Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Захист персональних даних

Читайте также:
  1. А. Пропозиції щодо внесення змін до порядку захисту та оформлення дисертацій
  2. Алгоритм 4. Транспонування бази даних
  3. Апарати захисту, блокування і сигналізації
  4. База даних користувача
  5. В) захистити від боярської сваволі та надмірної експлуатації галицьких селян і міщан
  6. Введення даних груп барвників. Для фарбування бавовняних тканин потрібно ввести такі групи барвників: прямі, активні, кубові, сірчисті, пігменти.
  7. Введення-виведення типізованих даних

Гарантії прав і свобод людини у галузі інформації однаковою мірою можуть стосуватись і реалізації прав, що дають змогу людині бути повноправним су б’ектом інформаційних відносин, і тих. що захищають людину від неправомірного інформаційного втручання. Але механізми і способи реалізації та захисту цих прав мають свою специфіку. Права першого типу, які забезпечують вільну участь в інформаційних відносинах, є практично самодостатніми, тобто для їх реалізації потрібне закріплення їх в нормативно-правових актах, воля суб’єкта та наявність механізмів, передусім судових. їх захисту. Захист від неправомірного інформаційного втручання, навпаки, вимагає передусім створення комплексу нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів державної влади, фізичних та юридичних осіб у галузі інформації з метою встановлення чітких юридичних рамок і параметрів такої діяльності. Крім того, проблемою захисту останнього типу прав є те. що. на відміну від порушень свободи слова, подібне втручання може мати прихований характер, але водночас створювати значну загрозу.

Крім конституційних норм статей ЗІ (таємниця листування) і 32 (невтручання в особисте життя) Конституції, в Україні діє низка правових актів, що конкретизують регулювання означених питань.

За допомогою окремих законодавчих актів, наприклад, конкретизується конституційний принцип невтручання в особисте життя. Закон України «Про інформацію» (ст. 23) визначає Інформацію про особу як сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, відносячи до них дані про: національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адресу, дату і місце народження. Цією статтею встановлюються також основні принципи, що визначають режим доступу інформації про особу:

- забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом: кожна особа мас право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї:

- інформація про особу охороняється Законом.

Перелік відомостей, що не підлягають розголошенню, розширено також у ч. 3. ст. 46 Закону «Про інформацію». Це відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень.

Закон України «Про державну статистику» (ч. 1 ст. 21) до конфіденційної інформації відносить також: «первинні дані, отримані органами державної статистики від респондентів під час проведення статистичних спостережень, а також адміністративні дані що до респондентів, отримані органами державної статистики від органів, що займаються діяльністю, пов’язаною із збиранням та використанням адміністративних даних».

Важливим елементом механізму забезпечення права людини на конфіденційність приватного життя можна розглядати встановлене ст. 31 Закону «Про інформацію» право громадян на доступ до інформації про них. зібраної органами державної влади та місцевого самоврядування. Це право (ч. І. ст. ЗІ) визначає право громадян знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як. ким і з якою метою вони використовуються та право громадян мати доступ до інформації про них. і в разі потреби, заперечувати її
правильність, повноту. доречність тощо.

Через звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування громадянин може встановити сам факт збирання відомостей про нього. їх зміст і мсту збирання, а тому І ставити питання про законність відповідних дій. Органи публічної влади зобов’язані надавати подібну інформацію безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом (коли подібна інформація є державною або службовою таємницею). а також вживати заходів що до запобігання несанкціонованому доступу до неї. Передбачено право громадян (ч. 7 ст. 3 Закону «Про інформацію») оскаржу вати в суді відмову в доступі до такої інформації або приховування її чи незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення. Крім того, відповідно до ст. 56 Конституції та ч. 2 ст. 31 Закону «Про інформацію, гарантується право на захист та відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними діями органів публічної влади що до інформації про особу.

Як зазначалося, в більшості випадків збирання персональних даних здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування. Таким чином, багато в чому питання реальності, а не декларативності комплексу прав, що охороняють недоторканність особистого життя, стосується галузі організації діяльності органів публічної влади. В межах соціального управління, яке здійснюють відповідні
органи державної влади та місцевого самоврядування. формуються конкретні механізми забезпечення гарантованих Конституцією умов участі людини в Інформаційних процесах. Керуючись духом і змістом правової та адміністративної реформ, які здійснюються в Україні, можна говорити про те. що «створення дійових механізмів забезпечення прав і свобод людини є одним з орієнтирів трансформації адміністративного права». одним з напрямів досягнення цієї мети можна назвати «деталізацію закріплених у Конституції України процедур, не пов’язаних з юрисдикції тою діяльністю органів виконавчої влади і суду».

Такими процедурами с. зокрема, процедури захисту конфіденційної інформації про особу в органах державної влади, процедури захисту інформації в комунікаційних системах, що забезпечує таємницю кореспонденції тощо.

Однією з ключових проблем дотримання прав і свобод людини у галузі захисту персональних даних є можливі порушення процесів правоохоронної діяльності держави Ця діяльність усе ще потребує значного реформування. аби відповідати вимогам демократичного суспільства. Самі працівники органів внутрішніх справ, визначаючи ступінь поширеності різних видів службових порушень, зокрема, називають такі: невиправдане насильство: порушення прав громадян (5Х.З% респондентів). ухилення від допомоги громадянам (46.2%): хабарництво, корупція, вимагання (44.К%).

Окреслюючи шляхи забезпечення інформаційних прав людини в цій галузі, основну увагу слід акцентувати на забезпеченні суворого виконання норми ч. 2. ст. 6 Конституції України, яка визначає, що владні інституції здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України» Це, здавалося б. просте завдання залишається дуже актуальним в українських реаліях. Особливо, якщо враховувати давню традицію прийняття підзаконних нормативно-правових актів, здатних перекручувати, зменшувати або розширювати тлумачення змісту законів та низькій рівень правосвідомості.

Зазначимо, що Україною від самого проголошення незалежності обрала курс на перебудову своєї правоохоронної системи у бік демократизації та поваги до прав людини. На жаль, це стосується більшою мірою законотворчості, ніж правозастосування.

Так уже в 1990 р. в Законі «Про міліцію» було викладено основні принципи регламентування відносин між органами внутрішніх справ (ОВС) і громадянами. Заслуговує на увагу ст. 5 цього Закону. присвячена співвідношенню діяльності ОВС та додержанню прав громадян.

Серед важливих гарантій дотримання прав людини можна назвати принцип установлення компетенції ОВС виключно законом. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону «Про міліцію», вона виконує свої завдання неупереджено, у точній відповідності із законом. її обов’язки і повноваження перелічені в ст. 10 і II цього Закону. До того ж. наступною нормою підкреслюється вичерпність наданих міліції прав, те. що ніякі виняткові обставини чи вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності МІЛІЦІЇ.

