Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Національна ідея чи ідея нації?

Читайте также:
  1. Гердер і національна індивідуальність
  2. Значення вислову «національна (українська) ідея» залежить від контексту
  3. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті.
  4. Національна економіка й економічна система.
  5. Національна мета зазначена в концепціях нац. виховання.
  6. Національна свідомість і формування націй

Щоб показати наскільки великою є невизначеність цього висло­ву (коли його беруть поза конкретним авторським текстом), варто звернути увагу на те, що його використання у кожному із трьох зна­чень (названих на початку статті), в свою чергу, розпадається на набір різних значень. Почнемо з припущення, що вислів «національна ідея» є синонімом до вислову «ідея нації»5. Хто-небудь може сказати так: для кожного очевидно, що вислови «національна ідея» чи «українська ідея», навіть узяті поза конкретним авторським текстом, позначають ідею української нації та шляхи її утвердження. Принаймні цей ком­понент значення є безперечним: а якщо так, то твердження про ради­кальну невизначеність цього вислову є явним перебільшенням. На­справді ж вислів «національна (українська) ідея» сам по собі не виклю­чає і такого тлумачення, коли його аж ніяк не можна розглядати як синонім до вислову «ідея нації» (чи «ідея української нації»); в крайніх же випадках значення вислову «національна ідея» може бути взагалі не пов’язане з ідеєю нації.

Придивімося, отже, пильніше до того, що відбувається, коли вислів «ідея нації» ми замінюємо висловом «національна ідея» – замі­нюємо, припускаючи, що цей другий вислів є синонімом до першого. Заперечувати правомірність використання вислову «ідея нації» немає підстав – це загальноприйнята мовна практика в європейських мо­вах. Слово «ідея» належить до загальновживаних у повсякденній мові та у мові філософії. Якщо обмежитися тільки Новим часом, то спо-


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

чатку ним позначали не тільки яке-небудь розумове утворення, а будь-яке уявлення, образ тощо. Сучасне застосування цього слова у мові філософії несе на собі слід передусім гегелівської філософії. Ідеєю сьо­годні називаємо деяке розумове утворення – деяку «форму» мислен­ня. Ідея від поняття відрізняється тільки тим, що в даному разі маємо справу з деякою основою поняття чи низкою взаємопов’язаних понять. Коли говорять про ідею науки, ідею права, ідею нації і т. д., то мають на увазі певний найважливіший зміст того поняття чи системи понять, в яких ця ідея знаходить (чи має знайти) своє конкретне втілення. Отож ідея – як деяке попереднє «поняття» – націлена на певну перспективу: ідеї перебувають на передньому плані пізнання, вони втілюють у собі активність мислення, рух думки. Вони означають перехід від схоплю­вання чогось у найважливіших моментах до змістовного наповнення і конкретизації у понятті чи системі понять.

Враховуючи цю традицію в застосуванні слова «ідея», можна б очікувати від автора, який використовує вислів «національна ідея» (як синонім до вислову «ідея нації»), що в даному разі він запропонує нам деяку нову чи оновлену ідею нації. І так само, якщо його концеп­ція враховує унікальність української нації, то стає виправданим ви­користання індивідуалізації з допомогою вислову «українська ідея». Які підстави можуть бути, щоб заперечувати такий спосіб викорис­тання цих висловів? Думаю, що для принципових заперечень немає підстав. Та варто звернути увагу на те, що в даному разі використан­ня прикметникової конструкції замість родового відмінка здатне серйо­зно змінити значення. Справді, у деяких випадках така заміна не веде до суттєвої зміни значення – не призводить до непорозумінь. Адже за­стосовують як синонімічні, наприклад, такі пари висловів: «філософія політики» – «політична філософія», «філософія права» – «правова філо­софія», «філософія суспільства» – «соціальна філософія» тощо. Але достатньо взяти інші пари висловів (наприклад, «філософія релігії» -«релігійна філософія», «філософія науки» – «наукова філософія», «ідея науки» – «наукова ідея», «ідея права» – «правова ідея» і т.п.) як відра­зу ми одержуємо принципово іншу ситуацію.

