Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Локкова теорія пізнання

Читайте также:
  1. Діалектика і проблема універсального методу пізнання
  2. ДІАЛЕКТИЧНИЙ МЕТОД ПІЗНАННЯ
  3. ІНТУЇТИВНЕ ПІЗНАННЯ
  4. Концепція меж зростання і теорія сталого розвитку
  5. Методи пізнання, що використовуються як на теоретичному, так і на емпіричному рівні.
  6. ПІЗНАННЯ МЕТОДАМИ ДУХОВНОГО ІНСАЙТА

 

Джон Локк (1632-1704) - апостол революції 1688 р., най­поміркованішої і найуспішнішої з усіх революцій. її цілі були скромні, зате їх усі досягнуто, і відтоді Англія вже не відчувала потреби в будь-якій новій революції. Локк - справжнє втілення її духу, більшість його творів з'явилася протягом кількох років - до і після 1688 р. Головну свою працю - «Дослід про людський ро­зум» - Локк написав 1687 p., а опублікував 1690 р. Його «Пер­ший лист про віротерпимість» з'явився спершу латинською мовою 1689 р. в Голландії, в країні, до якої Локк визнав за мудре пе­ребратися 1683 р. Два наступні листи про віротерпимість опубліковані 1690-го і 1692 р. Локкові два «Трактати про вряду­вання» дозволені до друку 1689 p., а невдовзі й опубліковані. Його книжка «Думки про виховання» вийшла друком 1693 р. Хоч Локк прожив довге життя, всі його найголовніші твори з'явилися з 1687-го по 1693 р. Успішні революції прихильні до тих, хто в них вірить.

Йатько Локка був пуританин, що боровся на боці парламенту. В добу Кромвеля, коли Локк навчався в Оксфорді, в університеті й далі викладали схоластичну філософію; Локк не любив ні схо­ластики, ні фанатизму індепендентів. Дуже вплинув на нього Де-карт. Локк став лікарем, а його покровитель був лорд Шефтсбері, Драйденів «Ахітофель». Після падіння Шефтсбері 1683 р. Локк разом із ним утікає до Голландії і зостається там до революції. Після революції все його життя, крім кількох років праці в Тор­говельній палаті, присвячене літературній роботі і численним су­перечкам, породженим його книжками.

Роки перед революцією 1688 p., коли Локк не міг без велико-


го ризику брати будь-якої теоретичної чи практичної участі в англійській політиці, він присвятив праці над «Дослідом про люд­ський розум». Це його найважливіша праця, саме їй він завдячує головно свою славу; вплив Локка на філософію політики був та­кий великий і тривкий, що Локка слід уважати засновником філософського лібералізму, а також емпіризму в теорії пізнання.

Локк - найщасливіший з усіх філософів. Він завершив свою роботу з теоретичної філософії саме тоді, коли уряд у його країні перебрали до своїх рук люди, що поділяли його політичні погля­ди. І в практиці, і в теорії поглядів, які обстоював Локк, довгі роки дотримувались найсміливіші і найвпливовіші політики та філософи. Його політичні доктрини, розвинуті в творах Монтеск'є, лягли в основу американської конституції, їхній вияв видно ще й досі, тільки-но виникають суперечки між президентом і Конгре­сом. На його доктринах грунтувалася британська конституція, чинна ще п'ятдесят років тому, і французька конституція, прий­нята 1871 р.

Завдяки Вольтерові, що замолоду жив в Англії і розтлумачив англійські ідеї своїм співвітчизникам у «Філософських листах», Локк став надзвичайно популярний у Франції вісімнадцятого сторіччя. Філософи і помірковані реформатори йшли за Локком, крайні революціонери - за Руссо. Локкові послідовники у Франції, слушно чи ні, вірили в тісний зв'язок його теорії пізнання та його політичних поглядів.

В Англії цей зв'язок був не такий очевидний. З двох найви-датніших послідовників Локка Берклі не грав ніякої ролі в політиці, а Юм був торі, що виклав свої реакційні погляди в «Історії Англії». Та після Канта, коли на англійську думку став впливати німецький ідеалізм, знову проступив зв'язок філософії і політики. Філософи, що йшли за німцями, здебільшого були кон­серватори, а радикали бентаміти дотримувалися локківської тра­диції. Кореляція, проте, не повна: наприклад, Т.Г. Грін - ідеаліст і ліберал.

