Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Історію про шляхетного спамера Рейнхальда, вікінга і людину зі слабкостями, та Ігорка, хлопця, який ніколи нічого не робить, але завжди має рацію

Читайте также:
  1. IV. Видача документів про державну реєстрацію актів цивільного стану
  2. Iсторiю про шля­хет­но­го спа­ме­ра Рей­нхальда, вi­кiн­га i людину зi слаб­кос­тя­ми, та Iгор­ка, хлопця, який нi­ко­ли нi­чо­го не робить, але завж­ди має ра­цiю
  3. Дія кольору на людину.
  4. Діяльність дитини завжди опосередкована відносинами дитини і дорослого
  5. історію про астрологів, Ігорка та пошуки щастя
  6. Історію про великого банкіра Геральда Стерна, або що з людьми робить уринотерапія
  7. Історію про Геннадія Євгеновича та Нателлу Кирилівну, або про те, як важко інколи відрізнити гівно від шоколадок

 

Є такий собі Рейнхальд. Дивакуватий у припустимих межах чоловік, який приїхав в Україну з Голландії. Спочатку подивитися, що тут і як. Потім як бізнесмен, тоді як дипломат. Йому тут подобається.

«Тут гарна природа, вродливі жінки й чоловіки. Можна збирати гриби майже в межах міста. А ще є симпатичні будиночки, і ніхто не змушує прибирати гівно за Сотбі» (Сотбі – це собака Рейнхальда, золотавий ретривер).

Як ви могли помітити, в Рейнхальда безліч причин, з яких він жив і живе в Україні й не збирається вшиватися геть. Мешкає він у симпатичному будиночку сталінських часів.

Життя Рейнхальда було доволі рівним. Обов’язкове пиво щоп’ятниці в давно обраних пабах, суботні вечірки в будинку кого‑небудь зі співробітників дипломатичного корпусу чи представників міжнародних організацій. Прості радощі простого іноземця. Усе змінилося, коли на вулиці, де він мешкав, побудували бізнес‑центр. Високий, новий, сучасний. Рейнхальду він одразу не сподобався, бо з усього високого Рейнхальд схвалював лише чоловіків (можете собі уявити, що сказав Рейнхальд, коли почув новину про те, що великі американські Близнюки впали – він крикнув «йоу!»). Але не це його роздратувало. Роздратувало його те, що новий високий центр увесь світився крізь сучасне фасадне покриття ніжним блакитним сяйвом.

Воно било прямо в його вікна. Жалюзі не допомогли, бо Рейнхальд знав, що світло нікуди не поділося, що воно існує. Він трохи подумав і дійшов висновку: його просте, як половинка житнього хліба, життя перетворилося на жах. Блакитне пекло. Крім того, світло дратувало й Сотбі (собакам властиво мати ті ж самі звички та смаки, що й їхнім господарям). На відміну від Рейнхальда, котрий сприймав усе, наче суворий вікінг, ну, може, й не суворий, але – мовчав, Сотбі вив на це світло. Через виття Сотбі Рейнхальду телефонували сусіди, користуючись непарламентськими виразами, пояснювали, в якій саме труні вони бачили Сотбі та його господаря. Мова Рейнхальда збагатилася лайливими висловами різних країн світу, тому що в його будинку мешкало чимало працівників різних амбасад. Якщо лайка виконувалася різними мовами, то мат переважно був російським. Тільки російський мат є справжнім матом. Усе інше, хоч би що казали, – дешеві підробки.

Звиклий жити в умовах розвинутого громадянського суспільства, Рейнхальд пішов по інстанціях. Говорив російською мовою він непогано, акцент був ледь помітний, але писати він категорично не вмів. Від стандартної пропозиції: «Залишите письмову заяву. З вами розберуться», – Рейнхальду кортіло завити, як Сотбі. Дуже лякало й те, що розібратися обіцяли не з блакитним сяйвом, а з ним – Рейнхальдом. У всемогутність українських інстанцій та їхні можливості псувати життя власним громадянам та іноземцям повірив набагато щиріше, ніж у Бога. Час ішов, але інстанції не мали намірів розбиратися з блакитним світлом, вони передавали Рейнхальда, як естафетну паличку, від одного кабінету до іншого. Фінальної смуги при цьому він не бачив. Але естафетним паличкам і не властиво бачити ніяких смуг.

