Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Схема доведення

Читайте также:
  1. A Схема затяжки болтов ГБЦ; болты 5 и 7 длиннее остальных и устанавливаются в свои места
  2. G1#G0Схематические карты распределения климатических
  3. II.1. Блок-схема и принципиальная схема усилителя.
  4. III.2.5. Общая схема физических измерений
  5. Аппаратурная схема производства адонизида
  6. Блок-схема последовательности действий при приеме документов
  7. Вопрос 11. Схема формирования реализуемого качества автомобилей.

Вперше національна ідея у сучасному розумінні з’явилась у XVI столітті в Англії, яка була першою нацією у світі (і єдиною нацією, за винятком Голландії, протягом близько двохсот літ). Індивідуалістичний громадянський націоналізм, який тут з’явився, потім був перенесений в англійські американські колонії. Пізніше він став характерним для США.

Партикулярний націоналізм, що відображає відокремлення значен­ня «нації» як «народу» від значення нації як «еліти» – і звеличення [цього народу] до носія суверенності, до об’єкта відданості і основи політичної


ЛіЯ ҐРШФЕЛД

солідарності та поєднання його з геополітичними і/або етнічними ха­рактеристиками окремих груп населення – виник не раніше XVIII сто­ліття. Це сталось у континентальній Європі, звідки він почав поширю­ватися по всьому світові. Колективістський націоналізм вперше, і майже одночасно, виник у Франції і Росії, а згодом, наприкінці XVIII – на по­чатку XIX століть – у німецьких князівствах. Тоді як Франція багатьма сторонами є суперечливим випадком (її націоналізм був колективіст­ським і все-таки громадянським), Росія і Німеччина – чіткий приклад етнічного націоналізму.

Коли у XVIII столітті націоналізм почав поширюватись, поява нових національних ідентичностей вже не була наслідком оригінально­го творення, а радше запозиченням уже готової ідеї. Панування Англії в Європі у XVIII столітті, а згодом і домінування Заходу у світі перетвори­ло національність на зразок (canon). У міру того, як сфера впливу серце­винних західних суспільств (які визначали себе як нації) розширювалась, суспільства, що належали або прагнули увійти до надсуспільної системи (super-societal system), центром якої був Захід, фактично не мали іншого вибору, як стати націями. Отож розвиток національних ідентичностей був, за своєю суттю, інтернаціональним процесом, витоки якого у кож­ному випадку, окрім початкового, перебували поза межами розвитку даної нації.

Але водночас, внаслідок ряду причин, розвиток будь-якого націо­налізму зумовлений місцевими чинниками. Сама лише наявність уже готової ідеї не могла б спонукати будь-кого прийняти чужу модель, хай навіть перспективну, і не могла б спричинити зміну ідентичності та ті перетворення, що пов’язані з фундаментальним характером такої зміни. Для того, щоб такі перетворення відбулися, впливові дійові особи мали б захотіти чи бути змушеними пережити їх. Прийняття національної іден­тичності повинно було якось відповідати інтересам тих груп, що її за­проваджували. Зокрема йому повинно було передувати незадоволення цих груп тією ідентичністю, яку вони досі мали. Зміна ідентичності має своєю передумовою кризу ідентичності.

Так і було в дійсності. Незадоволення традиційною ідентичністю відображало фундаментальну суперечність між тим визначенням соціаль­ного порядку, яке вона пропонувала, і досвідом активних дійових осіб. Це могло бути зумовлене мобільністю всієї страти [дійових осіб], спря­мованою вгору чи вниз, поєднанням (conflation) соціальних ролей (які могли містити суперечливі сподівання одних і тих самих індивідів) або ж бути наслідком появи нових ролей, що не вкладалися в наявні категорії. Та хоч би якими були причини кризи ідентичності, її структурний вияв у


ТИПИ НАЦІОНАЛІЗМУ

кожному випадку був один і той самий – аномія. Це могло бути, хоча й не обов’язково було, станом усього суспільства; однак це безпосеред­ньо впливало на відповідних діячів (тобто тих, які брали участь у тво­ренні чи привнесенні національної ідентичності). Оскільки діячі були різними у різних випадках, аномію висловлювали та переживали по-різному. Дуже часто вона набувала форми суперечливого стану, що, за­лежно від її змісту, міг супроводжуватись глибоким відчуттям непевності і тривоги.