Не тільки слушні Локкові думки, а навіть його помилки стали корисні для практики. Візьмімо, наприклад, його теорію про пер­винні і вторинні якості. Первинними якостями вважалися ті, що невіддільні від тіла, до них належать густина, протяжність, фігура, рух або спокій, число. До вторинних якостей належать усі інші: колір, звук, запах тощо. За Локком, первинні якості справді є в тілах, вторинні якості, навпаки, властиві тільки суб'єктові сприймання. Без ока не буде кольору, без вуха - зву­ку і т. ін. Локків погляд на вторинні якості мав обгрунтовані підстави: жовтяниця, блакитні окуляри тощо. Проте Берклі вка­зав, що ці самі аргументи можна прикласти й до первинних яко­стей. Та ще до Берклі Локків дуалізм у цьому питанні з погляду філософії був уже застарілий. Проте він панував у практичній фізиці аж до наших днів, коли виникла квантова теорія. Локкову теорію не тільки явно або потай визнали фізики, - вона вияви-


лась плідною як джерело дуже важливих відкриттів. Теорія, що фізичний світ складається тільки з матерії в русі, стала основою загальновизнаних теорій звуку, тепла, світла і електрики. Праг­матично теорія виявилась корисна, хай там якою хибною вона була теоретично. Це типове для Локкових доктрин.

Уся Локкова філософія, як видно з «Досліду», має певні пере­ваги і певні вади. І ті, і ті виявилися корисні, бо вади були ва­дами тільки з погляду теорії. Локк завжди розважливий, він за­вжди радше пожертвує логікою, ніж висуватиме парадокси. Він виголошує загальні принципи, які - і читач не забариться це помітити — можуть привести до дивних наслідків; та коли ті дивні наслідки от-от мають виникти, Локк лагідно обминає їх. Логіка це дратує, а для практичної людини - це свідчення твере­зості міркувань. Оскільки світ такий, як він є, то ясно, що слушні міркування, спираючись на здорові принципи, не можуть призвести до хиб; але принцип може бути ніби й істинним і, з погляду теорії, гідним поваги, а водночас він може привести до практичних наслідків, які нам видаватимуться безглуздими. Отже, у філософії виправдовується здоровий глузд, - але він може тільки посвідчити, що теоретичні принципи не зовсім слушні, як­що після звертання до неспростовного, як на нашу думку, здоро­вого глузду ми засудимо їхні практичні наслідки. Теоретики мо­жуть заперечити, що здоровий глузд не більш непогрішний, ніж логіка. Але таке заперечення, хоча його й справді висловили Берклі та Юм, було цілком чуже духові Локкової філософії.

Локкові, а від нього - й усьому ліберальному рухові прита­манна цілковита відсутність догматизму. Кілька незаперечних вірогідностей він перейняв у своїх попередників: певність у влас­ному існуванні, в існуванні Бога, певність в істинності математи­ки. Але там, де доктрини Локка відрізняються від доктрин його попередників, він завжди стверджує, що істину визначити важко і що розважлива людина, дотримуючись своїх поглядів, неодмінно відчуватиме якісь сумніви. Така особливість Локкового мислення вочевидь пов'язана з релігійною терпимістю, з успіхами парла­ментської демократії, з laissez-faire (поблажливістю), з усією сис­темою ліберальних принципів. Хоча Локк щиро побожний чо­ловік, який справді вірить у християнство і одкровення вважає джерелом пізнання, він усе ж обставляє одкровення раціональними засторогами. В одному місці Локк каже: «Саме свідчення одкровень - найвища вірогідність», а в другому додає: «Одкровення слід зважувати розумом». Отже, зрештою, розум бере гору.

