Основні етапи становлення феодальної держави

Лекція 5.

Ранньофеодальна держава і право в країнах Європи

1. Основні етапи становлення феодальної держави і права:

1.1. Ранньофеодальна держава і право.

1.2. Стново-представницька монархія та право.

1.3. Абсолюта монархія.

2. Міські республіки.

3. Франкська держава та право

Основні етапи становлення феодальної держави

Форми встановлення феодальних відносин та державності в різних країнах були різноманітними, але їх аналіз дає змогу виокремити два основних шляхи переходу до феодалізму. Перший був властивий тим народам, уяких виникнення феодального суспільства та феодаль­ної держави відбулося в процесі безпосереднього розпаду родо­племінного ладу (північно-германські, слов'янські, арабські племена, Японія). Другий був характерний для тих країн, у яких перехід до феодалізму та формування феодальної держави відбувалися у надрах рабовласницького суспільства та держави, через поступову їх еволюцію, визрівання феодальної державності й права, посилення політичної влади феодалів (Китай, Індія, Єгипет, Візантія).

Незважаючи на різні шляхи переходу до феодалізму, в усіх без винятку феодальних державах існували панівний прошарок феодалів, які були суб'єктами права приватної чи державної власності на землю, і пригноблені феодально-залежні селяни, котрі через си­стему позаекономічного примусу змушені були значну частину отриманого ними продукта віддавати представникам панівної верхівки. В усіх країнах значного розвитку набуває становий лад суспільства, що визначав правове становище населення.

Загальними закономірностями, які визначали розвиток і сутність феодального права, були такі:

- основне місце у феодальному праві відводилося нормам, що регулювали поземельні відносини;

- феодальне право було правом-привілеєм,закріплювало нерівність різних феодальних станів, ставило права людини в пряму залежність від іх місця у феодальній ієрархії;

- не існувало чіткого розподілу на галузі права(складалося з ленного (земельного), церковного (канонічного), міського (магдебурзького права));

- відзначалося партикуляризмом(відсутністю єдиного права
на всій території держави та панування правових систем, заснованих
на місцевих звичаях);

- було правом сильного, "кулачного права", що грунтувалося на по­єднанні в руках феодалів земельної власності та політичної влади;

- перебувало під значним упливомрелігійних догматів,які часто
перетворювалися на норми права;

- містило запозичені основні положення римського права(зокрема приватне право Стародавнього Риму).

В основі феодалізму лежать міжособистісні відносини:

між васалом і сеньйором;

підданим і сюзереном;

селянином й великим земельним власником.

Феодалізму притаманна станово-ієрархічна нерівність, закріплена правом та рицарська воєнна організація. Ідеологічною та моральною основою феодалізму стало християнство, яке визначало характер середньовічної культури. Формування феодалізму охопило V - ІХ ст.ст., після завоювання Римської імперії варварами. У період його розквіту (ХІІ-ХІІІ ст.ст.) економічно і політично укріплюються міста і міське населення, оформляються станово-представницькі установи (англійський парламент, французькі Генеральні штати тощо). Станова монархія вже вимушена рахуватися з інтересами не лише знаті, але й інших верств.

Протистояння папства та світської монархії створювало простір для утвердження особистої свободи, яка поступово підточувала станово-ієрархічний лад феодалізму. Розвиток міської економіки підірвав натурально-господарські основи панування аристократії, а ріст вільнодумства призвів до переростання єресів у Реформацію XVI ст.

Протестантизм з його новою етикою і системою цінностей сприяв розвитку підприємницької діяльності капіталістичного типу, а революції ХVІ - ХVІІІ ст.ст. ознаменували в основному завершення феодалізму. Головною галуззю феодальної економіки було сільське господарство, тому панівним класом суспільства був клас землевласників. Визначальними ознаками феодалізму були:

панування натурального господарства;

особиста залежність селянина від землевласника;

наділення безпосереднього виробника засобами виробництва та землею.