Тоді Рейнхальд обійшов сусідів і зібрав підписи під петицією, складеною англійською мовою, котру можна було б назвати: «Блакитне світло, геть!» Рейнхальд розіслав її всюди, куди тільки міг, у тому числі й в англомовну газету «КиївПост», утім, тільки там її й прочитали. Але полегшення від того, що хтось нарешті спромігся прочитати його петицію, Рейнхальд не відчув.

Якщо ви ще не помітили, то я скажу: Рейнхальд від природи був дуже впертий і наполегливий. Він згадав, що в нашій країні діє принцип: «Не шукай вирішення проблеми, шукай правильних людей». І таку людину він знайшов швидко. Дуже добре освічений бізнесмен і високий чиновник мав офіс у «блакитному будинку». Він чудово володів англійською, був елегантним, приємним зовні та ввічливим, за інших умов Рейнхальд був би радий такому приємному спілкуванню.

«Розумієте, Рені», – сказав він йому. «Цей будинок є приватною власністю однієї дуже впливової людини, російського співака. На зразок Паваротті. Але чоловік він мудрий, наскільки я знаю, він здатен вислухати скарги навіть простої людинки. Як то в нас в уряді кажуть? О! Маленького українця. А тим більше – не такого вже й маленького голландця, – вони посміялися. – Ти напиши йому листа. Тому що ці, наші, страйкуй – не страйкуй… ну, далі, я думаю, ти вже знаєш. Трохи ж тут пожив, еге?» О, в подібних римах Рейнхальд був обізнаний, навіть дуже. Можна було сміливо захищати дисертацію з філології.

Рейнхальд хотів подякувати й піти, але ж… «Проблеми?» – запитав ВІП. «Я не вмію писати російською», – зізнався Рейнхальд. Йому здалося, що якщо хтось і здатен тут зарадити, то саме цей упевнений чоловік. «А, це не питання. Зара гукну Ігорка, він тобі напише».

Ну що, друзі мої? Досі ви не могли дотумкати, до чого Вікторія веде й де тут історія про Ігорка? Ха! Але якщо ви вже виявилися такими терплячими, як я (а зважте, що у вас вона постійно не стріляла цигарку за цигаркою), то зараз мова піде й про нього.

Історична довідка: Ігорко. 32 роки. Розлучений. Лев. Про місце народження героя – відомості дуже плутані, що дає підставу підозрювати, що народився Ігорко в дуже глибокій дупі. Очі – переважно блакитні, джинси – переважно блакитні, сам – переважно не блакитний. Сам переконує громадськість, що не голубий. Громадськість точно нічого не знає, через те мучиться й прагне дізнатися, що там насправді. Працював на той час помічником дуже впливової людини. Нічого не робив, мінімальний річний дохід – 80 000 доларів. Живе вельми приємно. Не цурається травки. Кілька дівок мають одну й ту саму мрію: натягнути Ігорка на себе, а йому на пальця – обручку. Він про це нічогісінько не знає. Хоча, якби він про це знав, для дівчат це нічого б не змінило. Улюблена іграшка – мотоцикл. Улюблений одяг – джинси. Улюблена справа – тупі ідіотські жарти. Рейнхальд про все це не знав.

«Ну, що там у тебе?» – млосно протягнув Ігорко, вивчаючи тканину Рейнхальдових джинсів. Рейнхальд був у захваті. «Нічого такі джинси. Гарний колір», – продовжив Ігорко. «В мене проблеми зі світлом». «Та ну? Світишся? Може, ти інопланетянин? Чи, може, забагато жереш риби? Мені казали, що норвеги постійно жеруть рибу. А там суцільний фосфор». «Я – датч», – виправив Ігорка Рейнхальд. «Був у Копенгагені вашому. Село». «Я – датч. Це – голландець», – іще раз вніс ясність Рейнхальд. «Нічого‑нічого. Не треба мене ні в чому переконувати. Головне, щоб ти сам знав, хто ти, і тобі це подобалося».

