Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Правові режими майна суб’єктів господарювання

Читайте также:
  1. Вимоги до документів (правові, логічні, технічні, лінгвістичні).
  2. Г) правовий статус інших суб’єктів господарювання
  3. Законодавчо поліпшити право на господарювання
  4. Зміст і види правової роботи суб'єкта господарювання
  5. Інформація про стан майна позичальника
  6. Контроль за концентрацією суб'єктів господарювання
  7. Непрозорість задекларованих доходів та майна та їх невідповідність способу життя

 

Майно за суб'єктами господарювання може закріплюватися на одному з основних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві господарського використання та додаткових правових титулах (праві довірчої власності, праві користування).

Право власності - основне речове право у сфері господарювання

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності в сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.

Власність, в економічному розумінні це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою і у власних інтересах.

Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктивному розумінні.

Право власності в об 'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.

Право власності в суб 'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.

Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власникові реалізацію однієї з основних функцій - функцію управління своєю власністю.

У ст. 135 ГК України визначаються організаційно-установчі повноваження власника, а саме, його право:

– одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства;

– особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до ГК України та інших законів;

– здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК України та інших законів;

– приймати рішення про об'єднання створених власником унітарних підприємств-невласників в господарські об'єднання, передбачені ГК України та іншими законами (найчастіше це повноваження реалізується щодо державних та комунальних підприємств шляхом створення за їх участі відповідно державних чи комунальних господарських об'єднань).

Організаційно-установчі повноваження власник може реалізовувати особисто чи за допомогою уповноваженого ним органу (уповноваженої особи). Цей правовий інститут {уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) застосовується у тих випадках, якщо: (а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого неспроможний забезпечити всі організаційно-управлінські повноваження; (б) власник не володіє необхідними професійними знаннями та навичками щодо здійснення таких повноважень; (в) склад майна власника різноманітний за своїм складом і призначенням, що вимагає специфіки управління майном різного призначення.

Реалізація зазначених повноважень власника здійснюється у різних правових формах залежно від форм права власності (питання щодо яких розглядатиметься в наступній темі).

Похідні від права власності правові титули майна суб'єктів господарювання.

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі останньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називаються похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності, б) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є похідними від права власності і залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою «підрегульовує» свої відносини з відповідним суб'єктом.

Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення відповідних змін до нового Цивільного кодексу України) у зв'язку з прийняттям двох законів: «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (19.06.2003 р.) і «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону, договору управління майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління майном), що укладається власником відповідного майна - установником; управителем (довірчим власником) як стороною за договором може бути належним чином створена організація - фінансова установа (ст. 1 Закону «Про іпотечне кредитування...», ст. 1 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»); управитель як довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом та договором межах (ст. 26 Закону «Про іпотечне кредитування...», ст. 8 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управлінням довірчим майном) відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - установника), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом та договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюються зазвичай на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне майно).

Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такому правовому титулі майно закріплюється за: державними (ч. З ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава). Цей правовий титул використовується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного використання майна - новий правовий титул майна, започаткований Господарським кодексом України (ч. 5 ст. 55, ч. З ст. 132, ст. 138). Суб'єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого кооперативу тощо). Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, у відповідному правовому документі (положенні про філію, представництво, інший відокремлений підрозділ, що затверджується господарською організацією, яка прийняла рішення про створення такого підрозділу).

 

Використання природних ресурсів у сфері господарювання

Конституція України, а саме: ст.ст.13,14 передбачають, що Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

З огляду господарського права, зазначені природні ресурси – це різновид нерухомого майна, що має свій правовий режим, який закріплений насамперед у гл.15 ГК України, а також регулюється: Земельним кодексом, Кодексом «Про надра», Лісовим кодексом, Водним кодексом, та законами: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р. «Про рослинний світ»), від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря» та ін.