Специфічні особливості цієї зміни та її вплив на діячів у кожному випадку глибоко впливає на характер націоналізму. Основоположні ідеї щодо національності формувалися та видозмінювалися у відповідності з ситуативними вимогами (constraints) до дійових осіб та у відповідності зі сподіваннями, розчаруваннями й інтересами, породженими цими ви­могами. Це часто включало переінтерпретацію цих ідей у термінах місце­вих традицій, які могли продовжувати співіснувати з панівною систе­мою ідей як завдяки тому, що тепер вже заперечена традиційна іден­тичність була введена (embeded) в цю систему, так і завдяки тим елемен­там системи, які в ній зберігались. Така переінтерпретація має своїм на­слідком включення донаціональних способів мислення у національну свідомість, згодом наголошених та посилених у ній.

Дія цих структурних і культурних впливів часто поєднувалася з дією психологічного чинника, який, з одного боку, робив переінтерпретацію прийнятих ідей неминучою, а з другого боку, визначав напрямок такої переінтерпретації. Кожне суспільство, що запозичує чужу ідею нації, не­минуче зосереджене на джерелі запозичення – об’єкті наслідування за визначенням – і реагує на нього. Оскільки модель у сприйманні насліду­вача зберігала ознаки вищості (саме поняття моделі передбачає це), а контакти частіше посилювали його почуття нижчості, то реакція в за­гальному випадку набувала форми ресантименту (ressentiment)X). Термін «ресантимент», що його вперше окреслив Ніцше, а потім визначив та розвинув Макс Шелер, позначає психічний стан, джерелом якого є при­тлумлене почуття заздрості та ненависті (екзистенційна заздрість) та не­можливість задовольнити це почуття. Соціологічна основа ресантимен­ту – або структурна передумова, необхідна для виникнення цього стану, – є подвійною. Першою умовою (структурною основою самої заздрості) є засаднича порівнюваність (comparability) суб’єкта й об’єкта заздрощів або скоріше впевненість, з боку суб’єкта, у фундаментальній рівності між ними, що робить їх, у принципі, взаємозамінюваними. Другою умовою є реальна нерівність (яку не вважають фундаментальною) у таких вимі­рах, які фактично виключають практичне досягнення теоретично існую-


ЛіЯ ҐРШФЕЛД

чої рівності. Наявність таких умов породжує схильність до ресантимен-ту, незалежно від темпераментів і психологічного типу індивідів, з яких складається певне населення. Ефект, що його спричиняє ресантимент, схожий на ефект аномії і на те, що Фюре, обговорюючи аргумент Ток-віля щодо наголосу на рівності в дореволюційній Франції, називає «ефек­том Токвіля». В усіх цих випадках творчим імпульсом стала психологіч­но нестерпна суперечність між деякими аспектами реальності.

