Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Iсторiю про шля­хет­но­го спа­ме­ра Рей­нхальда, вi­кiн­га i людину зi слаб­кос­тя­ми, та Iгор­ка, хлопця, який нi­ко­ли нi­чо­го не робить, але завж­ди має ра­цiю

Читайте также:
  1. iсторiю про аст­ро­ло­гiв, Iгорка та по­шу­ки щас­тя
  2. Iсторiю про ве­ли­ко­го банкiра Геральда Стер­на, або що з людьми ро­бить ури­но­те­ра­пiя
  3. Iсторiю про Ген­на­дiя Євгеновича та На­тел­лу Ки­ри­лiв­ну, або про те, як важ­ко iн­ко­ли вiд­рiз­ни­ти гiвно вiд шо­ко­ла­док
  4. Iсторiю про двi мої спо­вi­дi в церк­вi мiс­теч­ка То­рон­то, штат Он­та­рiо, Ка­на­да
  5. Iсторiю про кра­су­ню Со­фiю Ро­та­ру, або про те, що тре­ба доб­ря­че по­ду­ма­ти, перш нiж пха­ти щось в ру­ки дiтлахам
  6. Iсторiю про пер­ший мiльйон Пав­ла Д., ко­лишнього дер­жав­но­го служ­бов­ця, а ни­нi - мо­но­по­лiс­та- на­пi­во­лi­гар­ха, тоб­то - iс­то­рiю ти­по­во­го об­лич­чя буржуазiї

Є та­кий со­бi Рей­нхальд. Ди­ва­ку­ва­тий у при­пус­ти­мих ме­жах чоловiк, який приїхав в Ук­раїну з Гол­лан­дiї. Спо­чат­ку подивитися, що тут i як. По­тiм як бiз­нес­мен, то­дi як дип­ло­мат. Йо­му тут по­до­бається.

"Тут гар­на при­ро­да, врод­ли­вi жiн­ки й чо­ло­вi­ки. Мож­на зби­ра­ти гриби майже в ме­жах мiс­та. А ще є сим­па­тич­нi бу­ди­ноч­ки, i нiх­то не змушує при­би­ра­ти гiв­но за Сот­бi" (Сот­бi - це собака Рейнхальда, зо­ло­та­вий рет­ри­вер).

Як ви мог­ли по­мi­ти­ти, в Рей­нхальда без­лiч при­чин, з яких вiн жив i жи­ве в Ук­раїнi й не зби­рається вши­ва­ти­ся геть. Меш­кає вiн у сим­па­тич­но­му бу­ди­ноч­ку ста­лiнських ча­сiв.

Життя Рей­нхальда бу­ло до­во­лi рiв­ним. Обов'язко­ве пи­во щоп'ятни­цi в давно об­ра­них па­бах, су­бот­нi ве­чiр­ки в бу­дин­ку ко­го-не­будь зi спiв­ро­бiт­ни­кiв дип­ло­ма­тич­но­го кор­пу­су чи предс­тав­ни­кiв мiж­на­род­них ор­га­нi­за­цiй. Прос­тi ра­до­щi прос­то­го iно­зем­ця. Усе змi­ни­ло­ся, ко­ли на ву­ли­цi, де вiн меш­кав, по­бу­ду­ва­ли бiз­нес-центр. Ви­со­кий, но­вий, су­час­ний. Рей­нхальду вiн од­ра­зу не спо­до­бав­ся, бо з усього ви­со­ко­го Рей­нхальд схва­лю­вав ли­ше чо­ло­вi­кiв (мо­же­те со­бi уяви­ти, що ска­зав Рей­нхальд, ко­ли по­чув но­ви­ну про те, що ве­ли­кi аме­ри­канськi Близ­ню­ки впа­ли - вiн крик­нув "йоу!"). Але не це йо­го розд­ра­ту­ва­ло. Розд­ра­ту­ва­ло йо­го те, що но­вий ви­со­кий центр увесь свi­тив­ся крiзь су­час­не фа­сад­не пок­рит­тя нiж­ним бла­кит­ним сяй­вом.

