Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Цінності людського буття в поезії Максима Рильського.

Читайте также:
  1. Maxims Schule - Школа Максима
  2. O максимальний ризик, який не повинен перевищуватися
  3. АЗБУКА МАКСИМАЛЬНОГОУСПЕХА
  4. Алгоритм построения максимального потока
  5. Визначення оптимальної ціни, при якій фірма отримає максимальний прибуток
  6. Вихід продукту — це відношення фактично добутого продукту до максимально можливого, обчисле-ного за рівнянням реакції.
  7. Делайте то, что делают великие тренеры для получения максимального результата от своих игроков.

Любов — це корінь життя. Скільки ніжних слів придумано людьми, щоб висловити свою любов до матері, до нареченої. Вірне кохання допомагає перенести всі труднощі в житті. Багато своїх кращих творів присвятили темі кохання і вірності видатні українські поети Максим Рильський та Володимир Сосюра. Справжньою перлиною любовної лірики є поезія Максима Рильського „Яблука доспіли". Цей вірш про прекрасне пристрасне кохання. Не кожному щастить прожити своє життя з тією, яку покохало серце ще в юності. Адже буває кохання на все життя, але інколи трапляється так, що це почуття швидко минає. У вірші йдеться про красу, душевну повноту, гармонію людських почуттів, про мужність юних сердець. Ліричний герой прощається, і може назавжди, зі своєю коханою. Передчуття розлуки тривожить серця закоханих, проте жодного слова докору не вимовляють уста: Вміє розставатись той, хто вмів любить. Найголовніше — зберегти людську гідність, вдячність у серці за хвилини радості й щастя, які закохані дарували одне одному. А яким теплом любові віє від поетичного твору "Шо-пен"! Слухаю Шопена. Виникає манливе видіння, яке можна повністю зрозуміти, якщо знаєш історію нещасного кохання Фрідеріка Шопена до французької письменниці Жорж Санд. У нашій уяві виникає образ справжнього великого кохання, яке важко утримати в руках. Поезія передає багатство почуттів, що швидко змінюються, хвилювання, яке переживає ліричний герой, захоплений чарівними звуками. Але все ж таки переважає оптимістичний настрій, бо поет щиро захоплюється творчістю сина польської землі, чарівника музики Шопена. Одним із кращих віршів інтимної лірики Володимира Сосюри є вірш "Так ніхто не кохав". Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання. Почуття кохання пробуджує в людині все найкраще, приносить радість і щастя, надає сил і наснаги. Ліричний герой готовий здійснити нечуваний подвиг для коханої, він може навіть зірвати з неба "Оріон золотий". Своє перше кохання згадує поет у вірші "Коли потяг у даль загуркоче." У спогадах ліричного героя пропливають яскраві картини його тривожної юності. Доля розлучає закоханих. Юнак іде боротися з ворогами народу, залишаючи дівчину. їхнє подальше життя йде різними шляхами, і тільки іноді гуркіт далекого поїзда нагадує їм про дні далекої молодості. Згадуючи свою колишню кохану, поет пише: Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голуби Ніжний лірик опоетизовує справжнє почуття кохання, яке облагороджує людину, прикрашає її життя. Перечитуючи рядки Максима Рильського та Володимира Сосюри, розумієш, що щастя без кохання неможливе. Тож треба свято берегти найдорожчі людські почуття дружби і кохання. Рильський уславлював людину творчу, активну, людину найширших духовних запитів, яка прагне культури справжньої, не показної, і з цього погляду його поезія теж багато що може сказати сучасникам, зокрема нашій молоді. Адже дослідниками помічено, що в нашу технізовану епоху часом і в сферу мистецьку починає вдиратися споживацтво, примітив, тобто коли в книжках, у театрі чи на екрані декотрі шукають лише розваг і розваг, життя по-міщанськи спрощеного, яке не вимагало б зусиль думки й серйозного співпереживання, хоча ж для людини мислячої література й мистецтво завжди були й будуть джерелом духовності, світом значних ідей, сильних пристрастей, де відбувається активний пошук глибинних істин буття, шляхів формування майбутньої, більш досконалої, справді гармонійної особистості.

Варіант 21

Поетична драма "Зів'яле листя" Івана Франка: історія написання, спектр любовного почуття, образ ліричного героя, особливості поетичної форми. Прочитати напам'ять вірш “Чого являєшся мені.”.

