Методи антицерковної політики держави в Україні кінця 50х – поч. 60х років

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1.ХРУЩЬОВСЬКА політична модель державно–церковних відносин: специфіка реалізації в Україні 6

1.1. Зміст та напрями партійно – державної політики щодо інституцій РПЦ і специфіки реалізації цієї політики в Україні у 50х– поч. 60х років 6

1.2. Методи антицерковної політики держави в Україні кінця 50х – поч. 60х років 13

1.3. Реформа парафіяльного управління. Закриття храмів, як один із найважливіших напрямків антицерковної політики в Україні кінця 50х – поч. 60х років 20

Висновки до 1 розділу 24

РОЗДІЛ 2.НАСЛІДКИ АНТИЦЕРКОВНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ КІНЦЯ 50–ПОЧАТКУ 60 РОКІВ 27

2.1. Суспільна реакція на антицерковну компанію в Україні кінця 50х – поч. 60х років 27

2.2. Впливів політичного курсу антицерковної політики держави в Україні кінця 50х – поч. 60х років на подальший стан релігійно – церковного життя 35

Висновки до 2 розділу 44

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 46

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 49

ВСТУП

Процеси національного та релігійно – духовного відродження, які мають місце в сучасній Україні, супроводжуються поглибленням інтересу до вітчизняної історії та культури. Нинішнє суспільство переосмислює події, що відбувалися в умовах радянської дійсності. Зокрема, це стосується сфери державно – церковних взаємин.

Домінування упродовж усього радянського періоду атеїстичної ідеології спричинило з’явлення негативного ставлення до культової спадщини. Під загрозою опинилася історична пам’ять нації, уособленнями та хранителями моральних, етичних, естетичних норм і цінностей якої завжди були церкви та монастирі.

Актуальність теми. Вкрай важливим є глибоке і всебічне історичне вивчення комплексу соціально – політичних, конфесійних, церковно – інституційних та культурних, акумульованих в українському релігійно – суспільному просторі внаслідок реалізації компартійно – радянської політичної стратегії і практики 1950–1960–х рр. у релігійній сфері. Системне дослідження ідеологічних засад, структури та механізмів цих стратегії і практики, що спричинили утворення масштабних конфліктогенних зон та соціальне відчуження сотень тисяч громадян, постає важливим чинником виявлення та врегулювання пов’язаних з недалеким минулим та внутрішньоконфесійних протиріч і конфліктів, оптимізації сучасної політики Української держави щодо релігії і релігійних спільнот.

Спроби наукової класифікації та інтерпретації державних політик стосовно релігії, церков (релігійних організацій) і віруючих дотепер ще не знайшли великого попиту у наукових дослідженнях. Ми маємо зазначити, що даною проблематикою займались такі вчені як: С. Білоконя [Приватні збірки 2009], В. Бондаренко [Самопізнання.1991], О. Васильєва [Червоні конкістадори. – 1994], В. Єленський [Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах. 2013], О. Ігнатуша [Міжконфесійні взаємини на Півдні України ХVІІІ – ХХ століття. 2000.], О. Лисенко [Духовна культура соціалізму.1986.], О. Нестулі [Духовний поступ в Українi. 1999], М.Одінцова [Религії СРСР. 1999.], В. Пащенко [Питання релігії та церкви. 2009] та iн.

Але кількість досліджень за темою не відповідає її актуальності та значущості у контексті сучасного знання, тому ми можемо обрати темою нашого дослідження «Антицерковна політика держави в Україні кінця 50–х – поч. 60–х рр. її наслідки».

Метою дипломного дослідження є комплексний теоретико – методологічноий аналіз політики КПРС та Радянської держави щодо релігії, церкви та віруючих в Україні в кінця 50–х – початку 60–х рр. ХХ століття.

