ПИТАННЯ 22. Великий церковний розкол у християнстві

Ще від самого зародження, християнство не було ідео­логічно та організаційно монолітним. Певні культові особ­ливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії. Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релі­гійному житті. Вони призвели до того, що у 1054р. хри­стиянська церква розкололася на дві частини – Східну, з центром у Візантії, яку в 330 році імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем, і Західну, з центром у Римі. В 476 році Західна частина Римської імперії припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь: повстань рабів і ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що і в лоні єдиної християнської церкви на Заході та Сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя, різко почав зростати його авторитет як політичного та релігій­ного центру. Константинопольський Патріарх був наділе­ний титулом Вселенський - як Патріарх усієї імперії. До нього значно частіше, ніж до Римського Папи почали звертатися духовенство і ми­ряни за заступництвом перед утисками імператорських чиновників. Усе це сприяло намаганням константинопольських патріархів добитися зверхності над Римським Папою, який вважався першим серед рівних.

Ясно, що з таким розвитком подій немали наміру миритися римські єпископи, вважаючи Рим колискою хрис­тиянства, найсвятішим місцем світу. Вони посилались на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а потім до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст, між Візантією та Римом почалися суперечки за першість у християнському світі.

Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який возвисив би їх над єпископами ін­ших єпископатів ще на межі III—IV століть. В цей час серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титу­лом стали наділяти винятково їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха над іншими єпископами, навіть його рівність з Римським Папою заперечувались і відстоювалась та позиція, що домінувати у християнстві по­винна Західна Церква.

Між церквами виникли й чисто канонічні богословські суперечки: схід­на дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога Отця. Західна ствер­джувала, що походить Він і від Бога Сина (принцип «філіокве» - і від Сина). Східна церква не визнавала і при­чащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала це­лібат (безшлюбність) священослужителів тощо.

У середині XI століття ця боротьба переросла в гострий кон­флікт. Патріарх Константинопольський Михаїл Керулларій (1043-1059) засудив Західну Церкву за те, що вона своїми нововведеннями перекрутила Символ Християнської віри. Для вирішення проблеми щодо правовірності цих дій, Папа Римский Лев IX (1002-1054) відправив своїх легатів (послів) -кардинала Гумберта, канцлера Римської церкви Фрідріха та архиєпископа Петра з Амальфії до Константинополя. 15 липня 1054 року, після довгих дискусій, не знайшовши порозуміння, вони поклали на алтар кафедрального собору Святої Софії у Константинополі буллу про відлучення від Церкви Константинопольського Патріарха. У відповідь Собор візантійських єпископів 20 липня наклав анафему на Папу Римського і його ієрархію (духовенство).

Так стався поділ християнства иа Західну (Римську) церкву, яка стала зватися католицькою (грецьк. kаtholіkos – загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися Православною, тобто правильно славить Бога (лат.- ортодоксальна).

Розкол (грецьк. – schіsmа) 1054 року лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між цими християнськими напрямками.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації відкатоли­цизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католи­цизм і протестантизм.

Дата добавления: 2015-12-08