П'ять головних обов'язків віруючого.

Перший обов'язок — вірити в те, що Аллах — єдиний Бог. Обов'язковим є трикратне виголошення тези: «Немає Бога окрім Аллаха, а Мухаммед його пророк.

Другий обов'язок — здійснювати щоденну п’ятиразову молитву (салять, намаз). Мусульмани зобов'язані здійснювати ритуал молитви п'ять разів на день: від світанку до пізнього вечора. Молитва складається з комплексу релігійних формул, молитовних поз і рухів тіла. Виконуючи їх, віруючий нахиляється, стає на коліна, падає долілиць (ниць), виголошує при цьому молитовні слова Аллахові, його ім’я, першу суру Корану. Творити молитви можна і вдома, і в мечеті, і в полі. Молитві передує ритуальне омивання. П'ятниця є день спільної молитви, коли всі мусульмани мають зібратися на колективну молитву до головної мечеті села, чи кварталу міста. Молитви в п'ятницю супроводжуються проповіддю.

Мечеть — це релігійна культова споруда, у якій здійснюють молитву мусульмани, читають уголос Коран, виголошують публічні проповіді й диспути, викладають релігійні догмати. Головне місце в мечеті - міхраб, ніша, яка вказує напрямок на мекканську Каабу. До неї повертаються обличчям віруючі, біля неї стоїть керівник молитви - імам. Поруч із міхрабом знаходиться мінбар (кафедра проповідника), з якого по п'ятницях читають проповідь. У мечеті є також книгосховище і приміщення для ритуальних омивань. Підлогу всередині мечеті покривають килимами, а перед входом до неї знімають взуття. Молитву на майдані біля мечеті здійснюють на молитовних килимках. Кожна мечеть має один або декілька мінаретів - круглих чи прямокутних, башт, з яких муедзин (служитель мечеті, який з мінарету призиває мусульман до молитви) проголошує свій заклик.

Третій обов'язок — дотримання посту(Ураза). Мусульманський піст здійснюється у місяць рамадан (рамазан) - дев'ятий місяць мусульманського календаря. Він вимагає утримуватись від пиття, їжі, задоволень і розваг тільки протягом світового дня, а в нічні години все це дозволяється. В години посту віруючий (правовірний мусульманин) повинний молитися та читати Коран. Головним та обов'язковим для всіх, окрім хворих, вагітних жінок, подорожніх, військових та поліції є піст. Недотримання посту з поважних причин піст надолужується в зручний час(після одужання, під час відпуски тощо). Згідно з Кораном, цього місяця Пророку було передане перше об'явлення. Кінець рамадану, а значить, і місячного посту, відзначається святому розговіння (Ід аль-фітр - Ураза-Байрам), що передбачає спеціальну спільну молитву та жертвоприношення, після яких влаштовуються святкова трапеза й роздавання милостині бідним та жебракам і відвідуються могили предків.

Четвертий обов'язок — здійснення хаджу — паломництва в Мекку до головної святині ісламу Кааби. Кааба (куб) — це будівля в центрі подвір'я, мекканська Священна мечеть аль-Масджид аль-Харам, у південно-західному кутку якої вмурований "чорний камінь". За легендою цей камінь був послань Аллахом із неба. Під час Хаджу, прочани, одягнувшись у білий одяг – ікрам (два куски білої полотняної тканини без шва, які зав’язуються на правому плечі і над правим стегном) сім разів обходять навколо Кааби й цілують "чорний камінь". Потім вони шукають священне джерело Зам-Зам і п’ють з нього воду. Чорний камінь в Каабі вкритий кісвою - чорним покривалом, на якому золотом вишиті аяти з Корану. Під час хаджу чорну кісву замінюють білою. Після церемоній, біля Кааби влаштовуються урочисті процесії та моління, які пов'язані з легендою про перебування в цих місцях праотця арабів Ібрагіма - першого проповідника ісламського єдинобожжя. Виконати завіт Пророка для правовірного мусульманина означає зайти до Кааби й торкнутися губами "чорного каменя".