Завдання дослідження:

– з’ясувати зміст, а також взаємодію об’єктивних і суб’єктивних чинників на кожному з етапів реалізації антицерковної політики держави в Україні кінця 50–х – поч. 60–х рр.;

– проаналізувати методи забезпечення радянської церковної політики в Україні;

– розглянути реформу парафіяльного управління та закриття храмів,

як один із найважливіших напрямків антицерковної політики в Україні кінця 50–х – поч. 60–х рр.;

– дослідити сутність суспільної реакції на антицерковну компанію в Україні кінця 50х – поч. 60х рр.;

– з’ясувати зміст та характер впливу політики КПРС та Радянської держави щодо релігії, церкви і віруючих в означений період на динаміку релігійно – суспільної і релігійно – культурної ситуації на подальший стан релігійно – церковного життя.

Об’єкт дослідження − сукупність дій КПРС і Радянської держави в сфері антирелігійної політики в Україні на кінці 50х – початку 60 – х рр.

Предмет дослідження – наслідки антицерковної політики держави в Україні кінця 50х – поч. 60х.

Хронологічні рамки дослідження включають період 1958–1964 р. Це пояснюється хронологією часів антирелігійних гонінь Микити Хрущова.

Джерельну базу дослідження становлять правові акти та інші офіційні документи органів державної влади і міжнародних організацій, документи КПРС, матеріали документальних збірок, наукових і публіцистичних праць, інформаційно–аналітичних видань, партійно–радянської й церковної періодики, повідомлення засобів масової інформації.

Методологію і методи дослідження становлять загальні концептуальні здобутки і пізнавальні засоби політичної науки, сучасні теорії, напрацювання та дослідницький інструментарій інших соціогуманітарних наук, передовсім – релігієзнавства, історії та соціології.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в такому:

– визначено загальне і особливе у здійсненні антицерковної політики держави на території України кінця 50х – поч. 60х;

– встановлено характер наслідків антицерковної політики держави в Україні кінця 50х – поч. 60х.

Структура дослідження відповідає меті та завданням дослідження, включає вступ, два розділи і шість підрозділі, список використаних джерел та літератури з 52 найменувань. Повний обсяг роботи становить 53 сторінки.

РОЗДІЛ 1

ХРУЩЬОВСЬКА політична модель державно–церковних відносин: специфіка реалізації в Україні

Зміст та напрями партійно–державної політики щодо інституцій РПЦ і специфіки реалізації цієї політики в Україні у 50х– поч. 60х років.

Доля української церкви в 50х – 60х рр. – тема, до якої сьогодні проявляють стійкий інтерес вчені, публіцисти, широка громадськість. У шкільному курсі вітчизняної історії вона отримала більш ніж скромне освітлення.

Переважна увага приділяється 20 – 30–м рр., трагедії церкви в умовах становлення тоталітарної політичної системи. У меншій мірі вивчено наступний період, у тому числі гоніння на церкву у 50–х – початку 60–х рр. Автори загальних робіт про десятиліття Хрущова в кращому випадку лише згадують цю антицерковну кампанію, а здебільшого взагалі нічого про неї не пишуть.

Це була остання спроба режиму в короткий термін ліквідувати церкву і релігію як значиме соціальне явище. Саме в цей час остаточно визначилася партійно–державна політика по відношенню до церкви, сформувався механізм її здійснення і вся система антирелігійної пропаганди, що збереглися аж до перебудовчих років. Історія війни з церквою важлива і для розуміння всіх хрущовських реформ, їх спрямованості і обмеженості.

Перші ознаки нового наступу на церкву з'явилися в 1958 р. У багатьох відношеннях цей рік взагалі був переломним: Хрущов добився єдиновладдя та почав свій грандіозний комуністичний експеримент, що завершився нищівним провалом. Оскільки будівництво комуністичного суспільства мислилося насамперед як викорінення «пережитків капіталізму», з яких релігія вважалася головним – місця для компромісу не залишалося.