Серед інших принципів, передбачених ст. 5 Закону «Про міліцію». що визначають взаємини ОВС і впливають па рівень захищеності прав міліції у галузі інформації, зазначено:

- обов’язок працівника міліції при звертанні до громадянина назвати своє прізвище, звання та пред’явити на його вимогу службове посвідчення:

- заборона ОВС розголошу*вати відомості, що стосуються особистого життя людини, принижують ЇЇ честь і гідність, якщо виконання обов’язків не вимагає іншого - обов’язок ОВС дати громадянам пояснення з приводу тимчасового обмеження прав і свобод громадян, яке може бути здійснено лише в межах чинного законодавства, і лише якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов’язки:

- обов’язок ОВС не пізніш як через 24 години повідомити про місцеперебування затриманих І взятих під варту осіб близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання

Отже, законодавчі приписи створюють доволі міцну правову базу гарантування прав і свобод людини в процесі виконання ОВС своїх повноважень. Інша річ. що практика досить часто свідчить про невиконання або неналежне виконання міліцією відповідних правових норм. Але це проблема не тільки правової, а й інституціональної реформи.

Механізм і умови обмеження інформаційних прав і свобод людини визначаються низкою законодавчих актів, що регулюють питання правоохоронної діяльності та компетенцію правоохоронних органів, зокрема Кримінально-процесуальний кодекс України. Закони України «Про оперативно-розшукову діяльність». «Про прокуратуру», «Про Службу безпеки України». «Про прикордонні війська». «Про державну податкову службу в Україні» та ін.

Наприклад, нормами ст. 4 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» передбачено, що ця діяльність «ґрунтується на принципах законності, дотримання прав і свобод людини, взаємодії з органами управління і населенням». Наступні норми цього Закону деталізують і визначають механізми дотримання зазначених принципів. Зокрема, комплекс гаранті іі законності та дотримання прав і свобод людини під час здійснення оперативно-розшукової діяльності визначено ст. 9 цього Закону:

- ч. 5 ст. 9 Закону про ОРД визначено, що під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. (Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись дише за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з мстою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства);

- установлено відповідальність правоохоронних органів у разі порушення прав і свобод людини або юридичних осіб у процесі здійснення оперативно-розшукової діяльності, а також їх обов’язок невідкладно поновити порушені права і відшкодувати заподіяні матеріальні та моральні збитки, в т. ч. і в разі не підтвердження причетності до правопорушення особи, щодо якої здійснювались оперативно-розшукові заходи, (ч. 8 ст. 9).

Низка норм цієї статті гарантує безпосередньо інформаційні права та інформаційну безпеку людини, серед цих:

- право особи у встановленому законом порядку одержати від органів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмове пояснення з приводу обмеження її прав І свобод та оскаржити ці дії:

- заборона зберігати або розголошу вати одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій або порушення прав людини (такі відомості підлягають знищенню):

- заборона застосовувати для отримання інформації технічні засоби, психотропні, хімічні та інші речовини, які пригнічують волю або завдають шкоди здоров’ю людей та навколишньому середовищу.

Доступ громадян до Інформації про них. чіяшріьсчі їх зверненнями до ОВС. визначається нормами Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України (п. 9),м, Згідно з цим Положенням у період збирання інформації, необхідної для здійснення перевірки за зверненнями, громадяни мають право:

- знати, які відомості про них. з якою метою збираються, як. Ким і з якою мстою вони мають використовуватися.

- доступу до інформації про них. заперечувати її правильність, повноту, об’єктивність тощо.

Крім того, встановлюються правила збирання, зберігання та використання такої інформації, спрямовані на забезпечення конфіденційності персональних даних. Ці правила передбачають:

- недопущення доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до законодавства:

- обмеження термін)’ зберігання інформації про громадян, який не повинен тривати довше встановленого строку зберігання матеріалів перевірки за зверненнями:

- кількість даних про громадян, отримана під час перевірки звернення, маг бути максимально обмеженою і може використовуватися гопне з метою перевірки викладених у зверненні відомостей.

Певний комплекс норм, спрямованих на забезпечення захисту персональних даних і таємниці кореспонденції, міститься в законодавстві України, що регулює питання телекомунікацій і поштового зв’язку. Так. ст. 9 Закону України «Про телекомунікації» встановлює обов’язок операторів І провайдерів телекомунікацій вживати відповідно до законодавства технічних та організаційних заходів що до захисту телекомунікаційних мереж, засобів телекомунікацій. інформації з обмеженим доступом про організацію телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами.

Нормами ст. 34 Закону України «Про телекомунікації» визначаються обов’язки операторів і провайдерів телекомунікацій що до захисту інформації про користувача Цей захист мас кілька аспектів, зокрема:

- обов’язок операторів та провайдерів телекомунікацій забезпечу вати схоронність відомостей про користувача, отримані при укладенні договору, надані телекомунікаційні послуги, у т. ч. про отримання послуг. їх тривалість, зміст, маршрути передавання тощо;

- обов’язок операторів телекомунікацій під час автоматизованої обробки інформації про абонентів забезпечувати її захист відповідно до закону;

- можливість включення у призначені для оприлюднення телефонні довідники, у т. ч. електронні версії та бази даних інформаційно-довідкових служб інформації про прізвище, ім’я.

по батькові, найменування. адресу та номер телефону абонент та, інше врач. якщо в договорі про надання телекомунікаційних послуг зазначено про згоду користувача на опублікування такої інформації:

- право користувача на безоплатне вилучення відомостей про нього повністю або частково з електронних версії! баз даних інформаційно-довідкових служб.

Обов’язок операторів поштового зв’язку вживати організаційно-технічних заходів що до захисту інформації, згідно із законодавством щодо захисту таємниці кореспонденції встановлено ст. 6 Закону України «Про поштовий зв’язок».

Виїмка та огляд письмової кореспонденції, вкладень в інших поштових відправленнях, отримання будь-яких довідок щодо них заборонено, крім випадків, визначених законом.

Заборонені до пересилання вкладення у поштових відправленнях вилучаються операторами із поштового відправлення у встановленому відповідно до цього Закону порядку в присутності відправника або уповноваженої ним особи, крім випадків, установлених законом.

Єдина процедура обмеження права людини на таємницю кореспонденції визначається ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу України. Ця процедура передбачає накладення арешту на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв’язку дише за постановою апеляційного суду, причому в цій постанові вказується особа, види кореспонденції або канал зв’язку і термін здійснення таких дій.