Рейнхальд мовчав. Він ніколи не бачив таких балакучих молодих чоловіків. «Поруч із моїм будинком стоїть цей центр. А ввечері й усю ніч він сяє блакитним світом». Ігорко слухав його з таким виразом, наче йому розповідають казкову історію. Не міг збагнути, до чого тут він. «Гарно, мабуть, еге ж?» Ігорка ніколи б не можна було звинуватити в делікатності.

«Ет. Не можу спати. Ще й виє Сотбі. Сусіди злі, погрожують». Рейнхальд не знав, як із ним себе поводити. Після того, як Ігорко почув, що виє Сотбі, він про всяк випадок відсунувся від Рейнхальда разом зі стільцем. Подумки він уже послав дуже впливову людину на три літери. «Аукціон, що виє в нього вдома. Що коїться в голові цього хлопця?» На відміну від Ігорка, Рейнхальд був чутливим та делікатним, тому, побачивши вираз обличчя Ігорка й пов’язавши його зі своїми останніми словами, пояснив: «Сотбі – це мій собака. Так його звуть». Ігорка трохи попустило.

«Ну, то й що з усього цього? Подарувати тобі окуляри з ганчірки? Я якраз нещодавно прихопив їх із літака. Мені вони ні до чого. То ти не соромся». Ігоркові стало нудно. «Твій бос казав мені, що ти можеш допомогти написати листа власнику будинку, відомому російському співакові, щоб він припинив це блакитне сяйво». «А. Не питання. Як його звати?» Рейнхальду стало соромно, ім’я співака він не спитав. «Не рюмсай. Надішлемо всім чоловікам, що в нас співають», – сказав Ігорко підозріло‑енергійним голосом.

Ось що вийшло з‑під його ручок:

«Шановні Мусліме, Йосифе, Філіпе, Сергію, Анатолю, Едуарде, Юрію, Ігоре, Ігоре, Дмитре, Михайле, Олексію, Олександре, В’ячеславе, Володимире, Володимире, Валерію, Валерію, Миколо, особливо ви – Миколо, раднику ВВП з питань культури, Андрію та ви, Андрію. Мене звуть Рейнхальд. Я – простий датч, що народився в Копенгагені. Ви чудово знаєте про наших лижників‑чемпіонів. Але ви не думайте, що я такий простий. У мене є зв’язки з кримінальним світом, але я шаную вашу країну, тому поки що ними не користуюся. Поряд із моїм будинком хтось із вас побудував висотку, яка ночами сяє блакитним світлом. Я не можу спати. Світло б’є мені в очі, до того ж виє Сотбі (це мій пес, дуже дорогий, переможець виставок; якщо він захрипне, ви матимете великі неприємності). Через виття Сотбі в мене неприємності з сусідами. А це дуже впливові люди, вони з кримінального світу. В мене дуже мало часу, але я сів і написав цього листа, тому що тільки ви здатні розібратися у цьому свавіллі. Тобто – хтось із вас. Я мешкаю в Києві за адресою. А ваш будинок знаходиться за адресою. Хоча ви краще від мене знаєте, за якою адресою знаходиться ваш будинок. Цим листом я прошу вжити всіх необхідних та рішучих заходів. А якщо ні, то я буду змушений звернутися в міжнародні правозахисні організації, а також – до представників кримінального світу. З повагою, ваш щирий прихильник, колекціонер ваших дисків – Рейнхальд. Підпис. Місце. Дата».

Рейнхальд сказав, що вважає листа дещо екстравагантським. Але Ігорко навідріз відмовився вносити правки. Він сказав, що чудово обізнаний із життям естрадних співаків, із тим, як вони живуть, де й із ким, а також якою мовою з ними слід говорити, а чи знає про це Рейнхальд? Знає? Рейнхальду крити було нічим. Він не знав, як живуть нідерландські співаки, що там казати про російських. А далі Ігорко запустив «Google» і віднайшов майже всі електронні адреси, як не самих співаків, то їхніх менеджерів, директорів та (у більшості випадків) підтримувачів веб‑сайтів.