Вислів «ідея права» не синонімічний вислову «правова ідея»: обговорюючи ідею права, ми прагнемо дати відповідь на питання, що таке право, тим часом як вислів «правова ідея» позначає будь-яку ідею, що її створює правова думка для потреб правової діяльності. Коли ми говоримо «правова ідея», «політична ідея», «математична ідея» і т. д., то в кожному випадку розуміємо, що це ідея, яку застосо­вують (або яка призначена для того, щоб її застосовували) право-


Василь Лісовий

знавці, політики, математики тощо. Тобто прикметникова граматич­на форма серйозно змінила значення відповідної форми родового відмінка: вже йдеться не про саму ідею як таку, а про того, хто вико­ристовує ідею.

Показником того, що та чи інша ідея є правовою, служить ви­знання її правознавцями. За аналогією національною ідеєю має бути певна суспільно важлива ідея, яка одержує визнання більшості грома­дян (нації), або яку пропонують як таку, що гідна такого визнання. Це може бути суспільно важлива ідея будь-якого змісту. Багато суспіль­но важливих ідей мають всезагальну громадянську підтримку: ідея ефективної економіки, ідея політичної стабільності, ідея свободи (прав людини), ідея правової держави і т. д. Таким чином, одна національна ідея внаслідок названої вище заміни розпалась на цілу множину на­ціональних ідей. Так само як ідея науки, перетворена в наукову ідею, дає безліч наукових ідей. Ми сьогодні є свідками поширеного проду­кування говорильні на тему «національна ідея», коли автор чергової газетної публікації пропонує щоразу іншу й оригінальну формулу на­ціональної ідеї6. Хтось може спробувати (і такі спроби робляться!) якось поєднати всі суспільно важливі національні ідеї в одну «синтетичну» «національну ідею». Але таке поєднання багатьох національних ідей в одну надідею – це тільки словесна еквілібристика, гра зі словом «ідея». Бо поєднання суспільно важливих ідей може дати або деяку концепцію політичної філософії або деяку ідеологію (як сукупність взає­мопов’язаних, а то й ніяк не пов’язаних між собою ідей, символів та ритуалів, призначених об’єднувати людей заради спільних політич­них дій). У випадку, коли словом «ідея» позначають деяку сукупність ідей (а не концепцію), то це слово набуває ознак вислову-парасольки

- кошика, куди наскидали цілу купу різних понять та ідей і все це накрили словом «ідея». Але в такому разі слово «ідея» набуває вкрай вільного застосування. Звичайно, багатьом журналістам, політикам, публіцистам та навіть деяким науковцям дуже подобається це слово

- вони вживають його навіть там, де воно недоречне.

І це, власне, й є причиною того, що – принаймні в деяких авторів

- слово «ідея» набуває ознак метафори або вислову-парасольки. Зна­
чення такого вислову-парасольки не можна розуміти за аналогією з
поняттями, які науковці визначають через так звану сімейну схожість7.
Коли замість термінів «лібералізм», «консерватизм», «комунізм» і т.
п. застосовують вислови «ліберальна (відповідно, консервативна, ко­
муністична і т. п.) ідея», то далеко не завше усвідомлюють проблему,
пов’язану з правомірністю такої заміни. Бо кожну з названих політич-


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

них ідеологій краще розглядати як сукупності певним чином взаємо­пов’язаних ідей, символів та метафор (дослідники ідеологій їх фактич­но так і розглядають). Вислови «ідея лібералізму», «ідея консерва­тизму» і т. д. в академічному мовленні мають оцінюватися скоріше як некоректні. У таких випадках заміна множини на однину (здійснюва­на заради стилістики чи публіцистики) часто здійснюється без усві­домлення її правомірності: така заміна «ідей» «ідеєю» здатна розми­вати поняття ідеї (повертаючи нас до початку Нового часу, коли будь-яке уявлення і метафору прийнято було називати «ідеєю»).