Воно би­ло пря­мо в йо­го вiк­на. Жа­лю­зi не до­по­мог­ли, бо Рей­нхальд знав, що свiт­ло нi­ку­ди не по­дi­ло­ся, що во­но iс­нує. Вiн тро­хи по­ду­мав i дiй­шов вис­нов­ку: йо­го прос­те, як по­ло­вин­ка житнього хлi­ба, жит­тя пе­рет­во­ри­ло­ся на жах. Бла­кит­не пек­ло. Крiм то­го, свiт­ло дра­ту­ва­ло й Сот­бi (со­ба­кам влас­ти­во ма­ти тi ж са­мi звич­ки та сма­ки, що й їхнiм гос­по­да­рям). На вiд­мi­ну вiд Рей­нхальда, кот­рий сприй­мав усе, на­че су­во­рий вi­кiнг, ну, мо­же, й не су­во­рий, але - мов­чав, Сот­бi вив на це свiт­ло. Че­рез вит­тя Сот­бi Рей­нхальду те­ле­фо­ну­ва­ли су­сi­ди, ко­рис­ту­ючись не­пар­ла­ментськи­ми ви­ра­за­ми, по­яс­ню­ва­ли, в якiй са­ме тру­нi во­ни ба­чи­ли Сот­бi та йо­го гос­по­да­ря. Мо­ва Рей­нхальда зба­га­ти­ла­ся лай­ли­ви­ми вис­ло­ва­ми рiз­них країн свi­ту, то­му що в йо­го бу­дин­ку меш­ка­ло чи­ма­ло пра­цiв­ни­кiв рiз­них ам­ба­сад. Як­що лай­ка ви­ко­ну­ва­ла­ся рiз­ни­ми мо­ва­ми, то мат пе­ре­важ­но був ро­сiй­ським. Тiльки ро­сiй­ський мат є справж­нiм ма­том. Усе iн­ше, хоч би що ка­за­ли, - де­ше­вi пiд­роб­ки.

Звиклий жи­ти в умо­вах роз­ви­ну­то­го гро­ма­дянсько­го сус­пiльства, Рей­нхальд пi­шов по iнс­тан­цi­ях. Го­во­рив ро­сiй­ською мо­вою вiн не­по­га­но, ак­цент був ледь по­мiт­ний, але пи­са­ти вiн ка­те­го­рич­но не вмiв. Вiд стан­дарт­ної про­по­зи­цiї: "За­ли­ши­те письмо­ву за­яву. З ва­ми роз­бе­руться", - Рей­нхальду кор­тi­ло за­ви­ти, як Сот­бi. Ду­же ля­ка­ло й те, що ро­зiб­ра­ти­ся обi­ця­ли не з бла­кит­ним сяй­вом, а з ним - Рей­нхальдом. У все­мо­гут­нiсть ук­раїнських iнс­тан­цiй та їхнi мож­ли­вос­тi псу­ва­ти жит­тя влас­ним гро­ма­дя­нам та iно­зем­цям по­вi­рив на­ба­га­то щи­рi­ше, нiж у Бо­га. Час iшов, але iнс­тан­цiї не ма­ли на­мi­рiв роз­би­ра­ти­ся з бла­кит­ним свiт­лом, во­ни пе­ре­да­ва­ли Рей­нхальда, як ес­та­фет­ну па­лич­ку, вiд од­но­го ка­бi­не­ту до iн­шо­го. Фi­нальної сму­ги при цьому вiн не ба­чив. Але ес­та­фет­ним па­лич­кам i не влас­ти­во ба­чи­ти нi­яких смуг.

Тодi Рей­нхальд обiй­шов су­сi­дiв i зiб­рав пiд­пи­си пiд пе­ти­цiєю, скла­де­ною анг­лiй­ською мо­вою, кот­ру мож­на бу­ло б наз­ва­ти: "Бла­кит­не свiт­ло, геть!" Рей­нхальд ро­зiс­лав її всю­ди, ку­ди тiльки мiг, у то­му чис­лi й в анг­ло­мов­ну га­зе­ту "КиївПост", утiм, тiльки там її й про­чи­та­ли. Але по­лег­шен­ня вiд то­го, що хтось на­реш­тi спро­мiг­ся про­чи­та­ти йо­го пе­ти­цiю, Рей­нхальд не вiд­чув.

