Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Стрижнева доктрина

Читайте также:
  1. Доктрина Эстрада
  2. Доктринальные возражения.
  3. Доктринальные утверждения
  4. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті.
  5. НЕВЕРНОЕ РАВЕНСТВО №3: ПОМАЗАНИЕ РАВНО 100-% ДОКТРИНАЛЬНОЙ ТОЧНОСТИ
  6. Політична доктрина анархізму.
  7. Політична доктрина комунізму: суть та еволюція.

Саме німецька романтична версія націоналізму правила за чинник, який був таким історично важливим у формуванні національних рухів у Східній Європі та Середній Азії. Це доктрина, яку Кедурі tout court при­рівнює до націоналізму.

У передньому слові Кедурі забезпечує нас визначенням націоналіз­му:

«Націоналізм є доктриною, винайденою в Європі на початку XIX сто­ліття. Вона претендує на те, щоб дати критерій з допомогою якого мож­на визначити одиницю населення, здатну мати виключно своє власне вря-дування задля законного здійснення влади у державі та для справедливої організації поєднання держав. Стисло кажучи, доктрина стверджує, що людство природно поділене на нації, що нації розпізнаються за певними характеристиками, які можливо підтвердити, і що єдино законним ти­пом урядування є національне самоврядування»22.

Це досить цікаве визначення. У ньому жодним чином не згадуєть­ся про мову; підтверджуваними характеристиками можуть бути і релі­гія, походження, історія або спільні інституції. З мовними групами чи навіть культурами нації тут не ідентифікуються. Нема також згадки про ідею колективної волі як окремішної сили, зовнішньої щодо суми воль її членів. Згодом Кедурі погоджується з тим, що різні автори наголошу­ють на різних характеристиках національної означеності, наприклад, расі23; як ми бачили, він навіть припускає, – критикуючи згадуваний вище уривок із Ачада Ха’ама, – що мова й культура не мають ніякого стосун­ку до націоналістичної доктрини, а це – в тому разі, коли поняття «куль­тура» береться в широкому значенні – схиляє рухатися у протилежному напрямку занадто далеко.

Важливим моментом є те, що націоналістичні письменники й на­ціоналістичні рухи щоразу увиразнювали кожний різновид культурного


Доктрина та її критики

чи якого іншого критерію, позначаючи кордони своїх «націй». Мацціні вказував на унікальну географію Італії, Тілак – на поклоніння Калі в Індії, Блайден і Сенгор – на чорноту й духовність африканців; на перших же французьких націоналістів більше враження справляли спільні зако­ни й інституції, аніж лінгвістична однорідність. Залишається фактом, -як це виявляють ретельні досліди Кемілайнена, – що більшість мисли­телів Просвітництва виходили з фундаментального припущення про поділ світу на особливі природні одиниці, які називаються «націями», хай навіть багато хто з них вважав цей факт гідним жалю24; водночас вони не ототожнювали націю ні з лінгвістичною спільнотою, ні зі «що­денним плебісцитом», опертим на колективну волю.

Також і в соціологічному сенсі огляд чинників, які впливають на вимоги націоналістів, свідчить, що мова має свої обмеження. В Африці ототожнення нації з мовними спільнотами проголошується досить рідко, і не лише з причини запобігання подальшій «балканізації», а й тому, що чинники, які могли перетворити мову на інтегративну силу, – напри­клад, писемна традиція або текстуальна освітня система, – тут в основно­му були відсутні. В інших випадках, як-от в Греції, Ізраїлі, Бірмі, Паки­стані та Індонезії, велику потугу у самовизначенні становила релігія, яка й забезпечила витонченішу й переконливішу основу для національної ідентичності25. Назагал, лінгвістичний критерій набув соціальної ваги тільки в Європі й на Середньому Сході (до певної міри); це може прислу­житися за підставу для плідного впливу в Африці й Індії більшою мірою Руссо й Мілля, аніж Гердера і Фіхте26.

Згодом Кедурі, здається, визнає, 1) що існує істинна або «гола» доктрина націоналізму та пізніші нашарування й «теорії», – наприклад, німецька «органічна» версія або «теорія національності» віґів27; 2) що лінгвістичний критерій, подібно до расового, належить якраз до пізніших, більш пишномовних коментарів. Одначе, ототожнюючи в інших місцях лінгвістичну (тобто німецьку «органічну») версію з істинною доктриною націоналізму, Кедурі спромагається звинувачувати останню у «гріхах» попередньої – тактика, далебі, далека від справедливості щодо націона­лістичної доктрини.