На тлі подібних законодавчих гарантій не зовсім логічною виглядає норма ч. 4 ст. 39 Закону України «Про телекомунікації», за якою оператори телекомунікацій зобов’язані власним кошт установлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів і забезпечу вати функціонування цих технічних засобів, а також у межах своїх повноважень сприяти проведенню оперативно-розшукових заходів та не допускати розголошення організаційних і тактичних прийомів їх проведення.

Фактично ця норма передбачає, що користувачі телекомунікаційних послуг, за рахунок плати яких і формуються кошти операторів, повинні самі оплачу вати встановлення обладнання для зняття інформації з каналів зв’язку, тобто для обмеження їх прав на таємницю кореспонденції. В цьому контексті позитивним можна вважати лише обов’язок операторів телекомунікацій забезпечувати захист зазначених технічних засобів віл несанкціонованого доступу.

Загалом досить поширеними с думки що до необхідності вдосконалення законодавства, що забезпечує механізми захисту особистих даних, особливо в межах діяльності органів виконавчої влади щодо Інформації, яку вони збирають відповідно до своєї компетенції.

1. Охорона персональних даних

В Європі для охорони і захисту права на недоторканність приватного життя в умовах автоматизованого опрацювання особистих даних про громадян більше 30 років тому був введений особливий інститут правової охорони особи — інститут захисту персональних даних. Більш ніж в 20 європейських державах прийняті національні закони про персональні дані, у ряді країн введені незалежні уповноважені по захисту персональних даних, у всіх країнах Європейського Союзу з 1993 року створена єдина уніфікована система захисту персональних даних, у тому числі в секторі телекомунікацій.

Закон «Про інформацію» вводить поняття «персональні дані»; відносить персональні дані до конфіденційної інформації і встановлює, що переліки персональних даних повинні бути закріплені законом; вимагає, щоб діяльність недержавних організацій і приватних осіб з опрацювання і надання персональних даних, рівно як і з проектування, виробництва засобів захисту інформації і опрацювання персональних даних, обов’язково ліцензувалася в порядку, встановленому Урядом; декларує, що персональні дані повинні захищатися, а режим захисту відносно персональних даних встановлює закон. Кодекс про адміністративні правопорушення встановлює відповідальність за порушення порядку збирання, зберігання і поширення інформації про громадян.

Об’єктом правовідносин тут виступає право на персональні дані — інформація (зафіксована на будь-якому матеріальному носії) про конкретну людину, яка ототожнена або може бути ототожнена з ним.

До персональних даних можуть бути віднесені відомості, використання яких без згоди суб’єкта персональних даних може завдати шкоди його честі, гідності, діловій репутації, доброму імені, іншим нематеріальним благам і майновим інтересам:

Ø біографічні і пізнавальні дані (у тому числі про обставини народження, усиновлення, розлучення);

Ø особисті характеристики (у тому числі про особисті звички і схильності);

Ø відомості про сімейний стан (у тому числі про сімейні відносини);

Ø відомості про майновий, фінансовий стан (окрім випадків, прямо встановлених в законі);

Ø про стан здоров’я.

Суб’єктами права тут виступають:

Ø суб’єкти персональних даних — особи, до яких відносяться відповідні дані, і їх спадкоємці;

Ø утримувачі персональних даних — органи державної влади й місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, що здійснюють на законних підставах збирання, зберігання, передавання, уточнення, блокування, знеособлення, знищення персональних даних.

Персональні дані і робота з ними повинні відповідати таким вимогам:

1. Персональні дані повинні бути отримані і опрацьовані законним чином на підставі чинного законодавства.

2. Персональні дані включаються в бази персональних даних на підставі вільної згоди суб’єкта, що виражено в письмовій формі, за винятком випадків, прямо встановлених в законі.

3. Персональні дані повинні накопичуватися для певної і законної мети, не використовуватися в суперечності з цією метою і не бути надмірними по відношенню до них. Не допускається об’єднання баз персональних даних, зібраних утримувачами в різних цілях, для автоматизованого опрацювання інформації.

4. Персональні дані, надаються утримувачем, повинні бути точними і у разі потреби оновлюватися.

5. Персональні дані повинні зберігатися не довше, ніж цього вимагає ціль, для якої вони накопичуються, і підлягати знищенню по досягненні цієї мети або задоволенні потреби.

6. Персональні дані охороняються в режимі конфіденційної інформації, виключає їх випадкове або несанкціоноване руйнування або випадкову їх втрату, а рівно несанкціонований доступ до даних, їх зміну, блокування або передачу.

7. Для осіб, що посідають вищі державні посади, і кандидатів на ці посади може бути встановлений спеціальний правовий режим для їх персональних даних, що забезпечує відвертість тільки суспільно значущих даних.

Персональна таємниця – це інформація, яка містить відомості про фізичну особу, і дозволяє цю фізичну особу ідентифікувати. До відомостей, що становлять персональну таємницю, відносять:

Ø особова справа працівника організації;

Ø відомості про клієнтів і працівників після звільнення;

Ø заходи з забезпечення збереження, цілісності та достовірності персональних даних;

Ø результати аудиту використання та захисту персональних даних.

2. Закон України «Про захист персональних даних»

Закон було прийнято 1 червня 2010 р. За час, що минув від його прийняття, з’ясувалися певні прогалини та вразливі місця цього акта, які дають підставу як для відповідної критики, так і для певних пропозицій щодо його вдосконалення.

Необхідність уточнення окремих формулювань Закону стала особливо очевидною після прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про захист персональних даних» від 2 червня 2011 р., яким було запроваджено жорсткі норми адміністративної відповідальності як за невиконання обов’язків, пов’язаних з веденням і реєстрацією баз персональних даних, так і за порушення недоторканності приватного життя. Так, норми Закону від 1 червня 2010 р. через нечіткість юридичних конструкцій допускають настільки широке тлумачення, що мало не все населення країни, не кажучи вже про суб’єктів підприємницької діяльності та юридичних осіб, автоматично перетворилося у потенційних правопорушників. Водночас відповідне державне відомство – Державна служба України з питань захисту персональних даних – захлинулося у морі заявок на реєстрацію баз персональних даних. Через гостроту ситуації 13 січня 2012 р. законодавець був змушений навіть відстрочити набуття чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про захист персональних даних» до 1 липня 2012 р.