Кааба - звичайна чотирикутна цегляна будівля заввишки до 10 м і завширшки майже 15 м, з пласким дахом без вікон. У середині споруди, куди можна ввійти крізь двері в західній стіні, також немає нічого особливого - там порожньо й темно. У східній частині в стіну вмурований обрамлений у срібло "чорний камінь" - головний об'єкт поклоніння. Згідно з переказом "чорний камінь" - білий яхонт, що почорнів через гріховність людей, - був посланий Аллахом Адамові. Останній збудував над ним споруду, яка після руйнації під час всесвітнього потопу знову була відбудована Ібрагімом та Ісмаїлом. Під час хаджу, частина мусульман відвідує також Медину, де знаходиться могила пророка. Взагалі молитву Аллах почує лише тоді, коли мусульманин повернеться обличчям до Кааби та Медини.

Хадж завершується святом Ід аль-адха (Курбан-Байрам), під час якого в пам'ять про жертву, принесену Ібрагімом Аллаху, ріжуть жертовних тварин. Закінчення хаджу є головним святому, що його відзначають молитвами й жертвоприношеннями у всіх мусульманських країнах. Люди, які здійснили хадж, отримують почесне ймення хаджі та користуються особливою шаною в рідних місцях.

П'ятий обов'язок мусульманина — закят (зекет), обов'язковий податок на майноі прибуток, який розподіляється серед бідних і знедолених. Окрім цього, кожний мусульманин виплачує ще й садаку - добровільні пожертвування й милостиню. Зак'ят виплачує глава сім'ї. Милостиня подається від кожного дорослого члена сім'ї в день закінчення посту в місяць рамадан. Обидва податки беруть лише з заможних мусульман. Деякі мусульманські ідеологи розглядають зак'ят як спосіб перерозподілу доходів у суспільстві, що ґрунтується на принципі ісламської соціальної справедливості.

Значну роль у культовій системі ісламу відіграють релігійні свята. Основні з їх пов'язані з догматами цієї релігії і є загальноприйнятими для всього ісламського світу. Окремі свята мають місцевий характер і пов'язані з вшануванням гробниць мусульманських святих. Є також свята, що відзначаються лише окремими течіями й сектами ісламу. Нарешті є свята, що їх урочисто відзначають народи тільки окремих країн - Іран, Таджикистан, Афганістан тощо. Ці свята не мають прямого відношення до ісламу (наприклад, свято Навруз - Новий рік за сонячним календарем). Слід також зауважити, що в ісламі значна кількість пам'ятних дат ісламської історії відзначається в нічний час: ніч народження пророка (Мавлід), ніч вознесіння пророка на небо (Мірадж), ніч приречення (Лейлят аль-кадр) тощо. Всі свята в ісламі відзначаються за мусульманським місячним календарем.

Свята в ісламі:

Курбан-Байрам; Ід аль-Кабір, Ід аль-Курбан — свято жертвоприношення. Починається в день закінчення паломництва до Мекки, тобто через 60 днів після закінчення 30-денного посту в місяці рамадані. Воно триває 3-4 дні. Цього дня віруючі мусульманського світу (прочани до Мекки в долині Міна) приносять у жертву тварин на згадку про ті, як Ібрагім ладний був принести в жертву Аллахові свого сина Ісмаїла. Згідно з середньовічною арабською генеалогією, від Ісмаїла беруть свій початок всі північноарабські племена. Від іншого нащадка Ібрагіма – Кахтана беруть початок араби, які проживають на півдні. Сам же Ібрагім (Оврам, Авраам), згідно Корану та ісламських переказів, вважається спільним предком арабів та євреїв. Для мусульман він ханіф - послідовни Аллаха, пророк, духовний предок Мухаммеда і його послідовників. До ритуалу свята входить і особлива молитва. Під час свята відвідуються могили померлих предків, друзів, підносять подарунки, організовуються святкові трапези, роздається милостиня.

Ураза-Байрам, Когут-Байрам, Шекер- Байрам — свято розговіння, що символізує закінчення ісламського посту в місяць рамадан. Відзначається 3-4 дні. Першого дня здійснюється спеціальна спільна молитва в мечеті, потім організується святкова трапеза, роздається милостиня бідним, а після їх закінчення - відвідують могили предків тощо.

