Коли ти – свій. 1 страница

Сохачі.

Служба в армії вже позаду. Відтоді, як хлопчина починає усвідомлювати себе майбутнім чоловіком, на горизонті його долі з’являється армія. Вона – як той рубіж, здолавши котрий тільки і можна мати право зачисляти себе до чоловічої спільноти. Хтось мріє про неї, як мріють про море та морські пригоди, хтось сприймає її як ріку, котру вкрай необхідно переплисти, бо на її протилежному березі чарівні багатообіцяючі краєвиди манять око повнотою життя та розбурхують в уяві грандіозні плани на майбутнє. Для хлопця це один із найважливіших життєвих екзаменів, в першу чергу – для самого себе: а чи ж я такий, як усі?

Зате коли ти, чесно подолавши цю перешкоду, довівши собі та іншим, що ти – мужчина, виходиш на протилежний, тепер назавжди твій, берег міцним та загартованим труднощами, вдихаєш на повні груди вільне від вже виконаного тобою обов’язку повітря, – тоді ти сповна віддаєшся першій у своєму житті насолоді від дорослого життя.

Я привіз додому фотографії на згадку про армію та дві, омріяні з дитинства, бамбукові вудки. До таких вудок моя простецька підсака аж ніяк не підходила; рюкзак, з котрим я колись їздив на Десну, а потім пішов до армії, так там і залишився, тому вже наступного дня після повернення додому я заходився обновляти свою рибальську екіпіровку. Новий рюкзак із традиційно зеленого брезенту було придбано в наших „Спорттоварах”, а от підсаку я виготовив самотужки з трьох чотириміліметрових зварювальних електродів, шарнірно з’єднавши їх докупи за допомогою двох заклепок та приваривши до одного електрода у роз’єднаній вершині трикутника болт із різьбою, а кінець іншого зігнувши у вигляді кільця. Далі зелена капронова сітка від картопляного мішка чудово підійшла до трикутного обруча підсаки; гарний двохметровий держак вийшов із моєї березової, ще доармійської, вудки, на тонший кінець якого я насадив шматок тонкої сталевої трубки з привареною на її кінці гайкою і ось справжня деснянська, своїми власними руками зроблена, розкладна підсака була готова.

До молодика, за плечима котрого є армія, оточуючі чоловіки ставляться по-серйозному, як до рівного собі. Іван Трифонович запросив мене на Десну.

– Може післязавтра на ніч по рибу з’їздимо? – запитав він на вечері з нагоди мого повернення.

– З’їздимо – сприйняв я це запрошення як належне, хоча ще кілька років назад і не мріяв про таке.

По рибу Іван Трифонович завжди їздить на мотоциклі і не в Рокочівщину чи Журавльове, котрі поряд з Коропом, а кілометрів за двадцять п’ять – під Змітнів, в місцину на той час, за загальними уявленнями, відлюдну та пусту через свою віддаленість, і ловив він у тій самій кручі, де колись щоліта жив та рибалив наш прадід – Іван Григорович, там, де він згодом і смерть свою зустрів, „козацьку”, як казав мій батько.

За двадцять п’ять кілометрів на велосипеді по рибу не наїздишся, тому такі віддалені місця завжди манять до себе рибалку незвіданістю та надією на небачені улови.Але цього літа Іван Трифонович, чи то бажаючи зекономити на пальному, чи з якихось інших причин, рибалив одразу за Сохачами – на півдорозі до своєї улюбленої кручі.

Виїхали ми по обіді і промчавшись через Короп, перетнули заасфальтованими вулицями Риботин, грунтовою стежкою обабіч тряскої бруківки добрались до Сохачів, проїхавши селом до ферми, вихопились на луг і через якихось чотири-п’ять хвилин були вже біля Десни. На дорогу у нас пішло щонайбільше півгодини, а мої рибальські горизонти он як роздвинулись! До цього часу виїзд за межі коропського лугу видавався мені майже нереальним (це ж бозна-як далеко, здавалося мені), але простий підрахунок вказував, що насправді навіть на велосипеді дістатись сюди за часом буде не набагато довше, аніж в Журавльове.