Навесні 1958 р. ЦК КПРС розсилає по партійним інстанціям розгорнуту довідку «релігійні культи в СРСР», звернувши, таким чином, їх увагу на цю найважливішу ділянку «комуністичного виховання». Восени цього року Рада Міністрів СРСР приймає дві постанови, спрямовані на обмеження господарського житті церкви: «Про монастирі в СРСР» і «Про податкове обкладання прибутків підприємств єпархіальних управлінь, а також прибутків монастирів». Особливо чутливим для церкви виявилося підвищення податку на свічкове виробництво – головне джерело доходів. Ярославський єпископ прямо заявляв, що це – «для церкви загибель», і їздив до патріарха радитися – як тепер бути? Вихід знайшли за рахунок збільшення цін на свічки: рублеві стали продавати за два, а трьох рублеві – за чотири рубля [Декрети Радянської влади, 1957 – 1997, с.95]

З кінця 1958 р. атеїстична тема стає лейтмотивом усіх ідеологічних виступів на пленумах і конференціях партійних комітетів. Ставлення до церкви і релігії формулюється гранично відверто, без жодного словесного камуфляжу. Релігія ставиться в один ряд з такими «пережиткам», як пияцтво і хуліганство, оголошується основою невігластва і взагалі всіх соціальних бід.

В листопаді 1958 р. ЦК КПРС приймає постанову «Про заходи щодо припинення паломництва до так званих «святих місць», а в травні 1959 р. обком вже звітував про його виконання. Заборонялося спільне богослужіння священиків церков у дні свят, участь дітей і підлітків у хорах співочих і церковних службах, не дозволялося будівництво житлових будинків для священиків на кошти громади, обмежувалося проведення хресних ходів, заборонялася благодійність [Відділення церкви від держави, 1962, с. 172]

З 1959 р. починається закриття діючих храмів. В центральній та місцевій пресі наростаючим потоком публікуються атеїстичні статті, «відкриті листи» священиків, які порвали з релігією, всякого роду фейлетони і викривальні матеріали. Основний мотив цих публікацій – «зривання масок», тобто відкопування усіляких непристойностей і гріхів, в особистому житті духовенства.

З вересня 1959 р. почав виходити щомісячний масовий антирелігійний журнал «Наука і релігія». У січні 1960 р. ЦК КПРС приймає нову закриту постанову – «Про заходи по ліквідації порушень духовенством радянського законодавства про культи». Основна мета – обмеження впливу церкви. Як на місцях передбачалося здійснити це обмеження, свідчать пропозиції уповноваженого ради у справах РПЦ:

1. Закрити 5 церков (служб немає довгий час).

2. Закрити ще 3 церкви, що знаходяться в аварійному стані.

3. Підготувати до закриття ще 5 церков»[ Конституції і конституційні акти Союзу РСР, 1960, с.205]

У 1960 році в області закрили відразу 13 церков і ліквідували свічкову майстерню єпархіального управління. У церковних громад вилучили 6 сторожок і 8 житлових будинків. Припинили виплачувати повні пенсії тим, хто брав участь у церковній діяльності в якості старост, псаломщиків, регентів, співочих і т. п. Значно посилилася антирелігійна пропаганда. Повсюдно створювалися «клуби атеїстів», атеїстичні гуртки, кінолекторії, «кабінети атеїстів», «куточки атеїста» і «атеїстичні секції». Проводилися читацькі конференції, вечори запитань і відповідей, «усні журнали» та «голосні читки». І теми були найрізноманітніші – від традиційної «чи був Христос?» до «вплив релігійних свят на здоров'я трудящих». Місцеве видавництво справило на світ кілька атеїстичних брошур, збірку «Сім бісів» і збірник «Частівок про попів». Незважаючи на всі зусилля, результати виявилися скромними. Доходи церкви скоротилися за рік всього на 7%. Хрестили 60% народжених немовлят, відспівали 65% померлих. Дохід духовенства навіть зріс [КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. 1983 – 1989, с.156]

З 1961 р. антирелігійна кампанія входить у свою вищу фазу. Від «стримування і обмеження» режим переходить до прямого наступу на церкву. У лютому ЦК КПРС приймає ще одну закриту постанову – «Про записці ради по справах руської православної церкви», в якій, зокрема, Україна була піддана критиці за слабку роботу. З березня того ж року постановою Радміну СРСР відкриття та закриття церков цілком передавалося на розсуд обласних виконкомів, яким також дозволялося обмежувати дзвін [Про політики державного атеїзму до свободи совісті, 2000, с.312]

На черговій обласній партійній конференції тільки що приступив до своєї чвертьвіковий керівної діяльності перший секретар обкому Ф. В. Лощєнков та не обійшов увагою антирелігійну тему. Його доповідь була насиченою такими сильними виразами, як «религиозники», «іконна – мотлох в житлових будинках», він закликав «зруйнувати поживний ґрунт церковників» [Релігія і закон. 1996, с.155].