У зв'язку з цим дуже повчальний у книжці Локка розділ «Про ентузіазм». Слово «ентузіазм» уживається не в тому зна­ченні, яке воно має тепер, під ним розуміється віра в особисте одкровення, що давалося релігійному проводиреві або його послідовникам. Така віра була характерна для сект, що зазнали поразки під час Реставрації. Коли є розмаїття таких особистих


одкровень, неузгоджених, а часто і суперечливих, то істина або те, що видається за неї, стає чисто особистою, втрачаючи свій суспільний характер. Любов до істини, яку Локк вважає не­обхідною, — річ, дуже відмінна від любові до якоїсь окремої те­орії, що проголошується істиною. Однією з непомильних прикмет ліобові до істини, каже Локк, є «не підтримувати будь-яких суд­жень з певністю більшою, ніж її забезпечують докази, що на них вони спираються». Коли квапляться накидати якусь думку, пише Локк, це виказує брак любові до істини. «Ентузіазм, що відсуває розум, вигадуватиме одкровення там, де їх і нема; таким чином він відкидатиме і розум, і одкровення, ставлячи замість них необгрунто­вані химери, породжені, власне, людським мозком». Люди, що страждають від меланхолії або пихи, схильні до переконання, «що з ними безпосередньо розмовляє Бог». Через це всілякі химерні думки і вчинки дістають божественну санкцію, яка лестить «людським лінощам, невігластву і писі». Локк закінчує розділ максимою, вже процитованою вище: «Одкровення треба зважувати розумом».

Те, що Локк розуміє під «розумом», з'ясовується, коли прочи­тати всю книжку. Є, правда, розділ, що називається «Про ро­зум», але в ньому Локк тільки силкується довести, що розум -це не здатність до силогічних міркувань, і закінчує такою фра­зою: «Бог не був такий скнарий до людини, щоб зробити її про­сто двоногим створінням і полишити Арістотелеві дати їй розум». Розум, у Локковому розумінні, складається з двох частин: перша визначає, які речі ми знаємо напевне, друга' досліджує судження, яких мудро дотримуватись на практиці, хоча вони можуть вияви­тись тільки ймовірними, а не певними. «Підстав імовірності, — каже Локк, - дві: відповідність нашому власному досвідові або ж досвідові інших людей». Сіамський король, зауважує він, перестав вірити в те, що йому казали європейці, тільки-но вони згадали про кригу.

У розділі «Про ступені згоди» Локк каже, що ступінь нашої згоди з тим або тим судженням залежить від підстав імовірності, що свідчать на його користь. Указавши, що ми часто змушені послугуватись імовірностями, яким бракує вірогідності, Локк стверджує, що для правильного користування цим міркуванням потрібні «взаємне милосердя і поблажливість. Адже в переважної більшості людей, якщо не в усіх, неодмінно є погляди і думки, не підперті певними й незаперечними доказами своєї істинності; якби людина зрікалася своїх попередніх поглядів під впливом ар­гументів, на які вона не може зразу відповісти і не може дове­сти їхньої недостатньості, це свідчило б про страшне невігластво, легковажність або божевілля; на мою думку, людям, які дотриму­ються різних поглядів, краще жити в мирі, шануючи загальновиз­нані засади людяності й товариськості, оскільки не можна сподіватися, що хто-небудь охоче і покірливо зрікатиметься своїх поглядів і перейматиме наші, сліпо корячись авторитетові, якого не визнає людський розум. Бо, хоч не раз можна й помилитися,