Тут не те, що біля Коропа, одразу ж було видно, що рибалок у цих місцях обмаль: он, лише одна гатка на всю кручу, а всім же відомо – чим менше рибалок, тим більше риби.

Іван Трифонович зайняв, звісно, свою гатку, а мені порадив сісти на самому початку кручі, там, де закінчувались густі хащі верболозу і де плес остаточно переходив у кручу. Моє місце нічим мене не вразило: супіщане дно, що було вкрите легеньким шаром коричневатого мулу, не надто круто збігало в глибину; кущ лози, котрий лежав у воді, утворював природну гатку і течії нижче куща практично не було, лише від самої вершини куща поволі крутились цілою низкою, дрібненькі, немов намисто, войки.

Сам я, спираючись на власний досвід, навряд чи став би тут ловити, але відмовлятися мені було незручно і тому, мало на що сподіваючись, я все ж таки знехотя заходився готуватись на вказаному місці. Перш за все попереставляв у воді так, як вважав за потрібне, старі сошки, на котрих лоза вже встигла повикидати молодесенькі пагінчики, змагаючись із долею за право жити та демонструючи білому світові всю міць животворного начала деснянського Духу, а далі, почепивши на гачки жовті, майстерно зварені Іваном Трифоновичем горошини, вперше закинув свої бамбукові вудки.

Глибина виявилась цілком пристойною, вудки лягли красиво, дно, вочевидь, було чистим і гачки не чіплялись, як то буває, за підводні корчі чи траву, словом, у цьому відношенні все складалось досить обнадійливо. Я пристрілювався та пристрілювався, час од часу переставляючи сошки, з тим, аби знайти найбільш підходяще положення для вудок, коли гачки лежать на деснянському дні саме там, де треба, де по моєму розумінню повинні були пролягти вранішні риб’ячі стежки. Ці пошуки принесли ще й певний результат: півдесятка пліток та густірок спокусились на мій горох, тож, коли прийшла пора варити юшку, я, не осоромившись, підійшов до Івана Трифоновича не з пустими руками.

...Вечеряли ми вже в сутінках. Намет так і залишився у своєму мішку, прив’язаному до багажника мотоцикла. Якраз була середина червня, тепла ніч окутала землю, тож дядько і запропонував:

– Душно буде нам в наметі, давай ляжемо просто неба.

На той час у мене вже був досвід ночівлі і під скиртою, з батьком, і в наметі, з хопцями, але отак, просто серед лугу, під відкритим небом, без жодного, навіть умовного прихистку над головою... Проте, знаючи, що Іван Трифонович частенько взагалі сам ночував на Десні та згадавши свого прадіда-рибалку, я подумав: „А чом би й ні?”.

Зробивши собі підстилку з шару тоненьких гілочок верболозу, а поверх них поклавши старенькі ковдри та рибальські кухвайки, ми повлягались. Поговорили трохи про те, про се, але скоро вже Іван Трифонович замовк і, повернувшись набік, стиха, ледь чутно, засопів. „От що значить справжній рибалка... – із заздрістю подумалось мені. – Чи ж зможу і я коли-небудь отак незворушно заснути, навіть один, посеред лугу?”

А мені не спалось. Комара було на диво досить мало і його нечисленне військо мене, обмазаного в’єтнамською „Зіркою”, можна сказати, що й не турбувало. Десь, у глибині підсвідомості, я ще не порвав остаточно з армією, якась частинка мене за звичкою все ще продовжувала службу і не належала мені, і за тих кілька днів, що я вже перебував поза службою, я ще не звикся з думкою, що це назавжди, що армія позаду і що нині я можу вільно розпоряджатися собою, своєю долею. Сутінки вже цілком перетворились на нічну темінь, небо набуло темно-синього, до чорноти, кольору, тонесенький серпик молодого місяця невзмозі був дати хоч скільки-небудь значущого світла, зате зорі в чорному мороці сяяли мільйонами самоцвітів і я, лежачи горілиць, бачив, куди не поверни голову, лише їх яскраве мерехтіння.