Оптимальною юридичною формою реалізації повноваження користування землею Українським народом слід вважати право загального землекористування, яке, зокрема, гарантується усім громадянам України відповідно до приписів частини 2 статті 38 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо). Земля - загальновизнана складова природних багатств України, і тому як об'єкт права власності Українського народу підлягає використанню відповідно до вимог Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», що випливає із змісту його другої статті. Зазначений Закон право розпорядження природними ресурсами від імені Українського народу делегував виключно Верховній Раді України (ч. 4 ст. 4). Проте, відповідно до статті 73 Конституції України, виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України, а отже, юридично фіксується організаційно-правова форма реалізації повноваження розпорядження основним національним багатством власне безпосередньо Українським народом. Верховна Рада України має право утворювати і ліквідувати райони, встановлювати і змінювати межі районів і міст, відносити населені пункти до категорії міст, йменовувати і перейменовувати населені пункти і райони, а також затверджувати перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначати правові засади вилучення об'єктів права приватної власності.

В Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплюються дві основні форми використання природних ресурсів:
а) на титулі права власності, де право власності на природні ресурсице система юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють правовідносини щодо землі, надр, вод, лісів, рослинного і тваринного світу, об’єктів природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників щодо володіння, користування і розпорядження цими ресурсами.

Ст. 150 ГК України визначає, що суб’єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб’єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню. Особливості права власності на землю визначені Земельним кодексом України, в якому визначаються засади набуття права власності на землю громадянами, іноземними громадянами, особами без громадянства, національними та іноземними юридичними особами. Земельний кодекс визначає права і обов’язки власників земельних ділянок та інші важливі питання землекористування. Крім того, ст. 151 ГК України передбачається, що суб’єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

б) на титулі права постійного і тимчасового природокористування, де право природокористуванняце система юридичних норм і засобів, спрямованих на врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення і охорони природних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інтересів та законних прав суб’єктів природокористування.

На праві природокористування в Україні використовуються надра, води, ліси, об’єкти тваринного, рослинного світів, природно-заповідного фонду, атмосферного повітря, землі. Деякі природні ресурси можуть передаватися тільки у користування, і законодавство не передбачає можливості їх передачі у власність. Так, відповідно до ст. 4 Кодексу України про надра, надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Процедури надання природних ресурсів у користування врегульовані щодо кожного окремого ресурсу в актах ресурсного законодавства (законах і кодексах). Надання природного ресурсу в користування передбачає вчинення низки послідовних дій: подання клопотання, його погодження, підготовка проекту виділення (надання) ресурсу, погодження та експертиза, прийняття рішення про передачу ресурсу, визначення меж ресурсу, що надається в натурі (на місцевості), видача правовстановлюючого документа (укладання договору), реєстрація державних актів.

Суб’єкти господарювання стосовно використання природних ресурсів наділяються відповідними правами та обов’язками.

Суб’єкт господарювання має право:

- використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об’єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці;

- одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів;

- одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів;

- вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб’єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів.

Обов’язки суб’єктів господарювання:

- використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяльності;

- ефективно і економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

- здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господарювання;

- своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

- здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

- відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

Спеціальними законами можуть бути передбачені й інші права та обов’язки суб’єктів господарювання щодо використання природних ресурсів в господарській діяльності.

Використання прав інтелектуальної власності у сфері господарювання

Право інтелектуальної власності – це право на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності має дві форми:

1.Майнові права – право володіти, користуватись та розпоряджатись об’єктом інтелектуальної власності.

2.Немайнові права – право на ім’я, авторство та ін.

У сфері господарювання широко застосовуються об'єкти права промислової власності або так звані «промислові права». Право промислової власності - це суб'єктивні права на різноманітні результати інтелектуальної творчості (технічні та нетехнічні), яким надається спеціальна правова охорона з огляду на їх важливе значення для господарської діяльності (виробничої та торговельної). До об'єктів права промислової власності належать:

винаходи та корисні моделі;

промислові зразки;

сорти рослин та породи тварин;

торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

комерційне (фірмове) найменування;

географічне зазначення;

комерційна таємниця;

комп'ютерні програми;

компіляція даних (бази даних);

виконання;

наукові відкриття;

компонування (топографія) інтегральних мікросхем;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

інші об'єкти, передбачені законом.