В цей день приносять у жертву тварин і роблять подарунки дружинам і дітям. Напередодні свята обмінюються традиційними стравами з близькими сусідами. Сім'ї збираються разом на подвір'ї чи в оселі. У день свята мусульмани вітають один одного, відвідують рідних та близьких, несуть їм подарунки. Серед окремих національностей (таджики, азербайджанці, іранці тощо) зберігся звичай розводити багаття, водити хороводи та стрибати через вогонь, якому приписуються магічні властивості. Свято супроводжують гуляння, виступи музикантів тощо.

Мавлід — свято з приводу дня народження пророка Мухаммеда. Відзначається третього місяця місячного календаря. Оскільки точна дата народження пророка невідома, то Мавлід святкується в день смерті Мухаммеда.

У ніч народження Пророка здійснюються колективні молитви в мечеті. В окремих країнах (Єгипет, Сирія) проходять факельні процесії на вулицях. Обов'язковим атрибутом свята є читання вголос віршів, які прославляють Мухаммеда та роздавання милостині.

Мірадж — свято на честь чудодійної подорожі Мухаммеда до небесного престола Аллаха. У Корані (К., 17,1) згадується, до Мухаммеда однієї ночі до нього з'явився Джебраїл і вони вознеслися на небо. Там Мухаммед явився до Аллаха, бачив небесну Каабу, пекло й рай, а потім так швидко повернувся до Мекки, що навіть ложе його не встигло охолонути. Нічна подорож датується 27 раджабу 621 р. Свято на честь цієї події відзначають як релігійне й державне в більшості мусульманських країн. Ніч на 27 раджаба правовірні мусульмани проводять у молитвах, читають Коран, переказують легенди про чудесне вознесіння пророка. Існують в ісламі і інші свята.

Богослужіння в ісламі проводять у мечетях або на майдані біля культової споруди. Під час їх читають Коран арабською мовою й виголошують проповіді. Суттєвою особливістю мусульманського богослужіння є відсутність у ньому музичного супроводу й хорових співів.

Всі мусульманські свята супроводжуються урочистими богослужіннями, жертвоприношеннями тварин.

Поширені також поклоніння святимо місцям — могилам, мечетям, джерелам, горам і камінню. Найчастіше святі місця є реальними або ж уявними могилами святих. Інколи над могилами святих будуються мавзолеї, але найчастіше поховання святих виокремлено огорожею. Звичайною ознакою святого місця є вертикальний стовп, до якого прив'язані полотнища й клаптики тканини. Прочани обходять навкруги могили, торкаються неї руками й лобом, запалюють світильники.

Укладення шлюбу здійснюється в присутності духовних осіб, які фіксують його й закріплюють читанням святих текстів Корану. Похоронний обряд також передбачає читання відповідних сур Корану. Хоронять зазвичай у день смерті. Тіло померлого, замотане в саван, кладуть у могилу без труни, головою до Мекки. Важливим обрядом є обрізання в хлопчиків (рідко дівчаток), яке здійснюється у 7-14 років. Ця зовнішня ознака належності до ісламу виконує функцію відмежування мусульман від представників інших релігій.

В ісламі існує чимало різноманітних релігійно-обрядових наказів і приписів. Скажімо, чоловіки повинні ходити з покритою головою (шапочка-тюбетейка або чалма). Звичним атрибутом благочестивого мусульманина є чотки із 99 чи 33 намистин, пристосованих для підрахунку прочитаних молитов, здійснених поклонів тощо.

Служителем культу в ісламі може бути тільки чоловік. В організаційному плані мусульманські громади складені за національно-державною ознакою, тому вони не мають єдиного центру. Очолює національні мусульманські об'єднання муфтій, якого обирають на з'їзді мусульман. Керівником мусульманської громади є імам — найбільш освічена і шанована людина мусульманської громади, яка дає згоду зайняти цю посаду і поєднує духовну й світську владу.