Якщо ви ще не по­мi­ти­ли, то я ска­жу: Рей­нхальд вiд при­ро­ди був ду­же впер­тий i на­по­лег­ли­вий. Вiн зга­дав, що в на­шiй країнi дiє прин­цип: "Не шу­кай ви­рi­шен­ня проб­ле­ми, шу­кай пра­вильних лю­дей". I та­ку лю­ди­ну вiн знай­шов швид­ко. Ду­же доб­ре ос­вi­че­ний бiз­нес­мен i ви­со­кий чи­нов­ник мав офiс у "бла­кит­но­му бу­дин­ку". Вiн чу­до­во во­ло­дiв анг­лiй­ською, був еле­гант­ним, приємним зов­нi та ввiч­ли­вим, за iн­ших умов Рей­нхальд був би ра­дий та­ко­му приємно­му спiл­ку­ван­ню.

"Розумiєте, Ре­нi", - ска­зав вiн йо­му. "Цей бу­ди­нок є при­ват­ною влас­нiс­тю од­нiєї ду­же впли­во­вої лю­ди­ни, ро­сiй­сько­го спi­ва­ка. На зра­зок Па­ва­рот­тi. Але чо­ло­вiк вiн муд­рий, нас­кiльки я знаю, вiн зда­тен вис­лу­ха­ти скар­ги на­вiть прос­тої лю­дин­ки. Як то в нас в уря­дi ка­жуть? О! Ма­ленько­го ук­раїнця. А тим бiльше - не та­ко­го вже й ма­ленько­го гол­ланд­ця, - во­ни пос­мi­яли­ся. - Ти на­пи­ши йо­му лис­та. То­му що цi, на­шi, страй­куй - не страй­куй… ну, да­лi, я ду­маю, ти вже знаєш. Тро­хи ж тут по­жив, еге?" О, в по­дiб­них ри­мах Рей­нхальд був обiз­на­ний, на­вiть ду­же. Мож­на бу­ло смi­ли­во за­хи­ща­ти ди­сер­та­цiю з фi­ло­ло­гiї.

Рейнхальд хо­тiв по­дя­ку­ва­ти й пi­ти, але ж… "Проб­ле­ми?" - за­пи­тав ВIП. "Я не вмiю пи­са­ти ро­сiй­ською", - зiз­нав­ся Рей­нхальд. Йо­му зда­ло­ся, що як­що хтось i зда­тен тут за­ра­ди­ти, то са­ме цей упев­не­ний чо­ло­вiк. "А, це не пи­тан­ня. За­ра гук­ну Iгор­ка, вiн то­бi на­пи­ше".

Ну що, дру­зi мої? До­сi ви не мог­ли до­тум­ка­ти, до чо­го Вiк­то­рiя ве­де й де тут iс­то­рiя про Iгор­ка? Ха! Але як­що ви вже ви­яви­ли­ся та­ки­ми терп­ля­чи­ми, як я (а зваж­те, що у вас во­на пос­тiй­но не стрi­ля­ла ци­гар­ку за ци­гар­кою), то за­раз мо­ва пi­де й про нього.

Iсторична до­вiд­ка: Iгор­ко. 32 ро­ки. Роз­лу­че­ний. Лев. Про мiс­це на­род­жен­ня ге­роя - вi­до­мос­тi ду­же плу­та­нi, що дає пiдс­та­ву пi­доз­рю­ва­ти, що на­ро­див­ся Iгор­ко в ду­же гли­бо­кiй ду­пi. Очi - пе­ре­важ­но бла­кит­нi, джин­си - пе­ре­важ­но бла­кит­нi, сам - пе­ре­важ­но не бла­кит­ний. Сам пе­ре­ко­нує гро­мадськiсть, що не го­лу­бий. Гро­мадськiсть точ­но нi­чо­го не знає, че­рез те му­читься й праг­не дiз­на­ти­ся, що там насп­рав­дi. Пра­цю­вав на той час по­мiч­ни­ком ду­же впли­во­вої лю­ди­ни. Нi­чо­го не ро­бив, мi­нi­мальний рiч­ний до­хiд - 80 000 до­ла­рiв. Жи­ве вельми приємно. Не цу­рається трав­ки. Кiлька дi­вок ма­ють од­ну й ту са­му мрiю: на­тяг­ну­ти Iгор­ка на се­бе, а йо­му на пальця - об­руч­ку. Вiн про це нi­чо­гi­сiнько не знає. Хо­ча, як­би вiн про це знав, для дiв­чат це нi­чо­го б не змi­ни­ло. Улюб­ле­на iг­раш­ка - мо­то­цикл. Улюб­ле­ний одяг - джин­си. Улюб­ле­на спра­ва - ту­пi iдi­отськi жар­ти. Рей­нхальд про все це не знав.