Спеціальне правове регулювання здійснюється за допомогою системи нормативно-правових актів:

ГК України, який містить главу 16 «Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності» (статті 154-162);

ЦК України, в якому ціла книга (кн. 4 «Право інтелектуальної власності» з 12 глав); присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з використанням об'єктів права промислової власності.

Законів:

загального - від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11.07.2001 p.);

спеціальних - (щодо певних об'єктів права промислової власності):

«Про інвестиційну діяльність», який регулює відносини, пов'язані із використанням інвестиційного проекту будівництва, в т. ч проведення обов'язкової державної комплексної експертизи цих проектів як необхідної умови їх реалізації; «Про основи державної політики у сфері науки і наукової діяльності»; «Про охорону прав на сорти рослин»; «Про науково-технічну інформацію»; «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; «Про племінне тваринництво»; «Про охорону прав на промислові зразки»; «Про насіння» тощо.

ГК України передбачає невичерпний перелік об'єктів прав інтелектуальної власності у сфері господарювання. Деякі норми ЦК України також визначають об’єкти права інтелектуальної власності (наприклад: ст. 420 ЦК України – до об’єкту відносить літературні досягнення.)

Для віднесення певного об'єкта права інтелектуальної власності до сфери господарюван­ня необхідно, щоб встановлені законом правомочності щодо нього могли бути реалізовані у господарській діяльності (наприклад, наукове відкриття не є об'єктом прав інтелектуальної власності у сфері господарювання, оскільки встановлена ст. 458 ЦК України правомочність його ав­тора лише щодо надання науковому відкриттю свого імені або спеціальної назви не може бути застосована у господарській діяльності).

З іншого боку, всі об'єкти права інтелектуальної власності, на які законом встановлені майнові права, є об'єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання. ГК України не містить безпосереднього визначення понять, перелічених у даній статті об'єктів прав інтелектуальної власності. Поняття деяких з них визначені у ЦК України, наприклад торговель­ної марки – у ст. 492 та комерційної таємниці – у ст. 505. Загалом же такі поняття визначені у законах України, спеціальним призначенням яких є регулювання відносин, пов'язаних з певними об'єктами права інтелектуальної власності, а також у відповідних міжнародних договорах.

Зокрема, згідно із ст. 1 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» винахід — це результат інтелектуальної діяльності у будь-якій сфері технології. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» промисловий зразок – це результат творчої діяльності у галузі художнього конструювання.

Правовий режим по регулюванню права інтелектуальної власності відображається в ст. 41,42 та 54 Конституції України, ГК України та інших нормативно-правових актах.

Так ГК України визначає: основні способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, у тому числі тих, що мають права інтелектуальної власності (ст. 20); майнові права інтелектуальної власності, що можуть бути вкладами учасників та засновників господарського товариства (ст. 86); об'єкти прав інтелектуальної власності у сфері господарювання та правомочності щодо використання низки таких об'єктів (статті 15—162); створення об'єктів інтелектуальної власності — однією з підстав виникнення господарських зобов'язань (ст. 174); права інтелектуальної власності, що можуть використовуватися у процедурі вре­гулювання заборгованості неплатоспроможного боржника (ст. 213);

майнові права інтелектуальної власності, що можуть бути інвестиціями у сфері господарювання (ст. 326); проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів інтелектуальної власності, — одним з напрямів інноваційної діяльності (ст. 327); гарантії держави охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросовісної конкуренції у сфері інноваційної діяльності (ст. 329); відносини з використання прав інтелектуальної власності згідно з договором комерційної концесії ( статті 366—376).

ЦК України має цілу книгу (кн. 4 «Право інтелектуальної власності» з 12 глав), яка присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з використанням об'єктів права промислової власності.

Кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на звернення за захистом свого права до суду.

На підставі статей 16 і 432 ЦК України способами захисту прав інтелектуальної власності судом можуть бути, зокрема:

– визнання права;

– визнання правочину недійсним;

– припинення дії, яка порушує право;

– відновлення становища, яке існувало до порушення;

– примусове виконання обов'язку в натурі;

– зміна правовідносин;

– припинення правовідносин;

– відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

– відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

– визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органів влади, їх посадових і службових осіб.