Феодальному способу виробництва властиві низький рівень техніки, незначний розподіл праці, слабкий розвиток обміну, поєднання сільськогосподарського виробництва з домашніми ремеслами. Феодальний порядок характеризується злиттям двох понять - "власність" та "суверенітет": Власник землі мав усі або частину прав, сукупність яких складають суверенітет. Територія держав поділена на володіння, які називаються по різному: сеньйорії у Франції, менори у Англії. У кожному з володінь верховним був свій правитель, якому підкоряється населення його володіння та на користь якого відбуває різні повинності.

Основною формою повинності є феодальна рента, яка складається з трьох елементів:

відробітна рента (панщина);

продуктова рента (натуральний оброк);

грошова рента (грошовий оброк, податок).

Феодальні власники (сеньйори, лорди) залежали не тільки від короля, але й один від одного. Отже, феодальний порядок характеризується ієрархічною структурою, яка зв'язувала у єдине ціле панівний клас, забезпечуючи йому можливість панувати над селянами та дрібними ремісниками.

Феодальна держава у своєму розвитку пройшла такі етапи:

1. Ранньофеодальна монархія, яка характеризувалася тим, що органами, які направляють діяльність феодального монарха є феодальна курія і з'їзди феодалів;

2. Станова-представницька монархія, за якої влада монарха обмежується станово-представницькою установою (парламентом);

3. Абсолютна монархія, тобто влада повністю належить лише феодальному монарху.

Держави, що утворилися на території Римської імперії, були дофеодальними. Вони характеризувалися одночасним поєднанням у них у тих чи інших формах трьох типів суспільних відносин - первіснообщинних, рабовласницьких, феодальних.

Первісний уклад перебував вже у стані розкладу, хоча зберігав важливе значення. У деяких частинах дофеодальної держави продовжують існувати родоплемінні відносини, які вже перебувають у стані розкладу. У феодальній державі продовжують існувати рабовласники та раби. Зародження феодальних відносин веде до виникнення класів феодалів та феодально-залежного населення. Проте основна маса населення спочатку складалася із вільних.

З розвитком феодального укладу рабовласники вливаються у клас феодалів, а раби і вільні селяни переходять у ряди залежного населення. У політичному ладі дофеодальної держави збереглися деякі риси родоплемінних союзів. Дофеодальна держава являла собою з'єднання земель, що перебували на різних стадіях суспільно-економічного розвитку. Глава дофеодальної держави був переважно військовим вождем. Його адміністративні та судові повноваження були обмежені.

Протягом тривалого часу у такій державі зберігалася виборна королівська влада. Діяльність глави держави скеровувалася Радою, яка складалася із представників родоплемінної знаті та дружинників. У дофеодальній державі існували у різних формах Народні збори, діяльність яких припинилася із остаточним становленням феодалізму.

1.1. Перший період – ранньофеодальна держава та феодальна роздробленість.

Держави, які виникли у цей період, прийнято називати “варварськими”, або ранньофеодальними, або ж сеньйоральними монархіями.

Розвиток і зміцнення феодальних відносин, тобто зміцнення класу феодалів, зростання їх земельних володінь, практика надання феодалам королівською владою так званих імунітетних грамот – тобто різних привілеїв – на судочинство, на збір податків, звільнення від їх сплати державі, на добування корисних копалин, монопольне виробництво і торгівлю певними товарами і ін. – все це, власне, й сприяло, зміцненню їх влади.

В таких умовах проходив розпад “варварських” держав і встановилася феодальна роздрібленість – по суті, майже в усіх країнах Європи. Це був час ІХ-ХІІ ст., а в деяких країнах – значно довше (наприклад, у Німеччині чи Італії). Формою правління у той час була сеньйоральна монархія, але королівська влада була слабшою, переважно виборною (на з’їздах феодалів), а феодали – всевладні. Вони, не питаючи короля, вели між собою і сусідніми країнами війни, мали великі армії, видавали закони, здійснювали верховне судочинство, карбували свою монету і т.п. В Європі панували феодальний хаос, свавілля, право сильного – так зване “кулачне” право.

