1. Масниця, або Масляна (за 7 тижнів до Великодня). Радість весняних потягів. Пекли млинці. Гульбища. Період – кінець лютого-початок березня. Дні масного тижня мали свої назви: понеділок – зустріч; вівторок – загравання; середа – злам, перелом (зять гостює у тещі); четвер – тещина вечірка; субота – «золовчині посиденьки». Неділя – «прощена». Проводи Масниці.
За щорічним рухом пасхалій на кінець лютого випадає останній тиждень м'ясниць і запусти на Великий Піст. Хто не одружився у м’ясниці, то мусить жалкувати, бо це був найкращий період для укладання шлюбу. Мудрий народ мав свої уявлення і на певні тижні м’ясниць. У передостанній тиждень м’ясниць уже намагалися не справляти весілля, бо він звався «блудним», і побутувало повір’я, що хто в цей час одружиться, то одне з подружжя буде «блудити», тобто не знайде щастя у своїй парі та шукатиме його все життя. Останній тиждень у м’ясницях перед Масницею звався «переступним», на нього вже старші люди починали постити в середу і п’ятницю.
Останній тиждень лютого – сирний. 28 лютого – Масниця. Свято це відоме майже усім слов'янським народам. Та на Україні воно зберегло свою давню національну специфіку. Про це свідчать і збережені до початку XX століття традиції відзначення Масниці, які мають чимало варіантів та локальних назв свята: Масниця, Масляна, Запусти, Пущення, Пироги, Колодка, Колодій, Заговини, Сирний тиждень тощо. Це був перехід протягом тижня від м'ясних страв до набілу (молочних). Цілий тиждень господині варили щодня вареники з сиром, пекли пиріжки, млинці, а в останній день перед Великим Постом у неділю збиралися на гуляння до сусідів, родичів, сватів, кумів. З горілкою. Молодь організовувала в складчину вечорниці.
Колодій – «жіноча кара». (дивись: Скуратівський, с. 84-90). Специфікою Масниці на Україні в минулому був цей дуже давній обряд імітації народження, хрещення і поховання. Багато обрядів з музикою, піснями. Цей обряд досить добре описаний в Шевченковім краю на Звенигородщині відомим ученим, академіком Агатангелом Кримським. Протягом тижня жінки збиралися в хаті котроїсь господині на кутку (вулиці) і в складчину влаштовували гуляння, на якому імітували першого дня народження (родини), другого – хрестини, третього – поховання, шостого – волочіння Колодія. Тягти колоду мали парубки та дівки, що вже в порі, але восени не побралися. Могли відкупитися магаричем.
Починається обряд із приходу сусідки, куми, яка вітаючись у хаті, каже: «Помагай-бі, кумо!». Господиня відповідає: «Дай, Боже, здоров’я та будьте здорові з Масницею». А друга й відповідає: «Дякую, та будьте і ви здорові». Тоді господиня починає імітувати болі породіллі, вилазить на піч і стогне. Жінка хутенько біжить за сусідкою, яка обирається за «бабу-повитуху». Та приходить й з усіма примовляннями імітує народження і приймання від породіллі хлопчика, якому дається ім’я «Колодій». Це за звичай буває дерев’яне колінце.
І тепер уже починають справляти родини. Господар клопочеться про горшки, жінки про страви. Далі знову гра-імітація. У «породіллі» несправне в середині, болить живіт. «Баба» починає її лагодити, тобто примовляти: «На великі гори, на великі скали! Тут тобі не бувати, червоної крівці не видати! Пху-пху-пху. Біг пес через попів овес, як біг, то оросився; вибіг на шлях – обтрусився; пху-пху-пху! Щезни, пропади, та до мене не ходи!». «Породілля» продовжує стогнати: тоді кличуть діда-знахаря. Приводять його, і він «лікує» за своїми рецептами. Ставить на поперек породіллі горщик, який розбиває макогоном. Жінка схоплюється, в хаті веселощі, і знову продовжують гуляння. Наявність таких давніх жанрів фольклору, як імітація «родин», використання примовлянь і замовлянь, свідчить про досить архаїчні елементи звичаю.
У окремих районах Східного Поділля «Колодія» прикрашали до символічних хрестин квітами, стрічками, а на обряді його поховання і спалювання імітували обрядовий плач над ним. Очевидно, ми маємо у цих звичаях давній відгомін обряду спалювання зображення Зими. Колодій виступав символом такого зображення.