Статтею 432 ЦК України цей перелік доповнено новими способами, притаманними у першу чергу захисту прав інтелектуальної власності. Зокрема, суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення про:

– застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

– зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

– вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

– вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

– застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за непра­вомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визна­чається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

– опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Ці нові для нашої держави повноваження суду створюють сприятливі умови для практич­ної реалізації встановленого Конституцією України права кожного захищати свої права від порушень та протиправних посягань.

Поняття та загальні засади здійснення корпоративних прав

 

У Господарському кодексі України ціла глава (гл. 18) присвячена корпоративним правам. Відповідно до ст. 167 ГК України, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та установчими документами.

Корпоративні права виникають у особи, яка в обмін на майнову участь у господарській організації, отримує право на частку у її статутному фонді (майні). Комплекс корпоративних прав складний і включає такі їх види:

основні корпоративні права (притаманні учасникові будь-якої господарської організації) визначаються цим Кодексом та загальними законами («Про господарські товариства» - ст. 10, «Про цінні папери і фондову біржу» - ст. 5;

спеціальні, наявність яких пов'язується з участю в суб'єкті господарювання певної організаційно-правової форми або в господарській організації з певним видом виключної діяльності та закріплюється спеціальними законами;

локальні - передбачаються установчими документами конкретної господарської організації з врахуванням специфіки корпоративних відносин, що складаються між нею та її засновниками і учасниками.

Основні корпоративні права включають правомочності на участь суб'єкта цих прав в управління господарською організацією, отриманні певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі її ліквідації відповідно до закону. Прикладом спеціальних корпоративних прав може бути право учасника повного товариства на участь у безпосередньому веденні справ товариства (ст. 68 Закону «Про господарські товариства») або сукупність прав засновників/акціонерів фондової біржі, пов'язаних з їх Додатковим статусом - членів біржі (статті 33, 34, 36 Закону «Про цінні папери і фондову біржу»).

Локальними корпоративними правами зазвичай є дистрибуції (переваги), що надаються учасникам господарської організації відповідно до її установчих та внутрішніх документів (право на отримання продукції/робіт/послуг даної організації за пільговими цінами; право на користування соціальною інфраструктурою господарської організації та ін.).

За загальним правилом, володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Однак про своєрідний виняток з цього правила свідчить вимога (ч. 7 ст. 80 України) щодо обов'язкової наявності в учасників повного товариства та повних учасників командитного товариства, які в межах («під дахом») товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність, статусу зареєстрованого суб'єкта підприємництва.

Кодекс закріплює можливість встановлення на рівні закону обмежень для певних категорій осіб щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення (наприклад, учасники повного товариства та повні учасники командитного не можуть конкурувати з товариством) - ст. 70 Закону «Про господарські товариства».

Корпоративними правами, за загальним правилом, можуть володіти будь-які особи, що мають відповідний обсяг право- і дієздатності, в т. ч. суб'єкта господарювання, громадяни, юридичні особи, держава, територіальні громади. Порядок здійснення корпоративних прав визначається на рівні закону (відповідними положеннями ГК та ЦК України, Законів України «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондовий ринок» та низки спеціальних законів, що закріплюють:

1) особливості правового становища господарських товариств з ви­ключним предметом діяльності (банківська, страхова, спільне інвестування, професійна діяльність на ринку цінних паперів тощо) або зі статусом холдингової компанії чи її корпоративного підприємства;

2) особливості реалізації корпоративних прав держави – Законом «Про управління об'єктами державної власності» від 21 вересня 2006 р.

Це відповідає вимогам Конституції (ст. 92) щодо регулювання відносин власності та основних засад підприємництва у формі нормативно-правового акта вищої юридичної сили.


Дата добавления: 2015-10-29; просмотров: 285 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Поняття, ознаки та види господарської діяльності | Засоби державного регулювання господарської діяльності | Г) правовий статус інших суб’єктів господарювання |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Порядок утворення суб’єктів господарювання| Поняття господарсько-правової відповідальності

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.027 сек.)