...Я дивлюся на нічне небо і не можу стулити очей – сон не йде. І не тому, що знову, як колись, маряться мені поплавці, чи самі собою будуються в голові рибальські плани на ранок. Захоплююча картина нічного неба цілком полонила мене і я не можу відвести від неї очей. Стоячи на ногах та задерши голову догори, не надто налюбуєшся зорями, швидше шия заболить. А тут лежиш собі у зручній позі: на спині, заклавши за голову руки, і ніщо не заважає тобі усамітнено споглядати це величне видовище. Я дивлюсь в темну безодню і починаю відчувати перед нею щось таке, – мало не благоговіння. Замислившись над новим для мене, незвіданим ще відчуттям, я лежу, зосереджено дивлячись прямо в чорну безодню перед собою, аж коли це раптом Всесвіт зрушує з місця і починає нестись прямісінько на мене, чи, навпаки, це я силою думки стрілою мчу в незвідані глибини космосу.

І ось лише зараз до мене приходить відчуття цілковитої свободи, навіть не свободи – Волі. Все! Армія у мене за плечима. Вона загартувала мене і за це їй спасибі. Я витримав життєве випробування і воно передало мені свою силу. Армія назавжди залишиться зі мною – в її гарті, в її силі, в моїх спогадах. А тепер – Воля! Ось вона переді мною: оце зоряне небо і є уособленням Волі – безмежжя вибору, таємничість шляхів, незвіданість долі. Мені одразу ж пригадалась перша ночівля на Десні з батьком, під скирдою, і перше сильне враження від нічного неба, і мої муки в намаганні зрозуміти як це, коли безмежжя... Тепер це вже не викликає в мене панічного нерозуміння. Авжеж, світ не має кінця, бо інакше і бути не може: або він безмежний і тоді він сам собі опора, або... Та ні, по-іншому просто бути не може!

Як інколи все просто в дорослому світі! Сказали тобі, що по-іншому не може бути і ти приймаєш це на віру, бо давно вже зведені стіни того тунелю, яким ти рухаєшся по життю слідом за мільйонами своїх попередників.

Але ж наскільки велична картина нічного неба! Кожна з оцих зірок не менша, ніж наше Сонце, а відстань до них наочно уявити собі неможливо – просто немає з чим порівняти у нашому земному житті. І весь цей Всесвіт, вся неуявима кількість планет незбагненним чином тримається в пустоті, тримається лише завдяки тому, що безперервно рухається, тримається на інерції цього руху, кожна перебуваючи у взаємному зв’язку з іншими, а всі вони – в абсолютній гармонії між собою. Навіть коли життя одного з небесних тіл закінчується, десь в іншому місці виникає нове, виникає для того, аби не порушилась вселенська рівновага.

Як утворилась ця гармонія? Що було тому причиною? Ті зорі, що бачу я нині, – вони не сучасні мені: світло від них прямувало до моїх очей сотні мільйонів років. Дивлячись на них, я бачу страшенно далеке минуле, неначе читаю найдревніший рукопис. Що таке вік людини навіть у порівнянні з тим часом, що їх світло витратило на подорож до Землі? Найкоротша мить, неначе оцей помах моїх вій. І що тоді є людина перед лицем Космосу? Найменша порошинка біля підніжжя Евересту і близько не складе потрібного порівняння між людиною і Всесвітом.

Як, звідки все це взялося? Родюча земля дала життя рослинам, можна сказати, створила їх; люди, використавши дерево, звели будинки. А як утворився Всесвіт, уся оця небесна механіка?

Творець, має бути Творець... При денному світлі, серед співставних з людиною предметів, подібні думки ніколи раніше не відвідували мене, але нічне небо в момент, коли я відчув себе вільним вершити власну долю, вразило раптом своєю, незмірною з будь-чим на Землі, величчю, змінило хід думок і без будь-яких сторонніх спонукань я впевнено повірив: Бог є! Бог, Творець, ота Сила, котра породила все навколо, на Кому все тримається і за Чиїми законами живе.

