Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Примітки. 2) Fontes rerum austriacarum

Читайте также:
  1. Примітки
  2. Примітки
  3. Примітки
  4. Примітки
  5. Примітки
  6. Примітки
  7. Примітки

 

1) Ст. 984, 986.

2) Fontes rerum austriacarum. Scriptores III c. 261.

3) Маніфест Любомірского поданий у Кравса ж таки, с. 277.

4) Кубаля, не рахуючися з походженнєм сих явно перебільшених описів так пише в своїй книзі: “Семигородці, Козаки, Волохи-а перед усім Козаки з сатанинською жорстокістю палили все по дорозі, не жалуючи немовлят”, і т. д., повторяючи від себе, як історичну правду те що писалось на те щоб оправдати такі ж свої власні грабунки на Угорщині. Треба мати на увазі, що центр ваги сих описів лежить очевидно не в немовлятах і тих неймовірних муках описаних маніфестом Любомірского, а в профанації католицьких церков, в знущаннях з ксьондзів і монахів, що в значній мірі могли мати характер реліґійної ворожнечі, конфесійної пімсти з боку православних козаків і кальвинистів-Угрів, а з польської сторони такі факти-може бути зовсім не масового характера, роздувалися до гіперболічних і цілком казкових розмірів. Історик не може повторяти таких перебільшень тогочасних аґітаційних листків, обрахованих на те щоб оправдати свої власні ексцеси.

5) Універсал виданий під Берестєм 14 (24) травня, див. нижче.

6) ркп. Чортор. 2446 л. 23, 25, 29, виривки у Липинського Z dziejów Ukrainy c. 564.

 

СПОЛУЧЕННЄ ВІЙСЬК ШВЕДСЬКИХ З СЕМИГОРОДСЬКИМИ Й УКРАЇНСЬКИМИ, ШВЕДСЬКІ ВІДОМОСТИ ПРО НИХ), ФЕРЕНЦ ТРАК, КАРЛО-ҐУСТАВ ШУКАЄ КОЗАЦЬКОЇ ПІДТРИМКИ, МІСІЯ ЛІЛІЄКРОНИ ДЛЯ УЛОЖЕННЯ ФОРМАЛЬНОГО СОЮЗУ, ІНСТРУКЦІЯ ЙОМУ, ПЛЯНИ НА КРИМ. МІСІЯ ШЕБЕШІ.

 

 

Коли вже стало ясно, що прихід ракоція не викликав в Польщі ніякого сприятливого руху і про проголошення його королем Польщі самими Поляками-дисидентами і людьми прихильними йому-нема чого сподіватись, навпаки-його напад викликав тільки загальне роздражненнє, обгострив ситуацію і для нього і для Шведів, і справа може рішатися тільки зброєю, Карло-Ґустав в середині березня рушив з Прусії, де він пробув сю зиму, на сполученнє з семигородським і козацьким військом, лишивши в Прусії свої залоги. Ракоцієве військо за той час товклося на Підгіррю-з невеликим успіхом облягало Перемишль, Ярослав, Ланцут; під Замостєм погромило військо Потоцкого, так що сам він ледво втік, стративши коня, як хвалився Карлові Ракоцій 1). Сам він рушив на Краків, з його приходом комендант шведської залоги, що сиділа в краківськім замку з осени 1655 р., вивів її на сполученнє з шведською армією, а на її місце Ракоцій поставив свою, і таким чином нібито закріпивши за собою Підгіррє рушив на зустріч Карлові, що йшов горі Вислою. В середині квітня оба війська зійшлися недалеко Сендомира.

Але прибувши на територію війни, шведський король-як оповідає його історіограф Пуфендорф 2), був дуже прикро вражений неорґанізованістю Ракоцієвого наступу. Приїхавши 9 н. с. квітня до Ракова-славного колись соцініянського гнізда, він наскочив тут, каже Пуфендорф, на неприбрані козацькі трупи-сліди нещасливого козацького набігу, що стався два тижні тому: 400 їх було, і вирубано їх до ноги, трупи лежали на вулицях, і незносно смерділи. Другого дня прийшли до Іваниск-де був визначений ночліг, але за кілька день перед тим козаки розграбували се містечко і здебільшого спалили, так що ночувати прийшлося по сусідніх селах. З'їхавшися того самого дня з Ракоцієм, що приїхав привітати Карла з тисячею угорського й козацького війська, Карло-Ґустав звернув його увагу на неможливість такої ситуації, і другого для почалися в сій справі наради, що протяглися на кілька день. Карло-Ґустав вказував, що против такої значної мілітарної сили, яку становили разом зібрані війська Ракоція, Ждановича і його, Поляки очевидно не рішаться виступити. Супроти того цілком недоцільно сидіти в сих місцях “цілком спустошених недисціплінованим козацтвом” 3), а треба шукати способу задати рішучий, удар польській стороні. Карло-Ґустав для сього радив перейти за Вислу і вдарити на Замостє, Люблин, Берестє. Під Люблином, казали, купчиться польське військо, і там його можна погромити; але особливо цінним пунктом здавалось Карлові Берестє-туди можна підвозити провіянт з Литви, Мазовша, України, “можна буде викликати більше полків з України, а з Прусії тим часом наспіє тяжка артилєрія”.