Творча сшіаресантименту та її соціологічна значущість полягає в тому, що вона може зрештою привести до «переоцінки цінностей» – тоб­то до трансформації шкали цінностей у такий спосіб, коли первинно вищі цінності зазнають пониження, їх замінюють поняттями неважливими, поверховими або привносять у початкову шкалу негативну ознаку. Термін «переоцінка цінностей» може бути оманливим, оскільки те, що насправді відбувається, не є простим перевертанням (direct reversal) по­чаткової ієрархії. Засвоювані цінності, які прямо суперечать цінностям інших [людей, які засвоюють цінності], запозичують з протилежним зна­ком. Суспільству з добре розвинутою інституційною структурою і бага­тою спадщиною культурних традицій, очевидно, не потрібно запозичу­вати звідки-небудь багато чого, взятого в цілому. Але оскільки творчий процес, заснований на ресантименті, є, за визначенням, реакцією на цінності інших – а не на власне становище, взяте безвідносно до інших, -нова система цінностей, що виникає, з необхідністю зазнає впливу тієї системи, на яку вона реагує. Саме завдяки цьому філософським теоріям ресантименту властива ознака «прозорості»: за ними завжди можна розгледіти ті цінності, які вони заперечують. Ресантимент, що його відчу­вають групи, які привнесли ідею нації і артикулювали національну свідомість відповідних суспільств, завжди закінчується відбором серед місцевих традицій елементів, ворожих вихідному національному прин­ципу, і свідомим культивуванням їх. У деяких випадках (показовою є Росія), де місцеві культурні ресурси були або відсутні, або виразно неза­довільні, ресантимент був єдиним найважливішим джерелом тих спе­цифічних термінів, у яких була визначена національна ідентичність. Хоч би де вона існувала, вона сприяє партикулярній гордині і ксенофобії, забезпечуючи емоційну підтримку для національного почуття, що тільки з’являється, і підтримуючи його кожного разу, коли воно слабне.

Отож аналітично можна виокремити три фази у становленні окре­мих націоналізмів: структурну, культурну і психологічну, кожну з яких визначає той чинник, що в ній домінує. Прийняття нової, національної ідентичності передбачає перегрупування впливових соціальних груп або зміну їхнього становища. Ця структурна зміна зумовлює невідповідність


ТИПИ НАЦІОНАЛІЗМУ

традиційного визначення або ідентичності залучених груп – кризу іден­тичності, яка знаходить своє структурне втілення в аномії: це створює стимул для пошуку цими групами – і для знаходження, за наявності відпо­відних можливостей – нової ідентичності. Криза ідентичності сама по собі не пояснює, чому прийнята ідентичність є національною, а лише те, чому у когось існує схильність вибрати нову ідентичність. Той факт, що ідентичність є національною, пояснюється, насамперед, наявністю в цей час певного типу ідей, які в першому випадку створюють, а в решті ви­падків – запозичують. (Саме ця залежність від ідеї нації, яка, зрештою, не зводиться до ситуативних даних, а лише набуває додаткових ознак внаслідок непередбачуваних способів людської творчості, і робить на­ціональну ідентичність наслідком (а matter of) історичної випадковості, а не необхідності). Окрім того, національну ідентичність приймають внас­лідок її здатності подолати кризу. Зміна характеру криз, яким усі окремі націоналізми зобов’язані своєю появою, пояснює зміну природи різно­манітних націоналізмів.

Пристосування національної ідеї до ситуативних передумов, з яки­ми мають справу відповідні діячі, включає її осмислення (conceptualiza­tion) у термінах місцевих традицій. Надалі саме таке осмислення і буде відрізняти кожну національну ідентичність.

Нарешті, там, де поява національної ідентичності супроводжується ресантиментом, це приводить до такого наголошування місцевих традицій або до створення нової системи цінностей, які є ворожими принципам початкового націоналізму. Форма національної ідентичності і свідомості у таких випадках розвивається саме з цієї переоцінки цінностей, результа­ти якої – разом зі зміною початкових принципів, що відтворює структурні і культурні особливості кожного середовища, – якраз і зумовлюють уні­кальний, особливий характер кожного окремого націоналізму.


Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 109 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Культурний націоналізм як рух модернізації | Історичний рівень досвіду | Націоналізм рісорджіменто | Реформаторський націоналізм | Інтегральний націоналізм | Примітки | ВИЗНАЧЕННЯ НАЦІОНАЛІЗМУ | Зигзагоподібна модель семантичної зміни | Поява партикулярних націоналізмів | Типи націоналізму |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
СПЕЦИФІКА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ| БОГДАН СТЕФАНЕСКУ

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.006 сек.)