Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Періодизація історії української культури.

Читайте также:
  1. А) ознайомлення української громадськості з Декларацією прав людини
  2. В) обґрунтувати твердження про незалежність української держави в часи Богдана Хмельницького.
  3. В.В. Кондзьолка. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993. – 259 с.
  4. З УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
  5. Закон про мови в Українській PCP - нормативно-правова основа утвердження української мови як державної в Україні.
  6. Зміст економіки середньовіччя. Періодизація, характерні ознаки та типологізація феодальної системи господарства.
  7. І: Я бачила експозицію про нього в музеї історії релігії.

Культура як духовний та суспільний феномен.

Термін "культура" у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Представник київської культурологічної школи В.П. Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами суспільства.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства. Культура не існує поза людиною. Її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза нею. В культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань.

У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в культурі матеріальну і духовну сфери, а інші — матеріальну, політичну і духовну. Такий поділ, на їхню думку, базується на основних напрямах життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і будь-якої культури.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії української культури виділяється культура Київської Русі, козацької доби, Галицько-Волинського князівства тощо.

 

Світова та національна культура, їх взаємодія.

Кожна з більш ніж 2 тис. національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною, унікальною. Це своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. В українській культурі велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливого колориту. Особливо яскраво це виражалось у мистецтві – народних думах, піснях, танцях. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багатьох талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв’язували своє подальше життя і творчість з російською, польською і іншими культурами.

Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII – XIX) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішують питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

Національна культура України уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства, тобто, це продукт матеріальної та духовної праці нашої нації, історія, відносини, соціальна пам'ять, самосвідомість. Національна культура передбачає існування нових типів взаємозв’язку між людьми, більш складних стосунків, ніж природно кровно-родинні. Таким принципово новим типом зв’язку виступає писемність. Носіями національної культури стають освічені прошарки суспільства.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розвитку в добу Козаччини і забезпечила грамотність населення, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов’янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища.

 

Українська національна культура як самобутній соціокультурний феномен, її характерні риси та ознаки.

Національна культура передбачає існування нових типів взаємозв’язку між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом взаємозв’язку є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, - письменниками, філософами, вченими, священниками, митцями та ін.

До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу, мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого – через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв’язками між людьми, скільки товароної економіки із загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно- замкненим спільностям людей, пов’язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв’язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи – обряди, традиції, звичаї, міфологія – зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням «забутих традицій», скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

 

Предмет історії Української культури.

Історія культури України вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної та матеріальної культури, створені впродовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Пам’ятки розглядаються по історичній вертикалі як цілісне явище, а також за регіональними ознаками, враховуються взаємозв’язки з культурними досягненнями інших народів, оскільки жодний етнос, народ, нація не може розвиватись поза загальним історичним процесом.

Історія української культури вивчає та аналізує пам’ятки духовної культури, зафіксованої усною формою: казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів’я, приказки, анекдоти, де фіксуються історичні події, мудрість народу, узагальнюються явища і зберігаються для прийдешніх поколінь. Український народ залишив у спадок незліченну кількість матеріальної культури, які посіли гідне місце у скарбниці світового мистецтва. Це пам’ятки зарубинецької, трипільської, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять комплекти містобудівництва, ділової та побутової архітектури, хатнє навчання, одяг, сільськогосподарський та виробничий реманент, твори декоративно-ужиткового мистецтва та ін.

Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов’яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи, «Велесова книга», «Повість минулих літ», козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки та ін..

Наша країна багата на мистецькі пам’ятки – мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Брестові, парсунні портрети, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін.

Історія культури вивчає традиції, свята, обряди, релігії і вірування народів, а також особливості міжособистісного спілкування.

Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної з духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. Історія культури – одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища в загальному контексті розвитку історичного процесу.

Бокань В., Польовий В. – «Історія української культури».

 

Джерельна база та методологічні засади вивчення історії української культури.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської. Тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та "провінційна". На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси.

Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури. Все це зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, який, на жаль, задовольняється недостатньо, оскільки в науковому плані особливості української культури досліджені фрагментарно.

Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури. Для цього важливо знайти обгрунтований критерій такого поділу. Структурні частини культури в наш час прийнято виділяти на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова і етнічна, професійна і молодіжна, культура сім'ї чи окремої людини.

На основі різновидностей людської діяльності сучасна наука виділяє дві форми культури: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей поділ доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культури взаємопов'язані.

До матеріальної української культури належать такі її різновиди: здобутки праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура регіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура. Матеріальна культура не рівнозначна матеріальному виробництву. Вона характеризує матеріальну діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток особи і створення умов для реалізації творчих здібностей та обдарувань людини.

Духовна українська культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури.