Отож мовна недбалість може породжувати псевдоідеї і псевдо-поняття; і ймовірність їхньої появи тим більша, чим з більшою легкі­стю переносять мовні засоби з публіцистики в академічне мовлення. (Або, інакше, чим більше застосовують деякі вислови з претензією на раціональність їхнього значення, хоча насправді це значення є скорі­ше образним чи емотивним – якщо не вдаватися до досконаліших спо­собів класифікації мовленнєвих дій).

Заміна вислову «ідея нації» «національною ідеєю» веде не лише до описаного щойно розмноження національних ідей, а вводить деякі нові смислові відтінки, здатні вести до плутанини. Один із таких від­тінків полягає в тому, що прикметникова конструкція переміщує на­голос на слово «національна»; це навіює думку, що ідея нації є суто національною. Тим часом ідея (поняття) нації стосується, звісно, будь-якої нації. Переміщення наголосу на національну унікальність дає поштовх до введення подальших смислових акцентів – наприклад, на­голосу на неповторних особливостях національної свідомості (в тім числі особливостях національного ідеалу тощо). Основна вада тако­го зміщення в значенні полягає в тому, що внаслідок цього стає неяс­ною (замаскованою) проблема співвідношення між універсальними та неповторними елементами у націях. З методологічного боку має­мо неусвідомлення різниці між поняттями, що претендують бути уні­версальними, і так званими одиничними поняттями, поняттями-індиві-дуалізаціями. А це, в свою чергу, призводить до очевидних методо­логічних наївностей: автор без особливих вагань може позначати ви­словом «національна ідея» тільки неповторні особливості української нації чи української національної самосвідомості або ж, навпаки, тільки універсальні (загальнолюдські) ідеї чи установи. З універсалізацією значення вислову «українська ідея» ми якраз і маємо справу тоді, коли говорять про економічно потужну, цивілізовану, «красиву» і т. д. Ук­раїну. Тут не йдуть по шляху поєднання деяких універсальних еле­ментів з неповторною культурною самобутністю; бо, мабуть, не ус-


Василь Лісовий

відомлюють самої проблеми співвідношення універсального та непов­торного 8.

5. Суб’єктивне розуміння «національної ідеї»

Вище ми зосередили увагу на розгляді застосування вислову «національна ідея» у першому із трьох значень (перерахованих на по­чатку цієї статті). Національною ідеєю, в такому разі, є ідея, яку підтримують більшість членів нації (або така, яку формулюють зі спо­діванням, що вона одержить визнання більшості). Виявилось, що та­ких ідей багато. Зіштовхнувшись з таким наслідком та зі спробами зловживати цим (пропонуючи чергову «оригінальну» «формулу» на­ціональної ідеї), можна б зі зневагою відкинути таке тлумачення на­ціональної ідеї.