Що стосується джерел права, то на початкових етапах діють ще доволі численні звичаєві норми, але їх поступово витісняють закони, в яких відкрито закріплюється соціальна нерівність. Звичаєве право виступало переважно у вигляді записів, зафіксованих у так званих варварських правдах.

Поступово, у країнах Західної Європи проходить процес переходу від “варварських” звичаїв до правових феодальних звичаїв, що мали вже не персональний характер (поширювали свою дію тільки на певне плем’я, народність), а територіальний – на все населення, яке проживало на даній території. Правові звичаї досить органічно інтегрувалися у феодальні відносини, закріплювали всі їх основні види. Перш за все звичаї регулювали (найчастіше – звичай-договір) особистісні і поземельні відносини між самими феодалами, у тому числі сеньйорами і васалами (ленне право), між феодалами і селянами (маноріальне право).

З часом правові звичаї записувались і включались у хартії, імунітетні грамоти та інші правові акти, у яких сеньйори визначали свої привілеї та права і обов’язки васалів, селян і міщан. Подібність звичаїв різних місцевостей дозволяла складати їх збірники. Так, у ХІ ст. з’являються “Звичаї Барселони”, “Кутюми Бовезі” (Франція), “Саксонське зерцало” (Німеччина, ХІІІ ст.) і ін.

Джерелом права у той час були й королівські закони, законодавство феодалів, канонічне право.

Спочатку канонічне право виникло як право християнської церкви в цілому. Потім, після розколу церкви, склались дві самостійні галузі канонічного права.

У Західній і Центральній Європі діяло католицьке право, яке перетворилось у самостійну і ефективно діючу систему середньовічного права.

Східна галузь канонічного права, яка сформувалась у рамках греко-православної церкви, діяла у Візантії і країнах Південно-Східної і Південної Європи. Але тут воно не мало ні такого авторитету, ні впливу, як на Заході.

Велика значимість норм канонічного права на Заході пояснюється рядом факторів. Перш за все, канонічне право там розроблялось і підтримувалось могутньою римо-католицькою церквою і папством, яке мало великий вплив на державу.

Канонічне право відзначалось універсальністю і екстериторіальністю, оскільки його типові норми діяли у всіх країнах, які приймали католицизм. Воно не знало державних кордонів і об’єднувало в єдине ціле усіх католиків. Канонічне право відзначалось також широтою регульованих ним суспільних відносин. Воно включало питання як духовного, так і світського життя, було обов’язковим як для духовних осіб, так і для мирян.

Накінець, велику вагу канонічному праву надавала його традиційність, оскільки воно своїми коренями походило ще з античних часів, базувалося на грецькій філософії та високорозвиненій римській правовій культурі.

Джерела канонічного права – “старого”, римського права – jus antiquum romanae – відносяться ще до ранньохристиянської літератури (Святе писання, Діяння Святих Апостолів, Послання до римлян і ін.).

Після едикту імператора Костянтина про вільне сповідування християнства (313р.) норми церковного права закріплювались в імператорських законах, у писаннях отців церкви (Святого Августина і ін.), постановах регіональних і вселенських соборів, у папських буллах і інших нормативних актах (декреталіях).

В ХІ-ХІІ ст. складається нове канонічне право (jus novum). Власне тоді закінчується процес формування канонічного права у якості самостійної правової системи західноєвропейського суспільства.

1.2. Другий період розвитку феодальної державності – станово-представницька монархія.

Охоплює час з ХІІІ по ХУ-ХУІ ст. (залежно від країни).

В цей період феодальні відносини в країнах Західної і Центральної Європи досягають свого найвищого розвитку. Майже все сільське населення, значна частина міського опинились у стані (або близько до нього) особистої залежності від феодалів.