Основним засобом «руйнування поживного ґрунту» залишалося закриття церков. Іноді це брало просто дикі форми. 1961 р. був в цілому для української православної церкви часом великих змін на гірше. Під тиском влади були внесені зміни до «Положення про управління православною церквою», прийняте в 1945 р. Священики повністю усувалися від фінансово–господарської сторони церковного життя і ставали чимось на зразок службовців за наймом. Створювалася система жорсткого контролю над людьми, що здійснюють релігійні обряди – хрещення, вінчання і відспівування. Церковний староста зобов'язаний був надавати їх паспортні дані у виконком місцевої Ради.

При всіх виконкомах були створені так звані «комісії сприяння по спостереженню і контролю за діяльністю релігійних громад і духовенства». Провели поголовну перереєстрацію священиків, кожен отримав довідку і був ознайомлений з новими правилами. В повчання всіх декількох покарали. Один священик «охрестив немовля на дому» – і був знятий з реєстрації. Кілька вийшли вже «за штат» старих священиків, відгукуючись на прохання віруючих, ходили по навколишніх селах і створювали треби. Один з них, за браком кращого, спорудив собі кадило з консервної банки. Всі були суворо попереджені. Церковних старост викликали у виконкоми і наполегливо втовкмачували їм, що відтепер вони повинні цілком самостійно управляти фінансово–господарською діяльністю громади. Священиків за втручання карали.

З 1962 р. в антицерковної пропаганди з'являється нова нота. Церкву починають звинувачувати в тому, що вона вкриває всякого роду шахраїв, пройдисвітів і навіть злочинців. Звинувачення ці посилилися і придбали небезпечний відтінок після червневого (1963 р.) пленуму ЦК КПРС, який став своєрідним реваншем сталінських ідеологів. Оголошено було, що ніякого мирного співіснування ідеологій не було, немає і бути не може, тобто немає місця думкам і почуттям, відмінним від офіційної ортодоксії. Пролунав заклик до нового наступу на релігію як прояв буржуазної ідеології [Радянське законодавство про свободу совісті, 1999, с.222].

Доповідаючи про підсумки пленуму, секретар промислового обкому Ф. В. Лощєнков оцінював релігію як «останній захист буржуазії» і додав: «Не випадково розвідки буржуазних держав у своїй ідеологічній роботі активно використовують церковні та сектантські організації» [Свобода совісті й віротерпимість, 1962, с. 125]

Церква зображувалася свого роду базою підривної діяльності, а активна релігійність розцінювалася як прихована форма антирадянщини, гідна уваги відповідних органів.

Що це було справді так, свідчить один важливий документ – адресована в обком КПРС довідка управління КДБ, яка містить факти «політично шкідливих проявів серед молоді». Розповідається про якогось слюсара, дев'ятнадцяти років від роду, який під впливом журналу «Америка» «заявляв про намір змінити батьківщині»; про «дівчат легкої поведінки», які вступали в інтимні стосунки з іноземцями і здійснювали заради цього навіть паломництва в столицю. Але більша частина довідки – про молодих людей, всі злочин яких полягає в намірі вступити в духовну семінарію [Войналович В.А., Світогляд, 2005, с.209]

Прагнення знайти антирадянський кримінал у діяльності духовенства призводило до того, що і невинні з сьогоднішньої точки зору дії розцінювалися як підривні. Протоієрей Феофілакт Сенгилевцев слухав «Голос Америки» і зацікавився промовою американського президента про права чорношкірих. В кінці передачі був заклик до слухачів, які бажають детально ознайомитися з промовою, відвідати посольство США в Москві. Опинившись за нагоди у столиці, священнослужитель не зміг побороти спокуси – і відвідав. Прийнятий був «високим американцем», поговорив з ним про свободу віросповідання, отримав два номери журналу «Америка» запрошення «заглядати до них». Йшов вже 1965 р. – оргвисновків, крім профілактичної бесіди, відносно священика не було [Відкликання єпархіальних архієреїв з питання про церковну реформу. 2004, с.159]