Отож, Кедурі потім позбавляє початкову доктрину націоналізму будь-якого значення, вдаючись до скорочення, утинання й редукування змісту її тверджень. Одним із таких тверджень є те, що світ поділений на «природні» нації. Якщо підійти буквально, то це абсурд. Але таке буква­лістське прочитування залишає поза межами націоналістичних мірку­вань суттєвий політичний смисл, – а націоналізм, передовсім, є доктри­ною політичною.


Ентоні Д. Сміт

Націоналісти визнавали, що вияв індивідуальної «волі» ніколи не в змозі гарантувати спільноті свободу й стабільність28. Однак, на щастя, люди ніколи не були схожі на окремі атоми. Вони були вкорінені в істо­ричні («природні», якщо вдатися до хибного перенесення категорій Про­світництва) спільноти, які розвинули осібні риси й інституції, тобто «на­ціональний характер». Ці спільноти зі своєрідними звичаями й характе­ром забезпечували саме ту політичну свободу й стабільність, яку постій­но наражав на небезпеку вияв самої тільки «волі». Отож, ми повинні вве­сти славнозвісну метафору Ренана про щоденний плебісцит до її справ­жнього контексту: ретельного визначення ним нації як історичної й ціле­спрямовано створюваної колективності.

Для націоналістів воля і нація ґрунтуються на передіснуванні нації. Це не ваша воля і не мої прагнення; це воля нації, хоч би в якому зарод­ковому стані вона була. Для Берка, Руссо, Ціммермана, Джефферсона, Болінґброка, Монтеск’є, а також німецьких романтиків і теперішніх аф­риканських та азійських націоналістів нації становлять окремішні й при­родні сутності, які внаслідок цього втілюють колективну волю. Про рівновагу, якої досягає доктрина між припущеннями про національну індивідуальність і колективну волю, добре сказано в уривкові з «Проек­ту Конституції для Корсики» Руссо: «La premiere regie que nous avons a suivre, с ‘est le caractere national; tout peuple a, ou doit avoir, un caractere; s ‘il en manquait, ilfaudrait commencer par le lui donner»*29.

Це та сама рівновага, про яку говорить Вебер, коли наголошує на тому, що почуття етнічної належності й національності є водночас політич­ним і культурним. Він доводить, що мовна спільнота – недостатня основа для підтримки національної ідентичності, так само, як і віра у спільних предків. Вирішальною для її визначення є політична дія:

«Насамперед політична спільнота, – байдуже, наскільки вона є штуч­но сконструйованою, – є тим, що вселяє віру у спільну етнічність. Ця віра наділена тенденцією вистояти навіть після розпаду політичної спільно­ти, внаслідок того, що між її членами існують різкі відмінності у звичаях, фізичному типі та особливо у мові»30.

Нації вирізняються за тим фактом, що метою їхньої суспільної діяльності може бути лише «автономне політичне утворення», їхня влас­на суверенна держава; властиве їм почуття спільноти вони виводять з історично конкретних політичних дій.

* «Перше правило, якому ми повинні слідувати, – це національний характер; увесь народ має або повинен мати характер; якщо його забракло, то конче необхідно розпочинати його творити» (фр.).


Доктрина та П критики

Кедурі, крім того, наголошує на лінгвістичній основі націоналістич­ної доктрини й національності за рахунок політичної; і я гадаю, що він це чинить тому, що віддає перевагу баченню націоналізму як послідов­ної й ретельно розробленої доктрини, як її подають автори німецької «органічної» версії. Проте такий інтелектуалістський підхід неспромож­ний розрізняти між тим, що є спільним для більшості носіїв наліпки «на­ціоналіст» (або тих, хто стилізує себе під націоналістів), та подальшими нарощуваннями на цьому спільному стовбурі, які виникають за особли­вих суспільних і політичних умов у кожному націоналістичному русі.