В нашій сім’ї ніколи не було атеїстів і хоча ніхто не був і сильно віруючим, проте Богові завжди віддавалась належна шана, правда, чого гріха таїти, скорше в межах простонародної традиції, аніж свідомого вибору. Окрім сім’ї, я зазнав у цьому питанні стороннього впливу одразу з двох сторін: звісно від баби Явдохи, швидше емоційного, аніж пізнавального, і з протилежного боку – від викладачів технікуму, перш за все пропагандистського, аніж дискусійного, в пошуку істини. Свідомо чи несвідомо, але я уникав жодних суперечностей на цю тему навіть в роздумах наодинці із самим собою. Єдине, що в питанні визнання Бога викликало всередині мене певний внутрішній протест, було несприйняття виразу „раб Божий”. Раб – невільна людина, яка позбавлена жодного права на власну долю, раб – лише живе знаряддя праці, раб – чужа власність, раб – сама нікчемність. Таким було визначення цього слова і душа моя опиралась тому, аби безповоротно і нерозривно пов’язати його навіть із словом „Бог”, до того ж ще й добровільно погодитись на уособлення з цим виразом самого себе.

Я не міг уявити собі, що може спонукати людину добровільно стати рабом кого б то не було, плазувати перед ним, абсолютно підкорившись чужій волі. Але нині відчувши раптом, що є я перед лицем Всесвіту, уявивши всю велич Того, хто цей Всесвіт створив, я одразу ж визнав і повну Його зверхність над собою, і свою власну нікчемність перед Ним.

Дивно, але я не відчуваю від цього жодного приниження своєї гідності, адже, залишившись на своєму звичному місці у навколишньому світі, я просто почав усвідомлювати велич Того, хто цей світ створив, велич витрачених Ним зусиль...

Я гість у цьому світі лише на одну коротку мить і з’явившись тут, маю жити за встановленими Законами, а не поводитись, як мародер, тим більше, що мені дано Творцем ще й розум та серце, аби можна було розрізняти де добре, а де лихе.

Мені думалося спокійно, без жодного натяку на пафос і від цього на душі було легко і по-особливому світло. Я засинав і останньою моєю думкою було те, що кожній людині, аби зрозуміти деякі надзвичайно важливі життєві речі варто хоч раз у житті полежати отак погожої літньої ночі під сповненим величі зоряним небом.

...Ми проснулись, коли вже сіріло. Полежали трохи, стиха поговорили, потім підвівшись. висьорбали з казанка залишки холодної юшки, котра, настоявшись за ніч, видалась мені ще смачнішою, ніж увечері і розійшлись по своїх місцях.

Дивним, інколи незбагненним чином складаються людські долі і часом незрозуміло, чи то володарює в нашому житті випадок, а ми лише підкоряємось життєвій течії, чи ж все-таки ми торуємо свій шлях всупереч багатьом обставинам? Хтозна, як склалися б мої відносини з Десною, якби того дня мені не посміхнулось рибальське щастя. До армії не так вже й часто дарувала мені вона свої скарби – лящів та щук, а в’язя, такого, щоб потім про нього можна було з гордістю розповісти, – взагалі не доводилось ловити. Тому, швидше за все, з роками мій рибальський запал потроху згасав би, як у багатьох моїх ровесників, щоб зрештою перетворитись лише на окремі спогади про безтурботність дитячих та юнацьких років.

Але все вийшло не так. Важко сказати, що було тому причиною: новенькі, в добрий час куплені, бамбукові вудлища, котрі вже самі по собі надавали рибалці певного статусу, чи зорі так склались того ранку на червневому небосхилі, чи, можливо, я, сам того не усвідомлюючи, природньо перейшов якусь невидиму межу, що відділяє юнацьку сумбурну поверхневість від чоловічої грунтовної впевненості, тільки кльов був чудовий і понад два десятки пліток, густірок та в’язиків потягнули на добрих три кілограми. Хоча, на відміну від Івана Трифоновича, ляща того дня спіймати мені не вдалося, проте засмученим цією обставиною я не був.

Місце! Я взнав місце, до якого можна вільно дістатись велосипедом, де рибалок буває мало, а риба клює напрочуд добре.

Ще через день я знову був на цьому місці і знову був з рибою, але тепер, окрім красивого деснянського дріб’язку вагою по сто-двісті грамів у моїй торбині лежали два в’язі – один на півкілограма, інший – грамів на вісімсот.