Основні течії в ісламі

Гострі суперечки з питань верховної влади, сутності Бога, віри, природи Корану й т. ін. заклали підґрунтя для виникнення окремих течій в ісламі. Ідейною основою розколу мусульман якоюсь мірою стали висловлювання Мухаммеда про ті, що його громада розпадеться на 73 громади, з яких лише одна (та, яка наслідує його приклад) потрапить до раю. Вже в VIII ст. склалися п'ять основних релігійно-політичних напрямків: суніти, шиїти, хариджити, мутазиліти й суфізм. Своєю чергою, кожен із з цих напрямків розділився на групи, релігійно-правові школи та громади.

Сунізм — найпоширеніша течія в ісламі. Майже 80% мусульман на земній кулі належать до цього напрямку. Формально сунітом вважається той, хто визнає законними перших чотирьох халіфів і канонічних збірок хадисів (розповідей про діяння і висловлювання пророка Мухаммеда), дотримується ритуальних, побутових і соціальних правил поведінки.

Суніти не визнають посередників між Аллахом і людьми окрім Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу халіфа Алі та право його нащадків на імамат — верховну владу над мусульманськими громадами. Суніти вшановують Сунну — друге після Корану джерело відомостей про життя і діяльність Аллаха. Для сунітів хадиси є основою всього релігійного та громадського життя мусульманина.

Шиїзм — друга за кількістю послідовників, після сунітів, течія в ісламі. Послідовники шиїзму визнають Халіфа Алі, убитого 661 р. (він був двоюрідним брат і зятем пророка — чоловік його дочки Фатіми) та його нащадків єдиними законними спадкоємцями пророка Мухаммеда і їх виняткове право на верховну владу — імамат. Основна відмінність між шиїтами та сунітами полягає в різному тлумаченні імамату. Якщо для сунітів імам — духовний і світський керівник релігійних громад, обирається людьми, то шиїтський імам є таким, що осяюється благодаттю Аллаха, яка переходить від одного імама до іншого у спадок.

Шиїти дотримуються загальних догм ісламу, але вчення про пророцтво доповню ють ідеєю передачі благодаті Аллаха імамам із роду Алі. Вони вірять в непогрішимість цих імамів і стверджують про повернення останнього з них перед днем Страшного суду. Шиїти, поряд із пророком, вшановують 12 імамів, перший з яких Алі, а решта одинадцять — його нащадки по чоловічій лінії. Важливим елементом догматики шиїтів є віра в прихід прихованого імама, який поверне права роду Алі та відновить на землі справедливість. Шиїти визнають Сунну, хадиси якої, крім Мухаммеда, вихваляють також і халіфа Алі. Шиїзмові властивий культ мучеників і пов'язаний з ним звичай самокатування на честь імама Хусейна, сина халіфа Алі. Деякі учасники процесії завдають собі кровоточивих ран, підкреслюючи свою скорботу.

Починаючи з VIII ст. шиїти боролися за своє право на духовну і світську владу в халіфаті. Серед їх виникло чимало течій і сект, які різнилися лише тим, кого саме з нащадків Алі вони визнавали законними імамами. Особливу популярність в X— XI ст. набули ісмаїліти, відомі своєю таємничістю, яка полягала в їхньому вченні про зв'язок імамів з Аллахом, секретними методами та активністю їхньої пропаганди, схильністю до змов і терору.

Найчисельнішою конфесією шиїтського ісламу є імаміти, які визнають 12 імамів, останній із яких — зниклий малолітній син Мухаммеда. Його імаміти визнають прихованим імамом і месією, а імамат уважають божою настановою, заперечуючи саму можливість вибору імама. Досить поширені серед шиїтів течії та секти джафаритів, нусайритів, рафітидів, зейдитів, карматів, друзів та ін.

Хариджизм — найдавніша в ісламі релігійно-політична течія, що виникла під година боротьби за владу в халіфаті між послідовниками Алі та Муаві. Зневірившись в Алі, група колишніх його послідовників почала боротьбу проти нього та Муаві, утворивши в такий спосіб хариджитський рух.

У питаннях про верховну владу, хариджити визнавали виборність керівника релігійної держави без урахування його походження. Головне — це слідування Корану й Сунні, справедливе відношення до людей та здатність зі зброєю в руках виступити проти недостойного правителя. Кожна громада, на їхню думку, може вибирати та усувати імама-халіфа. Влада, згідно з їхнім вченням, належить громаді правовірних, а імам-халіф — їх уповноважений виконавець.