Але таке відкидання було б поверховим без урахування однієї важливої обставини. Йдеться про змагання двох підходів у розумінні нації, а відповідно двох груп дослідників – так званих традиціоналістів або, інакше, «примордіалістів», з одного боку, та модерністів (чи «інструменталістів»), з другого. Примордіалісти наголошують на важливості культурних успадкувань у виникненні націй (і в крайній формі можуть твердити про «споконвічність» націй), модерністи на­голошують, що нації є новочасними утвореннями. Перші, отже, схильні вказувати на важливу роль у процесі націостановлення етнічних та традиційно-релігійних чинників, модерністи натомість наголошують на ролі нових ідеологій, професійної культури, нових політичних ідей, держави, політичних еліт, нових суспільно-економічних обставин тощо. Модерністи часто воднораз є інструменталістами, тому що на проти­вагу традиціоналістам схильні розглядати націю не як щось самодо­статнє (не як деяку самоцінність), а скоріше як засіб для розв’язання певних проблем, для досягнення певних цілей (класами, елітами тощо). Входити докладніше в суперечку цих двох підходів тут неможливо9, але варто зауважити, що сьогодні більшість дослідників не прийма­ють жодної із цих позицій у їхніх крайніх версіях (і переважно обира­ють компромісну позицію). Протиставленню цих двох позицій відпо­відає великою мірою також протиставлення об’єктивного та суб’єктив­ного розуміння нації. Різке протиставлення двох концепцій нації – суб’єк­тивного (або, інакше, громадянського, політичного, «французького», західноєвропейського), з одного боку, і об’єктивного (культурного, «німецького», східноєвропейського), з другого боку,, стало популяр-


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

ним передусім, завдяки Гансу Кону (одному з патріархів в галузі дос­лідження націй та націоналізму). Воно стало дуже впливовим і почас­ти дезорієнтуючим, що викликало відповідну критику цього протис­тавлення. Та якщо залишити осторонь критику, то все ж, з урахуван­ням поправок, воно зберігає свою пізнавальну цінність. Зокрема з цим протиставленням пов’язане розрізнення так званого політичного (гро­мадянського) та культурного націоналізму.

Суб’єктивне розуміння нації має своїм джерелом просвітницьку абсолютизацію ролі розуму та ліберальну концепцію нації; при цьо­му вважають, що самі громадяни – шляхом розумового зважування -вирішують, з ким та на якій основі вони мають єднатися в одну по­літичну спільноту (політичну чи, інакше, «модерну» націю). З цього погляду самі громадяни – хай з участю політичних та культурних еліт

- вирішують, які ідеї (включаючи ціннісні орієнтації) вони обирають за основу єднання в одну націю. Ця основа не обов’язково є сталою: навпаки, припускається, що інтереси, ціннісні орієнтації, ідеї тощо пов’язані з даною історичною ситуацією. Відповідно до цього націю розуміють як історичне, динамічне утворення, як «щоденний плебіс­цит» (за висловом Ернеста Ренана): громадяни, з участю своїх еліт, безперервно переосмислюють основу свого єднання. Вони розв’язу­ють все нові проблеми свого співжиття в одній спільноті і шляхом діа-лога щоразу заново досягають порозуміння та згоди хоча б у деяких найважливіших питаннях цього співжиття. Зрозуміло, що в такому разі найважливішою ознакою нації стає національна самосвідомість

- усвідомлення індивідом своєї належності до однієї спільноти та до­сягнення громадянами (в даній історичній ситуації!) хоча б мінімаль­ної згоди щодо того, що має об’єднувати їх у те ціле, яке вони назива­ють словом «нація». В центрі уваги лібералів стояла держава, а не культура: завдання своє вони вбачали в тому, аби забезпечити ста­більність держави як засобу впровадження елементів цивілізації (маю­чи, зрештою, на меті майбутню вселюдську цивілізацію).

У крайньому своєму варіанті окреслений щойно підхід дає кон­цепцію «чисто» політичної (громадянської) нації. Фактично, одначе, ця ліберальна ідея тільки почасти була здійснена у становленні євро­пейських націй: навіть у випадку* французької нації роль культурних успадкувань, роль етнічного чинника була дуже важливою (французь­ка мова тощо). Але якщо звернутися до вищеописаного «розмножен­ня» національних ідей, то стає зрозумілим зв’язок першого із названих трьох значень національної ідеї з цим суб’єктивним розумінням нації. Будь-які ідеї, які сприяють досягненню громадянської єдності, і є «на-


Василь Лісовий

ціональними ідеями». Якщо поцінування культурних успадкувань чи традицій стає перешкодою на шляху громадянського єднання, їх слід відкинути. Таким чином, маємо справу з інструментальним та ситуа­тивним розумінням національної ідеї.