“Але крім того він радив Ракоцієві призвичаїти військо до дисципліни, аби запаси провіянту не марнувалися нашвидку через таке своєвільство і між самим військом не виникало з сього непорозумінь і ворожнечі. Призвичаїти своє військо, щоб воно переймало шведські порядки в строю, в веденню бою, в закладанню табору. Бо не міг королеві в високій мірі не подобатися нелад Ракоцієвого війська, що він давніше чув, а тепер і на очі побачив. Доходило до того, що коли військо наступало лавою, а на полі десь показався заяць або инша дичина, то не тільки начальники, але цілі хоругви і полки, кинувши всякий порядок, кидалися за звірятем, так що часом 40,50 і більше хоругов гонило за заяцем”.

По закінченню сих нарад привітав короля Жданович, “окружало його дуже скромне товариство, тим не менше король дуже привітно його прийняв і щедро обдарував”. Визначними ватажками козаків крім самого Ждановича називаються у Пуфендорфа “якийсь Сулейман, з роду Турок, але знайомий з мовою латинською й иншими і досить тонкий в манєрах; далі Ференц Трас-з роду Тракієць, магометанської віри, проворний і визначний вояк; нарешті скарбник військовий Крицький, чоловік ініціятивний і хитрий”.

Відомости сі очевидно фантастичні. Так про того Ференца розповідає в сучасних своїх записках Янчинський, що був він родом “з українського міста Гуманя”, Мартин Каліновский уманський дідич узяв його до свого пішого війська, потім пізнавши його хист і проворність зробив своїм обозним наглядачем (custodem rhedac suae), “і хоч був він Русин (Russita), прозвав його угорським іменем-“наче б він був Франціском”. Під Батогом, по смерти Калиновського, пристав він до козацького війська і скоро дістав уряд сотника (legionis questorem). В Варшаві, за рекомендацією Ждановича настановлений був від Ракоція над пятитисячним відділом війська” 4). Загальне тодішнє число війська угорсько-козацького і шведського Пуфендорф означає на 60 тис. і з вдоволеннєм підносить, що хоч Шведи з Прусаками разом становили в нім незначну скількість, але за весь час що вони були разом з Ракоцієвим військом, ті ніколи не насмілялись далеко віддалятись, і хоч Карло домагався, щоб вони не наближались до його війська близче як на 5-6 миль-щоб його вояки не переймали угорських звичок до білого хліба, вина тощо,- але Ракоцій ніяк на се не годився, покликаючися на можливість несподіваного нападу неприятеля.

У сих обставинах-розглянувшися в військах угорських, волоських і козацьких, обміркувавши всебічно ситуацію, дочекавшися повороту Велінґа і вислухавши історію його невдалих заходів у Хмельницького, Карло-Ґустав постановив вислати нове посольство до козацького війська, щоб пішовши на зустріч всім його бажанням, напевно дійти союзу і порозуміння. Пропустивши стільки добрих нагод для утворення міцного звязку Швеції з Україною і кооперації шведських сил з козацькими, що під таким зручним керівництвом, яке міг їм дати Карло-Ґустав, могли дійсно показати себе і стати таким сильним мілітарним і політичним фактором в тодішній ситуації, як тільки можна собі уявити,-Карло-Ґустав знову захвилювався і заспішився з шведсько-українським союзом. Істинно-в дванадцяту годину, коли час його побуту на території Річипосполитої був уже порахований, і данська загроза з хвилини на хвилину мала його відси відкликати. Чи не рахувався він з тим, чи навпаки-саме рахуючися з перспективою кинути на якийсь час, як йому думалося, польський терен війни, щоб завчасу зломити роги Данії,-він хотів забезпечити собі в Польщі певного і цінного союзника в козацькім війську, яке нарешті починав відповідно цінити? Се трудно, розуміється, рішити; але серьозніше трактування справи сим разом ясне.