Ще однією характерною особливістю саме української Масниці був звичай, досить поширений майже на всій території України, це «зчеплення» (прив’язування) колодки (поліна) до ноги парубка чи дівчини, як засіб покарання за те, що вони у м’ясниці не одружилися, не виконали своєї місії у продовженні людського роду. «Покарані» мали відкупитися горілкою і тоді в складчину робили великі веселі вечорниці.
Чіпляння колодки мало на Україні різноманітні варіанти. На території Східного Поділля хлопець на Масницю приносив до дівчини могорич і подарунок, вона частувала його вечерею і це також вважалося – «вчепив» колодку. Часто тут саме свято звали Колодка. Дівчина, котрій вчепив парубок колодку, мала за це вишити йому до Великодня хустинку і виписати три-сім писанок. Таке дарування мало назву «віддати колодку». Переважно тут заховані шлюбні мотиви, обіцянка на взаємне почуття і збереження вірності до наступної пори весіль. На Рівненщині хустину чіпляли навпаки дівчата парубкам, які виявляли до них симпатії, а ті, у свою чергу, пригощали дівчат, дарували подарунки. Дівчата знову ж таки за це «пригощання» або могорич відплачували на Великдень «волочильним» – парою писанок.
На Тернопільщині колодку віддавали також писанками на другий день Великодня, в «обливаний» понеділок.
На Полтавщині, Уманщині зберігалася тільки назва звичаю «вчепити колодку», а в реальності (з кінця XIX століття) неодруженим дівчатам або хлопцям чіпляли до руки стрічку або хустину. Подекуди стрічку, хустину чіпляли батькам, котрі мали дорослих дітей і не одружили їх у м’ясниці. Батьки відкуплялись могоричем і також влаштовували колодчані гуляння. Інколи збирався тільки жіночий гурт, що мало певне і символічне значення. Ознаки цих давніх уявлень збереглися і в «колодійних» піснях:
На колодку ходила.
Щоб капуста вродила,
З колодки йшла, піднялась,
Щоб капуста прийнялась.
Цей залишок звичаю стоїть в одному ряду з жіночими ритуальними танцями на колодку «з підскоком», щоб льон і коноплі родили, що був досить поширеним у минулому на Україні. Бувало й таке: приходили до господарки, навколо неї приспівували, а потім виганяли в сіни, а в хату впускали наряджену в «старенького дідуся» жінку. За поясненнями самих селян-оповідачів це ніби виганяли Масницю, а впускали Піст в образі старенького дідуся, щоб піст видавався коротким.
На Кіровоградщині ряджені імітували весільні обряди, співали сороміцьких пісень та грали на імпровізованих народних інструментах: рубелі, качалці, затулі від печі, покришках від горщика тощо.
Масниця символізує собою перехід від зими до весни і тому, за звичаєм, у цей день поминали у церкві померлих родичів, роздавали пиріжки прочанам, старцям, та подекуди залишали на ніч у хаті на покутті вареники із сиром, млинці, щоб їли «діди», цебто предки. Шанування померлих мало сприяти вчасному приходові весни.
Перший понеділок після Масниці зветься «полоскозуб». У цей день сплять довго, щоб швидше піст «старівся». Вставши, жінки мили окропом усе домашнє начиння від скоромного. Чоловіки йшли вітати сусідів із Постом і влаштовували гуляння, на якому пили по «добрій чарці» - «полоскали зуби» від сиру і масла. На закушування готували певні страви: хрін з буряковим квасом, картоплю в кожушках (у лушпинні) та обов'язково пекли прісні коржі на воді, які звуться «жиляниками», щоб закріпитися на піст. Подекуди їх пекли з кислою капустою, а частіше без начинки. Тому й весь тиждень зветься жилавим, а особливо так звуть перший день посту – «жилавий», «жиляний» понеділок. Жінки у жилавий понеділок не ходили в гості, бо це вважалося недоброю ознакою для господарів, до яких ввійде жінка. Тому вони, попоравши в господарстві, сходилися «полоскати» зуби і погомоніти до шинку.
Вербна неділя (за тиждень до Великодня). Весь шостий тиждень Посту – вербний. Освячення верби.