Суб’єктивне чи, інакше, громадянське розуміння нації – є, зреш­тою, наслідком суб’єктивного повороту у філософії (який найбільшою мірою символізує постать Рене Декарта); лінгвістичний поворот цілком виправдано можна вважати продовженням суб’єктивного повороту. Суть суб’єктивного повороту полягає у визнанні того, що ідеї ство­рюють люди – на противагу платонівсько-геґелівській традиції, в якій ідеї розуміють як реальні сутності. Люди не тільки формулюють ідеї, а також здійснюють їх, забезпечують їхню «працездатність». Інакше кажучи, саме люди – а не якась об’єктивна реальність (чи, в інших версіях, «історична необхідність» чи «історична закономірність») -несуть відповідальність і за зміст ідей і за їх здійснення.

Однією з важливих передумов працездатності ідей є забезпечен­ня загальнозначущості (інтерсуб’єктивності) ідеї – тобто йдеться про таке формулювання ідеї, яке робить її зрозумілою та прийнятною для інших людей. І це навіть у випадку, коли маємо справу з ідеями, що їх відкриває не розум, а «серце» (на чому наголошував Блез Паскаль у своїй опозиції до крайнощів картезіанського раціоналізму). Суб’єктив­ний поворот у філософії загострив проблему узгодження індивідуаль­них розумінь у процесі спілкування та, відповідно, єднання індивіду­альних воль в єдину колективну волю.

Тут варто наголосити, що дуже важливо засвоїти деякі позитивні уроки суб’єктивного повороту у філософії (і його новітнього продов­ження у вигляді лінгвістичного повороту та такого варіанта «критич­ної герменевтики» як комунікативна філософія). Попри деякі негативні наслідки крайніх варіантів модерністського (інструментального) і, відповідно, суб’єктивного розуміння нації – на які зверну увагу далі -недооцінка цих уроків і схиляння до наївних версій об’єктивного чи традиціоналістського розуміння нації здатні завдати великої шкоди сучасному процесу формування політичної нації в Україні. Хоча на розгляді об’єктивного розуміння національної ідеї я трохи докладніше зупинюся нижче, але вже тут можна вказати на досить поширені «тіні» від такого розуміння (в його гірших версіях) – тіні, які явно проступа­ють у деяких формулюваннях та обмовках. Ця тінь, наприклад, ле­жить на відомій заяві «національна ідея не спрацювала». Адже сказа­но не так, що «ми» не змогли сформулювати національну ідею у зро­зумілій для громадян формі чи не змогли донести її зміст до громадян


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

- щоб мобілізувати їхню енергію для її здійснення. Підтекст заяви та­кий, що національна ідея вже існує (незалежно від наших її розумінь та формулювань і незалежно від нашої волі до її здійснення!), але чо­мусь відмовилась працювати. Відповідальні за такий стан речей, отже, не люди, покликані формулювати ідею та здійснювати її: винна сама ідея. Бо ж її мислять як незалежну від волі людей реальну історичну силу (на зразок «історичної необхідності»). Парадокс, одначе, поля­гає в тому, що принаймні в деяких із тих, що іронічно сприйняли цю заяву, знаходиш аналогічні посилання на «історичну закономірність»

- у відповідності з якою, з їхнього погляду, нібито і відбувається ста­новлення націй та національних держав10; але прихильники цього по­гляду чомусь забувають про статистику загиблих етносів, яким так і не вдалося стати націями. Стисло кажучи, питання бути чи не бути українській нації та українській національній державі у такий спосіб стає незалежним від нашої волі та нашої відповідальності: ця відпові­дальність переноситься на об’єктивні сили. Варто зауважити, в дода­ток до сказаного, що іронія щодо вищезгаданої заяви є безсилою, якщо її не поєднують з усвідомленням того, якими є необхідні передумови працездатності різного типу ідей.