"Ну, що там у те­бе?" - млос­но про­тяг­нув Iгор­ко, вив­ча­ючи тка­ни­ну Рей­нхальдо­вих джин­сiв. Рей­нхальд був у зах­ва­тi. "Нi­чо­го та­кi джин­си. Гар­ний ко­лiр", - про­дов­жив Iгор­ко. "В ме­не проб­ле­ми зi свiт­лом". "Та ну? Свi­тиш­ся? Мо­же, ти iноп­ла­не­тя­нин? Чи, мо­же, за­ба­га­то же­реш ри­би? Ме­нi ка­за­ли, що нор­ве­ги пос­тiй­но же­руть ри­бу. А там су­цiльний фос­фор". "Я - датч", - вип­ра­вив Iгор­ка Рей­нхальд. "Був у Ко­пен­га­ге­нi ва­шо­му. Се­ло". "Я - датч. Це - гол­лан­дець", - iще раз внiс яс­нiсть Рей­нхальд. "Нi­чо­го-нi­чо­го. Не тре­ба ме­не нi в чо­му пе­ре­ко­ну­ва­ти. Го­лов­не, щоб ти сам знав, хто ти, i то­бi це по­до­ба­ло­ся".

Рейнхальд мов­чав. Вiн нi­ко­ли не ба­чив та­ких ба­ла­ку­чих мо­ло­дих чо­ло­вi­кiв. "По­руч iз моїм бу­дин­ком стоїть цей центр. А вве­че­рi й усю нiч вiн сяє бла­кит­ним свi­том". Iгор­ко слу­хав йо­го з та­ким ви­ра­зом, на­че йо­му роз­по­вi­да­ють каз­ко­ву iс­то­рiю. Не мiг збаг­ну­ти, до чо­го тут вiн. "Гар­но, ма­буть, еге ж?" Iгор­ка нi­ко­ли б не мож­на бу­ло зви­ну­ва­ти­ти в де­лi­кат­нос­тi.

"Ет. Не мо­жу спа­ти. Ще й виє Сот­бi. Су­сi­ди злi, пог­ро­жу­ють". Рей­нхальд не знав, як iз ним се­бе по­во­ди­ти. Пiс­ля то­го, як Iгор­ко по­чув, що виє Сот­бi, вiн про всяк ви­па­док вiд­су­нув­ся вiд Рей­нхальда ра­зом зi стiльцем. По­дум­ки вiн уже пос­лав ду­же впли­во­ву лю­ди­ну на три лi­те­ри. "Аук­цi­он, що виє в нього вдо­ма. Що коїться в го­ло­вi цього хлоп­ця?" На вiд­мi­ну вiд Iгор­ка, Рей­нхальд був чут­ли­вим та де­лi­кат­ним, то­му, по­ба­чив­ши ви­раз об­лич­чя Iгор­ка й пов'язав­ши йо­го зi своїми ос­тан­нi­ми сло­ва­ми, по­яс­нив: "Сот­бi - це мiй со­ба­ка. Так йо­го звуть". Iгор­ка тро­хи по­пус­ти­ло.

"Ну, то й що з усього цього? По­да­ру­ва­ти то­бi оку­ля­ри з ган­чiр­ки? Я як­раз не­що­дав­но при­хо­пив їх iз лi­та­ка. Ме­нi во­ни нi до чо­го. То ти не со­ром­ся". Iгор­ко­вi ста­ло нуд­но. "Твiй бос ка­зав ме­нi, що ти мо­жеш до­по­мог­ти на­пи­са­ти лис­та влас­ни­ку бу­дин­ку, вi­до­мо­му ро­сiй­сько­му спi­ва­ко­вi, щоб вiн при­пи­нив це бла­кит­не сяй­во". "А. Не пи­тан­ня. Як йо­го зва­ти?" Рей­нхальду ста­ло со­ром­но, iм'я спi­ва­ка вiн не спи­тав. "Не рюм­сай. На­дiш­ле­мо всiм чо­ло­вi­кам, що в нас спi­ва­ють", - ска­зав Iгор­ко пi­доз­рi­ло-енер­гiй­ним го­ло­сом.