Сьомий тиждень Посту – «страсний». Четвер – «великий», «чистий». Гонили Смерть, очищались вогнем і водою, спалювали непотріб. Це символіка оновлення, воскресіння роду, природи, родини. «Страсна п’ятниця». У суботу фарбують яєчка. Випікають паски, начиняють ковбаси та готували багато страв для розговіння й вечері. Всю ніч перед неділею палили багаття (у християн – «всенощна»), щоб урожай був добрий. Вогонь добували тертям, щоб був «живим».
Великдень (Паска. Велике християнське свято). Місяцеве свято: у першу неділю квітня після повного місяця. Напередодні «Христосування» поцілунками та фарбованими яйцями. Битки – обряд взаємності людей, «хто кого». Христосування з покійниками (навідування). На могилі лишали крашанки, хліб, пиво. Триденні народні гуляння на майдані, біля церкви. Всі могли дзвонити у дзвони.
В українців і білорусів існує повір'я, що в пасхальний цикл здійснюється звільнення померлих від пекельних мук, відпущення і повернення їх на землю. Ряд інших міфологічних мотивів пасхального циклу свідчить, що на сам Великдень, а також в період від Пристрасного четверга до тижня Фоміного, тим, що Піднесли або Духова дня відкриті брами раю. Як підкреслює Т. Агапкіна, посилаючись на Е. Спространова, «в цей час від Великодня до Духова дня не існує ні раю, ні пекла, все єдино, а в Духів день рай знов закривається» [1. З. 290].
Твердження Е. Спространова, що містить усунення диференціації діаметрально протилежних сакральних сфер (раю і пекла), в рамках дисертаційного дослідження представляє безперечний інтерес. Тотожність раю і пекла можна пояснити тим, що констатація ідентичності сакральних сфер визначає саму канву обрядового свята. Більш того, в період свята ми маємо справу не тільки з гомогенністю сакрального, але і тимчасовим з'єднанням сакральної і повсякденної сфер буття. Підтвердженням цього є те, що Пасхальний (Світла) тиждень відведений предкам для ходіння по землі і для спілкування живих і померлих.
Радуниця або “Червона гірка” (останній день Паски, неділя через тиждень після Великодня). Вшанування померлих з обов’язковим відвіданням цвинтаря. Це головний «батьківській» день або «Червона гірка». Обід на цвинтарі. Годування небіжчиків, дарування «за упокій душі». Милостиня жебракам, старцям, сиротам. Щасливий день для шлюбу. Пісні й хороводи до пізньої години. «Вранці – пашуть, вдень – плачуть, увечері – скачуть» (переспів білоруської приказки).
Своєрідність календарно-обрядових свят визначається повною мірою річним циклом. Наприклад, ранньовесняний період у всіх східних слов'ян був насичений поминальною тематикою. І це невипадково, оскільки в язичницькій календарній традиції пробудження природи, відродження її творчих сил зв'язувалося з пробудженням до життя душ померлих. У зв'язку з цим в рамках свята настання весни особливу актуальність знаходить тема повернення предків, яка у свою чергу спричиняє за собою цілий комплекс ритуальних дій.
У цьому контексті було б доречним привести білоруське голосіння по батькові, яке містить наступні слова: Як прыйдзе вясенка. Ми пойдзем на тваю маплачку. Каб ти, наш татачка, устау. I нам парадачку дау [1. З. 265].
У західній частині східнослов'янського регіону (на Україні, в Беларусиі і деяких південноросійських областях) поминовение померлих здійснювалося в терміни, встановлені церквою. До мясопустной тижня — перша з трьох «батьківських» субот — були приурочені і білоруські «дзяды». Поминання влаштовувалися удома і супроводжувалися напруженим очікуванням предків, що відвідують в цей час свої будинки [3. З. 98-103].
Тема поминовения і повернення предків зберігає свою актуальність і в пізніший хронологічний період — переддень Великодня. У основі єдності пасхально-троицкого циклу лежать міфологічні уявлення, пов'язані з поверненням предків на землю, перебуванням на ній протягом встановленого часу, а також їх відходом на той світ». З цією темою пов'язані уявлення про «відкритий рай». Весь цей комплекс уявлень отримує вираз в святах другої половини весни і початку літа, тим самим розвиваючи ранньовесняні мотиви «відкриття землі» і пробудження природи. Він же, на наш погляд, формує думку про те, що ідея періодичного повернення предків, що грунтовно оформилася в народній традиції, знаменує собою перемогу життя над смертю і затверджує вічне життя. На нашу думку, важливою обставиною, що затверджує факт вічного життя в системі календарно-обрядових свят, виступають уявлення про здатність тимчасового возз'єднання надприродної і повсякденної сфер буття.