Тепер варто вказати на деякі негативні наслідки модерністсько­го, інструментального і, відповідно, суб’єктивного розуміння нації та національної ідеї (принаймні в крайніх версіях цих підходів). Основна вада полягає в спрощенні співвідношення процесів успадкування та оновлення. І все ж, хіба що в якихось дуже поверхових і крайніх вер­сіях модернізму та інструменталізму можемо натрапити на тверджен­ня, що нації – це цілком нові, штучні утворення (що вони будуються на «очищеному майданчику»). Такий модерніст, як Е. Ґелнер, хоча і наголошує на ролі професійної культури («садові культури») у тво­ренні націй, та він все ж не мислить, що ці нові культури творяться у такий спосіб. Коли Пол Брас, наголошуючи на ролі еліт у творенні націй, твердить, що еліти у певних ситуаціях здатні цілком змінюва­ти старі культурні ідентичності, то він при цьому застерігає, що це не завжди можливо. Там, де існують усталені довготривалі культурні традиції, спроби деяких еліт радикально змінити попередню культур­ну ідентичність скоріше за все будуть приречені на поразку.

Дискусія щодо ролі культурних успадкувань та процесів онов­лення безпосередньо пов’язана також з розрізненням культурного й політичного націоналізму. В сучасній українській ситуації діалог цих двох різновидів націоналізму (чи, у звичнішій для наших громадян термінології, діалог націоналізму і «патріотизму») стосується якраз


Василь Лісовий

ролі культурних традицій – особливо етнічного чинника – у станов­ленні української політичної нації. Прихильники творення «чисто» політичної нації (тобто нації, яка б не обов’язково мала українські культурні ознаки) відкидають шлях творення української політичної нації на основі ідеї етнічної серцевини. Фактично вони припускають можливість зміни попередньої культурної ідентичності у процесі су­часного формування політичної нації. У даному разі маємо справу з крайністю модерністського підходу. Залишаючи осторонь докладні­ший розгляд цього питання, варто зауважити, що більш зважений підхід очевидно полягає в розумному поєднанні та співпраці культурного й політичного (громадянського) націоналізму (чи, іншими словами, на­ціоналізму й патріотизму).

Дійсно, ідея ефективної економіки і сьогодні має всезагальну підтримку українських громадян. Але якщо національну ідею зводять до цієї ідеї (а не розглядають останню як тільки один із її складників), то цілком очевидно, що здійснення цієї ідеї може супроводжуватись зниканням нації як такої (попередньої культурної ідентичності). І це стосується будь-якого тлумачення «національної (української) ідеї», коли її зводять до універсальних формул типу «цивілізованої, демо­кратичної, заможної» і т. д. України. Хоча здійснення універсальних формул і може породити деяке унікальне соціальне утворення (харак­тер якого сьогодні важко спрогнозувати), але може статися і так, що у нас не буде ніяких підстав називати таке утворення «українською нацією». Навіть у випадку такої «чисто» політичної нації як швей­царці політична історія кількох століть забезпечила їм ту унікальність, яка відрізняє їх від інших націй. Озирнувшись на свою власну історію, ми побачимо, що ця історія сповнена змагань передусім за збереження самобутньої національної культури (мати власну державу українці прагнули не тільки і може не стільки заради добробуту та стабіль­ності, скільки як засіб захисту свого «життєвого світу»).

Звичайно, для того, хто приймає тезу про історичність націй (а заперечувати цю історичність було б безпідставно), може і не існува­ти проблеми успадкувань і новизни: відповідно не існує і проблеми збереження ідентичності нації в ході історичних змін. Це маємо тоді, коли посилання на історичність нації чи навіть на її майбутнє зникнен­ня (як на об’єктивний процес чи на «історичну необхідність») викори­стовують для того, щоб або зняти з себе відповідальність за хід історії, або ж для прикриття своїх ціннісних орієнтацій (а часто ідеологій в марксистському значенні слова).