Ось що вий­шло з-пiд йо­го ру­чок:

"Шановнi Мус­лi­ме, Йо­си­фе, Фi­лi­пе, Сер­гiю, Ана­то­лю, Еду­ар­де, Юрiю, Iго­ре, Iго­ре, Дмит­ре, Ми­хай­ле, Олек­сiю, Олек­санд­ре, В'ячес­ла­ве, Во­ло­ди­ми­ре, Во­ло­ди­ми­ре, Ва­ле­рiю, Ва­ле­рiю, Ми­ко­ло, особ­ли­во ви - Ми­ко­ло, рад­ни­ку ВВП з пи­тань культу­ри, Анд­рiю та ви, Анд­рiю. Ме­не звуть Рей­нхальд. Я - прос­тий датч, що на­ро­див­ся в Ко­пен­га­ге­нi. Ви чу­до­во знаєте про на­ших лиж­ни­кiв-чем­пi­онiв. Але ви не ду­май­те, що я та­кий прос­тий. У ме­не є зв'язки з кри­мi­нальним свi­том, але я ша­ную ва­шу країну, то­му по­ки що ни­ми не ко­рис­ту­юся. По­ряд iз моїм бу­дин­ком хтось iз вас по­бу­ду­вав ви­сот­ку, яка но­ча­ми сяє бла­кит­ним свiт­лом. Я не мо­жу спа­ти. Свiт­ло б'є ме­нi в очi, до то­го ж виє Сот­бi (це мiй пес, ду­же до­ро­гий, пе­ре­мо­жець вис­та­вок; як­що вiн зах­рип­не, ви ма­ти­ме­те ве­ли­кi неп­риємнос­тi). Че­рез вит­тя Сот­бi в ме­не неп­риємнос­тi з су­сi­да­ми. А це ду­же впли­во­вi лю­ди, во­ни з кри­мi­нально­го свi­ту. В ме­не ду­же ма­ло ча­су, але я сiв i на­пи­сав цього лис­та, то­му що тiльки ви здат­нi ро­зiб­ра­ти­ся у цьому сва­вiл­лi. Тоб­то - хтось iз вас. Я меш­каю в Києвi за ад­ре­сою. А ваш бу­ди­нок зна­хо­диться за ад­ре­сою. Хо­ча ви кра­ще вiд ме­не знаєте, за якою ад­ре­сою зна­хо­диться ваш бу­ди­нок. Цим лис­том я про­шу вжи­ти всiх не­об­хiд­них та рi­шу­чих за­хо­дiв. А як­що нi, то я бу­ду зму­ше­ний звер­ну­ти­ся в мiж­на­род­нi пра­во­за­хис­нi ор­га­нi­за­цiї, а та­кож - до предс­тав­ни­кiв кри­мi­нально­го свi­ту. З по­ва­гою, ваш щи­рий при­хильник, ко­лек­цi­онер ва­ших дис­кiв - Рей­нхальд. Пiд­пис. Мiс­це. Да­та".

Рейнхальд ска­зав, що вва­жає лис­та де­що екст­ра­ва­гантським. Але Iгорко на­вiд­рiз вiд­мо­вив­ся вно­си­ти прав­ки. Вiн ска­зав, що чу­до­во обiз­на­ний iз жит­тям ест­рад­них спi­ва­кiв, iз тим, як во­ни жи­вуть, де й iз ким, а та­кож якою мо­вою з ни­ми слiд го­во­ри­ти, а чи знає про це Рей­нхальд? Знає? Рей­нхальду кри­ти бу­ло нi­чим. Вiн не знав, як жи­вуть нi­дер­ландськi спi­ва­ки, що там ка­за­ти про ро­сiй­ських. А да­лi Iгор­ко за­пус­тив "Go­og­le" i вiд­най­шов май­же всi елект­рон­нi ад­ре­си, як не са­мих спi­ва­кiв, то їхнiх ме­нед­же­рiв, ди­рек­то­рiв та (у бiльшос­тi ви­пад­кiв) пiдт­ри­му­ва­чiв веб-сай­тiв.