Насамперед слід звернути увагу на деякі питання концептуального характеру. Сама природа суспільного життя передбачає постійні багаторівневі і багатоаспектні міжособистісні стосунки. Ці стосунки не можливі, якщо сторони не матимуть уявлення про своїх партнерів, тобто без ідентифікації відповідних осіб, без використання більшого чи меншого обсягу інформації про особу (персональних даних). Водночас кожний науковий, інший фаховий чи навіть аматорський опис суспільного життя (як сучасного, так і минулого) на макро- чи мікро- рівнях неминуче передбачає ідентифікацію особистостей – учасників суспільних процесів, тобто використання персональних даних. У такому контексті ідея забезпечити повну анонімність особи, знеособити загалом суспільну історію і сучасну суспільну практику виглядає абсолютною нісенітницею. Як видається, ідея захисту персональних даних полягає не в утаємничені цих даних загалом, а в запобіганні можливим зловживанням з цими даними, а саме розголошенню відомостей про особисте життя, таємниця якого охороняється на конституційному рівні.

Для досягнення цієї мети треба:

1. з усього обсягу інформації про особу визначити ті відомості, які за загальним правилом не мають підлягати розголошенню (конфіденційні персональні дані), а все інше вважати загальнодоступною інформацією;

2. визначитися з колом осіб, життя і діяльність яких становить публічний (суспільний) інтерес, і визначити обсяг конфіденційної інформації щодо них, який має бути набагато вужчий від звичайного;

3. визначити коло партнерів особи у суспільних стосунках (державних органів, працедавців, контрагентів за цивільно-правовими договорами тощо), які мають обґрунтовану потребу мати не лише загальнодоступну, а й іншу інформацію про особу;

4. законодавчо закріпити заборону включати в листки обліку кадрів та інші аналогічні документи вимогу подавати конфіденційні персональні дані, а також можливі винятки з цього загального правила для медичних документів, для документів, які подаються до правоохоронних органів, та інших документів, які створюють для потреб згаданих вище «соціальних партнерів» (ці винятки мають закріплюватися у законах про відповідні державні органи або види діяльності);

5. передбачити право кожної особи закрити від широкого загалу (але не від «соціальних партнерів», згаданих раніше) ту чи іншу частину загальнодоступної інформаціїпро себе, а отже, і розробити механізм реалізації цього права, тобто межі і процедури такого закриття інформації;

6. дозволити як самій особі, так і з її дозволу іншим фізичним або юридичним особам, оприлюднювати чи передавати іншим суб’єктам без загального оприлюднення її конфіденційні персональні дані, а також розробити механізм надання такого дозволу (як видається, достатньо простої письмової згоди, але вимога надання такої згоди не може бути обов’язковою умовою для започаткування якихось правових відносин);

7. установити відповідальність за протиправну професійну діяльність зі збирання конфіденційної інформації про третіх осіб (не можна заборонити чоловіку або свекрусі стежити на аматорському рівні за особистим життям своєї дружини або невістки, а от кожне приватне детективне бюро мусить мати відповідний дозвіл-ліцензію);

8. закріпити загальне професійне право журналістів, працівників інформаційних служб, творчих працівників галузі культури і мистецтва, науковців і вчених, а також право всіх інших фізичних осіб, які збирають персональні дані для задоволення власних інформаційних потреб, на збирання інформації будь-якими не забороненими законом способами (йдеться передусім про збирання інформації з загальнодоступних джерел або шляхом особистого спостереження чи опитування);

9. закріпити юридичну відповідальність фізичних осіб, які у зв’язку з виконанням своїх службових обов’язків, особистими стосунками чи аматорською діяльністю стали поінформованими щодо конфіденційних персональних даних про інших осіб, за протиправне розголошення цих даних, а також визначити можливі винятки з цього загального правила;

10. окремо визначитися зі строками збереження статусу конфіденційності щодо інформації про померлих осіб (як видається, з часом вся така інформація має стати юридично відкритою і обмеження щодо її поширення можуть вводитися лише етичними кодексами певних професій);

11. врахувати особливості застосування зазначених загальних положень щодо осіб, які не мають повної цивільної дієздатності;

12. створити юридичні передумови для правового і дипломатичного захисту з боку держави громадян України, які не з доброї волі, а вимушено мають для вирішення візових проблем подавати в консульські установи інших держав чимало різноманітної інформації про себе, зокрема й такої, що не лише за сучасного підходу, а й у перспективі в контексті необхідної диференціації інформації про особу, зберігатиме характер конфіденційних персональних даних.

3. Коментар до Закону України «Про захист персональних даних»

1 червня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про захист персональних даних», який набув чинності з 1 січня 2011 р. Закон регулює відносини, пов’язані з захистом персональних даних (ПД) під час їх опрацювання, встановлює основні принципи опрацювання ПД, дає визначення основним термінам, що стосуються такого опрацювання, та встановлює права й обов’язки осіб, залучених до процесу опрацювання ПД. Персональними даними, які підлягають захисту за цим Законом, є відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яку ідентифіковано або може бути конкретно ідентифіковано. Таке визначення є ширшим за визначення терміна «персональні дані», дане у ст. 23 Закону України «Про інформацію», та дозволяє вважати ПД практично будь-яку інформацію про фізичну особу. Однак слід звернути увагу на те, що згідно зі ст. 5 Закону, об’єктом захисту є тільки ПД під час їх опрацювання у базах персональних даних.

При цьому під базою персональних даних у Законі розуміють іменовану сукупність упорядкованих ПД в електронній формі і формі картотек ПД, а під опрацюванням персональних даних – певну дію чи сукупність дій, вчинених повністю або частково в інформаційній (автоматизованій) системі та в картотеках ПД, пов’язаних зі збиранням, реєструванням, накопиченням, зберіганням, адаптацією, зміною, поновленням, використанням і поширенням (реалізацією, передаванням), знеособлюванням, знищенням відомостей про фізичну особу. Бази персональних даних підлягають обов’язковій державній реєстрації, що здійснює спеціальний державний орган з питань захисту ПД у Державному реєстрі баз персональних даних. Реєстрація баз ПД здійснюють за заявочним принципом шляхом повідомлення уповноваженого державного органу. Незважаючи на це, уповноважений орган має право на відмову в реєстрації у разі невідповідності заяви про реєстрацію вимогам Закону.

Згідно із Законом опрацювання ПД можна здійснювати для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб’єкта ПД, або у випадках, передбачених законодавством України, у порядку, встановленому законодавством. Якщо ціль опрацювання змінюється, то від суб’єкта ПД повинно бути отримано згоду на опрацювання ПД з новою метою. При цьому не дозволяється опрацювання персональних даних про фізичну особу без її згоди, окрім випадків, встановлених законом, і винятково в інтересах національної безпеки, економічного благополуччя та прав людини.