Відомий російський культуролог Л.Н. Коган виділяє два блоки в системі культури: субстанціональний і функціональний. Субстанціональний блок включає цінності культури, тобто речі і твори, що опредмечують культуру даної епохи, а також норми культури і вимоги, які пред'являються до кожного члена суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії, норми повсякденної поведінки та спілкування людей (етикет). Лише неухильне виконання названих норм і вимог дає право людині претендувати на звання культурної. Субстанціональний блок складає основу культури.

До функціонального блоку входять традиції, обряди, звичаї, різні заборони (табу), що забезпечують функціонування культури. Ці засоби не узаконені правовими нормами і в народній культурі вважалися головними. З появою професійної культури виникають спеціальні інститути, що забезпечують відтворення, збереження, передачу і споживання культури. Вказані блоки культури взаємозв'язані між собою.

Отже, структура культури є досить складним і багатогранним явищем. Всі складові її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура — це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа, реалізується людське "Я".

Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Досліджуючи конкретний зміст цієї системи, обумовлений тим чи іншим способом матеріального виробництва, теорія культури виявляє її елементи, взаємозв'язок між ними, співвідношення загальнолюдського і конкретно-історичного, національного й інтернаціонального у кожному з цих елементів. Вона з'ясовує, якою мірою культурний рівень індивідів відповідає духовному багатству суспільства, наскільки повно втілюються духовні цінності, нагромаджені суспільством.

Історичні та духовні складники української культурної самобутності.

Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

Мова і менталітет народу, релігійні вірування, звичаї та обряди, побут – вагомі елементи української духовної культури. Менталітет – це характерта лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому. Якщо вести мову про менталітет українського народу, то перш за все треба сказати, що він має, так би мовити, «жіночу стать», що обумовлена в свою чергу трансцендентною жіночністю архетипу «Україна». Тамі в національному характері українців виявляються такі риси, як чуттєвість, емоційність, любов до дітей, швидке інтуїтивне сприйняття сутності складних природних та соціальних явищ, мрійливість. Глибинні пласти українського менталітету закладені землеробством, яке з найдавніших часів було головним заняттям проукраїнського та українського етносів. Саме зв’язок з землею визначив особливості світобачення наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну ознаку. Якщо ранні форми релігії поєднані з етнокультурною, то християнство як зріла релігія відокремлює себе від етнокультури, однак, поширюючись, неминуче зазнає її впливу: включає, принаймні на рівні обрядів, деякі елементи місцевих звичаїв, легенд, міфів. Тому важливо брати до уваги модифікації, яких християнство зазнало в українському культурному просторі. Щоб утвердитись, християнство в Україні ввібрало в себе на обрядовому рівні елементи давніших (язичницьких) звичаїв.

Національна українска мова, спираючись на сукупність духовної народної сили, є водночас надбанням окремого індивіда, тобто засобом самовираження кожної людини. Мова – це генетичний код української нації, який поєднує минуле, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності. Отже глибинні знання про народ закладено передусіму нашій мові, зв’язній ланці поколінь, тій скарбниці, в яку народ, за визначенням П. Мирного, складає «своє давнє життя, свої сподівання, розум, досвід, почуття».

Духовну культуру та побут українського народу неможливо уявити без звичаїв та різноманітних обрядів.

Виділяють три типи обрядовості:

1.Трудові свята та обряди – органічна складова святково-обрядової культури українського народу. Традиційна трудова обрядовість тісно пов’язана з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували початок оранки, сівби, закінчення жнив тощо.

2.Сімейна обрядовість. Сімейне життя українців традиційно супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім’ї, народженя дитини, її повноліття, сімейні ювілеї.

3.Свята та обряди. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молелень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім’ям якого був названий місцевий храм.

Джерела формування української культури.

Важливими проблемами в дослідженні будь-якої культури є з'ясування її джерел та складових. Джерелами кожної національної культури є: а) природне оточення, у т. ч. фізичні, біологічні особливості її носіїв; б) етнокультурні успадкування від давніх історичних періодів; в) особливості історії; г) взаємини із сусідами, зовнішні культурні впливи; ґ) професійна культурна творчість, у т. ч. інтелектуальна культура, зокрема філософія.

До найважливіших джерел української культури зараховують природне оточення (земля), українські давні вірування й етнокультуру загалом, християнство, зовнішні впливи (східні та західні), професійну культуру. У визнанні їх важливості не обходиться без крайнощів, коли одне з них вважають найважливішим. Так, прихильники Рун-віри («рідна українська віра») применшують, а то й заперечують роль християнства як джерела української культури; їх опоненти саме християнство вважають найважливішим.