На самому початку 1964 р. пролунав останній залп хрущовської антирелігійної війни. У січні партійні комітети отримали чергове закрите постанова ЦК КПРС «Про заходи щодо посилення атеїстичного виховання населення». Пропонувалося, використовуючи всі засоби масової інформації, усної пропаганди, «охопити» антирелігійним впливом насамперед молодь, дітей і підлітків.

З метою відволікання людей від церкви (з її урочистістю і благолєпією) належало повсюдно запровадити «нові яскраві радянські обряди» – комсомольські весілля, урочисті реєстрації новонароджених, «дні повноліття» і т.п. Всякого роду звіти і довідки про атеїстичної роботи все більше набувають характеру донесень з поля бою. При всіх міськкомах і райкомах організували ради атеїстів, а в «місцях розташування церков» – штаби атеїстів. Відкрили університети наукового атеїзму і школи наукового атеїзму в райцентрах. Для дітей в школах проводилися вечори «У світі таємниць і чудес», піонерські збори на антирелігійні теми, для студентів запровадили обов'язковий курс «Основи атеїстичних знань». На агитплощадках безкоштовно показували документальні фільми про попів–проходимців, активно практикувалися зустрічі з колишніми священиками, порвавшими з релігією. Також розробили зразкові ритуали показових весіль, наречений новонароджених та «днів шістнадцятиріччя» і розіслали їх на місця.

Пропагандистська війна з релігією і церквою неминуче вилилася в образи духовенства і віруючих. Особливо не соромилися у виразах лекторів–атеїстів. Уповноваженому Ради у справах РПЦ надходили такі скарги: «Лектор биту годину доводив, що віруючі – це шахраї, шахраї і п'яниці, а чимало їх є і шпигунами. Під час лекції були вигуки на адресу лектора: «Йди! Попи хоч брешуть по книзі, а ти брешеш без книги» [Губонін М. Е. Збірник,1994, с.386].

Потужний пропагандистський натиск, помножений на заходи адміністративного переслідування, позначився на стані церкви і духовенства. Серед частини священиків поширюються відчуття самотності, духовної ізоляції, песимізму, падає дисципліна, зростає пияцтво і недбале ставлення до пастирських обов'язків. Прямим наслідком нового законодавства про культи стали дедалі частіші конфлікти між виконавчими органами релігійних громад і священиками.

Методи антицерковної політики держави в Україні кінця 50х – поч. 60х років

Лібералізацію суспільного життя, припинення терору та реабілітація жертв політичних репресій, часткове подолання сталінської «залізної завіси» та розширення контактів із зовнішнім світом, спроби реформування консервативної моделі держекономіки сприяли активізації творчих сил, піднесенню культурного життя.

Але обмеженість і непослідовність М. Хрущова і його оточення в здійсненні економічних реформ несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтві. Згубний вплив на національну культуру справила антицерковна політика держави в Україні кінця 50–х – поч. 60–х рр.

Істотний вплив на культурний процес України справляв оголошений у 1961 р. У новій програмі КПРС курс на «формування нової людини» як неодмінної частини комуністичного будівництва. Будь–які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, релігії як і раніше, заборонялися і переслідувалися.

Далекосяжні задуми керівництва КПРС реалізувалися в умовах, коли бюджетні асигнування на найнеобхідніше – освіту, науку, культмасову роботу, не кажучи вже про театр, живопис, кіно та інші види мистецтва – в Україні у розрахунку на душу населення були нижчими, ніж у Росії та деяких інших республіках СРСР, зокрема в Прибалтиці. «Залишковий принцип» забезпечення соціально–культурної сфери, характерний для СРСР у цілому, особливо гостро і пекуче відчувався в Україні.

Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія, що базувалася на грубо матеріалістичному світогляді, неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка проходила на зламі 50 – 60–х рр. [Ансвесул C. Свердлгиз, 1937. – c. 31]

Газети, радіо, культурно – освітні заклади, інші засоби впливу на населення були зорієнтовані на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої половини 50–х рр., а значно ширше і активніше наприкінці 50–х – початку 60–х рр., у редакціях газет, на радіо організують відділи атеїзму. Товариство «знання», окрім спеціальних університетів на громадських засадах, створює науково – методичні ради, секції пропаганди науково – атеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно–технічних училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок. У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді організують теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою, кількість слухачів яких постійно збільшувалася.

На початку 1962 р. істотні зміни були внесені і до законодавства. Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того), а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася. Культовий об'єкт міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть демонтувалися «у зв'язку з реконструкцією населених пунктів», як мотивували свої дії власті. Священики позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад, не мали права керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого в справах культів при облвиконкомі [Атеїзм в СРСР: становлення і розвиток.1986. c.320].

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957 – 1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно–східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запорізькій області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині – 26, у Криму – 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в усіх без винятку регіонах. [Відділення церкви від держави, 1962, с. 220]

Після XX з'їзду КПРС державно–церковні відносини почали загострюватися. Істотний поворот курсу державної релігійної політики в СРСР був викликаний цілим комплексом причин. В партійних верхах все більш зріли переконання в можливості побудови в СРСР в недалекому майбутньому комуністичного суспільства. Значна частина радянського керівництва явно помилялася, вважаючи, що, відмовившись від негативних рис сталінізму, можна нарешті втілити в дійсність «світле майбутнє всього людства». Вважалося, що комуністична ідеологія життєздатна і далеко не вичерпала своїх потенцій. Очистившись від сталінської спадщини, вона проявить їх і переможе безроздільно. Необхідність співпраці з церквою ставала зайвою.

Ці ілюзії частково поділяла і досить велика частина населення, в тому числі і багато представників демократично настроєної інтелігенції. Вони вважали, що можна побудувати в СРСР справедливу, соціально орієнтовану державу. Християнська ідеологія при цьому відкидалася. [Ахмедов P. M. XX століття, 2002, c. 116]

Не було колишньої єдності і в раді у справах РПЦ. 15 грудня 1956 р. Завідувач його інспекторським відділом Іванов написав у ЦК КПРС про серйозні розбіжності в організації, появу після XX з'їзду різних думок. Він запропонував свій план нової тактики ради, спрямований на обмеження впливу церкви всередині країни. Критикував Іванов і зовнішньополітичну діяльність патріархії, рекомендуючи переорієнтуватися з православних владик на мусульманське духовенство. Головний наголос при цьому пропонувалося зробити на зв'язку з неправославними церквами капіталістичних країн.

Через три дні в ЦК направив лист заступник Іванова Спиридонів. Всупереч практиці він різко критикував свого начальника за прагнення «перетрусити єпископів». У листі говорилося: «рада не повинна перетворюватися в штаб політичної війни з релігією і не робити нічого такого, що порушило б нормальні відносини між церквою і державою.. Це головне, а не в тому, щоб вигадувати якісь стратегічні і тактичні дії у війні з релігією». Відстоюючи свої погляди, Спиридонів відправив ще одного листа, в якому йшлося про необхідність скасувати закони і постанови, що суперечили духу конституції, свободу совісті [Барменков А. В. Думка, 1979 c. 223]

Однак демократично налаштованих керівників КПРС було небагато. Рівну лінію в державно–церковних відносинах в ЦК обстоювали в основному колишні найближчі соратники Сталіна. І перші провісники нової антирелігійної кампанії майже збіглися з великою перемогою Хрущова над сталіністами у 1957 р. Ієрархи патріархії відразу після червневого пленуму зрозуміли, що розстановка політичних сил в країні склалася не на користь церкви.

Зіграли свою роль кадрові зміни в партійному керівництві. У боротьбі зі сталіністською більшістю у президії ЦК М.С. Хрущов значною мірою спирався на групу «ідеологів» – М. А. Суслова, Є. А. Фурцеву, П. Н. Поспєлова, к. Ф. Іллічова, які давно висловлювали незадоволення практикою роботи з церквою. Шукав підтримку перший секретар і у керівників ВЛКСМ – А. Н. Шелепіна, В. О. Семичасний, С.П. Павлова, А. В. Аджубея, довіряючи їх порад і пропозицій.