Після невдалої спроби з Велінґом доручено справи королівському камергерові, Ґуставові Лілієкроні. Посольську повновласть виставлено йому 6 (16) квітня в Завихості на Вислі, де стояв Карло, чекаючи поки побудують тут моста через Вислу; 10 (20) квітня датована присяжна грамота Карла, що Лілієкрона мав повезти гетьманові. Ту ж дату має велика, незвичайно детально розроблена інструкція; але зареєстрована вона тільки під днем 15 (25)-се показує як уважно її вироблювано 5). Нам треба пильно приглянутись до сього матеріялу, дуже цінного-не тільки для пізнання шведської політики (се ще було б для нас менше важним, бо реального значіння вона вже не мала),-але цілої тодішньої політичної ситуації.

Лілієкрона мав виїхати з Ракоцієвими людьми на Угорщину, там з'їхатися з Шебеші і з Данилом, що їхав сим разом уже з титулом шведського резидента при молдавськім дворі: разом мали їхати до молдавського господаря, далі до гетьмана і до хана з ріжними делікатними дипльоматичними дорученнями,-потім назад і знову через Чигрин. Молдавському господареві Лілієкрона мав переказати міркування про потребу далі продовжувати фактичні союзні відносини, що виникли через союз Швеції з Семигородом-союзником обох господарів. Офорлемннєм і укріпленнєм сього союзу занятись мав Данило, що свого часу привіз королеві вісти про приязні настрої Яського двору; Лілієкроні ж треба було тільки помочи господаря в своїй подорожі на Україну і до Криму, інформацій про відносини кримські, кримсько-українські, кримсько-московські, і т. д.

Діставшися до гетьмана мав він, іґноруючи Велінґове фіяско, поставити справу так, що переговори ведені Велінґом спинилися на тім, по перше, що гетьман без ради старшини і без порозуміння з своїми союзниками не міг приступити до формального союзу, по друге-він хотів мати королівську деклярацію що до задоволення вимог козацького війська поставлених ним у сій війні. Тому король посилає тепер з Лілієкроною провізоричну свою деклярацію, уповажняючи його присягнути на Євангелії “на душу короля”, що поскільки гетьман і військо Запорізьке не будуть претендувати ні нарушати тих земель, які собі Швеція застерігла в Польщі,-постільки й король і його наступники не будуть ні претендувати ні оспорювати тих провінцій і воєводств, які гетьман і військо хочуть одержати в Польщі “як сатисфакцію” 6). З свого боку приймаючи сю деклярацію гетьман мав би дати одночасно таку саму деклярацію королеві від себе. Щодо обміркування умов союзного договору з старшиною, король сподівається, що воно вже пройшло, і з союзниками справа теж полагоджена; посольство ж, обіцяне гетьманом королеві, досі не прибуло,-тому Лілієкрона має просити гетьмана сим разом порішити з ним справу нагайно і відправити як найскорше до Криму. Наказувалось йому також обійтися з усякою чемністю з Виговським: йому посилався окремий лист від короля, і Лілієкрона мав до того щедро доложити всяких компліментів на тему його високого авторитету, впливів і заслуг.

Виясняючи становище справ в данім моменті, треба було наладити те, що свого часу переказувалось нераз: мовляв король у своїх відносинах до Польщі йшов за інформаціями, поданими від гетьмана через Данила, і ніколи не згоджувався на польські пропозиції на шкоду Козацтва, тим менше на повне його знищеннє, хоч як клопоталися коло сього Поляки. Останні пропозиції мирних переговорів на тім і розбилися, що король шведський не згоджувався вести переговорів сепаратно, без своїх союзників, і настоював на тім, щоб комісари від козаків також були допущені до переговорів й отримали охоронні листи: Поляки не годилися на се, і король тоді відкинув переговори 7) і постановив відновити воєнні операції з усею енерґією. Тепер зійшовшися з семигородським і козацьким військом він хоче привести Поляків до повної капітуляції на тих умовах, які їм будуть поставлені (§ 1-8).