Це ду­же смiш­но, але на спам Рей­нхальда вiд­по­вi­ла од­на лю­ди­на. I са­ме влас­ник бу­дин­ку. Iс­то­рiя за­мов­чує, що бу­ло в лис­тi. Але вiд­то­дi бла­кит­ним свiт­лом ся­яв тiльки дах ви­сот­ки. Це як­що й за­ва­жа­ло ко­мусь спа­ти, то хi­ба тiльки су­пут­ни­кам-шпи­гу­нам. Рей­нхальд зро­зу­мiв, що за­ко­хав­ся. Вiн мо­лив­ся на Iгор­ка. Обi­цяв йо­му квар­ти­ру в Рот­тер­да­мi, вiд­по­чи­нок в Амс­тер­да­мi, на­реш­тi клю­чi вiд сво­го сер­ця. Як­би не ос­таннє, Iгор­ко чер­го­вий раз вип­рав­дав би своє прiз­висько "фар­то­вий хлоп­чик". Але не су­ди­ло­ся.

Проблема по­ля­га­ла в то­му, що Iгор­ко не був го­лу­бим, хоч би якi не­би­ли­цi про нього пле­ли. I Рей­нхальд був зму­ше­ний вiдс­ту­пи­ти­ся з роз­би­тим сер­цем i заб­ра­ти з со­бою обi­цян­ки що­до квар­тир. У Гол­лан­дiї не за­ве­де­но роз­ки­да­ти­ся ха­та­ми тiльки то­му, що хтось на­пи­сав за те­бе вда­ло­го лис­та. Впли­во­ва лю­ди­на теж бу­ла роз­ча­ро­ва­на, бо по­вi­ри­ла в те, що Iгор­ко - го­лу­бий. Ще тiльки цього бра­ку­ва­ло, щоб лю­ди па­тя­ка­ли каз­на-що про те, яке лай­но круж­ляє ко­ло нього й жи­рує со­бi, нi в чо­му со­бi не вiд­мов­ля­ючи, на йо­го ут­ри­ман­нi. То­му Iгор­ко вмить втра­тив усе. До­вi­ру, гро­шi, без­бiд­не жит­тя. Втiм, впли­во­ва лю­ди­на не бу­ла ос­танньою на­во­лоч­чю, то­му за­ан­га­жу­ва­ла Iгор­ка до зна­ме­ни­тої ус­та­но­ви, де те­пер пра­цюємо ми всi.

"Щось я з то­бою роз­ба­зi­ка­ла­ся", - ка­же Вiк­то­рiя. Во­на ску­ри­ла пiв­пач­ки при­ве­зе­но­го з-за кор­до­ну "Мальбо­ро". У наш час при­яз­не став­лен­ня, так са­мо, як i пот­ре­би в iн­фор­ма­цiї, ви­мi­рюється будь-чим, зок­ре­ма якiс­ни­ми ци­гар­ка­ми. "Ой, а вже й час iти. Слу­хай, усе це - су­во­ро мiж на­ми. Вза­га­лi-то я не ба­зi­каю, сло­во чес­тi. Я прос­то по­мi­ти­ла, що ти - лю­ди­на на­дiй­на, то­му я, та­ка са­мо на­дiй­на лю­ди­на, маю ввес­ти те­бе в курс справ. На­дiй­нi ж лю­ди ма­ють три­ма­ти­ся ра­зом? На­вiть як­що сплять вони ок­ре­мо, так?" Я ска­зав, що це, без­пе­реч­но, вiр­но. Про "ра­зом". "Мо­же, по­ду­маємо що­до "сплять"?" Во­на зробила вигляд, що не­до­чу­ває. Схо­пи­ла ще кiлька ци­га­рок. "Ну, до завтра. Па-па!" Мiй пог­ляд пi­шов про­вод­жа­ти її сiд­ни­цi. А я тим ча­сом по­ду­мав: "Ра­нi­ше бу­ли та­кi тру­си, що пiд ни­ми тре­ба бу­ло шу­ка­ти ду­пу, а за­раз та­кi тру­си, якi тре­ба шу­ка­ти в ду­пi. Як змi­нив­ся свiт, як же змi­нив­ся!"

У прий­мальнi за сто­лом сек­ре­тар­ки, кот­рої не­має (Сек­ре­тар­ки не­має - чо­ти­ри), я ба­чу Iгор­ка. "Агов, дру­же, де те­бе но­си­ло?" - пи­тає вiн. "Ме­не що, хтось шу­кав?" - вiд­по­вi­даю за­пи­тан­ням. Не те, щоб ме­не ду­же хви­лю­ва­ло, шу­кав ме­не хтось чи нi, ме­нi кон­че не­об­хiд­ний час, щоб по­ду­ма­ти, що б йо­му та­ке збре­ха­ти, яку на­пiвп­рав­ду? Не мож­на ж роз­по­вi­да­ти йо­му про те, що я за­раз по­чув од Вiк­то­рiї? В Iгор­ко­вих очах гра­ються бi­се­ня­та. "Вiд­да­вав пе­рек­лад", - ка­жу я. "Був у Ва­ле­рiя. До ре­чi, стрiв там Вi­ку. Тро­хи по­ку­ри­ли. Во­на на нього скар­жи­ла­ся.