Держава має форму монархії, але спочатку ще виглядає як конгломерат слабо пов’язаних незалежних і напівнезалежних феодальних володінь (сеньйорій), у яких влада над усім населенням у більшій або меншій мірі належить феодалам. Ці останні зв’язані з королем договірними відносинами васальної служби.

У ХІІІ – на почату ХІУ ст. внаслідок відділення ремесла від землеробства та розвитку товарно-грошових відносин відбувається ріст міст. Міста різними способами (викупом, шляхом збройної боротьби і ін.) звільняються від кріпосної і деяких інших форм феодальної залежності, добиваються автономії у сфері управління і судочинства.

Міщани, ставши вільними людьми, оформляються в самостійну, специфічну верству феодального суспільства – так званий “третій стан”. Перші ж два стани склали дворянство і духовенство. Тобто економічне піднесення ХІІІ-ХІУ ст., ріст міст, торговельного обігу, накопичення капіталу тощо - породили станову консолідацію західноєвропейського суспільства. Кожен стан мав свої корені походження, свою соціальну специфіку, свої економічні і політичні інтереси тощо.

Перші два стани – дворянство і духовенство – вважались і насправді були привілейованими. “Третій стан” (міщани) – людьми “податними”, другого сорту, хоч – вільними. Спочатку до нього входили майже виключно міщани, потім – особи з привілейованих станів, які по якихось причинах з них вибули, а також вільні селяни.

Враховуючи все зростаючий економічний і політичний потенціал міст, королівська влада, особливо у ХІІ-ХІІІ ст., стала шукати в них політичну підтримку і фінансову допомогу. Їх зміцнення створювало передумови для переборення феодальної роздрібленості. Цього добивалась королівська влада, цього добивались й міста, бо феодальна анархія, сваволя, відсутність єдиного внутрішнього ринку, єдиних мір, ваги, грошей, єдиної митної політики гальмували розвиток економіки, перешкоджали міському виробництву і торгівлі.

Отож, королі підтримували міста і сприяли їм у боротьбі з феодалами за автономію, політичне самоуправління, а міста, у свою чергу, підтримували королів.

Складними і неоднозначними в період станово-представницької монархії були взаємовідносини королівської влади з церквою. В цілому церква підтримувала королів, від яких могла сподіватися прав, привілеїв і т.п., у той час, як світські феодали-магнати дбали лише про власні інтереси і не були проти того, щоб поживитися за рахунок церковних маєтностей і багатств. Проте іноді між королями і церквою виникали гострі конфлікти, а то й прямі протиборства.

Церква ще у ранньому середньовіччі, у період “варварських” держав, отримала від королів обширні землі, всілякі дари і ін., в результаті чого церква перетворилася у великого землевласника. Вона в цьому аспекті мала навіть перевагу над королями і світськими магнатами, бо церковні і монастирські володіння не підлягали подрібненню, розподілу між спадкоємцями.

Церква ще тоді знаходилась не під контролем Папи Римського, а під егідою світських правителів, що мали досить міцну владу.

Прогресуюча по всій Західній Європі феодальна роздрібленість, послаблення королівської влади, перетворення її у приватну, сеньйоральну, сприяли зміцненню церкви, росту її політичних амбіцій і претензій Папи на світове панування.

Зростаючий авторитет римо-католицької церкви опирався не тільки на матеріальні багатства, на Святе Письмо і релігійні почуття віруючих. Він мав під собою і створену до того часу могутню і централізовану структурно церковну організацію, побудовану на безумовному підпорядкуванні єпископатові, Римській курії і верховному понтифіку – Папі Римському. Велику політичну силу і авторитет останньому придавали й різні монаші, а потім духовно-рицарські ордени – строго централізовані об’єднання, статути яких затверджувалися Папою і тільки йому вони підпорядковувались.