У.питаннях релігії хариджити боролися за чистоту ісламу й вирізнялися суворим дотриманням релігійних приписів. Визнаючи, що правовірність відзначається активністю, боролися проти віровідступників. Убивство останніх (а водночас і незаконних халіфів) було їхнім релігійним принципом.

Суфізм — мусульманська містично-аскетична течія, започаткована аскетами й пустельниками, які закликали до утримання від усього земного (атрибутом суфізму є одяг із грубої вовняної тканини). Сенсом життя суфія було наближення до Аллаха, пізнання його, навіть містичне поєднання з їм. Вони виробили метод містичного пізнання через релігійно-моральне самовдосконалення.

Суфізм визнає право людини на судження лише після здійснення самовдосконалення. Це право мусить бути вистраждане, здобуте в муках, воно виражається в постійному прагненні пізнання істини. Ті, хто вдається до самовдосконалення, має пройти певні етапи, перш ніж він досягне мети, тобто отримає достовірну знання істину. Кожен віруючий знаходиться на певному ступені близькості до ідеалу досконалості. Взагалі шлях удосконалення безкінечний, але суфісти зазвичай виділяють сім головних ступенів очищення душі — покаяння, благочестя, аскетизм, бідність, терпіння, повна покірність Аллаху та задоволення. На найвищому з досягнутих ступенів — задоволенні, віруючий впадає в екстаз, під час якого людське "Я" повністю розчиняється в божественному і виникає відчуття містичної близькості до Аллаха.

Способи й засоби, що дозволяють наблизитися до Бога, різноманітні, але за суттю ідентичні - належна поведінка, відмова від земних пристрастей та егоїстичних бажань, спеціальні фізичні вправи. Заглиблений у собі, відсторонений від усього зовнішнього, суфій вчиться пізнавати свої фізичні та психічні здібності, вчиться керувати ними, досягаючи стану спокою.

З XI ст. суфізм набув значного поширення в усьому мусульманському світі. Виникло безліч су-фістських орденів, де наставники навчали релігійно-містичній практиці (молитвам і вправам, що могли привести людину в екстаз, містичне самозаглиблення тощо).

Сучасні соціально-політичні доктрини в ісламі

Ще в давнину в ісламі виникла концепція «усуль аль-фікх», згідно з якою всі обов'язки й норми, що регулюють людські стосунки, відносини держави з її підлеглими, а також з іншими державами, розвиток суспільства, державно-правові режими повинні здійснюватися на основі Корана і Сунни, а також на основі мусульманських традицій та загальних рішень, прийнятих мусульманською громадою. Суворе дотримання їх вимог означає шлях праведний, що відповідає вимогам Аллаха та веде мусульманина до ідеальної організації життя правовірних на землі.

В ісламі не існує відмінностей між політичними й релігійними сферами, між світським й духовним життям. Існує один світ, один громадський порядок, єдиний шлях розвитку ісламської спільноти, що має бути узгоджений зі священними законами. Цей закон визначено Аллахом у Корані, втілено в способі життя й діяннях пророка (Сунні) та витлумачено в шаріаті. Власне, така ідеологічна настанова визначила наперед зміст усіх соціально-політичних доктрин сучасного ісламу.

Найяскравіше це виявилось у соціально-політичному русі 1978-1979 рр. в Ірані, який проходив під гаслами ісламської революції та створення ісламської республіки, яка стала для мусульман цієї держави прийнятною і зрозумілою формою державної влади. Згідно з цією доктриною, найкращим зразком для побудови справедливого суспільно-політичного ладу є мусульманська громада часів пророка, де світська й духовна влада має належати халіфу (імаму). Державно-правові інститути слід формувати на засадах шаріату. Єдино можливий шлях до прогресивного суспільства лежить через впровадження в державі норм права й моралі, встановлених Кораном і Сунною. Серед сучасних політичних рухів, цієї доктрини відкрито дотримується ісламський фундаменталізм.