Християнська віра, християнські етичні цінності є не лише важливим підґрунтям української професійної культури (у т. ч. філософії), а й визначальною ознакою українського народного світогляду. Висока оцінка християнства як джерела української національної культури не суперечить визнанню важливої ролі дохристиянських вірувань як складової української культури. З цього приводу митрополит Іларіон, який не був прихильником язичництва, писав: «Віра народу лежить в основі його культури, й цієї культури годі нам зрозуміти без вивчення народної віри. А в основі цієї народної віри — більше чи менше — лежить-таки його віра дохристиянська. У цьому вага дохристиянських вірувань....Сучасної духовної культури українського народу належно й глибоко ніхто не зрозуміє, коли він не знає його вірувань дохристиянських».

З огляду на українську професійну художню творчість і філософію до джерел української культури слід зарахувати також античну культуру: античні впливи через Південь, а пізніші через Захід постійно сприяли розвитку української культури, засвоювалися нею. Це дає підстави віднести українську культуру до сім'ї середземноєвропейської культурної спільності, що передбачає також урахування культурного внеску українців у її розвиток. Серед джерел української культури О. Пріцак виокремив: 1) найдавніші (внутрішнього і зовнішнього походження): доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, балканські, іранські та алтайські; 2) античні (грецькі, римські), германські, візантійські та західноєвропейські. Правда, О. Пріцак ототожнив джерела і складові української культури, хоча їх необхідно розрізнювати. Джерелами національної культури є явища, що допомагають з'ясувати її становлення та особливості; складовими — її основні сфери у конкретний історичний період.

Значення поняття «культура» у різних контекстах то звужують аж до позначення ним лише мистецтва, то розширюють до антропологічного. Здебільшого це є наслідком наявності тісних взаємозв'язків між різними сферами культури в найширшому значенні. Такими сферами є народна культура (етнокультура), релігія, професійне мистецтво, філософія, наука, морально-етична і політико-правова культури, економіка і техніка. Кожну із цих сфер також можна поділити на ділянки чи галузі. Поняття «культура» залежно від потреб можна розширювати або звужувати за рахунок включення чи виключення зазначених сфер. Етнокультура є результатом колективної творчості. Вона охоплює міфи, звичаї, фольклор, народне ремесло, мову. Українська літературна мова зазнала професійного опрацювання, але вона більшою мірою, ніж деякі інші, витворена на народній основі. Етнокультура є найконсервативнішим елементом культури: її архетипи, в яких закодовано певні особливості світосприймання і світорозуміння, є одним із важливих чинників самобутності національної культури. На ранніх етапах становлення етнокультури її неможливо відокремити від релігійних вірувань. До української етнокультури належать деякі символи, образи тисячолітньої давності (в колядках помітні елементи магічних ритуальних дій, деякі з них походять із часів трипільської культури тощо). Українська етнокультура, попри її консерватизм, не залишалась упродовж своєї історії незмінною, оскільки на неї постійно впливали різноманітні ідеологічні і соціально-економічні явища, особливо християнство.

Якщо ранні форми релігії поєднані з етнокультурою, злиті з нею, то християнство як «зріла» релігія відокремлює себе від етнокультури, однак, поширюючись, неминуче зазнає її впливу: включає, принаймні на рівні обрядів, деякі елементи місцевих звичаїв, легенд і міфів. Тому важливо брати до уваги модифікації, яких християнство зазнало в українському культурному просторі. Щоб утвердитись, християнство в Україні ввібрало в себе на обрядовому рівні елементи давніших (язичницьких) звичаїв. Крім того, релігійність українців зазнала західних, іноді суперечливих, впливів — католицизму, протестантизму тощо. Усі ці ознаки гуманізації християнства виявилися в українській теософії (Г. Сковорода). Не можна недооцінювати і впливу католицизму на релігійні вірування українців, хоча він значною мірою був ослаблений необхідністю протистояти польському культурно-державному тиску.

Професійна художня творчість, джерелами якої є етнокультура і релігія, формує власні традиції: навіть найбільш «народні» витвори професійної мистецької творчості наївно розуміти як «голос народу». У професійному художньому творі елементи етнокультури і християнської релігії по-своєму привносяться і переосмислюються творцем. Водночас професійна художня творчість впливає на етнокультуру, особливо в період націостановлення.

До професійної культури, як відомо, належать не лише мистецтво, а й наука і філософія, яка увінчує органічний і вільний розвиток національної культури. Ті нації, що у Новий і новітній часи зробили найбільший внесок у розвиток філософії (французи, англійці, німці), мали для цього дві найважливіші передумови: відсутність національного гноблення (безперешкодний розвиток національної культури) і відносно високий рівень вільнодумства. Важливою негативною обставиною для розвитку української інтелектуальної культури, зокрема філософії, були дуже звужені (аж до ізольованості) контакти української культури з культурами інших європейських народів після включення України до складу Російської імперії. Ця ізольованість посилилась у часи комунізму внаслідок існування т. зв. залізної завіси. Тільки в 90-ті роки XX ст. у незалежній Україні сформувалися політичні передумови подолання наслідків цієї культурної ізоляції.