Це дуже смішно, але на спам Рейнхальда відповіла одна людина. І саме власник будинку. Історія замовчує, що було в листі. Але відтоді блакитним світлом сяяв тільки дах висотки. Це якщо й заважало комусь спати, то хіба тільки супутникам‑шпигунам. Рейнхальд зрозумів, що закохався. Він молився на Ігорка. Обіцяв йому квартиру в Роттердамі, відпочинок в Амстердамі, нарешті ключі від свого серця. Якби не останнє, Ігорко черговий раз виправдав би своє прізвисько «фартовий хлопчик». Але не судилося.

Проблема полягала в тому, що Ігорко не був голубим, хоч би які небилиці про нього плели. І Рейнхальд був змушений відступитися з розбитим серцем і забрати з собою обіцянки щодо квартир. У Голландії не заведено розкидатися хатами тільки тому, що хтось написав за тебе вдалого листа. Впливова людина теж була розчарована, бо повірила в те, що Ігорко – голубий. Ще тільки цього бракувало, щоб люди патякали казна‑що про те, яке лайно кружляє коло нього й жирує собі, ні в чому собі не відмовляючи, на його утриманні. Тому Ігорко вмить втратив усе. Довіру, гроші, безбідне життя. Втім, впливова людина не була останньою наволоччю, тому заангажувала Ігорка до знаменитої установи, де тепер працюємо ми всі.

 

 

«Щось я з тобою розбазікалася», – каже Вікторія. Вона скурила півпачки привезеного з‑за кордону «Мальборо». У наш час приязне ставлення, так само, як і потреби в інформації, вимірюється будь‑чим, зокрема якісними цигарками. «Ой, а вже й час іти. Слухай, усе це – суворо між нами. Взагалі‑то я не базікаю, слово честі. Я просто помітила, що ти – людина надійна, тому я, така само надійна людина, маю ввести тебе в курс справ. Надійні ж люди мають триматися разом? Навіть якщо сплять вони окремо, так?» Я сказав, що це, безперечно, вірно. Про «разом». «Може, подумаємо щодо „сплять“?» Вона зробила вигляд, що недочуває. Схопила ще кілька цигарок. «Ну, до завтра. Па‑па!» Мій погляд пішов проводжати її сідниці. А я тим часом подумав: «Раніше були такі труси, що під ними треба було шукати дупу, а зараз такі труси, які треба шукати в дупі. Як змінився світ, як же змінився!»

У приймальні за столом секретарки, котрої немає (Секретарки немає – чотири), я бачу Ігорка. «Агов, друже, де тебе носило?» – питає він. «Мене що, хтось шукав?» – відповідаю запитанням. Не те, щоб мене дуже хвилювало, шукав мене хтось чи ні, мені конче необхідний час, щоб подумати, що б йому таке збрехати, яку напівправду? Не можна ж розповідати йому про те, що я зараз почув од Вікторії? В Ігоркових очах граються бісенята. «Віддавав переклад», – кажу я. «Був у Валерія. До речі, стрів там Віку. Трохи покурили. Вона на нього скаржилася.

Які в неї ноги…» «Майже такі самі довгі, як її язик», – каже Ігорко. Позіхає. «Ти сам живеш?» – запитує, але я відчуваю: він знає, що я живу сам. «Так», – кажу я обережно. «Давай поїдемо до тебе. Дещо треба обговорити, ти так не вважаєш?»

Взагалі‑то я так зовсім не вважаю, але розумію, що якщо це відбудеться не сьогодні, то неодмінно завтра, хоч так, хоч сяк Ігорко все одно навідається до мене в гості. Краще вже розплюватися з ним сьогодні. Сподіваюся, що вночі мене не навідає зі сповіддю Степан. Зрізи Стін мають проводити ночі вдома, інакше будинок буде зруйновано. Ми їдемо службовим ліфтом. Ігорко має стомлений вигляд. Я розумію, що і йому не дуже посміхається пертися до мене в гості, але служба є служба.