Якi в неї но­ги…" "Май­же та­кi са­мi дов­гi, як її язик", - ка­же Iгор­ко. По­зi­хає. "Ти сам жи­веш?" - за­пи­тує, але я вiд­чу­ваю: вiн знає, що я жи­ву сам. "Так", - ка­жу я обе­реж­но. "Да­вай поїде­мо до те­бе. Де­що тре­ба об­го­во­ри­ти, ти так не вва­жаєш?"

Взагалi-то я так зов­сiм не вва­жаю, але ро­зу­мiю, що як­що це вiд­бу­деться не сьогод­нi, то не­од­мiн­но завт­ра, хоч так, хоч сяк Iгор­ко все од­но на­вi­дається до ме­не в гос­тi. Кра­ще вже розп­лю­ва­ти­ся з ним сьогод­нi. Спо­дi­ва­юся, що вно­чi ме­не не на­вi­дає зi спо­вiд­дю Сте­пан. Зрi­зи Стiн ма­ють про­во­ди­ти но­чi вдо­ма, iнак­ше бу­ди­нок бу­де зруй­но­ва­но. Ми їде­мо служ­бо­вим лiф­том. Iгор­ко має стом­ле­ний виг­ляд. Я ро­зу­мiю, що i йо­му не ду­же пос­мi­хається пер­ти­ся до ме­не в гос­тi, але служ­ба є служ­ба.

Вiн ог­ля­дає мою ма­ши­ну з усiх бо­кiв, на­че дiв­чи­ну, що­до котрої хоче ви­рi­ши­ти: знi­ма­ти її чи нi? "Так-так. Зас­та­рi­ла мо­дель", - ка­же Iгор. Пе­ред моїми очи­ма мит­тю з'являється тесть. Вiн тан­цює лез­гин­ку на моїх мо­щах. Че­рез це в ме­не псується наст­рiй. У ма­ши­нi ми мов­чи­мо. Ко­жен, ма­буть, по­ри­нув у свою не­на­висть.

У моєму пiд'їздi, щоб чи­мось за­пов­ни­ти нi­яко­ву па­узу, я лi­зу в свою пош­то­ву скри­ню (вос­таннє я її пе­ре­вi­ряв на день на­род­жен­ня). Не мо­жу зму­си­ти се­бе го­во­ри­ти, до скри­нi за­лiз­ти прос­тi­ше. Ад­же це - ек­шен. Ек­шен му­сить вми­ка­ти­ся в си­ту­ацi­ях, ко­ли сло­ва блу­ка­ють у по­шу­ках ро­та. У моїх ру­ках лис­тiв­ка. Бi­ла в зо­ло­тi кон­ва­лiї. Iгор­ко при­тис­кує пiд­бо­рiд­дям моє пле­че, вiд­во­дить йо­го вбiк i заг­ля­дає пря­мо в текст. Мо­же, при­тис­ну­ти йо­го нiс лис­тiв­кою? "Ша­нов­ний меш­кан­цю! Поз­до­ров­ляю вас з 8 бе­рез­ня, свя­том кра­си та натх­нен­ня! Ба­жаю, щоб нез­ва­жа­ючи на те, що на­ша країна пе­ре­бу­ває в кри­зi, вам бу­ло що пос­та­ви­ти на стiл, бу­ло для ко­го бу­ти най­врод­ли­вi­ши­ми на свi­тi! Тер­пiн­ня, муд­рос­тi, вiч­ної кра­си. Що завж­ди бу­ло при­та­ман­но на­шим жiн­кам. Цi­лую. Хай вам щас­тить! Олек­сандр Олек­санд­ро­вич". Iгор­ко во­ру­шить гу­ба­ми. Вiн шо­ко­ва­ний. Це ме­не вже та­ким не про­бе­реш. Знаємо. Чи­та­ли. "Це хто?" - пи­тає Iгор­ко. "Го­ло­ва рай­он­ної дер­жав­ної ад­мi­нiст­ра­цiї, - вiд­по­вi­даю я. - Олек­сандр Олек­санд­ро­вич". "А чого це вiн те­бе цi­лує?" "Це та­ка в нього ме­то­да взаємин iз ви­бор­ця­ми", - ка­жу я. "Ку­ди не по­вер­ни­ся - всюди во­ни". "Вiн кож­но­му та­ке пи­ше", - на­че вип­рав­до­вую я Олек­санд­ра Олек­санд­ро­ви­ча. "Та нев­же?" - пи­тає Iгор­ко. Ущип­ли­ва вiн лю­ди­на. Я тим ча­сом вiд­чи­няю вхiд­нi две­рi. Нас зуст­рi­чає кiт, кот­рий не ду­же ра­дiє: кiн­чик хвос­та трем­тить, очi жов­тi. Кiт на мiс­цi, а от во­но десь по­дi­ло­ся.