І все! Я забув про озера, про красу зеленого латаття та білих лілей на блакитній від перевернутого синього неба воді, забув про гусячий поплавець, котрий повагом мандрує у „вікні”, занурюючись в глибину – віднині перед моїми очима стояли лише зеленава від верб та верболозів деснянська вода, а на її поверхні – жовта пінопластова кулька мого саморобного поплавця, що раптом стрімко зникає з очей, змушуючи серце спочатку завмерти, а потім шалено забитись у грудях, щоразу даруючи насолоду від нової порції адреналіну.

Часто один-єдиний, хай навіть маленький, успіх надихає людину рухатись далі; постійний – окриляє нас. Я зачастив на Десну. У мене немовби розпочалось друге життя. Ті загадки і таємниці, з котрими ніяк не вдавалось справитись кілька років назад, тепер розкривались із легкістю, неначе в моїх руках опинився чарівний ключик. Облюбоване мною місце щоразу давало щедрий улов і я вже час від часу починав вважати себе справжнім рибалкою.

Виявляється, добре ловити рибу можна і без гатки, хоча оце моє місце – чим не гатка? Спражнісінька гатка, тільки що нерукотворна, самою Десною, неначе спеціально для мене, приготована. Тепер я вже міркував по-іншому. Головне не те, хто облаштував місце – рибалка, чи природа; головне – вміти знайти серед багатьох інших, начебто, придатних для лову місць, одне найкраще. Головне, аби твій гачок з горошиною лежав якраз на тій підводній стежині, котрою мандрує в щоденних пошуках корму деснянська риба. Виявляється, досить покласти гачок на якихось двадцять сантиметрів вбік від цієї стежини і можна залишитись зовсім без здобичі. Маючи досвід, спостережливість та терпіння, завжди можна знайти на річковому дні таку місцину, котру риба відвідує найчастіше.

Вся штука в тім, що це потрібно відчувати, відчувати за безліччю явних та неявних прикмет: яке воно там, дно, з усіма його нерівностями, впадинами та іншими особливостями; розуміти деснянську течію – а як вона поводить себе на дні? Де проноситься прямим струменем, а де закручує вир, вимиваючи в глинистому, чи пісчаному дні заглибину, таку привабливу для риби, бо в ній скупчується пожива, котру переносить ріка.

Ще потрібно вміти обходитись з принадою. Накидаєш у воду щедрою рукою одразу надто багато гороху і його або швидко знесе течія, або перегодуєш ним рибу і та, втамувавши голод, не захоче підібрати оту підозрілу горошину, що знаходиться на твоєму гачку. Якщо ж будеш занадто скупим, пожалієш принади – крутнеться трохи на цьому місці та й подасться далі.

Приманити рибу та втримати її на потрібному місці, розпалити її апетит постійними, але маленькими порціями принади так, щоб вона, забувши про обережність, все ж таки взяла дивну горошину, від якої тягнеться кудись вгору (чи не на Той, бува, світ?) незрозуміла волосінь, – у цьому якраз і полягає майстерність рибалки, майже мистецтво.

Мені начебто і було все це відомо раніше, правда, якимись окремими, не зв’язаними між собою знаннями, але лише тепер раптом все це почало складатись, – де само собою, неначе інтуїтивно, а де зі швидким досвідом, – в чітке розуміння того, що, як і коли потрібно робити.

...Будильник, поставлений мною на стілець біля ліжка та прикритий одягом, щойно коротко тренькнув, спеціально заведений так, щоб не розбудити батьків і я враз відкриваю очі. Чи то втома накопичилась від постійних ранніх, ще поночі, підйомів, чи визріло нове відчуття спокійної впевненості, а, можливо, вже й звичка запанувала, але поплавці вже не клювали, як в дитинстві, всю ніч перед моїми очима і плани не роїлись звечора в голові – ніщо не заважало міцному сну. Навпомацки знайшовши одяг, тихо, навшпиньках виходжу на кухню і, причинивши двері, швиденько снідаю. Рибальські черевики, що дістались мені в спадок від батькової пожежної уніформи, гупають по підлозі, немов кінські копита, тому я ходою мисливця, загрібаючи ногами при самій підлозі, намагаюсь тишком вислизнути в коридор, та все ж чую навздогін мамине:

– Ти поснідав?