У ХІІ-ХІІІ ст. церква перетворюється на потужну надтериторіальну, загальноєвропейську теократичну своєрідну монархію. Вона до того часу утворила свої політичні, фінансові і судові органи, свою дипломатичну службу. До того ж, у ХІІІ ст. при Папі Інокентію ІІІ (1198-1216 рр.) був встановлений порядок, при якому коронація європейських монархів повинна була здійснюватися актом Папи Римського.

Отож, церква в цілому підтримувала королівську владу у її боротьбі з свавіллям магнатів. Ця боротьба була вигідна і церкві. Але одночасно вона нерідко виступала й проти королів, якщо вони посягали на привілеї церкви.

Утворила церква й систему надзвичайних церковних трибуналів для боротьби з єресями (тобто вільнодумством) – інквізицію.

Опиралися королі у боротьбі з феодалами за централізацію країни і на дрібне дворянство, рицарство, яке віддавало перевагу королівській владі над часто жорстокою владою своїх безпосередніх сеньйорів.

Проте чи не найважливішим результатом встановлення станово-представницької монархії було виникнення колегіальних представницьких органів – парламентів. У різних країнах вони мали різні назви (скажімо, у Франції – Генеральні штати, У Німеччині – Імперський сейм і т.п.), але суть їх одна – тут були представлені своїми послами усі три тогочасні стани – дворянство, духовенство і третій стан (з певними особливостями у окремих країнах). У “класичному” парламенті було три палати – кожен стан мав свою, які до того ж переважно засідали окремо. Кожна палата мала один голос.

Ці станово-представницькі органи стали дуже важливою ланкою тодішньої державно-політичної системи європейських країн.

З одного боку вони допомагали королям у централізації держави, добивались, як і король, ліквідації феодальної самоволі і анархії, допомагали королеві фінансово і т.п. Вони, отже були підпорою королів.

А з другого боку, на цьому етапі – обмежували королівську владу в її прагненні до абсолютизму, взявши під свій контроль законодавство, фінанси і ін. Без них король не міг вирішувати найважливіші проблеми внутрішньо і зовнішньополітичного життя країни.

Джерела права Спостерігається тенденція до уніфікації. Зникає як джерело права у більшості країн звичай, зникає законодавство феодальних магнатів. Щораз більшого значення набувають нормативні акти королів, з’являється законодавство парламентів та спільні, конституційного значення закони парламентів і королів. Продовжує діяти і канонічне право, з’являються його нові збірники.

Важливим джерелом права у Європі стає римське право. Відбувається одне з найзначиміших і найунікальніших явищ в правовому житті Європи – рецепція римського права (рецепція – лат. receptio – прийняття). Тобто його вивчення, засвоєння, сприйняття і практичне використання.

Основною причиною рецепції римського права було зародження в надрах феодальної системи буржуазних виробничих відносин і буржуазної власності. А це, у свою чергу, було результатом росту міст, ремесел, торгівлі, товарного виробництва.

Рецепцію римського права активно підтримували не тільки міщани і буржуазія, але й королі, які добивались централізації, юридизації всього суспільного життя. До того ж, римське імператорське право проголошувало і обґрунтовувало необмежену владу правителя – імператора, що теж було вигідним монархам.

Підтримувала рецепцію і церква, яка вбачала у римському праві засіб збагатити, підтримати канонічне право і претензії Пап на світове панування.

Не були проти нього й феодали, які використовували норми римського права для обґрунтування свої “непорушних” прав на землю, на особистість і працю залежних селян тощо.

Одначе рецепція римського права була викликана не тільки економічними факторами, але й соціальними і духовними запитами суспільства, яке відчувало гостру потребу у правовому порядку, правовій стабільності, а, отже, у поширенні єдиних юридичних знань, освіти і мислення.

Римське право, як і інші економічні і політичні фактори епохи Середньовіччя, сприяло централізації держави, та з іншого боку, переборенні державної обмеженості і закритості, тобто територіальних кордонів, створенню єдиного стержня європейської правової культури, юридичної науки і освіти.