Але те, що в даному разі нас безпосередньо цікавить і на що


ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

хотілося передусім звернути увагу, є неусвідомлення того факту, що сам вислів «національна ідея» підштовхує журналістів, публіцистів, політиків та навіть багатьох науковців до крайніх варіантів суб’єкти­візму й інструменталізму. Це тому, що, на противагу вислову «ідея нації», внаслідок самої граматичної форми наголос у цьому вислові перенесено зі слова «нація» на слово «ідея». Слово ж «ідея» не зобо­в’язує спиратися в дискусіях на деяке тематичне обговорення (на «дис­курс»): знання теорій нації і врахування досвіду формування^націй стає неважливим. І це є очевидним у всіх дискусіях на тему націо­нальної ідеї: учасники дискусій відчувають приємну легкість – як на­слідок звільнення від вимоги знати, що сказано до них на тему нації і шляхів становлення націй. Іншими словами, вислів «національна ідея» підштовхує людей до суб’єктивізму у вигляді оригінальності – в гіршо­му сенсі цього слова {ab origine, ab ovo). Хміль такого звільнення, мож­ливість говорити з «чистої сторінки» – найважливіший наслідок про-вокативної сили цього вислову. Оте вищеописане розмноження націо­нальних ідей і та вражаюча наївність і самовпевненість, з якою вам пропонують чергову оригінальну формулу національної ідеї, можуть бути зрозумілими тільки з огляду на цю обставину. І ясно, що в тако­му разі дискусія зі зваженої, витриманої в науковому стилі, перехо­дить неминуче в площину фразеології – за якою стоять часто неусві-домлені індивідуальні уподобання, набуті ідеологічні стереотипи, упе­редження тощо. Вислів «національна ідея» незрівнянно більшою мірою, ніж вислів «ідея (поняття) нації» дозволяє учаснику дискусії прикри­вати свою індивідуальну чи групову «психологію» флером псевдонау­кових мудрувань.

Але варто також зауважити, що того чи іншого автора можуть схиляти до інструментального розуміння національної ідеї цілком відповідальні і добросовісні мотиви: прагнення сформулювати деяку надідею – ідею, яка б стала рятівною в сучасній кризовій ситуації. Вона повинна бути своєрідним важелем, який дозволить ув’язати і водночас розв’язати цілу низку в основі своїй різнорідних проблем: аби одним порухом цього важеля витягнути націю з сучасного кри­зового стану! Інструментальність такого розуміння національної ідеї очевидна. Але добрі наміри автора не зменшують вищеназваної здат­ності вислову «національна ідея» схиляти до суб’єктивізму. Віддалені інтелектуальні джерела цього суб’єктивізму можна вбачати не стільки у суб’єктивному повороті, скільки у філософії Фіхте, у суб’єкти­вістському складнику романтичної філософії (який у цій філософії певним чином поєднується з пантеїзмом), у волюнтаризмі Ніцше тощо.


Василь Лісовий

Загальною вадою цього суб’єктивізму є неусвідомлення того, яким чином може досягатися загальнозначущість понять – тобто неусві­домлення проблеми інтерсуб’єктивності. Під практичним кутом зору маємо неусвідомлення того, що політична дія набуває свого сенсу тільки у межах політичного спілкування (політичної комунікації): без узгодження значень колективна дія стає неможливою.


Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 359 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: У стратифікованому суспільстві | Національність та національні держави | БЕНЕДИКТ АНДЕРСОН | ПОХОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ | Примітки | Нація як основна цінність | Культурна і політична нації | Національна свідомість і формування націй | У яких значеннях застосовують вислів «національна (українська) ідея»? | Від чого залежить працездатність мовних засобів? |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Значення вислову «національна (українська) ідея» залежить від контексту| Об’єктивне розуміння національної ідеї

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.014 сек.)