:

• не повинно було згадуватися в установчих договорах;

• мало здійснюватися поза рамками Європейського співтовариства;

• не повинно було вести до ухвалення урядами, що беруть у ньому участь, будь-яких зобов'язань;

• мало бути поза сферою контролю Суду ЄС і Європейського парламенту;

• мало здійснюватися посадовими особами держав-членів, а не службовцями Європейських співтовариств, які є незалежними від національних урядів.

Таким чином, за способом свого здійснення зовнішньополітичне співробітництво держав-членів повинно було бути протилежністю, антиподом їх економічної інтеграції.

 

Глави держав і урядів прийняли лише частину пропозицій Е. Давіньона. Був створений і в листопаді 1970 р. приведений у дію механізм Європейського політичного співробітництва (ЄПС).

У його рамках було передбачено декілька рівнів взаємодії держав-членів:

1) міністри закордонних справ повинні були зустрічатися раз на рік;

2) директори політичних департаментів – щоквартально;

3) представники Європейської комісії залучалися лише в тих випадках, коли в ході обговорення зачіпалися питання, що належали до сфери її компетенції;

4) передбачалося проведення зустрічей і обговорень з Політичним комітетом Європейського парламенту.

Предмет співробітництва зводився до обміну інформацією, консультацій і в тих випадках, коли виявлялася єдність поглядів учасників з певного питання - виробленню спільного підходу.

Отже, первинно ЄПС носила дуже обмежений характер і була виведена за межі інституційної системи Європейських співтовариств.

У жовтні 1972 р. на першій зустрічі глав держав і урядів розширеного до 9-ти держав-членів ЄЕС, було заявлено про наміри вже до кінця 70-х рр. утворити на базі Європейських співтовариств Європейський Союз. Водночас були зроблені конкретні кроки по розвитку ЄПС: періодичність зустрічей міністрів закордонних справ була збільшена до чотирьох разів на рік, в національних міністерствах були створені постійні групи „європейських кореспондентів”, зв'язані між собою системою спеціального зв'язку.

У грудні 1974 р. на своїй зустрічі в Парижі глави держав і урядів вирішили, що новостворена Європейська рада займатиметься, зокрема, питаннями ЄПС.

Розробка концепції Європейського Союзу була доручена бельгійському прем'єр-міністрові Л. Тіндемансу. У грудні 1975 р. він представив свою доповідь (доповідь Л. Тіндеманса), в якій пропонувалося об'єднати ЄЕС і ЄПС, передбачити можливість ухвалення з питань ЄПС юридично-обов'язкових рішень і перейти до проведення спільної зовнішньої політики. Її загальні орієнтири повинні були визначатися Європейською радою, а практичні заходи - здійснюватися Радою ЄЕС. Він пропонував також в рамках співробітництва у сфері спільної зовнішньої політики - в окремий напрямок виділити питання оборони. Проте, в той період більшість з цих пропозицій не були сприйняті.

 

На засіданні Європейської ради в Лондоні в жовтні 1981 р. (Лондонський самміт) була схвалена декларація, в якій йшлося про таке:

а) уряди держав-членів („дев'ятки”) будуть проводити між собою консультації щодо здійснення будь-яких зовнішньополітичних акцій;

б) предметом ЄПС будуть і політичні аспекти безпеки;

в) в перспективі планується перехід від консультацій до спільних дій.

Однак, ці положення також не мали практичних наслідків. Разом з тим і в Європейських співтовариствах, і у сфері ЄПС була запроваджена новація, введена Лондонським саммітом: форма так званої „трійки” - надання державі, що головує допомоги попередньою і майбутньою державами-головами (на рівні міністрів і посадових осіб нижчого рівня).

 

У 1984 р. був утворений Комітет з інституційних питань на чолі з колишнім міністром закордонних справ Ірландії Дж. Дуджем. Цим комітетом, зокрема, була представлена пропозиція про включення сфери зовнішньополітичного співробітництва до установчих договорів. Ця ідея була реалізована в Єдиному європейському акті (ЄЄА) 1986 р., який і називається „єдиним” тому, що здійснює правову регламентацію діяльності як Європейських співтовариств, так і Європейського політичного співробітництва.

Система ЄПС проіснувала 23 роки - з 1970 по 1993 рр. у тому вигляді і на підставі тих принципів, які були сформульовані в доповіді Е. Давіньона. Це був той максимум, на який держави-члени були готові піти у сфері зовнішньої політики. Чому? В перші післявоєнні роки виявилися дві сфери міжнародної діяльності, де західноєвропейські держави не могли забезпечити своє виживання і розвиток винятково національними засобами - оборона і економіка. У першій сфері були створені військово-політичні блоки (НАТО і ЗЕС), в другій - економічні інтеграційні угрупування (ЄОЕС і ЄЕС). Але між ними залишалася широка зона традиційної дипломатії у політичній сфері, де головними гравцями були національні держави, а головним методом взаємодії - міжурядова співпраця і суперництво. Чим далі розвивалися оборонна співпраця в рамках НАТО і економічна інтеграція в рамках Співтовариства, тим більше цінною для західноєвропейських держав ставала сфера самостійної зовнішньополітичної (дипломатичної) діяльності.

 

 


Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 192 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Умови психічного розвитку | Суперечності розвитку | Детермінанти (чинники) психічного розвитку | Загальні закономірності розвитку особистості | Показники і порушення психічного та особистісного розвитку | Провідна роль суспільного навчання і виховання у психічному і особистісному розвитку дитини | Періодизація вікового розвитку | Парадигми вікової психології | Принципи вікової психології | Методи вікової психології |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Зародження знань із вікової психології у давньому світі| Передумови європейських процесів політичної інтеграції в рамках Європейського Союзу. Передумови формування СЗППБ в рамках Європейського Союзу.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.007 сек.)