«Зів'яле листя» — збірка творів Івана Франка. Вона є зразком інтимної лірики. Написана протягом 1886 - 1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма».В цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням.Поетична драма “Зів’яле листя” побачила світ 1896 року. До неї ввійшла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбивала віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами всесвітньої поезії - сонетами Данте й Петрарки, лірикою Гейне й Шевченка. Перевидаючи збірку в 1911 р., Франко зазначив, що “Зів’яле листя” - це книжка ліричних віршів, “найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття”.

Тематика збірки:

Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.

Поезія «Червона калина, чого в лузі гнешся?» написана у формі діалогу між червоною калиною і дубом. За народною символікою червона калина уособлює вродливу дівчину, а дуб — молодого парубка. У поезії поет майстерно відобразив у прагненні калини до сонця — любов до життя, важкі переживання людини за свою гірку долю. Поезія відзначається глибоким ліризмом і високою музичністю.

Автобіографічними моментами вирізняється в збірці поезія «Тричі мені являлася любов», у якій Франко повідав про щастя і горе, радості й муки кохання. У вірші згадує автор про перше своє кохання — Ольгу Рошкевич, про горду княгиню Юзефу Дзвонковську, яка, знаючи про свою смертельну хворобу, відмовила Франкові, про горду душу — Целіну Журовську, яка так і не стала його дружиною.

Зміст збірки:

Збірка складається з трьох частин - «три жмутки».

Пісні:

 

Поезії «Безмежнеє поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Твої очі, як те море» покладено на ноти. Особливо чарівним є романс К. Данькевича на слова поезії "Чого являєшся мені у сні?"

Характеристика збірки:

«Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв», — написав М. Коцюбинський у рефераті «Іван Франко».

У 1896 році вийшла збірка поезій І. Франка, яка ще до цих пір викликає дискусії серед франкознавців. Причиною цих суперечок був сам автор, який до першого видання, тобто 1896 року, надрукував у вигляді передмови щоденника пристрасного закоханого, що пішов з життя через нерозділене кохання. Іван ФРАНКО * * * Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені У сні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О ні! Являйся, зіронько, мені! Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити — Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха, — Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

***

Зображення в прозових творах Миколи Хвильового боротьби добра і зла в душі людини та житті суспільства.

Мико́ла Хвильови́й (*13 грудня 1893, Тростянець — †13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

ПЛАН до твору «Я (Романтика)» Новела «Я (Романтика)» – найсильніший твір у прозовому поросну письменнина.

І. Тематична сутність твору. У цій новелі автор розглядає колізію гуманізму і фанатизму, розкриває суперечності між ідеалом синівської любові і фанатичним служінням згубній доктрині, яка вимагає зречення від усього людяного.

 

II. Проблематика новели, М. Хвильовий розвінчує фальшиву романтику,-що заступає собою людські цінності, штовхає на злочин, веде до руйнації душ головного героя. Герой твору (єство – «Я») опиняється перед неминучим вибором, зазнає роздвоєння, яке розкривається у повсякчасних спробах самовиправдан-ня. Зіткнення почуттів синівської любові і революційного обов’язку, служіння найдорожчій ідеї обумовлюють трагічну розв’язку. В ім’я примарної «загірної комуни», абстрактного марева «Я» приносить найбільшу жертву – власну матір. Марія – Божа і вселюдська мати – виступає головним гуманістичним символом.

Ш. Своєрідність стилю М. Хвильового. Новелу «Я (Романтика)» вважають рубіжною між ранньою романтичною творчістю Хвильового та його пізнішими викривально-сатиричними творами. Розповідь у новелі ведеться від першої особи, повністю відсутнє пряме авторське втручання. Своєрідністю стилю є внутрішні монологи, акцентування на символічні деталі, які несуть величезні смислові навантаження, допомагають усвідомити життєві принципи письменника.