Він оглядає мою машину з усіх боків, наче дівчину, щодо котрої хоче вирішити: знімати її чи ні? «Так‑так. Застаріла модель», – каже Ігор. Перед моїми очима миттю з’являється тесть. Він танцює лезгинку на моїх мощах. Через це в мене псується настрій. У машині ми мовчимо. Кожен, мабуть, поринув у свою ненависть.

У моєму під’їзді, щоб чимось заповнити ніякову паузу, я лізу в свою поштову скриню (востаннє я її перевіряв на день народження). Не можу змусити себе говорити, до скрині залізти простіше. Адже це – екшен. Екшен мусить вмикатися в ситуаціях, коли слова блукають у пошуках рота. У моїх руках листівка. Біла в золоті конвалії. Ігорко притискує підборіддям моє плече, відводить його вбік і заглядає прямо в текст. Може, притиснути його ніс листівкою? «Шановний мешканцю! Поздоровляю вас з 8 березня, святом краси та натхнення! Бажаю, щоб незважаючи на те, що наша країна перебуває в кризі, вам було що поставити на стіл, було для кого бути найвродливішими на світі! Терпіння, мудрості, вічної краси. Що завжди було притаманно нашим жінкам. Цілую. Хай вам щастить! Олександр Олександрович». Ігорко ворушить губами. Він шокований. Це мене вже таким не пробереш. Знаємо. Читали. «Це хто?» – питає Ігорко. «Голова районної державної адміністрації, ‑ відповідаю я. – Олександр Олександрович». «А чого це він тебе цілує?» «Це така в нього метода взаємин із виборцями», – кажу я. «Куди не повернися – всюди вони». «Він кожному таке пише», – наче виправдовую я Олександра Олександровича. «Та невже?» – питає Ігорко. Ущиплива він людина. Я тим часом відчиняю вхідні двері. Нас зустрічає кіт, котрий не дуже радіє: кінчик хвоста тремтить, очі жовті. Кіт на місці, а от воно десь поділося.

Ігор озирається. Знаходить стіл. Витягає три пляшки медової горілки. «А що, хтось іще буде?» «Звісно. Віка буде. Відразу після першої я тобі, друже мій, обіцяю Віку. А коли візьмемося до третьої, то прийде Степан. На нього й півпляшки цілком вистачить». Я розумію, що вечір сумним не буде. Кіт каже: «Мав». Потім додає: «Ма‑а‑а‑ав. Мав!» Він хоче жерти. Я кажу Ігорю, щоб він не соромився, хоча бачу, що я марно стараюся, Ігорко й без моїх порад соромитися не збирається. Я йду годувати кота. Чую, як Ігорко говорить комусь по телефону: «Не знаю, не знаю. Телефонуйте протягом дня. У нас завтра вранці нарада. В Міністерстві». Кіт так працює щелепами, наче не їв кілька днів поспіль.

«Яка нарада? Де?» «Для нашої роботи не має ніякого значення, де в нас нарада. Пробач, не знаю, як твій організм, але мій, коли я заливаю його горілкою в таких обсягах, відмовляється вранці вставати». «То ти ночуватимеш тут?» – вихоплюється в мене. Цього ще бракувало. «Ага. Прикинь, як кльово?» Ігорко косить під недоумка. В нього виходить паскудно. Я відкорковую пляшку. Розумію, що краще почати пити якомога раніше.

Ми мовчки п’ємо, я не знаю, з чого почати розмову, про що питати людину, котра сама вирішила дещо про декого тобі розповісти. А що я сам можу йому повідати? Може, про хор? Чи про погоду? «Завтра, мабуть, дощитиме», – кажу я. Ігор наливає ще по одній. Судячи з його мовчання, проти дощу він нічого не має. «А я колись трахнув одну відому естрадну зірку», – продовжую світську бесіду я. Ігорко відкорковує другу пляшку. Розливає у склянки, підморгує мені й каже: «Невже? Сам трахнув? Справжню зірку? Якщо тобі до вподоби такі розваги, тобі неодмінно сподобається»…

 


Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 106 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.01 сек.)