Закон також встановлює, що склад і зміст ПД повинні відповідати і не бути надмірними щодо мети їх опрацювання. При цьому обсяг ПД, які включають до бази ПД, повинен відповідати умовам згоди суб’єкта ПД. Суб’єкт персональних даних має право, надаючи таку згоду, обмежити право на опрацювання своїх персональних даних.

Крім того, слід зазначити надане Законом право суб’єкта ПД знати про місцезнаходження бази ПД, у якій містяться його ПД, а також про місцезнаходження власника (у законі – володільця) і розпорядника такої бази даних, право на інформацію про третіх осіб, яким передають його ПД, а також на безкоштовний доступ до своїх ПД, які містяться у відповідній базі ПД. Також Закон встановлює певні випадки, у яких суб’єкт повинен письмово повідомлятися про його права чи дії, виконані з його ПД.

Володільцем бази персональних даних може бути фізична особа-підприємець або юридична особа, якій законом або згодою суб’єкта ПД надано право на опрацювання ПД. Така особа повинна затвердити ціль опрацювання персональних даних, встановити склад оброблюваних даних і процедури їх опрацювання, якщо інше не встановлено законом.

Володілець бази ПД має право передати персональні дані для опрацювання розпоряднику бази ПД на підставі письмової угоди. ПД можуть поширюватися тільки за згодою суб’єкта персональних даних або у випадках, передбачених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного благополуччя та прав людини.

Передача ПД іноземним суб’єктам здійснюється лише за умови забезпечення належного захисту ПД, за наявності відповідного дозволу й у випадках, встановлених законом чи міжнародною угодою України, у порядку, передбаченому законодавством. Однак Закон чітко не визначає суть такого дозволу і орган, що уповноважений його видавати, а також процедуру видання. Таким чином, це положення Закону може перешкодити передаванню ПД українськими володільцям баз ПД іноземним розпорядникам баз персональних даних для опрацювання. Окрім зазначеного вище, Закон передбачає, що в органах державної влади і місцевого самоврядування, а також в організаціях, закладах, на підприємствах усіх форм власності повинен визначатися структурний підрозділ або відповідна особа, які організовують роботу, пов’язану із захистом ПД під час їх опрацювання.

Також передбачено, що спеціальний уповноважений орган повинен затвердити Типовий порядок опрацювання ПД. При цьому порядок опрацювання ПД, які стосуються банківської таємниці, повинен бути затверджений Національним банком України.

На практиці Закон може створити певні складності фізичним і юридичним особам, які під час своєї діяльності здійснюють опрацювання ПД фізичних осіб, оскільки з 1 січня 2011 р. опрацювання ПД без згоди суб’єктів персональних даних, чиї ПД опрацьовують, і без реєстрації баз ПД у порядку, встановленому Законом, буде заборонена. Говорячи про банки, слід зазначити, що більшість банків України не мають згоди своїх клієнтів – фізичних осіб на опрацювання їхніх ПД у розумінні Закону (оскільки це не вимагалося). У такій ситуації банки повинні отримати необхідну згоду від усіх своїх клієнтів – фізичних осіб на момент набуття Законом чинності. Зайве говорити про те, що кількість клієнтів – фізичних осіб банків України робить це завдання досить складним. Крім того, вимога Закону щодо інформування суб’єктів ПД додасть банкам значний обсяг роботи. Те ж стосується і колекторських компаній, які придбали у банків портфелі роздрібних проблемних активів. Зрештою слід зазначити, що, незважаючи на недосконалість Закону, його прийняття безперечно є позитивним кроком на шляху вдосконалення українського законодавства та приведення його у відповідність до європейських стандартів. Однак Закон вимагає подальших змін і доопрацювань. Упровадження адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення законодавства про захист ПД передбачено законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про захист ПД» (№ 3454-VI).

Закон набуває чинності з 1 січня 2012 року і передбачає відповідальність за нереєстрацію баз персональних даних та використання ПД, ухилення від державної реєстрації бази ПД тягне за собою накладення штрафу на громадян у розмірі 5100-8500 грн. і на посадових осіб, громадян-суб’єктів підприємницької діяльності в розмірі від 8500 грн. Неповідомлення або несвоєчасне повідомлення в Державну службу з питань захисту персональних даних (ГСЗПД) про зміну відомостей, що подаються для державної реєстрації бази ПД, тягнуть за собою накладення штрафу на громадян у розмірі 1700-3400 грн., а на посадових осіб та громадян-суб’єктів підприємницької діяльності в розмірі 3400-6800 грн. Повторне протягом року порушення тягне накладення штрафу на громадян у розмірі 5100-8500 грн., на посадових осіб та громадян-суб’єктів підприємницької діяльності в розмірі 6800-11900 грн.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Прийняття Закону України «Про захист персональних даних» від 01.06.01 і набрання ним чинності (01.01.11) спричинило у суспільстві зрозумілу стурбованість, пов’язану, зокрема (і мабуть передусім) з такими питаннями:

1. Чи не ставить цей Закон поза законом наукову діяльність, визначаючи, що використання персональних даних в історичних, статистичних чи наукових цілях може здійснюватися лише в знеособленому вигляді (п.9 ст.6)?

2. Чи не саботує цей Закон громадянський контроль за владою і власниками, стверджуючи (п.6 ст.6), що «опрацювання ПД про фізичну особу» може здійснюватися лише за її згодою або у випадках, «визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

Як виглядає, дотепер підставою для суспільно-помітних чи тим більше суспільно-резонансних атак на свободу отримання та поширення інформації Закон «Про захист персональних даних» не став. Проте сумний і травматичний вітчизняний досвід свідчить, що на сплюндрованому правовому полі України деякі сплячі до пори норми можуть стати мінами сповільненої дії, спрацьовуючи у момент «доцільності» – чи політичної чи ще якоїсь. А враховуючи, що з трьох нових «інформаційних» законодавчих актів саме цей апріорі має певним чином заважати свободі, а не сприяти, першим в черзі на дослідження конструкцій і відповідно, на деконструкцію є саме цей Закон.

Відповідно до ст.1 Закону «Про захист персональних даних» він взагалі не поширюється, зокрема, на діяльність зі створення баз ПД «професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності».

Згідно зі ст.1 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 07.10.97: «Професійний творчий працівник – особа, яка провадить творчу діяльність на професійній основі, результатом якої є створення або інтерпретація творів у галузі культури та мистецтва, публічно представляє такі твори на виставках, шляхом публікації, сценічного виконання, кіно-, теле-, відеопоказу тощо та є членом творчої спілки, має державні нагороди за діяльність у галузі культури та мистецтва.

Творча діяльність – індивідуальна чи колективна творчість, результатом якої є створення або інтерпретація творів, що мають культурну цінність».