Тема перебування померлих предків в світі живих, характерна для східнослов'янської міфології, до певної міри виявляється і в православних святах. Померлі предки, присутні на святах, утілюють собою ідею повноти часу, що розкривається через наявність минулого в сьогоденні, що нескінченно повторюється. К. Хюбнер указує, що «вічно сьогодення минуле» освітлювало життя, забезпечувало людей прообразами і надихало їх стійкістю і мужністю» [12. З. 215].
Схожі мотиви знайшли своє віддзеркалення і в апокрифічній літературі Стародавньої Русі. Протягом тижня, як вважається, померлі знаходяться на землі, відвідують свої будинки і церкву. Т. Агапкина, посилаючись на П. Шейна, указує, що «на північному сході Росії, а також подекуди в Білорусії, на Проводи готували лазню для мертвих, залишаючи для них воду з віником, чиста білизна, а самі при цьому не милися і навіть не заходили в лазню; на ранок на золі, розсипаній на підлозі, шукали сліди померлих» [1. З. 286]. На Україні і в Білорусії також зберігся звичай після закінчення Проводів митися в лазні, що може тлумачити як очисний звичай.
До настання Проводів заборонялося працювати на землі. Як відзначає І. Крук: «Серед білорусів існує жорстка заборона чіпати землю до Радуніці або до Благовіщеня, це може обернутися тривалою літньою засухою і як наслідок — неврожаєм, а також може спричинити смерть кого-небудь з близьких родичів, тому слідувало спочатку навести порядок на могилах своїх предків, а потім починати цикл сільськогосподарських робіт» [5. З. 25].
Необхідно звернути увагу на те, що в стародавніх обрядах після поминовения і плачу починалася веселість — пісні і танці. Частково ці старі традиції збереглися в білоруських Проводах. Так, білоруське прислів'я говорить: «На радуницу на абедзе пашуць, па абедзе плачуць, а у вечары скачуць».
Тут необхідно відзначити, що поминальні трапези не відразу були прийняті християнською церквою, оскільки носили масовий характер, супроводжувалися веселістю і в якійсь мірі ублажали плоть. Проте церква не зуміла переламати народну традицію, і тому їй довелося ввести поминальну службу з дохристиянською назвою «радоница».
Померлі предки, що приходять до живих, несуть не тільки благо. Їх прихід містить і елементи небезпеки. Уявлення про небезпеку, витікаючу від предків, що повертаються на землю в пасхальний період, також оформлялося поряд відповідних заборон. У Білорусії від Великодня до Проводів не милися в лазні, щоб не зустрітися з померлими, для яких цю лазню топили, не працювали на землі, боячись, що інакше «Дзяди із зямли павылазяць», не сіяли льон і коноплі, інакше полотном накриють труну тому, що сіяв. Все це свідчить, що сакральне не тільки примножує благо що всьому існує в земному вимірюванні, але і чревато різного роду небезпеками. Таке поєднання легко пояснити тим, що все сакральне невимірний і таємничо, а тому не в змозі укладеться в буденне представлення людини, що живе мірками профанного буття.
«Переполовинення» (середина між Паскою та Трійцею – 25 діб з обох боків). Освячення води у всіх водозбірниках. Напування всіх бажаючих спасіння водами благочестя.
Вознесіння (40-й день опісля Паски, четвер – Христос у цей день на небо піднявся). Пекли «драбинки» з тіста, освячували й кидали з дзвіниць на землю: скільки щаблів не розбилось – на таке небо й піднімешся в тому світі.
«Трійця». «Зелені свята». 50-й день опісля Паски, на сьомому тижні – завжди у неділю (вихідний день). Прикрашання зеленню домівок всередині: віттям, гілками, травою, квітами. Стіни, ікони, вікна, долівку (підлогу). Гуляння навколо берізки. Початок літнього періоду, коли завершені посіви. Відвідання померлих родичів.