Психологізм новели. М. Хвильовий був переконаний, шо свята мета, заради якої проливалася кров, творилася насильно. Вона починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних жертв. Поступово відбувається зіткнення психології Добра і Зла в душі людини, боротьба між обов’язком і природним людським почуттям. Але головною залишається проблема людяності й сліпої відданості абстрактній ідеї. Син підносить руку-на Матір, котра породила його і прощає йому цей смертний гріх.Композиційно-жанрова специфіка твору. Автор використовує прийом контрасту як засіб передачі всієї повноти трагедії, змальованої у творі. Показана перехресна характеристика персонажів через власні сприйняття головного героя «Я». Використані різноманітні художні засоби, панорамність у зображенні інших героїв новели, щоб досягти найбільшого напруження, правдивості та вмотивованості

Варіант 22

1.Людина, сім*я та суспільство в психологічному й моральному аспектах за повістю Івана-Нечуя Левицького «Кайдашева сім*я»

Соціально-побутова проблематика повісті Івана Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я"

Повість "Кайдашева сім'я" вражає глибокою правдивістю, живими, виразними образами героїв, поєднаними з глибинним реалістичним відтворенням селянського життя в часи після скасування кріпацтва. Бажання мати землю якомога більше перетворює молоде покоління Кайдашів на сварливих, егоїстичних і обмежених людей, якими були і їхні батьки. Дійові особи повісті - це надзвичайно обмежені люди, які, крім своїх суперечок, не бачать нічого іншого в житті.

Обмеженість Кайдашів і всього їхнього оточення зображує Нечуй-Левицький у такий спосіб. Кайдашам, як і їх односельчанам, доводить ся возити снопи через круту гору, де осі ламаються. Якби трохи розкопати дорогу, проїзд був би не важким. Але ніхто не хоче братись за цю справу. Кум пропонує старому Кайдашеві, щоб дорогу полагодили його сини. "А хіба ж я один возитиму тудою снопи? Адже і ти возиш. Чом би пак і тобі не розкопати?" - відповідає Кайдаш. Кум відмовляється. Відмовляється й син Карпо: ".цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать? Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів". І все залишається, як було: вози ламаються, а хазяї або лаються, або волають до Бога. Були пани - шляху не розкопали, "настала волость", а шлях все так і не розкопаний. "Не буду ж і я його копати. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у цьому смак", - бубонить сам до себе Кайдаш.

Так у кожній описовій чи розповідній подробиці розкривається обмеженість, егоїзм дрібних власників, які живуть у колі своїх обмежених інтересів, не маючи змоги вирватися з нього.

Тяжко переймаючись родинним безладдям, Мелашка тікає до Києва, в якому бажає залишитися, незважаючи на палке кохання до свого чоловіка Лавріна. Але її розшукують, приводять додому, і в кожній наступній війні за "моє" і "твоє" вона також бере участь, але вже на боці свекрухи.

Немає "променя світла в темному царстві" - не в царстві, а в тому гнітючому середовищі, де старі Кайдаші є головами родини, а баба Палажка, так би мовити, - "ідеологом". Баба Палажка - це яскраве узагальнення глибокої темноти, що панує на селі. Вона дуже набожна людина. Палажка "з'їла двадцять пасок у Києві" - цьому центрі всілякої святості - і гадає, що цим звільнила себе від минулих гріхів і запобігла майбутнім. Баба Палажка - також знавець "замовлянь", важливого засобу народної медицини. Над ліжком хворого Кайдаша вона бурмоче заклинання - нісенітницю, де переплутано імена, назви церковних книжок, перекручено уривки з молитов. Оце така "релігія" баби Палажки та й усіх Кайдашів.

Ні характери персонажів твору, ні їхня поведінка ніколи не приведуть до мирного співіснування в одному селі. І. Нечуй-Левицький крізь усю повість проніс ідею про те, що доки існуватиме "своє" і "чуже", не буде краю суперечкам між людьми. Жадоба до власності вносить цілковитий розлад у сім'ю Кайдашів. Кумедні та безглузді їхні суперечки. Замість картин природи, письменник змальовує картини хатнього побуту, де неживі речі немов протестують проти безладдя людських стосунків.

Смішними здаються нам суперечки Кайдашів, так само як і ворожнеча баби Параски і баби Палажки, але сміх цей, зрештою, не безтурботний, не безхмарний: сміх Нечуя-Левицького у цій повісті - це "сміх крізь сльози", як у Гоголя.

Письменник любить свій народ, вбачає у ньому великі можливості для розвитку, але бачить і те, що в тогочасних соціальних умовах для цих можливостей ще немає реального грунту. Він має надію на те, що освіта народу рідною мовою, реформи, які б піднесли народний добробут і обмежили експлуататорів, змінять сучасне становище.