У другій половині ХХ ст. світ зштовхнувся з ново серйозною загрозою – войовничим ісламізмом, в розпорядженні якого знаходяться величезні і природні ресурси і який мріє про світове панування. Особливо це стало ясно після 11вересня 2001 року.

Ісламізм, або ісламський фундаменталізм - це радикальна і агресивна політична течія, яка відстоює необхідність світового панування очищення від модерністських елементів Ісламу. Часто й не зовсім справедливо всіх ісламських радикалів називають «ваххабітами».

Ваххабізм,як суфійське вчення, виник в Аравії у XVIII ст. Його засновником був Мухаммед Ібн Абд-аль-Ваххаб. Це вчення проповідує повернення віруючих до чистоти раннього ісламу часів пророка Мухаммеда, найсуворішого дотримання його релігійних принципів, створення всесвітнього «братст­ва мусульман». Поряд з цим, його послідовники проповідують відмову від поклоніння святим місцям, виступаюь проти розкоші, користолюбства, лихварства тощо.

Ваххабізм досить радикальний у питаннях віри. У бо­ротьбі з противниками релігійної віри, оголошуються «священні війни» проти невірних. Його покладено в осно­ву офіційної ідеології Саудівської Аравії. Послідовники ваххабізму мешкають в Арабських Еміратах, країнах Перської за­токи, у багатьох країнах Азії, Африки. Він набуває все більшого поширення серед кавказьких народів Росії.

Для ісламського фундаменталізмубільш підходить розповсюджене й коректне арабське слово для означення таких угруповань – «салафійя», яке фактично являється арабським синонімом фундаменталізму.

Мусульманський фундаменталізм виходить із концепції джихаду який зобов’язує всіх правовірних вести війну як з «кафірами» (не мусульманами), так і «муттафіками» - лицемірами тобто формальними мусульманами, які ухиляються від джихаду. Для ісламістів ворогомє не тільки 3ахід з його християнською цивілізацією, але й свої уряди, що йдуть на союз із 3аходом та співпрацюють зним.

Цивілізоване людство, у тому числі й більшість самих мусульман, далеких від екстремістської ідеології, вимушене захищатись. У нього немає альтернативи. Йому оголошена війна на знищення, в якій не діють загальноприйняті правила. Невірного необхідно знищити навіть ціною свого життя, бо смерть у джихаді, за переконаннями­ самих шахидів, забезпечує їм місце в раї. Ця самогубна логіка незвична для західного світу. Цивілізоване людство змушене щось робити перед цією глобальною загрозою.

Протистояння міжнародномутероризму вимушено носить глобальний, планетарний характер. Звичайно, третьої світової війни, в історичному розумінні цього терміну, не буде. Немає глобального протистояння великих держав. При наявності зброї масового знищення така війна не має сенсу, і це розуміють лідери більшості країн світу. Змінюється світова парадигма протистояння. Підкреслимо: немає планетарної війни між християнською і ісламською цивілізаціями, як це іноді стверджують ісламісти, щоб залучити на свою сторону всіх правовірних. Іде війна цивілізованого світу з тероризмом.

Ісламський фундаменталізм, діючи, де потрібно, терором і фінансовими вливаннями, а де є можливість - піаром чи навіть університетською мантією, стає усе більше помітним фактором світової політики. Уже теракти 11 березня 2004року в Іспанії, на мадридському вокзалі, й поразка після цього на виборах іспанської Народної партії показали, що купка ісламських терористів може поставити на коліна солідну європейську державу. Грандіозні за розмірами мусульманські діаспори (які часто являються каналами поширення на 3аході ідеології ісламського фундаменталізму) пронизують соціальну вертикаль християнського світу з верху до низу. Ми бачимо тут і нафтових мільярдерів, і університетських професорів - дійсних властителів дум(наприклад Едварда Сайда), і, звичайно, безліч ремісників, дрібних торговців, робітників, нелегальних емігрантів, контрабандистів та мафіозі.