Звертаючись до підпункту 6 пункту 1 ст.1 Закону України «Про культуру» від 14.12.10, читаємо «культура – сукупність матеріального та духовного надбання певної людської спільноти (етносу, нації), накопиченого, закріпленого і збагаченого протягом тривалого періоду, що передають від покоління до покоління, включає всі види мистецтва, культурну спадщину, культурні цінності, науку, освіту та відображає рівень розвитку цієї спільноти». Слід зазначити, що Закон «Про культуру» у визначенні сенсу поняття «культура» має безумовний пріоритет як, по-перше, спеціальний законодавчий акт, а по-друге – як акт, прийнятий пізніше ніж Закон «Про захист персональних даних», до того ж стверджуючи, що «до приведення законів, інших нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом вони діють у частині, що не суперечить цьому Закону».

Таким чином, Закон «Про захист персональних даних» взагалі не регламентує і ніяк не обмежує діяльність зі створення баз ПД науковцями та освітянами – для їхньої «творчої діяльності у галузі освіти чи науки (у т.ч. історичної) – як частини культури.

Відповідно до п.4 ст.5 Закону, «персональні дані фізичної особи, яка претендує зайняти чи займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, не належать до інформації з обмеженим доступом, за винятком інформації, яка визначена такою відповідно до закону».

Отже, за визначенням є відкритою інформацією:

а) ПД всіх громадян, які активно прагнуть нашого електорального визнання, кандидуючи на будь-яких виборах до будь-яких представницьких органів чи на таких посадах вже перебувають (керівництво Верховної Ради та її комітетів);

б) персональні дані «перших заступників міністрів, керівників центральних органів виконавчої влади, які не є членами Уряду України, їх перших заступників, Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, керівників Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України, заступників керівників Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України, інші прирівняні до них посади», а також кандидатів на ці посади (всіх їх віднесено до першої категорії державних службовців за абзацом першим частини другої ст.25 Закону України «Про державну службу»).

Очевидно, що ПД членів Кабінету Міністрів України як осіб, які мають істотний вплив на державну політику та питання національної безпеки, можуть свідчити про незаконні дії, можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, тобто є суспільно-необхідною інформацією й обмеження доступу до них не може бути «необхідним у демократичному суспільстві». Право громадськості знати переважає можливу шкоду від поширення таких відомостей. Те ж саме, тільки ще більшою мірою, стосується і ПД Президента України. Закон «Про захист персональних даних» не ставить шукачів, зберігачів та поширювачів інформації про посадовців чи кандидатів на посади у гірше становище, ніж це передбачено зараз Конституцією України й іншими законами.

Відповідно до ст.1 Закону «Про захист персональних даних» він не поширюється на діяльність зі створення баз персональних даних:

а) «професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності»;

б) «журналістом – у зв’язку з виконанням ним службових, професійних обов’язків»;

в) «фізичною особою – виключно для непрофесійних особистих, побутових потреб».

а) З творчими працівниками ми вже з’ясували вище, але принагідно, у «творчому контексті» – про журналістів. Три «профільні» закони визначають журналіста так: «журналістом редакції друкованого засобу масової інформації відповідно до цього Закону є творчий працівник, який професійно збирає, отримує, створює та займається підготовкою інформації для друкованого ЗМІ та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією, займається такою діяльністю за уповноваженням» (абзац 1 ст.25 Закону України «Про друковані засоби масової інформації» від 16.11.92);

«журналіст інформаційного агентства – це творчий працівник, який збирає, отримує, створює та готує інформацію для інформаційного агентства і діє від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням» (абзац 1 ст.21 Закону України «Про інформаційні агентства» від 28.02.05);

телерадіожурналіст – штатний або позаштатний творчий працівник телерадіоорганізації, який професійно збирає, отримує, створює та готує інформацію для поширення» (абзац 47 ст.1 Закону «Про телебачення і радіомовлення» від 21.11.93).

Відповідно, журналісти самі по собі є ще і «творчими працівниками», і принаймні ті з них, хто висвітлює тематику мистецтва, науки, освіти (див. норми Закону «Про професійних творчих працівників…» та Закону «Про культуру»), мають ще і додаткову законну підставу не зважати у своїй діяльності на Закон «Про захист персональних даних».

б) Втім, з журналістами і так все зрозуміло. Закон «Про захист персональних даних» у вищезгаданій статті 1 сам прямо й однозначно свідчить, що взагалі не регламентує і, відтак, взагалі не обмежує створення ними баз ПД (будь-яких) для використання у журналістській діяльності.

в) Щодо непоширення Закону «Про захист персональних даних» на діяльність фізичних осіб зі створення баз ПД «виключно для непрофесійних особистих потреб».

Три «золоті статті» (3, 5, 19) формулюють засадничі принципи взаємовідносин громадян з державою:

Ø суверенність (стосовно держави, державної влади) статусу народу (громадян),

Ø обмеженість діяльності держави в особі її посадовців і органів нормами Конституції та законів,

Ø пріоритетність прав і свобод людини як головних цілей існування держави як такої,

Ø відповідальність держави перед людиною за свою діяльність.

Безсумнівно, що відповідальність одного суб’єкта перед іншим передбачає належну обізнаність другого щодо діяльності першого, є обумовленою такою обізнаністю.

Відповідно до пунктів 1 і 2 ст.10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (ратифікована Україною 17.07.97) будь-які обмеження свободи «отримувати та передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади» мають бути «необхідними в демократичному суспільстві», а у статті 1 Конституції Україна визнала себе (напевно що надто оптимістично) саме «демократичною правовою державою», тож висновок є очевидним. До «особистих потреб» українців належить обізнаність про діяльність держави, її органів і посадовців в обсязі, необхідному для:

а) реалізації своїх прав, свобод, законних інтересів,

б) контролю народу-суверена за найманим працівником-державою,

в) притягнення держави до відповідальності у разі дефолту з її боку.

Втім, сама держава вже визнала це (можливо несвідомо) у новій редакції Закону України «Про інформацію», яка набирає чинності з 10.05.2011, де до «суспільно-необхідної інформації» віднесено, зокрема, інформацію, яка забезпечує «реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману».

Таким чином, Закон «Про захист персональних даних» взагалі не поширюється на створення громадянами України баз ПД державних службовців і політиків – у тому обсязі, який є розумно необхідним для оцінки діяльності конкретного чиновника на державній посаді, її відповідності законам, дотримання антикорупційного законодавства тощо, для здійснення усвідомленого електорального вибору, оскільки обізнаність про таке є «особистою потребою» громадянина демократичної держави.