треба дослухатися тільки до свого розуму, а не сліпо коритися волі й наказам інших. Якщо той, кого ви хочете прихилити до своїх поглядів, ретельно придивляється, перш ніж давати згоду, то хай чинить, як уважає за потрібне, знов усе обмірковує, при­гадуючи все, що є в пам'яті, вивчаючи кожну подробицю, щоб переконатись, у чому більше слушності; та якщо він не хоче за­мислюватись над вагомими аргументами, то годі знову залучати його до таких трудів: адже в схожих ситуаціях ми й самі часто так чинимо; ми теж не зважаємо, коли хто нам указує, що саме ми повинні вивчати; та якщо він з тих, що грунтують свої пере­конання на вірі, то як ми можемо уявляти, що він зречеться по­глядів, які час та звичка так укарбували в його розум, що вони здаються йому самоочевидними, незаперечно певними або коли йому здається, ніби він отримав їх безпосередньо від Бога або від Божих посланців? Повторюю, як можна сподіватись, що отаких твердих поглядів зречуться, схилившись перед авторитетом не­знайомця або супротивника? Надто коли буде хоч найменша підозра в інтересі чи певному задумі, чого, звичайно, ніколи не бракує там, де люди почуваються упослідженими. Отже, ми по­винні признатись у нашому взаємному невігластві і всіма шляхет­ними і праведними шляхами повчань і порад намагатися подолати його, а не зразу трактувати інших людей як розбещених і впер­тих, бо вони не зрікаються своїх переконань і не приймають на­ших переконань або принаймні тих, які ми хочемо їм накинути, тоді як більш ніж імовірно, що ми й самі не менші упертюхи, не поділяючи деяких їхніх переконань. Адже де є людина, неза­перечно переконана в істинності всіх своїх поглядів або в хиб­ності всього, що вона зневажає; хто може сказати, що він до са­мих глибин докладно вивчив усі свої погляди або погляди інших людей? Коли нема знань, ба навіть тих, що часто мають дуже хиткі підвалини, і ми змушені діяти наосліп, потреба розуміння повинна спонукати нас дужче перейматися тим, як самим дізнаватися більше, ніж як стримати інших... Цілком слушна думка, що, якби люди краще вчилися, вони б менше напосідали на інших»*.

Досі я розглядав тільки останні розділи «Досліду», в яких Локк виводить мораль з попередніх теоретичних досліджень про природу й обмеженість людського пізнання. Тепер пора розгляну­ти те, що він каже про це радше суто філософське питання.

Локк здебільшого зневажав метафізиків. A propos якогось міркування Ляйбніца він написав до свого приятеля; «І тобі, і мені вже набридли такі дурниці». Уявлення про субстанцію, голо­вне в тогочасній метафізиці, він уважав неясним і непотрібним, але не зважився цілком відкинути його. Локк припускав слушність метафізичних аргументів на користь існування Бога,

* Essay Concerning Human Understanding, Book IV, Ch. XVI, Sec. 4.


проте сам не зосереджувався на них і, здається, він знічувався, не знаючи, як їх трактувати. Щоразу, висловлюючи нові ідеї, а не просто повторюючи традиційні, Локк мислить радше суто кон­кретно, а не широкими абстракціями. Його філософія складається з окремих елементів, як наукова робота, вона не вирізьблена, мов статуя, з однієї брили, як великі континентальні філософські системи сімнадцятого сторіччя.

Локка можна вважати засновником емпіризму — доктрини, що все наше знання (окрім, можливо, логіки й математики) походить з досвіду. Через те в першій книзі «Досліду» Локк заперечує Платонові, Декартові і схоластам, стверджуючи, що нема природ­жених ідей або принципів. У другій книзі він докладно показує, як досвід стає джерелом різних видів ідей. Відкинувши природ­жені ідеї, Локк каже:

«Припустімо, душа, як ми казали, чистий папір, позбавлений будь-яких рис, будь-яких ідей, - як же вона заповнюється? Як вона обертається на величезне полотно, що його діяльна й без­межна людська фантазія розмальовує в майже незліченних варіаціях? Звідки набирається вона матеріалу розуму і знань? На це я відповім одним словом: з досвіду. Все наше знання спи­рається на досвід, досвід став його джерелом» (Кн. II, розд. І, ч. 2).

Наші ідеї походять з двох джерел: а) відчуттів; б) сприймання дій нашої власної душі, - це можна назвати «внутрішнім чут­тям». Оскільки ми можемо мислити тільки ідеями, а всі наші ідеї походять з досвіду, то очевидно, що ніяке знання не може пере­дувати досвідові.

Сприймання, каже Локк, - «перший крок і ступінь пізнання, вхід, крізь який нагромаджується все наше знання». В нашу добу така думка може видатись майже труїзмом, оскільки вона давно вже стала складником здорового глузду освічених людей при­наймні в англомовних країнах. Та в часи Локка вважалося, що душа знає a priori всі речі, а проголошена Локком цілковита за­лежність пізнання від сприймання була новою, революційною док­триною. Платон у «Теететі» вперше почав виступати проти ото­тожнення пізнання зі сприйманням, і відтоді майже всі філософи, зокрема Декарт і Ляйбніц, навчали, що наше найцінніше пізнання походить не з досвіду. Тому Локків цілковитий емпіризм був сміливим новаторством.

