Філософський аналіз твору К. Г. Юнга «Психологічні аспекти архетипу матері». Поняття архетипу.

Архетипи, згідно з Юнгом, є формальними зразками поведінки, або символічними образами, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом образи, що відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини.

Поняття Великої Матері походить з історії релігії та охоплює найрізноманітніші риси типу богині-матері. Ще зовсім недавно психології не було до цього типу ніякого діла, бо в практичному досвіді образ Великої Матері з'являється в такій формі украй рідко і лише при абсолютно особливих умовах. Само собою зрозуміло, що символ - це дериват архетипу матері. Тому, якщо ми насмілюємося досліджувати підгрунтя образу Великої Матері з психологічного боку, то мимоволі ми повинні покласти в основу нашого розгляду куди більш загальний архетип матері. Хоча сьогодні чи необхідно докладно розбирати поняття архетипу, але все ж і в цьому випадку мені здається аж ніяк не зайвим предпослать деякі принципові зауваження. Архетип Матері. Як і кожен архетип, архетип матері має воістину неймовірне безліч аспектів. Згадаю лише деякі типові форми: мати або бабуся конкретної людини, хрещена мати або свекруха і теща, яка-небудь жінка, з якою людина знаходиться в деяких відносинах, а також годувальниця і нянька; це може бути родоначальниця або представниця білої раси - у вищому, переносному сенсі - богиня, особливо, мати бога, діва. Незважаючи на те, що зовнішність матері, так би мовити, універсальний в психології всіх людей, однак на практиці, при вивченні індивідуальних випадків цей образ все ж істотно змінюється. Тут, мабуть, надзвичайно сильний вплив робить перенос значущості особистої матері. Ця фігура настільки сильно випинається в персоналистической психології, що остання, як відомо, ніколи -навіть теоретично - не виходила за межі особистої матері в своїх поглядах. Як би у передчутті цієї обставини, моє погляд, принципово відмінне від психоаналітичної теорії, приписує індивідуальної матері лише деяке, цілком певне значення. КОМПЛЕКС МАТЕРІ. Архетип матері утворює основу так званого комплексу матері. Залишається відкритим питання, чи може такий здійснитися без матері, каузальне сприяння якої може бути підтверджена фактами. Виходячи з мого досвіду мені здається, що сама мати завжди є активним організатором цих порушень, і особливо інфантильних неврозів або тих, етіологія яких безсумнівно простягається в раннє дитинство.Комплекс матері у сина. Дії материнського комплексу різні залежно від того, чи йде мова про сина чи дочки. Типовими впливами на сина є гомосексуальність і донжуанство, а при деяких обставинах і імпотенція (Тут однак визначальну роль відіграє батьківський комплекс.). При гомосексуальності гетеросексуальні компоненти застряють в несвідомої формі на матері, у разі донжуанства - чоловік несвідомо розшукує матір "в кожній бабі". Впливу материнського комплексу на сина виражені в ідеології улаштування типу Кібели-Аттиса: самокастрація, безумство і рання смерть. У сина не буває комплексу матері в чистому вигляді, так як завжди існує нерівність статей.Комплекс матері у дочки. Перш було відмічено, що материнський комплекс (У цій главі я зображую цілий ряд типів материнського комплексу, ніж зовсім не складаю реєстр терапевтичного досвіду. Типи є не окремі випадки, що, певно, знає кожна освічена людина. Негативним аспектом останнього є жінка, єдина мета якої - народжувати і народжувати. Ясна річ, що чоловік тоді являє собою щось другорядне; він - суттєвий інструмент зачаття, і йому - як об'єкт, за яким потрібен догляд, - відводиться останнє місце після дітей, бідних родичів, котів, курей і меблів. Однак і власна особистість такої жінки - щось побічне; вона навіть більш-менш несвідома, тому що життя проживається в інших і через інших; таким чином, внаслідок несвідомості власної особистості вона ідентифікує себе з ними. Спочатку вона носить дітей, потім чіпляється за них, тому що без них у неї взагалі немає ніякого raison d'etre. Як Деметра вириває вона у богів право на володіння власною дочкою.

44. Філософський аналіз твору Ж. – П. Сартра «Екзистенціалізм – це гуманізм». (він закликає до занурення у квієтизм відчаю: якщо жодна проблема не може бути вирішена, то не може бути і жодної можливості дії у світі; у кінцевому підсумку це споглядальна філософія, а позаяк споглядання – це розкіш, ми знову приходимо до буржуазної філософії. (Звинувачення з боку комуністів.)

Він підкреслює людську ницість, показує всюди гидке, темне, бридке, зневажаючи багато всього красивого та приємного і відвертаючися від світлого боку людської натури. Критик з католицької позиції пані Мерсьє звинуватила екзистенціалістів у тому, що вони забули про посмішку ів у тому, що вони забули про посмішку дитини. Це все через те, що екзистенціалісти виходять із суто суб'єктивного, з картезіанського “Я мислю”, себто осягненні самого себе на самоті, відрізаючи собі можливість солідарності та єдності з людьми, що знаходяться зовні.)

Його праця "Екзистенціалізм – це гуманізм" (1946) – це текст лекції, в якій він викладає основні тези свого трактату "Буття і ніщо", хоча дещо однобічно переглядає негативну концепцію свободи.

У праці "Екзистенціалізм – це гуманізм" ставить два важливих філософських питання.

1. Чи існує "природа людини"? 2. Яке відношення між "свободою людини" та "обставинами"?

Відносно першого питання Ж.-П. Сартр висуває принципове положення про відкритість людини, про те, що людина – це не що інше, як той проект, який нею самою конструюється, це те, що кожний вирішує зробити зі своїм життям, це – самовизначення, а не наперед визначене.

Немає ніякої "природної" або "божественної" сутності, яка могла б наперед зумовлювати поведінку та мислення. Тим більше, неправильно було б нав'язувати людині присуд долі. У цих роздумах Ж.-П. Сартра лежить максима екзистенціальної моралі – людина абсолютно вільна у своєму внутрішньому житті, і ніякі обставини не можуть порушити цієї первинної свободи, від якої, як парадоксально висловився Сартр, людині не врятуватися.

Але парадокс полягає не лише у способі висловлення, а й у тому, що Ж-П. Сартр, сам, мабуть, того не бажаючи, починає будувати цілком визначену картину людського буття, повертаючись до концепції людини як істоти, що має своє "єство" (сутність), а саме – єство внутрішньої свободи.

Крім того, людина не може вдовольнитися лише внутрішньою свободою. Зміна зовнішніх обставин, створення достойного людей способу життя – важливіший принцип гуманізму.

Екзистенціалізм, за Сартром, не можна розглядати ні як філософію квієтизму (пасивність, непротивлення), тому що він визначає людину за її справами, ні як песимістичний опис людини: насправді немає більш оптимістичного вчення, оскільки доля людини належить їй самій. Екзистенціалізм говорить людині, що надія лише в її діяльності, і єдине, що дає змогу людині жити, – це діяльність.

---

Дата добавления: 2015-07-15