У своїх повістях та оповіданнях Іван Нечуй-Левицький створив цілу галерею глибоко правдивих образів, яскраво відобразив різні сторони й моменти життя народу, до того ж Івана зумів охопити це життя ширше й усебічніше, ніж його попередники.

2.Особливості зображення національного відродження українського народу в ранній творчості Павла Тичини. Прочитати вірш на пам*ять «Пам*яті тридцяти»

 

Проблема національного відродження українського народу у творчості Павла Тичини.

У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у пое­мі-ораторії “Золотий гомін”.

Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські символи (“Човни золотії із сивої-сивої Давнини” – “ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний” – “Предки встали з могил” – “небесними ланами Час проходить”) поєднані в ній з новітніми національними символами (“золотий гомін” – “Слава! – з тисячі гру­дей” – “ясні короговки”).

Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата].

В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбу­лась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у “золотий гомін”. Поема стала видатним явищем національної духовності.

У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Ти­чина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.

У “Сонячних кларнетах” народився перший трагічний символ – об­раз революції як давно очікуваної нареченої.

У поезії “Одчиняйте двері.” поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророц­тва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.

Так він сприйняв першу кров революції.

Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтво­рив у циклі “Скорбна мати” (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона бу­ла тоді, як розпинали її сина.

Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями револю­ційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її плач “сльозами” над даремною жер­твою Христа.

Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому.

 

Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голо­домором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильсь­кою аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина.

До циклу “Скорбна мати” дуже близький символами жертовності і провісництва вірш “Пам'яті тридцяти” (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. поляг­ли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві.

Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів “українсь­ких, славних, молодих”. Воно проклинає Каїна, чия “зрадницька рука” вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніально­го поета.

Василь Стус писав: “Доля Тичини воістину трагічна. В історії сві­тової літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням”.

Тичина Павло - Пам’яті тридцяти (1918)

Павло Тичина

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних молодих.

На Аскольдовій Могилі

Український цвіт —По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука?

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка.

На кого завзявся

Каїн Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

 

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. —

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх.

Варіант 23

Ідейно-художнє багатство філософської та громадянської лірики Івана Франка.

У багатогранній творчій спадщині Івана Франка визначне місце належить його ліриці, що стала найбільшим досягненням українського поетичного слова після Шевченкового «Кобзаря». Значна частина її належить до кращих надбань світової поезії. Лірика поета виросла на ґрунті тяжкого життя й боротьби українського народу за свої соціальні й національні права, її породило подвижницьке духовне життя великого художника слова. «В пісні лиш те живе, що життя дало», — проголосив письменник на початку своєї літературної діяльності, і його полум’яне поетичне слово стало виразником громадсько-політичних ідеалів суспільства. Героєм громадянської лірики Івана Франка стає людина-борець, що піднялася на боротьбу із гнобительським існуючим ладом. Класичними зразками політичної лірики є вірші І. Франка «Товаришам із тюрми», «Гімн», «Каменярі», «Беркут», «На суді», «Viwere memento», «Земле моя, всеплодющая мати» та інші. Це була поезія, сповнена передчуттям соціальної бурі, полум’яною вірою у світле майбутнє рідного народу. З таких віршів склалася збірка «З вершин і низин». Вона звучала як голос болю, гніву, правди, що йде з глибин народних низів, розкривала велику силу народу, його прагнення осягнути вершини соціальної справедливості, зійти на висоти, з яких видно світло вселюдських ідеалів. Для громадянської лірики І. Франка характерне тематичне багатство і жанрова різноманітність. Зміст поезій збірки наповнюють різні за характером почуття героя. Тут і заклики до боротьби «за добро, щастя й волю всіх», і радість передчуття благодатної бурі в природі й суспільстві, і болючі роздуми над долею поневоленого люду, і мотиви смутку, скорботи, викликані народним горем. Внутрішньою силою, яка об’єднує всі цикли збірки в єдине ціле, є ідея революції. Поет вважав своїм обов’язком підтримати дух народу в боротьбі за краще майбутнє. Саме ця думка є головною у програмному вірші «Гімн». Образ вічного революціонера сприймається як безсмертний дух народу, що не мириться з поневоленням і гнітом. Його незбориму силу не можуть подолати ані тортури, ані «тюремні царські мури», ані вимуштруване військо. У вірші показано і соціальне середовище, де витає дух вічного революціонера:

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

 

По місцях недолі й сліз. Закінчується твір розгорнутим риторичним запитанням, що містить у собі й відповідь: нове життя неодмінно наступить. Вірші І. Франка з циклу «Веснянки» («Гріє сонечко», «Гримить!», «Земле моя, всеплодющая мати», «Viwere memento») творчо переосмислюють жанр народної пісні і підносять ідеї оновлення, віри в людський розум, «братерство всесвітнє». Поет закликає передову інтелігенцію сіяти «думи вольнії», «жадобу братолюбія» («Гріє сонечко…»). Тоді чарівниця-весна обов’язково змінить холодну й сувору зиму. «Тайна дрож пронимає народи», змін чекають мільйони людей, які не хочуть жити по-старому («Гримить!»). Основна думка твору — заклик до боротьби:

Гримить! Благодатна пора наступає,

Природу розкішная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над нею гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить —

Гримить! Образи хмар і грому тут набирають суспільно-алегоричного змісту. Це провісники революційної бурі, що принесе народові очікувану благодатну пору, оновить людське життя. Про свій кровний зв’язок із народом І. Франко пише у вірші «Земле моя, всеплодющая мати». Нестерпно боляче було дивитися йому на знедолених, темних, безправних людей, не вистачало сил у нерівній боротьбі. Тому він звертається до матінки-землі із синівським проханням:

Земле моя, всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені! Пророчим словом поета-патріота є цикл поезій «Україна» із збірки «З вершин і низин», до якого увійшли вірші «Моя любов», «Не пора», «Розвивайся ти, високий дубе», «Ляхам». Ці поезії пройняті ідеєю боротьби за національні та загальнолюдські ідеали. Вони закликають рвати кайдани соціального й національного гноблення. Патріотичні вірші цього циклу забороняла царська цензура. Понад півстоліття не друкувалися вони і за радянських часів. Вірш «Не пора» закликає співвітчизників не бути слугами російських царів і польського панства.

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Нам пора для України жить. Вірш «Сідоглавому», за твердженням літературознавців, був адресований лідерові партії народовців Юліанові Романчуку, який у своїй статті «Смутна поява» звинувачував Франка у відсутності патріотизму. Відповідаючи на це безпідставне звинувачення, Франко вдається до антитези, протиставляючи свою любов до України фальшивій:

Бо твій патріотизм

Празнична одежина,

А мій — то труд важкий,

Горячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання панування, —

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання. В основі змісту кожної строфи вірша — розуміння патріотизму, два протилежні погляди на історію України. Для лицемірного пана «сідоглавого» історія України — це історія панування князів та гетьманів, для поета-революціонера Франка — це історія страждання рідного народу, його боротьби за кращу долю. І. Я. Франко був твердо переконаний, що кожна людина мусить виконувати свій громадянський обов’язок. І громадянська поезія митця — це своєрідний звіт ліричного героя перед суспільством і власним сумлінням, це заклик народу до боротьби за своє щастя й волю.

Характер конфлікту та його художнє втілення в драматургії Миколи Куліша (на прикладі вивченого твору).

Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. Проте тексти першої («На рыбной ловле») і останньої («Такі») творів були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими. Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру, комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1927) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп). У 1930-х рр. написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори К. гостро критикувала офіційна критика. Більшість творів К. були поставлені на сцені театру «Березіль» Л. Курбаса. У грудні 1934 драматурга було заарештовано, звинувачено у приналежності до терористичної організації і зв'язках з ОУН. Під час судового процесу по «Справі боротьбистів» у березні 1935 К. засуджений до 10 років соловецьких таборів. На Соловках утримувався в суворій ізоляції. У листопад 1937 К., В. Підмогильний, Ю. Мазуренко, Г. Епік за постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській обл. від 9.10.1937 були розстріляні в урочищі Сандармох Медвежогорського району, Карелія, у складі т. зв. "Соловецького етапу" у кількості 1111 осіб. До 1997 року дослідники робили припущення, що Соловецький етап був скинути з баржі у Біле море. Проте ця версія спростована карельським «Меморіалом», який знайшов справжнє місце убивства українських класиків, зокрема й М. Куліша Проти драматурга спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з революційних позицій драми “97” Куліш перейшов на ворожі засади п'єс “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната“. Вона призвела до того, що на першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного драматурга. 19 серпня на ранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури, розвиваючи тезу, що “в галузі драматургії у нас особливо була загострена класова боротьба, боротьба двох антагоністичних тенденцій”, схарактеризував М.Куліша як митця, що є представником “виявів націоналізму” в драматургії, та як художника, “більшість п'єс якого є відверто націоналістичними й ворожими нам”, і зазначив, що “на них базувалася робота театру “Березіль”, коли ним керував Курбас”[15]. Це вже було схоже на вирок. У грудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського, де його заарештували. Драматурга було звинувачено в участі у “контрреволюційній боротьбистській організації”[16]. Як свідчить О.Юренко, в обвинувачувальному висновку (Київ, 1935) щодо М.Куліша зазначалося, що він “1. Входив до складу боротьбистської контрреволюційної організації, що ставила собі на меті повалення радвлади на Україні. 2. Після розгрому керівної частини організації увійшов до її керівництва. 3. Був одним із організаторів терористичних груп, що готували замах на керівників радянської влади й комуністичної партії.”[17]. Тодішній політичний сленг готував трагічну розв'язку цій блискучій і величній мистецької долі. Обірвався життєвий шлях письменника 3 листопада 1937 року. Його було страчено на сорок п'ятому році життя. За одинадцять років безперервної драматургічної практики (1923–1934) Микола Куліш створив майже півтора десятка п'єс. Це “97” (1924), “Комуна в степах” (1925), “Отак загинув Гуска” (1925), “Хулій Хурина” (1926), “Зона” (1926), “Народний Малахій” (1927), “Мина Мазайло” (1928), “Закут” (1929), “Патетична соната” (1929 – 1931), “Вічний бунт” (1932), “Прощай, село” (1933), “Маклена Граса” (1933). До цього вагомого доробку ще треба додати драматичний етюд “Легенда про Леніна” та сцени “Колонії” (обидва твори – 1927). Це драматургічні твори, тексти яких видрукувані й відомі нам. Проте є п'єси, що не дійшли до сьогодення і вважаються втраченими. До них належать “На рыбной ловле” (1913) й “Такі” (1934, вилучена під час арешту[18]). З Кулішевих творів, що не дійшли до нас, варто виділити й інші – кіносценарій “Парижком” (видрукувано лише окремі фрагменти), низку оповідань (“На край світу”, “Бога зневажив” тощо) та незавершений роман, який перероблювався митцем у кінороман. Варто зауважити, що потяг М.Куліша до прози був якимось магічним. Вже ставши знаменитим драматургом (після вистав “97”, “Народного Малахія”, “Мини Мазайла”), постійно працюючи в галузі драматургії, М.Куліш все одно, немов зачарований, продовжував писати прозу, головним чином оповідання. Думки про прозу бентежили його і в 30-ті роки. Характерним є той факт, що за місяць до арешту (30-го жовтня 1934 року) Микола Куліш писав Іванові Дніпровському, своєму другові: “Тягне мене до спокійної, степової прози. Приїду – почну”.[19] У центрі художнього світу М.Куліша перебуває особистість, точніше – амплітуда її душевних коливань і напруга інтелектуальних пошуків. Психологізм та інтелектуальність поглиблюються з допомогою сюжетики, формально-структурних характеристик, часово-просторових особливостей. Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п'єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, концептуальний, типовий, до нього не відкритий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував – їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. Ось звідки в його творах багата галерея виразних, самобутніх образів – Мусій Копистка (“97”), Хома Божий (“Хулій Хурина”), Антип Радобужний (“Зона”), Малахій Стаканчик (“Народний Малахій”), Овчар (“Закут”), тьотя Мотя і дядько Тарас (“Мина Мазайло”), Ілько Юга (“Патетична соната”), Семен Пархімча (“Прощай, село”), Ромен і Байдух (“Вічний бунт”), Ігнацій Падур (“Маклена Граса”). Кулішева драматична спадщина – це концептуальна характерографія української національної історії та ментальності.

Варіант 24


Дата добавления: 2015-10-23; просмотров: 513 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Світ дитинства в кіноповісті "Зачарована Десна" Олександра Довженка.| Проблема вибору життєвого шляху героями роману « Хіба ревуть воли , як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.025 сек.)