Для сього Карло і Ракоцій потрібують більших козацьких сил. Незалежно від армії Ждановича королеві треба ще 20-30 тис. козаків-щоб вони прийшли під Берестє для сполучення з шведським військом, в розпорядженнє шведського короля і відповідно його інструкціям наступали чи то на Поляків чи то на Москву, утримуючи себе власним промислом-але заховуючи відповідний порядок і дісціпліну (§ 13). Для сього, очевидно, з одної сторони між шведським королем і козацьким військом мусить бути уложений постійний союз, приблизно на взірець того проєкту, що мав показати їм Лілієкрона (§ 12). Карло минулого грудня уложив воєнний союз з Ракоцієм, відступаючи йому частину польських земель, але без шкоди козацьких інтересів (§ 17). Тепер він хоче війти в безпосередню спілку з господарем молдавським і волоським, головно для звязку і впливу на Татарську Орду: для того визначив своїм резидентом при господарі молдавськім Данила, після того як гетьман звільнив його з своєї служби і дав дозвіл вступити до служби королеві. Звязки з Татарами, Молдаванами і Волохами, союзниками козаків, мають послужити доповненнєм до союзу шведського короля з гетьманом і військом Запорізьким (§ 18).

З другого боку передумовою сього союзу має бути коли не повний розрив, то можливе ослабленнє звязків козацького війська з Москвою. “З огляду що для корол. вел. незвичайно важно, аби Хмельницький і козаки були в ворожих відносинах з Москвою, Лілієкрона мусить в сім напрямі вести переговори, але з незвичайною обережністю, слідячи за настроєм Хмельницького що до Москви. Найлекше можна прихилити його до війни з Росією переконавши, яка велика небезпека загрожує йому і всім козакам з того, що Росіяне стають панами всеї Польщі, згідно з виленським договором, а козаки мають бути приборкані й поневолені. Річ відома, що Москва не зносить вільного народу і хоч приняла (козаків) під свою зверхність з мотивів спільности віри, але се не перешкоджає їй змовлятися против них” (§ 9). Лілієкроні, як перед тим Велінґові 8), доручалось звернути увагу гетьмана на небезпечні московські пляни, що виявляються в царських титулах-що він претендує на козацьку територію, на Поділлє і Галичину, на Білу Русь і т. д., і на всю небезпечність останнього замирення Москви з Польщею. “Москва, в гадках своїх проковтнувши вже всю Литву і Польщу, думає через з'єднаннє з Поляками приборкати козаків і позбавити свободи, котрої вона не зносить ні в сусідстві ні в самих своїх землях. Поляки сподіваються наперед погодившися з Москвою, потім приборкати Шведів і козаків, заплутавши Швецію в тяжку війну з Росією і її союзниками, а потім сповнивши сей плян вони знайдуть спосіб відчепитись і від Москви” 9). “Король з персональної доповіди Велінґа, так і з власного листу гетьмана до кн. Ракоція, з приємністю довідався, що коли в. князь (моск.) не піде за порадою даною йому гетьманом: не замириться з королем, не поверне йому захоплених городів, не нагородить зробленої шкоди,-то гетьман готов його змусити до того силою і вважатиме своїм неприятелем”. Послові доручалось підтримати такі настрої вказуючи, що козаки матимуть змогу збогатитися сею не тяжкою і не довгою війною, позбутися московських залог і коли схочуть мати стик з Швецією, можуть забрати Смоленськ з кількома містами в сім напрямі. Коли ж гетьман ніяк не схоче розривати з Москвою, нехай не дає помочи Москві, а з усіми силами йде на Польщу разом з Ракоцієм, щоб зняти з Шведів польську війну, а Татар постарається напустити на Москву. Його посередництва, коли б він брався мирити короля шведського з царем, не треба відкидати, але Лілієкрона повинен вважати, щоб не дати гетьманові викрутитися сим посередництвом від воєнної помочи (§ 10-11).

Коли б зайшла мова про Радзєйовского, посол мав пояснити як викрилася його зрада-його зносини з ворогами Швеції, що примусили короля його арештувати. Треба також остерігти гетьмана перед цісарською інтриґою-перед приїздом посольства Парчевича (що давно вже сидів у Чигрині). Лілієкроні доручалося всяко паралізувати його заходи коло розбиття союзу України з Ракоцієм. З Данилом, хоч він уже рахувався в шведській службі і мав підтримувати шведські інтереси, Лілієкроні наказувалося також поводитися з певною обережністю: очевидно Карло не почував повного довіря до многостороннього Грека.