 

Тема 12. Закон України «Про авторське право та суміжні права» в правовому регулюванні документно-інформаційної діяльності

Законодавство України з питань охорони виключних прав стосовно інформації і інформаційних продуктів складається з:

Ø Закону «Про авторське право і суміжні права» - розглядає питання визначення належності інформації на правах інтелектуальної власності конкретному суб’єкту і гарантує захист інтелектуальної власності;

Ø Закону «Про державну таємницю» - регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації додержавної таємниці. Її засекречуванням і охороною з метою захисту інтересів України у галузі оборони, економіки, зовнішніх стосунків, державної безпеки і охорони правопорядку, а також встановлює порядок обмеження доступу до інформації, що містить державну таємницю.

2. Охорона інтелектуальної власності

До числа основних об’єктів інтелектуальної власності віднесені:

Ø твори науки, літератури і мистецтва;

Ø результати виконавської діяльності артистів, режисерів, диригентів;

Ø складні результати творчості;

Ø звукозаписи і записи зображення;

Ø передача радіо- і телевізійних сигналів;

Ø винаходи;

Ø корисні моделі;

Ø промислові зразки;

Ø професійні секрети (ноу-хау);

Ø селекційні досягнення;

Ø фірмові найменування і комерційні позначення правовласника;

Ø товарні знаки і знаки обслуговування;

Ø найменування місць походження товарів;

Ø інші результати інтелектуальної діяльності і засобу індивідуалізації, на які відповідно до закону можуть визнаватися або закріплюватися виняткові права.

ДАХНО

Власної системи охорони авторського права Україна в історичному минулому не мала. Якщо простежити історію вітчизняного правового регу­лювання в даній галузі, то слід згадати нормативно-пра­вовий акт Російської імперії від 20 березня 1911 року, що мав назву «Положення про авторське право». Зазначене положення запозичило накопичений Європою досвід з правової охорони авторських прав. Фахівці відзначають, що «міцність» охорони авторських прав у Росії поступа­лася європейській. Після революції 1917 року концепція націоналізації була поширена й на інтелектуальну галузь. Радянське авторське право містило норму про мож­ливість примусового викупу державою авторського права. Автори позбавлялися права давати чи не давати дозвіл на публічне виконання їхніх творів, у тому числі за допомо­гою технічних засобів (кіно, радіо, телебачення тощо). Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 року не перед­бачав охорони суміжних прав. У цьому Кодексі авторсь­кому праву було відведено розділ IV. Він охоплював статті 472-513.

31 травня 1991 року Верховна Рада СРСР прийняла «Основи цивільного законодавства Союзу РСР і респуб­лік». Вони розширили коло об’єктів, що охороняються, подовжили термін чинності авторського права до 50 років від дати смерті автора, запровадили охорону суміжних прав. Невдовзі деінтегрувався СРСР, і Україна стала не­залежною.

23 грудня 1993 року Верховна Рада України першого скликання прийняла Закон України «Про авторське пра­во і суміжні права» (№ 3792—XII). Його було опублікова­но у «Відомостях Верховної Ради України» за 1994 рік (№ 13). Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про авторське право і суміжні права”» від 11 липня 2001 року (№ 2627—III) зазначений закон було викладено в новій редакції (див. «Офіційний вісник України», 2001, № 32; «Відомості Верховної Ради України», 2001, № 43).

Авторське право — особисті (немайнові) і майнові пра­ва авторів та їхніх правонаступників, пов’язані зі створен­ням і використанням наукових літературних і мистецьких творів. І Суміжні права — права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення. Французькою мовою суміжні права звучать як les droits voisins (сусідські права), а англійською — related rights (пов’язані, родинні права). Трапляється й термін neigbouring rights.

Стаття 8 («Об’єкти авторського права») містить пе­релік, який охоплює 16 видів творів. Сімнадцята позиція названа як «інші» і встановлена законодавцем на той ви­падок, коли з’являться види творів, яких нині немає. Не станемо перераховувати зазначені у статті 5 об’єкти. Чи­тач може зробити це самостійно. Для порівняння наведе­мо перелік об’єктів копірайту з нині чинного законодав­ства США. Цей перелік містить 8 позицій:

1) літературні твори (literary works);

2) музичні твори, включаючи будь-які супровідні сло­ва(musical works including any accompanying workds),

3) драматургічні твори, включаючи будь-яку акомпанівну музику (dramatic works including any accompanying music);

4) пантоміми й хореографічні твори (pantomimes and choreographic works);

5) малюнкові, графічні та скульптурні твори (pictorial, graphic and sculptural works);

6) кінофільми та інші аудіовізуальні роботи (motion and other audiovisual works);

7) фонограми (sound recordings),

8) архітектурні твори (architectural works).


Зіставляючи американський і український переліки об’єктів авторського права, можна дійти висновку, що між ними немає принципових відмінностей. Та це й не дивно, хоч би з огляду на ту обставину, що і Україна, і США є державами-учасницями Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Практично всі об’єкти, на які в Україні поширюється авторське право, є копірайтоспроможними й у США. Український перелік можна вважати більш деталізованим, ніж американський. Законодавство України надає правову охорону виступам, лекціям, промовам, проповідям та іншим усним творам (див. ст. 5). Ось тут між законодавствами України і США можна побачити значні відмінності, що ілюструються по­дальшим аналізом основних норм копірайтного законо­давства США. У США твір має фіксуватися в будь-якій осяжній формі. Хоч український законодавець і вважає усну форму об’єктивною, все-таки вона є суб’єктивною. Спираючись на неї, важко, а то й неможливо відтворити, сприйняти чи передати твір.

Американські фахівці Р. Дорр та К. Манч зазначають:

«Роботи не є копірайтоспроможними, якщо вони є про­сто ідеями чи ефемерними звуками та жестами. Вони ма­ють бути в осяжній (tangible) формі, що означає форму, спроможну візуально чи звуково відтворювати відобра­ження (representation) оригінальної роботи». У нас така, як і в американців, ситуація навколо об’єктів, що не охоро­няються.

Виникнення і здійснення прав, передбачених Законом України, не вимагає виконання будь-яких формальнос­тей. Це ж саме і у США. У нас, як і у США, попереджу­вальне маркування © є факультативним. В обох країнах діє інституція державної реєстрації авторських прав.

Між авторським правом і правом власності на ма­теріальний об’єкт Україна, як і США, проводять чітку лінію (див. ст. 12).

Українське законодавство, як і законодавство США, сприймає автора як первинного суб’єкта авторського права (див. ст. 11). Практично однаково в Україні і США розуміють співавторство, особисті та майнові права авто­ра (див. ст. 13, 14, 15).