Iгор ози­рається. Зна­хо­дить стiл. Ви­тя­гає три пляш­ки ме­до­вої го­рiл­ки. "А що, хтось iще бу­де?" "Звiс­но. Вi­ка бу­де. Вiд­ра­зу пiс­ля пер­шої я то­бi, дру­же мiй, обi­цяю Вi­ку. А ко­ли вiзьме­мо­ся до третьої, то прий­де Сте­пан. На нього й пiвп­ляш­ки цiл­ком вис­та­чить". Я ро­зу­мiю, що ве­чiр сум­ним не бу­де. Кiт ка­же: "Мав". По­тiм до­дає: "Ма-а-а-ав. Мав!" Вiн хо­че жер­ти. Я ка­жу Iго­рю, щоб вiн не со­ро­мив­ся, хо­ча ба­чу, що я мар­но ста­ра­юся, Iгор­ко й без моїх по­рад со­ро­ми­ти­ся не зби­рається. Я йду го­ду­ва­ти ко­та. Чую, як Iгор­ко го­во­рить ко­мусь по те­ле­фо­ну: "Не знаю, не знаю. Те­ле­фо­нуй­те про­тя­гом дня. У нас завт­ра вран­цi на­ра­да. В Мi­нiс­терст­вi". Кiт так пра­цює ше­ле­па­ми, на­че не їв кiлька днiв пос­пiль.

"Яка на­ра­да? Де?" "Для на­шої ро­бо­ти не має нi­яко­го зна­чен­ня, де в нас на­ра­да. Про­бач, не знаю, як твiй ор­га­нiзм, але мiй, ко­ли я за­ли­ваю йо­го го­рiл­кою в та­ких об­ся­гах, вiд­мов­ляється вран­цi вста­ва­ти". "То ти но­чу­ва­ти­меш тут?" - ви­хоп­люється в ме­не. Цього ще бра­ку­ва­ло. "Ага. При­кинь, як кльово?" Iгор­ко ко­сить пiд не­до­ум­ка. В нього ви­хо­дить пас­куд­но. Я вiд­кор­ко­вую пляш­ку. Ро­зу­мiю, що кра­ще по­ча­ти пи­ти яко­мо­га ра­нi­ше.

Ми мовч­ки п'ємо, я не знаю, з чо­го по­ча­ти роз­мо­ву, про що пи­та­ти лю­ди­ну, кот­ра са­ма ви­рi­ши­ла де­що про де­ко­го то­бi роз­по­вiс­ти. А що я сам мо­жу йо­му по­вi­да­ти? Мо­же, про хор? Чи про по­го­ду? "Завт­ра, ма­буть, до­щи­ти­ме", - ка­жу я. Iгор на­ли­ває ще по од­нiй. Су­дя­чи з йо­го мов­чан­ня, про­ти до­щу вiн нi­чо­го не має. "А я ко­лись трах­нув од­ну вi­до­му ест­рад­ну зiр­ку", - про­дов­жую свiтську бе­сi­ду я. Iгор­ко вiд­кор­ко­вує дру­гу пляш­ку. Роз­ли­ває у склян­ки, пiд­мор­гує ме­нi й ка­же: "Нев­же? Сам трах­нув? Справж­ню зiр­ку? Як­що то­бi до впо­до­би та­кi роз­ва­ги, то­бi не­од­мiн­но спо­до­бається"…


Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 100 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)