Отож-бо, я гадаю, ми можемо виокремити корпус спільних для більшості випадків припущень, які в загальних рисах підпадають під рубрику «націоналізм», – свого роду sine qua поп для всіх націоналістів. На додаток до цих припущень існує також низка більш екстравагантних і претензійних тлумачень окремих авторів – романтична версія, доктри­на віґів, релігійно-географічна теорія Мацціні, «інтегральний» націо­налізм Морраса, ототожнення Міцкевичем Польщі зі стражденним Хри­стом, сукупно з такими напрацюваннями як національна «місія», націо­нальна «душа», винятковість певного народу та інші; ці теоретичні до­повнення не об’єднують усіх націоналістів, а закорінені у прагненнях і місцевих особливостях конкретних рухів і груп.

З другого боку, стрижнева націоналістична доктрина складається з кількох далекосяжних тверджень:

1. Людство природним чином поділяється на нації;

2. Кожна нація має свій самобутній характер;

3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4. Задля свободи й самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією;

5. Нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6. Відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7. Найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є
зміцнення національної держави31.

Із цього переліку тверджень одразу стає очевидним, що націоналізм, на відміну від марксизму, не надає нам завершеної теорії соціальних змін або політичної діяльності. Він навіть не визначає за змістом «одиницю населення, здатну мати виключно своє власне врядування». Це досте­менно той пункт, де потрібні допоміжні «теорії», які б відповідали яко­мусь конкретному випадкові; хотів би зауважити, що ми не повинні підхо­дити до цих доповнень на основі їхньої декларованої цінності (free-ralue), а маємо бачити в них проекти дій (lines of action), пристосовані до ситу­ацій, в яких діють їхні пропоненти. Робити іще щось, наприклад, підстав-


Ентоні Д. Сміт

ляти лінгвістичну або «органічну» версію замість стрижневої доктрини націоналізму, означає йти на ризик поборювання вітряків та приписува­ти націоналізмові ту міру єдності, чіткості й завершеності, які йому не притаманні32.

Це застереження, одначе, не слід розуміти таким чином, що стосов­но феномена націоналізму у нас є carte blanche. Хоч ця доктрина ескізна й незавершена, проте вона нагадує людям про вкрай важливу сув’язь обста­вин – соціальних, культурних, політичних, психологічних, – що існують у сучасному світі, якими небезпечно нехтувати – їх повинна включити в себе будь-яка загальна теорія суспільно-політичних явищ, – якщо, звичайно, ми хочемо послідовно й реалістично пояснювати нашу добу. Націоналізм висловлює і привертає увагу до певних рушійних сил у діях і віруваннях великої маси людей в усіх частинах світу та приписує, бодай в загальних рисах, програму діяльності задля задоволення їхніх вимог.

Цій доктрині відповідають рухи з різними зацікавленнями. Іден­тичність, чистота, відродження, «ворог», історичне коріння, само­звільнення, формування «нової людини» й «нової спільноти», колектив­ний суверенітет та співучасть – це лише деякі з тем, що без кінця повто­рюються в літературі з націоналізму. Вони постачають провідний імпульс для конкретних проявів активності націоналістичних рухів: отих філо­логічних, антропологічних та історичних дослідів невеликих гуртків інте­лектуалів, таємних товариств, які рішуче вимагали реформ і незалеж­ності, довіри до переписів, турботи про символи єднання – прапори, гімни, кордони, воєнні паради, почесті загиблим героям, святині й музеї, підручники історії, «главу держави», назву країни та її конституцію, при­сяги й міфології, паспорти, каральні заходи проти зрад, навіть про квіткові й тваринні тотеми33. А за цим усім – нескінченне оцінювання й зіставлення себе й сучасності з «багатозначним іншим», із міфічним Зо­лотим віком, із невиразними навіюваннями соціальних утопій.

Є підстави для того, щоб віднести націоналізм до міфів історично­го реконструювання. Поновно відкриваючи в глибинах первіснообщин­ної давнини правічну державу справжньої колективної індивідуальності, націоналіст прагне реалізувати у ворожих і гнітючих умовах дух і цінності прадавнього Золотого віку. Корені індивіда сховані в історії й етосі його групи, її культурі та інституціях; і від них, саме від них він може виснува­ти мету й силу задля героїчних справ майбуття. Золотий вік – це не схе­ма; він не перебуває поза часом і світом; це ідеальний, а не правічний стан. Жаданий час обмежений природою й історією. Але його обирають не шляхом відстороненого емпіричного аналізу, а для вгамування сього­денної туги за ідеальною спільнотою.