Статті 21—25 нашого Закону містять положення про, кажучи по-американськи, добросовісне використан­ня копірайтних творів (fair use).

Американський фахівець з копірайту не здивувався б, ознайомившись з нормами нашого законодавства про пе­рехід авторського права у спадок та до суспільного над­бання, передавання авторського права, виняткову і невиняткову ліцензії.

І в Україні, і у США об’єктом авторського права є ре­зультат творчої праці. Суто технічній роботі (передруку, коректурі, редагуванню, механічному складанню довідни­ка тощо) правова охорона не надається.

Охорона надається будь-якому твору, незалежно від його художньої цінності, форми і готовності.

За законодавством України існує чотири види особи­стих немайнових прав: право авторства, право автора на ім’я, право на недоторканність твору, право на його об­народування.

Суміжні права базуються на використанні чужих ав­торських прав. Часто необхідно, щоб між автором і публікою був посередник. Ним є виконавець (наприклад, автор вміє створювати чудові пісні, але має кепський го­лос, щоб самому їх співати). Окрім виконавців, посеред­никами між авторами і громадськістю вважаються вироб­ники фонограм та організації радіотелемовлення (див. ст. 39, 40, 41 Закону)

Суб’єкти суміжних прав мусять користуватися своїми правами так, щоб не порушувати права авторів творів, які використовуються ними. Виробники фонограм і ор­ганізації мовлення не повинні порушувати права авторів і виконавців, а організації мовлення мають під час своєї діяльності не порушувати права виробників фонограм, авторів і виконавців.

Закон України передбачає лише цивільно-правові способи захисту авторського права й суміжних прав.

Стаття 176 «Порушення авторського права й суміж­них прав» Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року сформульована так:

«І. Незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх неза­конне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, а також інше використання чужих творів, комп’ютерних програм і баз даних, об’єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право або суміжні права, якщо події за­вдали матеріальної шкоди у великому розмірі, —

караються штрафом від ста до чотирьохсот неоподат­кованих мінімумів доходів громадян або виправними ро­ботами на строк до двох років, з конфіскацією всіх примірників творів, магеріальних носіїв комп’ютерних програм, або даних, виконань, фонограм, програм мов­лення та обладнання і матеріалів, призначених для їх ви­готовлення і відтворення.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завда­ли матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, —

караються штрафом від двохсот до восьмисот неопо­даткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, або даних, виконань, фонограм, програм мовлення та облад­нання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення.

3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи, —

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподат­кованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

Примітка. Матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо вартість примірників незаконно відтворе­них чи розповсюджених творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань фонограм і програм мовлення аудіо- та відеокасет, дискет та інших носіїв інформації або сума доходу, отриманого в результаті незаконного опублікування, виконання, по­казу чи публічного оприлюднення творів, комп’ютер­них програм, баз даних, виконань фонограм, програм мовлення, продажу аудіо- та відеокасет, дискет, інших носіїв інформації у сто і більше разів перевищує неопо­даткований мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі, — якщо їх вартість або су­ма доходу в тисячу й більше разів перевищує неоподат­кований мінімум доходів громадян.

Слід у даній лекції згадати і про три статті з Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Стаття 164(6) «Публічний показ без прокатного по­свідчення кіно- і відеофільмів» тягне за собою накладен­ня штрафу від двадцяти до сорока п’яти неоподатковува­них мінімумів доходів громадян з конфіскацією кіно- і відеофільмів, які демонструються без прокатного посвід­чення, а також грошей, отриманих від їх демонстрування.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після за­стосування заходів адміністративного стягнення, — тяг­нуть за собою накладення штрафу від сорока п’яти до дев’яноста неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян з конфіскацією кіно- і відеофільмів, а також грошей, отриманих від їх демонстрування. (Кодекс доповнено статтею 164(6)згідно із Законом № 497—ВР від 14.11.96.)

Стаття 164(7) «Порушення умов публічного демонст­рування кіно- і відеофільмів».

«Публічний показ кіно- і відеофільмів з порушенням умов публічного демонстрування, передбачених прокат­ним посвідченням, — тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до тридцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією кіно- і віде­офільмів, а також грошей, отриманих від їх демонстру­вання.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після за­стосування заходів адміністративного стягнення, — тяг­нуть за собою накладення штрафу від тридцяти п’яти до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією кіно- і відеофільмів, а також грошей, от­риманих від їх демонстрування». (Кодекс доповнено стат­тею 164(7)згідно із Законом № 497- ВР від 14.11.96.)

Стаття 164(8) «Тиражування кіно- і відеофільмів без прокатного посвідчення».

«Тиражування без прокатного посвідчення з метою продажу, прокату публічного показу або розповсюдження кіно- і відеофільмів, — тягне за собою накладення штра­фу від шістдесяти до дев’яноста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією фільмо- і відеокопій, засобів їх виготовлення, а також грошей, от­риманих від їх реалізації.

Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення, — тягнуть за собою накладення штрафу від дев’яноста до ста тридцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян з конфіскацією фільмо- і відеокопій, за­собів їх виготовлення, а також грошей, отриманих від реалізації». (Кодекс доповнено статтею 164(8) згідно із Зако­ном № 497-ВР від 14.11.96.)

Можливо, у зазначених вище статтях вбачається пере­дусім намагання держави забезпечити належні правила гри в підприємницькій діяльності, а не турбота про неухильне дотримання авторських і суміжних з ними прав. Дехто стверджуватиме, що малося на увазі і те, і інше.

 

Журавський (цивільний кодекс)

Стаття 418. Поняття права інтелектуальної власності

1. Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

2. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

3. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 419. Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності

1. Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

2. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.

3. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності.

Стаття 420. Об’єкти права інтелектуальної власності

1. До об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

літературні та художні твори;

комп’ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Стаття 421. Суб’єкти права інтелектуальної власності

1. Суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкті та права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) іда інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору.

Стаття 422. Підстави виникнення (набуття) права інтелектуальної власності

1. Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

Стаття 423. Особисті немайнові права інтелектуальної власності

1. Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.


Дата добавления: 2015-10-29; просмотров: 226 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Перелік відомостей, доступ до яких обмежений | Роль права у галузі регулювання інформаційних відносин і розвиток законодавства України про інформатизацію та інформаційні процеси 5 страница | Підстави та випадки обмеження прав людини у галузі інформації | ГЛАВА 5. ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА | Поширення і демонстрування фільмів | Загальні положення про інформаційне суспільство | Основні ознаки сучасного інформаційного суспільства | Тема 8. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Особливості реалізації окремих норм нового інформаційного законодавства| І. Поняття і правовий режим державної таємниці.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.086 сек.)