Покінчивши українські справи Лілієкрона мав їхати до Криму з семигородським послом і з післанцем Хмельницького-коли б він згодився з ними післати свого чоловіка. В Криму Лілієкроні треба старатися напустити Орду на Москву, щоб паралізувати її операції против Шведів, а принаймні розвести з Поляками і відновити її союз з козаками проти Польщі. Перспектива об'єднання Польщі з Москвою під владою царя повинна настрашити Татар і звернути їx на Москву. При тім виникали одначе такі перспективи: може хан не схоче виступити проти польського короля, щоб не стратити харачу, отримуваного з Польщі, або зажадає виплати несплаченого за останні роки харачу від спадкоємців польського короля: Карла, Ракоція і гетьмана. В такім разі Лілієкрона мав вияснити ханові, що з Яна-Казимира хан нічого не дістане бо він фактично лишився без королівства, його спадкоємці платити за старі роки зараз теж не можуть: їx паї в польських землях ще не вияснились. Коли ж Польща прийде до ладу, кожен з них буде правильно платити Татарам, скільки на кого припаде відповідно одержаній частині (ratione portionis obtentae). Притім ханові і його міністрам мали бути виплачені ріжні грошеві суми-Лілієкроні, як перед тим Велінґу доручалось вистаратись у гетьмана поруку, щоб добути ті гроші можна було на його імя на місці.

Загалом нова інструкція в українських справах здебільшого йшла слідами попередньої даної Велінґові, додаючи тільки ріжні штрихи і розвиваючи деякі подробиці відповідно змінам принесеним сим півроком, що минув з того часу 10). Видимо, ясного уявлення того, що саме забажає гетьман як свою пайку в розділі Польщі і як конкретно він собі уявляє свої відносини до Швеції, Польщі і Москви, Карло-Ґустав і його міністри не мали й тепер-хоч мали змогу дещо довідатися від Ждановича і його товаришів, поскільки хотіли. До певної міри вони були звязані договором з Ракоцієм, де все що виходило за межі шведських претенсій (по Варшаву і Підляше, в загальних рисах), признавалося за Ракоцієм, і те що мало бути звідси викраєне козакам понад Україну в тіснішім розумінню, могло бути викраєне тільки за окремим порозуміннєм шведського короля з Ракоцієм 11). Висилаючи Лілієкрону Карло такого порозуміння з Ракоцієм не перевів, в інструкції йому і Ракоцієвому послові не знаходимо яких небудь поучень на сей випадок. В згаданій деклярації, що мав заприсягти Лілієкрона іменем короля, як я вже сказав, Карло-Ґустав загально тільки обіцяв в нічім не перечити претенсіям, які заявить гетьман і військо для себе. Се був важний недогляд-чи знов таки вимушена уступка претенсіям неповздержного в своїх апетитах Ракоція, що серйозно загрожували твердому порозумінню з козаками.

Від Ракоція їхав разом з Лілієкроною Франц Шебеші. Мав наказ підтримувати у Хмельницького і у хана доручення дані шведським королем: кримським справам інструкція надає особливу увагу. Хмельницькому Шебеші повинен був вияснити, що Ракоцій не настає на нього аби він розривав свій союз з Москвою, тільки хоче, щоб він не помагав їй проти Карла ні против Ракоція і всяко запобігав татарському наступові, відтягаючи увагу морськими і сухопутними нападами. На випадок якби против обох господарів піднялись якісь повстання (в звязку з їx союзом з Ракоцієм і участю в польській кампанії, очевидно), гетьман повинен помагати їм в трудних обставинах. В своїх справах Ракоцій доручав нагадати гетьманові його давнішу обіцянку- прислати тих Німців що їх має в своїй службі-як найскорше переправити їх до Семигороду: вони діставатимуть тут таку ж плату і гонор, як инше німецьке військо семигородське 12).

 


Дата добавления: 2015-07-18; просмотров: 82 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Примітки | Примітки | Примітки | Примітки | Примітки | Примітки | ЛИСТ ГЕТЬМАНА 23 С. С. КВІТНЯ ПІСЛАНИЙ З НИМ, ПИСАНИЙ НАКАЗ КОРОБЦІ, І УСТНІ ІНФОРМАЦІЇ НИМ ДАНІ. | Примітки | Примітки | Примітки |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
НЕБЕЗПЕЧНІ СИМПТОМИ-БЕЗПЛЯНОВІСТЬ, ДОБИЧНИЦЬКІ ПОТЯГИ, ГРАБУВАННЯ І РОЗБОЇ, ОПОВІДАННЯ ПРО НЕЛЮДСЬКУ ПОВЕДІНКУ, ШУКАННЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОТЕКТОРАТУ НА ВОЛИНІ.| Примітки

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.008 сек.)