–Тш-ш-ш... – і, причиняючи вже двері, ствердно киваю головою.

Ми тепер живемо втрьох у недавно збудованому власному будинку, неподалік стадіону, майже по сусідству з батьковими друзями-пасічниками. Пів-на-третю, надворі ще ніч, тишу якої порушують лише цикади та поодинокий собачий гавкіт окремих найдобросовісніших „сторожів”. Аж раптом десь далеко глухо задеренчав мотоцикл, потім з протилежного краю Коропа ще один, за ним десь зліва, не дуже далеко (чи не Івана Трифоновича?) – третій. Пора! Рюкзак на плечі, велосипед, з прив’язаними до нього ще звечора вудками, виводжу за хвіртку, лише тепер розбудивши нашого Шарика, котрий, дзенькнувши ланцюгом, вилазить із своєї будки та, позіхнувши, здивовано глипає на мене: куди це ти, мовляв, так рано зачастив?

Ну, з Богом! Нехай пощастить мені і цього разу!

На чистому від хмар чорному нічному, всіяному яскравими зорями, небі зависнув трохи неповний ще місяць і добре підсвічує мені дорогу. Тінь від місячного сяйва непроглядно чорна, тому я намагаюсь об’їжджати всі чорні місцини, що з’являються раптом на дорозі, щоб, бува, не втрапити на ходу в підступну ямку. Нічна, навіть не прохолода, – свіжість, приємно бадьорить, запахи в цей час як ніколи яскраві та виразні: ось, поряд, за парканом, запахло стиглою полуницею, а тут розлився духм’яний аромат квітів...

За кількасот метрів почався асфальт, вуличні ліхтарі змагаються з місяцем, не стільки освітлюючи дорогу, скільки розмиваючи чарівну картину нічного неба – тут можна добре натиснути на педалі. Я мчу пустими заасфальтованими вулицями, закладаючи біля військкомату круті віражі – спочатку вліво, потім вправо, одним махом долаю на Михайлівці невеличкий підйом, потім знову вниз, ще раз нагору і тут, вже на рівному місці, чимдуж жму на педалі, бо скоро буде автопідприємство. Четверо не надто великих, але злючих псів чи то ревно оберігаючи свою територію, чи то заради розваги, вилітають раптом із його воріт та з гавкотом щосили мчать до мене, проте я, навчений вже досвідом своїх попередніх поїздок, набравши достатню швидкість, встигаю промчати раніше, ніж вони добігають до дороги. Незважаючи на це, погоня триває і четвірка, захлинувшись під час бігу своїм гавкотом, мчить, важко хекаючи, в кількох метрах позаду мене. Попереду буде шляхова розвилка і ці чортяки (це ж треба!) заздалегідь розділяються на дві пари: одна бере лівіше, інша – правіше, мабуть, в надії не дати мені зманеврувати. Якраз перед розвилкою на дорожньому стовпі висить табличка з перекресленим написом „Короп”. Собача погоня, немов по команді, біля таблички одразу збавляє швидкість, а потім і взагалі повертає назад: їхня територія скінчилась, обов’язок виконано, слід повертатись.

Ху-у-х! – можна і дух перевести, бо під рюкзаком від цих гонок і спина спітніла. Щоб перетнути з кінця в кінець Риботин, вистачає кількох хвилин і ось вже грунтова стежка обіч бруківки змінила асфальт. Темрява помалу відступає, але сутінки ще не настали, проте стежка вже добре вгадується, бо ж і очі за цей час звикли до слабкого місячного світла.

Засіріло вже в Сохачах. Покрутившись по вуличках, мимо кладовища, через лісок, по піщаній дорозі, що круто скочується на луг, вилітаю в зелене безмежжя, яке пахне такою знайомою, такою любою рибальському серцю луговою сирістю, великою водою, травами та вербами. Кожного разу ця зустріч із світом Десни – як перша: трохи бентежить, піднімає настрій та звеселяє душу.