Звісно, не можна у кожному мусульманині бачити «агентів впливу» або соратників Бен Ладена, однак релігійна солідарність властива ісламу в більшій мірі ніж іншим світовим релігіям. В ідеалі всі мусульмани відчувають себе членами єдиної умми (громади) без національного і мовного розмежування, громадянства чи країни проживання. Звичайно, на практиці так буває не завжди, але, з деякою мірою перебільшення, можна сказати, що іранський шиїт або французький виходець із Алжиру відчувають протистояння палестинців з ізраїльтянами як своє особисте. На різних рівнях і з різною мірою особистого ступеню послідовності і радикальності, ісламський світ солідарно виступає проти Ізраїлю. У самому радикальному прояві цей феномен виражається в існуванні так званого «Зеленого інтернаціоналу» - міжнародної мережі партій і rpуп (в томучислі і терористичних), видань, ідеологічних центрів і лобістських груп, які стоять на фундаменталістських позиціях.

Отже, по всьому світу радикаль­ний ісламізм наступає. Багаточисельні терористичні акти відбуваються в самих різних країнах - від Індонезії до США, відЙорданії до Росії. Іспанія поплатилась сотнями життів тільки за участь в антитерористичній коаліції. Україна - теж активний учасник протистояння тероризму на стороні цивілізованого світу. Світ став маленьким, ніхто не може почувати себе в безпеці. Все нові й нові його держави стають об'єктами терористичних нападів. Цивілізованому світу загрожує серйозна небезпека з боку радикальних ісламістів. Мова, на жаль, іде не тільки про маргінальні й опозиційні організації, а й про окремих відомих мусульманських політиків. Згадаємо нашумівший виступ Мухаммеда Махатхіра (Малайзія), який заявив: «Нас (тобто мусульман) мільярд, а євреїв 6 мільйонів. Невже ми їх не переможемо?»­ Україна повинна боротись проти проявів любого націоналізму і держава повинна сказати тут своє вагоме слово.

Ідеологи ліберального ісламізму пропонують третій шлях розвитку ісламських країн, висуваючи концепції ісламської економіки та ісламського соціалізму. Згідно з доктриною ісламської економіки, мусульмани можуть і повинні запозичити в Заходу досягнення в галузях виробництва, техніки, природознавства й медицини, але тільки не ідеології. Мусульманські теоретики вважають ісламськими економічними цінностями настанови шаріату щодо власності (приватної й колективної), заборони процентів на позики, сплати релігійного податку тощо. Дотримання цих норм повинно сприяти встановленню соціальної справедливості, забезпечити захист інтересів власників та держави, вирішення всіх соціально-економічних проблем, що стоять перед ісламськими країнами. Окремі ідеї такої доктрини ісламської економіки було втілено в законодавстві Лівії, Ірану та інших країн.

Досить популярною серед мусульман є доктрина ісламського соціалізму, яка передбачає синтез традиційних ісламських норм з демократичними і соціалістичними ідеями Заходу. Основними ідеями цієї концепції є твердження про те, що соціалістичні демократичні ідеали було закладено в аятах Корану й здійснено ще за часів пророка Мухаммеда та його послідовників. Це, наприклад, ідея спільної власності на землю й воду, справедливого розподілу багатства між бідними та багатими тощо.

У сучасному ісламі вирізняється також рух ісламської солідарності - форми реалізації міждержавної єдності на ісламській релігійній основі. Вона знаходить практичне втілення в діяльності мусульманських міжнародних організацій. Взагалі сучасний іслам відіграє прогресивну роль у залученні мусульманських мас до процесу соціально-економічних перетворень, встановлення нового міжнародного порядку. Помітною є соціальна діяльність ісламських громад в українському суспільстві, їхнє намагання служити національному відродженню України.

Іслам в Україні

Іслам в Україні існує з давніх часів. Перші згадки про мусульманську віру на теренах Ук­раїни належать до часів вибору релігії для слов'ян князем Володимиром у X ст. і приходу в Київську Русь "булгар магометанської віри". Згодом іслам проникав сюди з Поволжя, Північного Кавказу, Близького Сходу. З XIII ст. на південь України (переважно до Криму) переселялися представники різноманітних тюркомовних племен (хазарів, по­ловців, татаро-монголів), які були послідовниками мусульманської віри або стали ними під впливом турецької культури. З утворенням Кримського ханства (1443 р.), що перебувало у васальній за­лежності від Османської імперії, майже весь Південний берег і південно-західні гірські терени Криму заселили мусульмани. З часом в Україну (переважно в Донбас) переселялися поволзькі та­тари.

