Виконання українськими партіями своїх прямих політичних функцій

Майже всі нові політичні партії виступали під загальнодемократичними гаслами і разом з Рухом сприяли розповсюдженню демократичних ідей в українському суспільстві, проголошенню та юридичному затвердженню державного суверенітету і незалежності України. Але політичні партії України

ще не набули тієї ролі і ознак, які мають партії у країнах розвинутої і стабільної демократії. Тому слід розглянути, як політичні партії України здійснюють свої головні і латентні функції саме з точки зору їх впливу на розвиток підвалин демократії в політичній системі українського суспільства.

Боротьба за позиції у виборчих органах влади. Починаючи з президентських виборів 1991 р. нові політичні партії України брали участь у всіх наступних виборах Президента України, Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування.

На всіх трьох президентських виборах в новітній історії України перемагали позапартійні кандидати, які посідали вищі державні посади в країні або були тісно пов'язані з адміністративно-державними структурами, керівництвом великих державних підприємств. У 1991 р. «партійна опозиція» (5 кандидатів від нових політичних партій) отримала разом 34,24% голосів виборців, що взяли участь в голосуванні. У 1994 р. з 7 зареєстрованих кандидатів тільки один представляв політичну партію (О. Мороз, Соціалістична партія). Але й він спирався головним чином на організаційні ресурси Верховної Ради, яку тоді очолював. Різні стратегії розвитку України на президентських виборах 1994 р. були репрезентовані не партіями, а особистостями політичних лідерів. Головна боротьба точилась між позапартійними кандидатами від владних структур — Л. Кравчуком і Л. Кучмою.

Тільки на президентських виборах 1999 р. політичні партії склали гідну конкуренцію чинному Президенту України. З 15 кандидатів у Президенти України, зареєстрованих Центрвиборчкомом, 12 представляли політичні партії. З 13 кандидатів, які взяли участь в виборах (двоє зняли свої кандидатури), 11 були представниками політичних партій. Підтримкою широких коаліцій політичних партій користувались і позапартійні кандидати (Л. Кучма і Є. Марчук). Лідери політичних партій, які брали участь в президентських перегонах, отримали в першому турі виборів 49,63% голосів виборців. Важливим є і той факт, що виборча стратегія і політична платформа позапартійного переможця виборів — чинного Президента Л. Кучми — розроблялась з урахуванням партійного фактора та ідеологічних опозицій, властивих українському суспільству.

Партіям доводиться завойовувати авторитет у виборців, долаючи негативні стереотипи й недовіру до інституту політичної партії, які склалися ще в радянські часи як у пересічних громадян, так і у представників елітних верств населення. Багатьом політичним партіям України також заважає відсутність розвиненої організаційної інфраструктури, насамперед у регіонах. Але поступово роль політичних партій у виборчому й законодавчому процесі зростає, про що, зокрема, свідчить зростання частки депутатів від політичних партій у складі Верховної Ради України з кожними новими вибора ми (див. рис. 10.1).

Набагато складнішою є проблема нерівномірної участі політичних партій України у виборах на загальнонаціональному та місцевому рівні. Якщо в загальнонаціональних виборах (як парламентських, так і президентських) політичні партії України беруть активну участь і мають достатньо стабільні позиції, то на виборах до місцевих рад їхні успіхи є набагато меншими. У складі депутатського корпусу місцевих рад України, обраного в 1998 p., нараховувалось тільки 7,6% членів політичних партій (в 1994 р. — 5%). У подоланні цієї диспропорції є головний резерв підсилення реального впливу політичних партій в українському суспільстві.

Участь у політичному управлінні. Головною проблемою політичних партій України з точки зору їх участі в політичному управлінні є незначний вплив партій на формування керівництва виконавчої влади. Вплив політичних партій головним чином обмежується парламентом. У відповідності з Конституцією уряд (Кабінет Міністрів) і керівники місцевих державних адміністрацій призначаються Президентом України. Оскільки і Л. Кравчук, і Л. Кучма обирались на вищу державну посаду як позапартійні кандидати, політичні партії не мали суттєвого впливу на формування державної адміністрації.

Певні важелі впливу на формування Кабінету Міністрів має Верховна Рада України. Прем'єр-міністра України призначають за згодою більш ніж половини конституційного складу Верховної Ради. Але відсутність стабільної і ефективної парламентської більшості не дозволяла політичним партіям вирішальним чином впливати на формування уряду. Тому важко визначити певні політичні партії в Україні як правлячі. Точніше буде сказати, що таких партій в новітній історії України ще не було.

10. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ

Більш чітко можна ідентифікувати політичну опозицію, до складу якої відносять партії, що виступають проти політичного курсу Президента України і Кабінету Міністрів. Як правило, такі партії самі позиціонують себе як опозиційні політичні сили. Правовий статус політичної опозиції в Україні ще не визначено.

Ситуація, коли вибори до парламенту (Верховної Ради) не впливають на зміну уряду, певним чином деформує відносини політичної відповідальності уряду перед виборцями і роль політичних партій як механізму такої відповідальності. Шлях до виправлення такого становища може йти у двох напрямках: 1) поступове підвищення авторитету і впливу політичних партій і в суспільстві, і в Верховній Раді, так, щоб формування і призначення уряду не могло б відбуватись без участі коаліції партій, які мають більшість у парламенті; 2) створення законодавчих передумов для формування уряду коаліцією партій, які мають більшість у Верховній Раді (прийняття законів про парламентську більшість, про процедуру формування та призначення Кабінету Міністрів тощо).

Добір політичних лідерів і еліт. Процес формування політичної еліти, добір тих людей, які беруть безпосередню участь у затвердженні та здійсненні політичних рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї, головним чином здійснюється через вибори і починається з висування та призначення політичними партіями кандидатів для участі у виборах в органи державної влади та місцевого самоврядування.

Є дві основні вимоги до демократичності цієї процедури: кандидати повинні висуватись представницькими органами партії і шляхом таємного голосування. Висування кандидатів політичною партією належить до сфери внутрішньопартійних організаційних відносин і регулюється її статутом, регламентом та іншими партійними документами. В деяких країнах, наприклад у Німеччині, закон докладно описує, на яких партійних зборах можуть висуватися кандидати. Докладно регламентував процедуру висування кандидатів від партійних організацій закон України про вибори народних депутатів України 1993 р.

Специфічною є процедура висування і відбору кандидатів у США. її характерною ознакою є проведення праймеріз - первинних виборів, на яких виборці висловлюються стосовно кандидатів. Види первинних виборів, умови проведення, учасники, способи голосування визначаються як законодавчими органами штатів, так і партійними органами. Тому система праймеріз в різних штатах має великі відмінності.

На процедуру висування і методи добору кандидатів значною мірою впливає тип виборчої системи². Якщо в країні діє пропорційна або змішана ви-

² Докладну їх характеристику буде подано в наступному розділі.

Дата добавления: 2015-11-26