На порослій споришем луговій стежці лежить ніким ще не збита роса. Це означає, що я сьогодні перший, або і взагалі знову буду одним-єдиним рибалкою на всю кручу. За ті десять чи дванадцять разів, що я вже тут побував, ще жодного разу не довелось зустріти когось із вудками.

Яка насолода – їхати, ще в сутінках, вранішнім лугом! Тут зовсім по-іншому дихається, тут ніщо не дратує твого ока. Луг, весь помережаний видолинками та рівчаками з високою травою, порослий дупластими вербами, котрі повсідалися то тут, то там, мов старезні дідугани, густими хащами верболозів, що вкрили собою деснянські береги, – весь він як останній прихисток заповітної Волі, що панувала колись на нашій землі. Це відчуття одразу ж бере тебе в обійми і тобі так хочеться розправити неіснуючі крила, аби, злетівши над Десною, охопити поглядом весь цей прекрасний світ, світ ріки, її луків та озер, отой темно-зелений сосновий ліс, що видніється попереду і все Задесення з його високими пагорбами, замилуватись неповторною красою та й залишитись тут назавжди.

Та разом з тим легкий жаль туманом вповзає в душу – не квітне луг так, як квітнув ще кілька років назад. Цьогоріч не буяють на луговому видноколі високі, вище пояса, трави, хіба що по видолинках, де збиралась навесні вода. Не квітне всіма кольорами веселки різнотрав’я і спекотного літнього дня не жене вітер біло-жовто-синьо-зелено-червоні хвилі і нема того їх жаркого аромату, котрий при зустрічному вітрі забиває тобі дух. Трави нині хіба що трохи вище коліна і квітнуть вони цього року зовсім не рясно. Вже кілька років поспіль не розливається в повну силу Десна, хіба що лише місцями виходить вода із її берегів, сором’язливо ховаючись по колишніх рівчаках та лугових западинах, не демонструючи своєї сили та завзяття. Вже кілька років не ширяє над неозорими луками життєдайний Дух Десни – животворна сила первісної Волі, не дарує деснянській заплаві невичерпної жаги життя у всіх його проявах. Ех, жаль!

Та що поробиш – дасть Бог, наступного року по-справжньому розіллється наша матінка, порадує навколишній світ, звеселить наші серця і тоді знову пожене червневий східний вітер високі різнобарвні хвилі, забиваючи їх ароматами подих котромусь рибалці на велосипеді...

Півтора чи два кілометри вниз по течії промайнули в цих роздумах непомітно і ось я вже біля свого місця. Вчасно приїхав: легесенькі залишки сутінок через десять-п’ятнадцять хвилин зміняться літнім червневим днем. Якраз вистачить часу, аби розкластись та без поспіху приготуватись.

За два попередніх дні, що мене тут не було, рівень води різко впав – сантиметрів на тридцять: не за горами межень. Доводиться пересуватись нижче по кручі, обладнуючи нове місце для сидіння та переставляючи у воді сошки. Розмоклий і незатужавілий ще берег біля самого урізу води провалюється під черевиками, добре, що вони зроблені на совість, бачили і не таке. Та сидіти, тримаючи ноги майже у воді все ж не хочеться, тож, не встаючи з місця, зрізаю ножем правіше від себе з десяток лозових гілочок і кладу під ноги – яка-не-яка, а все ж опора.

Сяк-так обладнавшись, перш за все дістаю торбинку з горохом і повну жменю одразу ж, – торох! – туди, де з-за куща вибивається вервечка маленьких войків. Тепер можна приготувати свою нову підсаку – гарна вийшла, не налюбуюсь, скільки разів на цьому місці була вона в роботі! І півжмені гороху ще от сюди – трохи ближче до берега, де і течії ніякої немає, – нехай затримається рибка, заглянувши в цей затишок. Лише тепер, коли вже принада у воді, а підсака лежить напоготові під лівою рукою, можна лаштувати вудки.

Останні сутінки розтанули, поступившись новонародженому дневі, і чіпляти горошину на гачок можна вже без проблем. Горох тепер я варю в скороварці, придбаній мамою в магазині після перших же моїх серйозних уловів, тож його нинішню якість не зрівняти з тою, що була, коли я варив на керогазі. У порівнянні з піччю, скороварка, берперечно, програє, та все ж тепер горох виходить по-своєму гарний – більшість горошин залишаються з цілими шкуринками і вміст їхній однорідний та пластичний.