Нормальні відносини з церквою підносились як «сталінська спадщина», яку необхідно ліквідувати, хоча релігійні організації особливо постраждали від репресивних кампаній вождя народів.

Імпульсивний новий лідер хотів прискорити початок переходу СРСР в комуністичне суспільство, в якому, за його словами, не повинно бути місця пережитків капіталізму. 29 листопада 1957 р. В бесіді з газетним магнатом в. Р. Херстом перший секретар ЦК КПРС пояснював йому, що народне просвітництво, поширення наукових знань, вивчення законів природи не залишає місця для віри в бога.

Таким чином, до кінця 1950–х рр. нагнітання в партійних і комсомольських верхах антирелігійних настроїв робило майже неминучою нову війну з релігією. І якщо у світлі сталінської політики створення національної імперії, боротьби з космополітизмом, замкнутості кордонів українська православна церква не розцінювалася як прямо ворожа сила, то з зверненням до ідеї інтернаціональної сутності комунізму ситуація корінним чином змінилася.

Найважливішим спонукальним мотивом зміни курсу державної церковної політики стала гостра тривога у верхніх ешелонах влади у зв'язку з розпочавшимся українським релігійним відродженням. Цей поступовий, часто болісний процес пошуку людьми своїх національно–релігійних коренів помітно активізувався в середині 1950–х рр. Пов'язане з критикою сталінізму часткове розвінчання колишніх ідеалів, підрив авторитету КПРС породило у певної частини населення країни, яка не піддалася ілюзіям соціалізму з людським обличчям, бажання визначити свою власну віру і свій підхід до життя. Деяке розширення меж духовної свободи дозволило зайнятися пошуками альтернативних культур.

Найбільш близькою і доступною була церква. «Коли мислячі люди в СРСР намагалися віднайти і відновити культуру минулого в її чистій, протистоїть ідеологічних спотворень формі, вони зустрічалися з православ'ям в будь–якій галузі – у мистецтві, архітектурі, музиці, літературі, поезії»[ Бєлов A. B. Знання, 1975, c.560].

Початок в Україні після смерті Сталіна поступового набуття історичної пам'яті, самосвідомості, національного обличчя багатьох вело до Церкви. В СРСР почав пробуджуватися інтерес до східних релігій, йоги та інших релігій, але саме завдяки їм деякі згодом приходили в християнство. В результаті поступово розгорнувся рух до церковності молоді і людей середнього покоління з релігійно–індиферентних сімей. Основою руху з'явився феномен індивідуального поводження.

Необхідно також сказати про глибокої релігійності випущених на свободу сотень тисяч в'язнів Гулагу. Зживання страхів сталінської епохи сприяло різкої активізації та широких верств традиційно віруючих. Так, якщо в 1955 р. До ради у справах РПЦ надійшли 1 310 клопотань про відкриття храмів, то у 1956 р. – вже 2 265. Дані статистики другої половини 1950–х рр. свідчать про піднесення православ'я. Швидко зростали фінансові доходи патріархії, збільшилося число бажали навчатися в духовних навчальних закладах, з'явилися десятки незареєстрованих громад. В Україні, згідно з даними ради у справах РПЦ, хрестили половину всіх народжених немовля. Традиційно більш релігійні були Прибалтика, Закавказзя, середня Азія. Точне число віруючих, а також брали участь в обрядах, привести неможливо. Однак є підстави вважати вірним думку деяких дослідників, що на початку 1960–х рр. їх було до 120 млн., тобто, більше половини населення країни. Американський історик у. Флетчер цілком справедливо писав про релігію в СРСР: «Коли умови ставали сприятливими (роки війни або період «відлиги» 50–х) вона швидко розвивалася»[Бєляєва A. B. Ярославль, 1999. c. 143].