1.3. Третій період – це період абсолютизму. Охоплює час з кінця ХУ по ХУІІ-ХУІІІ ст.

Інтенсивно йде розклад феодальних продуктивних сил і виробничих відносин, формуються основні елементи капіталістичної системи. Формуються класи буржуазії і робітників. Починається процес пролетаризації дрібних власників, ремісників і селян.

Вслід за географічними відкриттями йде процес захоплення і пограбування колоній, експлуатації тубільного населення.

Проходять серйозні зміни у положенні феодалів і селян. Феодали втрачають свою економічну і політичну незалежність, утворюючи служиле дворянство і вищу дворянську придворну знать, що живе за рахунок прибутків з своїх маєтків і королівської казни.

Селянство, хоч і поступово звільняється від кріпосної залежності, але несе багато різних феодальних повинностей – особистих і грошово-натуральних, причому не тільки в користь сеньйорів-феодалів, а й держави і церкви. Тяжка експлуатація селян призводить до щораз численніших бунтів й повстань.

Буржуазію, яка економічно могутня, але політично майже безправна, не влаштовує ситуація, коли вищі державні посади – в управлінні, судочинстві, збройних силах і т.п. – перебувають в руках дворянства. Вона все активніше добивається ширшої участі в державно-політичному житті країн Європи. У її політичній боротьбі з феодалами за владу настає певний період рівноваги сил: жодна з сторін не має переваги над іншою. Ось в таких умовах, та ще перед постійною загрозою народних заворушень і повстань безправних, експлуатованих і феодалами, і буржуазією трудящих мас зміцнюється королівська влада – виникає абсолютизм. Міцна королівська влада могла у той час зміцнити і підтримати розхитану суспільно-політичну будівлю, забезпечити економічний розвиток, приборкати наростаючі суспільно-політичні антагонізми.

У сильній королівській владі була зацікавлена буржуазія, якій потрібен був захист перш за все її економічних інтересів, протекціоністська внутрішня і зовнішня політика держав, політика меркантилізму, розширення ринків збуту товарів, джерел сировини, ліквідація останніх залишків феодальної роздробленості країни.

Зацікавлені у ній були і феодали, що боялися народних рухів, наступу буржуазії, потребували захисту своїх прав і привілеїв.

Внаслідок цих процесів і факторів королівська влада дістала змогу зміцнитися, піднятися над суспільством, для чого зробила ставку на бюрократичний централізм, військово-поліцейську силу, на ліквідацію політичної опозиції.

Представницькі установи (парламент) не скликаються в період абсолютизму зовсім, або ж дуже рідко. Король править країною сам, формується постійна армія, росте роль поліції. Виникають нації, формуються однонаціональні і (рідше) багатонаціональні держави (наприклад, Австрія, Росія).

Абсолютна монархія – це останній період у розвитку феодальної державності. Далі настає епоха буржуазних революцій, епоха Нової історії.

Для наявності абсолютизму королів потрібні три основні передумови:

- в руках короля повинен бути відданий йому чиновницько-бюрократичний апарат в центрі і на місцях – апарат управління, судочинства і ін.;

- в руках короля повинні бути фінанси, бо без грошей не буде ні влади, ні можливостей щось зробити;

- в руках короля повинна бути достатньо сильна професійна армія, поліцейські сили та ін.

Джерела права. В період “чистої” абсолютної монархії основним і майже єдиним джерелом права стають королівські закони. Проходить процес систематизації і уніфікації нормативних актів. Продовжується рецепція римського права. Створюється система національного права. Хоч право ще носить класовий характер, захищає в основному інтереси феодалів, але є й у ньому прогресивні тенденції – впорядковується судочинство, з’являються “спеціалізовані” кодифікації і нормативні акти – морські, торговельні та інші, закріплюються перші, хоч і дуже обмежені, права і свободи вільних людей.

---

Дата добавления: 2015-07-08