Ось вже й вудки закинуті. Я тепер – сама увага. Терпіння, терпіння, і ще раз терпіння... Тепер, коли всі попередні рази прояви мого терпіння винагороджувались великою здобиччю, витримати це виявляється, не так вже й важко.

Минає кілька хвилин – поплавці мовчать. Два десятки горошин летять у воду, через пару хвилин – ще така ж порція. Нарешті поплавець на правій вудці ледь помітно щось притиснуло, так, що на поверхні залишився лише сам краєчок кульки, а потім, – рука моя вже над вудкою і серце завмерло в передчутті, ну..., давай..., – пі-і-шо-о-в поплавець вглиб, вибравши всю вільну волосінь аж до гінчика вудки.

Р-раз! Є почин! Жваві сильні поштовхи вниз по течії добре гнуть гінчик вудлища, але по досвіду я відчуваю, що здобич не така вже й велика. Головне зараз – не наплескати, не порушити тишу, не налякати серйозну рибу. Тож, не поспішаючи, піднімаючи вудку все вище лише тоді, коли опір слабшає, потроху підводжу здобич до поверхні і мені вже час від часу добре видно, що в’язик, десь на півкілограма, щосили прагне отримати свободу; шукаючи виходу з халепи, в котру так необачно потрапив, він рветься в різні боки, але натиснути в глибину йому вже бракує сил. Вловивши момент, коли рибина опиняється біля самої поверхні і, розвернувшись, йде від берега, а її спинний плавець ріже поверхню води, трохи піднімаю вудку. В’язик, хапонувши повітря, враз смирнішає та безвільно, з розкритим ротом піднятої над поверхнею голови, тягнеться за волосінню в приготовану для нього підсаку.

Багатообіцяючий початок! Тож, швиденько запроторивши здобич до полотняної торбини, чіпляю на гачок наступну, заздалегідь приготовану відбірну горошину, і знову закидаю вудку. Я навіть не встигаю як слід покласти її на сошки, як краєм ока бачу миттєве зникнення поплавця на лівій вудці. Майже кинувши одну вудку, хапаю іншу – пізно! Гачок пустий. Ого! Хвилюючись, чіпляю горошину на гачок і в той же час – зирк! – на праву вудку, а там поплавець без поспіху, солідно так, по-важ-но, зникає під водою. Миттєво зреагувавши, правою рукою – р-раз! Є! вудка одразу ж дугою – оце так! Та раптом – вжик!, – волосінь вилітає з води... Що це?! Зірвалась! Серце вже калатає немов дзвін, в горлі від надмірного хвилювання сухий клубок...

На вудці нема повідця – лише вузлик там, де він кріпився до основної волосіні. Швидше прив’язати новий! ні, спочатку півжмені гороху в воду – треба втримати рибу на цьому місці... Тепер дістанемо запасні снасті – волосінь, гачки... Швидше, швидше!...

Руки від хвилювання трохи тремтять, але я намагаюсь взяти себе в руки. Зв’язати повідець з основною волосінню, а потім ще й прив’язати до нього гачка через хвилювання виявляється не такою вже й простою справою. Та все ж через кілька хвилин (а мені видається, що минула майже година) я все-таки закидаю вудку. Проходить ще кілька хвилин і поплавець диб-диб!, – пускаючи крупні кола, знову зникає під водою.

Р-раз! Є! І одразу ж – пустота, жодного опору, вудка розпрямилась, волосінь вільно повисла. Розгубленість, відчай, мало не паніка – в чому справа?! На вільному, скрученому в якусь спіральку кінці повідця відсутній гачок і мені спочатку аж ніяк не зрозуміло: як це могло статись? Вже чого-чого, а гачків за своє життя я перев’язав вдосталь і ще ніколи не траплялась зі мною така прикра несподіванка. Виходить, в поспіху та ще й тремтячими руками, я якось незграбно прив’язав гачка, можливо, неправильно затягнув вузлика, що він одразу ж розпустився...

Дата добавления: 2015-07-11