Що стосується інших релігій, то вони також переслідувалися режимом М.С. Хрущова, а саме:

В 1939–1940 рр. до складу СРСР увійшли території зі значним католицьким населенням – західна Україна, західна Білорусія, Литва і Латвія. Діяльність української греко–католицької церкви була заборонена після Львівського «собору» 1946 р., інспірованого НКВС, на якому, незважаючи на відсутність всіх греко–католицьких єпископів, було прийнято рішення про приєднання греко–католиків до православ'я.

У 1940 р. до складу СРСР увійшли Латвія і Естонія, де лютерани становили значний відсоток населення, за недовгий передвоєнний період істотних змін у церковному житті в цих країнах не відбулося. Ситуація змінилася після виведення німецьких військ. Глава церкви і близько 60 % пасторів покинули країну, а серед решти багато були репресовані. В результаті церква втратила до 80% свого кліру. Ще до 1 грудня 1933 р. було закрито 257 синагог, тому синагог майже не існувало.

У цей час (50–60 рр.) посилився тиск і пропаганда, спрямовані проти всіх релігійних установ, в тому числі і ісламських. Мечеті були закриті понад мулли і муедзині були позбавлені можливості здійснювати свої обов'язки.

Перешкоджаючи релігійному відродженню широких верств населення, влада спробувала нанести потужний удар по одному з найважливіших центрів духовного життя радянського суспільства – церкви. Правлячі кола були переконані, що напередодні створення комуністичного суспільства не повинно існувати ніякої ідейної опозиції. Тому відповідь на її фактичний ріст могла бути тільки одна – придушення.

Номенклатура не хотіла ділити свою владу ні з ким; її дратували все більш наполегливі вимоги керівництва патріархії. У 1957 р. Патріарх Алексій кілька разів звертався з проханням відкрити нові храми, створити друкарню патріархії і т. д. У січні 1958 р. Митрополит Микола в бесіді з Карповим вперше офіційно заявив про необхідність обрання духовенства в представницькі органи влади, порекомендував нагородити кого–небудь з керівництва патріархії міжнародної ленінською премією миру. Подібні претензії викликали обурення в ЦК КПРС.

Не останньою по значущості причиною наступу на церкву були економічні розрахунки керівництва СРСР. В кінці 1950–х рр. воно активно шукало джерела поповнення «дірявої» державної скарбниці (продаж колгоспам техніки, скорочення оборонних витрат тощо). Як і в 1922 р., номенклатура не втрималася від спокуси «запустити руку у кишеню». Перші великомасштабні антицерковні акції почалися в жовтні 1958 р. з постанов про фактично економічному пограбуванні церкви.

Нарешті, важливу роль зіграли зовнішньополітичні міркування. У Кремлі росла незадоволеність політикою московської патріархії на близькому сході. Інтерес до цього регіону у радянського керівництва постійно зростав з середини 1950–х рр. Після поразки троїстої інтервенції в Єгипті 1956 р. в СРСР зрозуміли, що позиції заходу там не так вже й сильні. Поступово дозрівало рішення переорієнтуватися зі східних православних церков на мусульманські як набагато більш впливові. Крім того, владу не влаштовувала слабка, як їй уявлялося, роль московської патріархії у світовому православ'ї, недостатність її миротворчих зусиль. Хрущов відкрито заявляв своєму оточенню, що надії на міжнародну діяльність православної церкви не справдились. [Варічев Е. С. Радянська Росія, 1982. c. 191]

Народ намагалися переконати в тому, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень, ХХ століття, релігійне мислення є проявом відсталості, реакційності і суперечить природі радянської людини – будівника комунізму. Тоді була сильна ідеологічна обробка молоді, і дуже багато молодих людей – насправді чесних, незіпсованих – щиро вірили в комуністичну доктрину і намагалися слідувати тим настановам, які їм пропонували комсорги.

Були і ті, хто намагався шукати щось поза межами комуністичної ідеї, бо та здавалася їм брехливої, фальшивою. Вони йшли на бардівські концерти, виставки нетрадиційного мистецтва, в тому числі – на виставки авангардистів. Адже це було щось незвичайне, нестандартне, не формально завчене.

Дата добавления: 2015-10-26