Крим, як і один із форпостів мусульманської цивіліза­ції відіграв помітну роль у поширенні ісламу на південно­українських землях. Однак знайомство українців з ос­новними ідеями ісламу, з ісламським способом життя, відбувалося в гострих збройних конфліктах. Коли вони стихали, налагоджувалися торгівля і спільне використання природних угідь, Татар навіть приймали до козацького війська Запорозької Січі.

Політичні діячі України, під час скрут­них ситуацій, звертали погляди на південь, до сусі­дів-мусульман. У лютому 1648 р. у Бахчисараї булоукла­дено союз між українським гетьманом Богданом Хмель­ницьким і кримським ханом Ісламом Гіреєм ІІІ. За деякими джерелами, Богдан Хмельницький розмірковував про встановлення державного протекторату Туреччини над Україною. При­хильником такої ідеї був і гетьман Петро Доро­шенко. Громади мусульман в різний час були засновані, а їх нащадки проживають там і в наш час, в Азові, Білгород­-Дністровську, Одесі, Очакові та інших місцях України. Взагалі присутність ісламу в Україні та його вплив на корінне населення протягом століть зале­жали від політичних відносин і наслідків воєнних дій між Україною та Кримським ханством, Росією й Туреччиною.

Ставлення корінного слов’янського населення до ісламу було у більшості випадків ворожим, про що свідчить національ­но-визвольна боротьба українського народу проти загарбників, яка велась і під релігійними гаслами за перемогу над бусурманською вірою. Цю перемо­гу православної віри над ісламом на багатьох хра­мах України символізує хрест над поваленим ісламським півмісяцем. Сліди ісламської експансії в минулому залишилися до наших часів у вигляді ко­лишніх мечетей, мінаретів та інших архітектурних споруд.

У XX ст. ставлення до ісламу на території Ук­раїни визначалося відповідними нормативними актами та політикою комуністичної держави і ко­ливалося від створення умов для нормального функціонування до практичного недопущення ор­ганізованої діяльності ісламських громад. У 20-30-ті роки ХХ ст. в Україні, під тиском радянсь­кої влади, було закрито мечеті, мусульманські релігійні школи, а найбільш активні організатори ісламського руху булирепресовані. У 1944 р. з Криму було виселено майже 190 тис. татар. Нормалізація життя мусульманських громад почала­ся в Україні з проголошенням незалежності.

У неза­лежній Україні ісламські громади діють вільно на всій її території. Об'єднані в релігійні громади му­сульмани проживають здебільшого в Криму, До­нецькій та Запорізькій областях. Національний склад громад — татари, кримські татари та пред­ставники інших національних меншин, вихідців із Середньої Азії та Кавказу.

Ісламські організації в Україні сьогодні представляють:

Духовне управління мусульман Криму (ДУМК). Воно було створене і офіційно зареєстроване у 1991 р. як самостій­на релігійна організація. Першим її керівником - муфтієм Криму бувобраний хаджі Сеїджаліль Ібрагімов. Це управління об'єд­нує віруючих кримських татар сунітського напрямку і має на меті створення Кримської ісламської республіки в складі України.

Духовне управління мусульман України (ДУМУ). Зареєстроване 9 вересня 1992 р. Його очолює громадянин Ліванушейх Ахмед Тамім. У 1994 р. цим управлінням в м. Києві засновано ісламський університет, який має п'ять факультетів, де навчаються віруючі-ісламісти різних національностей. Це управління видає газету «Мінарет», спеці­альну ісламську літературу та під­ручники. Метою управління є об'єднання всіх мусульман України та пропаганда ідей ісламу.

Духовний Центр незалежних мусульманських громад України (ДЦНМГУ). Він зареєстрований у 1992 р. і його штаб-квартира знаходиться у Донецьку. Очолює центр Рашид Брагін. Центр випускає газету «Аль-Баян».

Дата добавления: 2015-12-08