Уявлення про те, що в період Трійці зелень і квіти стають місцями проживання душ предків, що воскресають в рослинності, і наступна за ними заборона не косити траву в ці дні мають явно виражені міфологічні підстави. Згідно їм, людина не виділяється з навколишнього середовища і знаходиться у владі природних циклів.
Паралельно з цим елементи тієї традиційної народної культури, що християнізувалась, приводять, на наш погляд, до протистояння людини буйному росту рослинності. Не випадково вже стало традиційним періодично очищати могили померлих від зайвої зелені. З одного боку, це може бути сприйнято як неусвідомлене прагнення протистояти природному процесу, в даній ситуації вираженому в буйному рості рослинності. Таким чином, перешкоджаючи природному потоку, людина опосередкованим способом зупиняє неминучість смерті, що насувається, приводить до розчинення людської плоті в рослинній матерії. З іншого боку, на наш погляд, в цьому дійстві прихована неусвідомлена спроба звільнення людини від рослинних циклів і навіть, якоюсь мірою, прагнення підпорядкувати їх своїй волі.
На Трійцю, в язичницькій традиції Русалії, у східних слов'ян було популярним розгойдування на гойдалках. Посилаючись на А. ван Геннепа, Т. Агапкина указує: мета гойдання на гойдалках полягає в тому, щоб «показати, що у цей момент людина не належить ні до сакрального, ні до світського світу... Людину ізолюють, утримують в проміжному положенні, вважаючи йому знаходитися між небом і землею» [1. З. 508].
Певною мірою деякі інтерпретації гойдання на гойдалках, запропонованих А. ван Геннепом, Т. Агапкіною, Т. Кольовой,, А. Наговіциним і ін. можуть бути розглянуті в контексті теми життя — смерті. В рамках народного календаря це, в допустимій мірі, обрядова дія має місце при зближенні сакральної і повсякденної сфер буття. Саме у цей період тема життя і смерті більшою мірою актуалізується, а феномен безсмертя стає можливим. У контексті гойдання на гойдалках проблема безсмертя, на наш погляд, має під собою наступну підставу. Дівчина, що коливається на гойдалках, повною мірою сама не усвідомлюючи того, уподібнюється русалці, що коливається на гілках дерев, і тим самим, по аналогії з надприродною істотою, знаходить безсмертя. Безсмертя тут стає можливим завдяки тимчасовій трансформації людської природи, опосередкованій станом невизначеності. У даній ситуації таким є знаходження людини між небом і землею. Як свідчить міф, надприродна істота вже спочатку наділена безсмертям, властивим природі. Що стосується людини, то на певному життєвому етапі безсмертя дарується йому ззовні, стаючи можливим через його повернення до життя. У даній ситуації гойдалки можуть бути розглянуті як свого роду допомога ззовні, що приводить до тимчасового безсмертя.
Календарно-обрядові свята не збереглися в первозданному вигляді. В процесі еволюції вони зазнали ряд значних трансформацій. На думку фахівців, зі всіх східнослов'янських народів календарна обрядовість більшою мірою збереглася у білорусів. Ще П. Шейн в 1877 р. звертав увагу на те, «що хоча обряди до цих пір живуть в блідих копіях і виконуються хоча ще досить серйозно, але не так строго і повно, як років 20-30 тому» [13. З. 238].
Уявлення про вплив троїцького періоду на розробку теми життя і смерті набули широкого поширення. Наприклад, на Поліссі в четвер після Трійці літні люди просушували свій одяг, в якому збиралися відправитися в останню дорогу. Як і в інші поминальні періоди, присутність предків накладала значні обмеження на діяльність людини. На Брестчине не білили печей, у гуцулів не прявли, щоб не забризкати або запорошити очі померлим, а також не білили будинок, щоб не заляпати душі глиною [10. З. 287].
На відміну від пісних символів, масляні та троїцько-купальські символи володіють амбівалентною природою. У них присутній відбиток не тільки смерті, але і життя. У контексті цих свят все зле, старе, віджиле свій вік підлягає знищенню і подальшому відродженню в оновленій субстанції. Всякі ряджені, святкові чучела, вогнища — все це теми похоронів. Об'єднуючим моментом календарних символів, включаючи і пісні символи, виступає повний життєвий цикл (життя — смерть — життя).
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 69 | Нарушение авторских прав