Доктрина та її критики

Націоналізм – це візія майбутнього, яка повертає людині її «сутність», її усталений спосіб життя й буття, що був колись її беззасте­режним первородним правом. Він не є механічним прив’язуванням, у ланцюгу поколінь, минулого до майбутнього, ні еволюцією традиційно­го в новочасне. Він є атакою і на традицію і на модерність в тій мірі, в якій вони притемнюють і спотворюють справжній взаємозв’язок люди­ни з природою та зі своїми ближніми. Справжні зв’язки – зв’язки «бра­терські». Усі люди поспіль стануть націоналістами того дня, коли усві­домлять свою ідентичність шляхом активної заповзятливості «любові». Як про це висловився Афлак, націоналізм, це радісне прийняття своєї нації, – ідентичності, подібної до власного імені або обличчя, – є фак­том, який існує незалежно від суб’єктивних причин для схвального до нього ставлення34. Можна, звичайно, стверджувати, що цей факт бра­терських взаємин оприявнюється досить суперечливо. Це не всесвітнє братерство Шіллера й Бетховена, а братерство, народжене серед тих, хто ріс і страждав разом, серед індивідів, які спроможні прилучити свою па­м’ять до спадкоємності спільного історичного досвіду. Виявляється, що братерство, цей ілюзорний третій ідеал французьких революціонерів, тягне за собою нове прочитування історії, або краще, – передісторії. Але у даному разі не відносини власності й класові антагонізми становлять те, що розладнувало й перепиняло самовияв людини; а «чужинські» еле­менти, які знецінюють і денатуралізують людей і якими вважається все те, що безпосередньо не випливає зі свідомості й волі підвладної спільно­ти. Братерські зв’язки, цей ідеал майбутнього, можуть постати лише з надр автономної волі, яку минуле відкидало.

Таким чином, в очах націоналістів люди будуть готові до грома­дянства, стануть «улюбленцями свого міста» тільки тоді, коли вони очи­стяться від тиранії й корупції епох, за яких вони були позбавлені гідності й коріння35. Відновленню самоповаги має передувати повернення до «при­роди» – «як за старих часів», коли спільнота віддзеркалювала природні умови й продукувала «природних людей»36. Звичайно, спільнота май­бутнього не копіюватиме достоту спільноту Золотого віку, але вона за­позичить її дух і піднесе людину до стану свободи бути самою собою. Всезагальний мир не гарантований доти, доки не буде звільнено кожну людину, тобто доки вона не відшукає свої корені в природних спільно­тах, на які в перебігу історії був поділений світ. Тоді люди зрозуміють ту благотворну мету, яку приховувала їхня передісторія, а саме, що у цих спільнотах або «націях», достеменно в них, тільки й спроможні люди реалізувати свою автономію, як потенційну, так і «сутнісну», і що ви­знання цього тягне за собою визнання національних відмінностей. Бра-


ЕнтоніД.Сміт

терство індивідів всередині нації має своїм наслідком братерство націй у світі.

Цей короткий нарис прагнень і міркувань націоналістів, очевид­но, виявляє той факт, що стрижнева доктрина націоналізму є чимось більшим за просту «доктрину волі», але й, далебі, меншим за романтич­ну теорію національної «душі», взяту в усьому своєму повноквітті та висловленої в усій чистоті мови, що якраз і є об’єктом зневаги для Ке-дурі. На засадничому рівні націоналізм переплавляє три ідеали: колек­тивне самовизначення народу, вияв національного характеру й індиві­дуальності і, зрештою, вертикальний поділ світу на унікальні нації, кож­на з яких долучає свій особливий геній до загальнолюдського фонду. Доктрина залишає відкритим питання про форму самовизначення, а та­кож про зміст вияву національної індивідуальності. І саме це є тим, що наділило націоналізм здатністю завдавати танталових мук своєю амор­фністю, схематичним характером доктрин та розмаїтою природою дій і цілей рухів.


Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 118 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ | УКРАЇНСЬКЕ ПРОВАНСАЛЬСТВО | ЧИННИЙ НАЦІОНАЛІЗМ | УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ | ЮЛІАН ВАССИЯН | ПЕТЕР АЛЬТЕР | ЮДЖИН КАМЕНКА | ЕНТОНІ Д. СМІТ | Консервативна критика | Етика націоналізму |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Німецька, версія| Примітки

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.01 сек.)