Періодизація історії української культури.

Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто – це культура східнослов’янських племен дохристиянської доби. Глибокий слід в історії укр. Культури залишили племена трипільської культури, для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла і духовна культура. Епоха бронзи і раннього заліза – відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства, починається етногенез слов’ян. Пізніше відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства. Суспільство поділяється на класи, викає держава. Мало місце велике переселення народів. Відбулося розселення слов’янських племен, у тому числі й на землі сучасної України (племена зарубинецької та черняхівської культур). Саме з цього періоду розпочинається справжня історія України, Історія культури і її народу. Був ряд історичних подій: виникнення Києва; утворення держави – Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та ін.; запровадження християнства.

Другий період припадає на час існування княжої держави – Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Запровадження християнства долучило українців до культурно-етнічних цінностей. Вони збагатили скарбницю духовного життя укр.народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Вкрай негативно на історії укр.культури позначилася монголо-татарська навала, а пізніше – створення Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Процес розвитку нашої культури княжої доби відбувався через підйоми і спади.

Третій період припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Це період втрати власної державності. Велике значення мала православна церква. Вона стала виконувати роль не лише опікуна укр.культури, а й чинника національної консолідації укр.народу. Насильницькими методами насаджувались католицизм і латинська мова. Початок національно-визвольної боротьби супроводжувався пожвавленням культурного розвитку. Розвивається шкільна освіта і друкарство; розвивається ренесансна культура; діяльність церковних православних братств; створення Киво-Могилянської колегії; політична активізація запорізького і реєстрового козацтва сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України.

Четвертий період припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом. Зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут є фактор національної державності, яка, проіснувавши 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів на Україні. Після приєднання України до Росії вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель (початок поділу війська Запорізького на Лівобережжя, що орієнтувалося на Москву, і правобережжя – з орієнтацією на річ Посполиту – Руїна). І все ж, розвиток укр.культури в цей період виступає як процес послідовний, процес успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті укр.народу нових явищ, пов’язаних із впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури Нового часу, нових надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань, книгодрукування, літератури та мистецтва.

П’ятий період – в 150 років, років великої неволі нашого народу – від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX ст. Його доцільно умовно поділити на три періоди: перший – кінецьXVIII – кінець 50-х років XIXст., що є часо становлення як новітньої культури з народним демократизмом й народною мовою; другий – 60 – 90-ті роки XIX ст. – час її входження в загальнослов’янський та світовий культурний процес; і третій – початок XX ст. – час утвердження її як великої національної культури світового значення. Цей період у розвиткові укр. культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Цей період пов’язаний з «Енеїдою» І.Котляревського, геніальною творчістю Т.Шевченка. Перейнята гуманістичними ідеями, укр. Культура XIX – поч. XXст. вивела укр. націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.

Шостий період є часом міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює період ід початку XX ст. до кінця 80-х років. Це період сформованості розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого. Графіки скульптури, музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури, що збагатили не лише свою, а й європейську худ. Культуру (укр.народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX ст., театр корифеїв, гуцульське народне мистецтво та ін.). Цей період можна розподілити на кілька підперіодів.1. До 1930 р. – не дивлячись на позбавлення національної школи з укр. Мовою навчання, культурне життя активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, мистецькі навчальні заклади. Український ренесанс, трагічно обірваний 1929р. 2. Період 30-х – початку 50-х рр.. – часи особливо жорстокого тоталітаризму. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановити майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади. 3. Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів укр. Культури стали періодом творчого піднесення. 4. Укр. культура повоєнного періоду мала чимало досягнень. 5. Часи так званого «розвинутого соціалізму» - загибель національної мови, боротьба за демократичні права і свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Це відомі рухи «шістдесятників», «сім десятників», «вісім десятників». 6. Тоталітарний режим – кінець XX ст. – характеризується успадкованими від попередників злетами і руїнами у розвиткові укр. культури, наявністю факторів, за яких вона була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження.

Сьомий період тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це – сучасний період, що охоплює період кінця 80-х рр. і до сьогодні. Акт проголошення незалежності України відкрив нові обрії перед укр. Культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура. За цих умов з’явилися нові риси, які дають нам змогу з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації мистецьких шкіл, широкі зв’язки з мистецтвом інших народів тощо.

 


Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 447 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Пищеварение в кишечнике Роль поджелудочной железы в пищеварении| Образотворче мистецтво.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.015 сек.)