У третій книзі «Досліду» йдеться про слова; здебільшого Локк прагне показати: те, що метафізики подають як знання про світ, є чисто словесними конструкціями. У III розділі «Про загальні назви» викладено вкрай номіналістські погляди на універсали. Всі речі, що існують, окремі, але ми можемо сформувати загальні ідеї, як-от «людина», які можна прикладати до багатьох окремих речей, і цим загальним ідеям ми можемо дати назви. їхня за­гальність полягає тільки в тому, що вони прикладаються або мо­жуть прикладатися до розмаїття окремих речей; у своєму власно-


му існуванні, як ідеї в нашому розумі, вони такі ж окремі, як і все інше, що існує.

У VI розділі III книги, «Про назви субстанцій», Локк пробує спростувати схоластичну доктрину про сутність. Речі можуть мати реальну сутність, яка полягатиме в їхній фізичній будові, але ця будова здебільшого нам невідома, і вона не та «сутність», про яку розводяться схоласти. Сутність, як ми можемо пізнати її, чи­сто словесна, вона просто полягає у визначенні загальної назви. Сперечатися, наприклад, про те, чи сутністю тіла є тільки про­тяжність, а чи і протяжність, і густина, - це сперечатися про слова: ми можемо визначити слово «тіло» інакше і, поки ми до­тримуватимемося нашого визначення, ніякого лиха не станеться. Відмінні види - не природний, а мовний факт, це «відмінні складні ідеї з відмінними назвами, пов'язаними з ними». В при­роді, правда, є різні речі, але різниця між ними — наслідок не­впинних поступових змін: «межі видів, за допомогою яких люди­на розрізняє їх, установлені людиною». Далі Локк наводить при­клад із виродками, щодо яких важко сказати, люди вони чи ні. Такий погляд набув загального поширення тільки тоді, коли Дарвін переконав людей визнати теорію еволюції, що відбувається завдяки поступовим змінам. Тільки ті, хто сам відчув на собі вплив схоластики, усвідомлять, скільки метафізичного мотлоху бу­ло зметено.

І емпіризм, і ідеалізм зіткнулися з проблемою, яка досі у філософії не має задовільного розв'язку. Проблема полягає в по­ясненні, як ми пізнаємо всі інші речі, крім себе, і в чому поля­гають дії нашого власного розуму. Локк аналізував цю проблему, але його пояснення вочевидь незадовільні. В одному місці* він каже: «Оскільки розум в усіх своїх думках і міркуваннях не має іншого безпосереднього об'єкта, крім своїх власних ідей, які тільки він зважує або може зважувати, то очевидно, що наше пізнання пов'язане з ними». І знову: «Пізнання - це сприймання відповідності або невідповідності двох ідей». З цього, здається, зра­зу повинно випливати, що ми не можемо знати про існування інших людей або фізичного світу, бо вони, якщо існують, не тільки ідеї в чиємусь розумі. Отже, як тільки йдеться про пізнання, кожен з нас повинен замкнутися в собі, урвати всі зв'язки з навколишнім світом.

Але це парадокс, а Локк цурається парадоксів. Тому в іншому розділі він подає ще одну теорію, геть відмінну від попередньої. У нас, каже Локк, є три види пізнання реального існування. Пізнання нашого власного існування інтуїтивне, пізнання Божого існування — демонстративне, пізнання речей, що діють на органи чуття, - сенситивне (кн. IV, розд. III).

У наступному розділі Локк починає більш-менш усвідомлювати

* Op. cit.. Book iv, Ch. і.


свою непослідовність. Він припускає, що йому можуть зробити такий закид: «Якщо пізнання полягає у відповідності ідей, то і завзятий дослідник, і байдужий чоловік знають однаково». Локк відповідає: «Але так не буде, якщо ідеї відповідають речам». Далі Локк доводить, що всі прості ідеї повинні відповідати речам, оскільки, як ми бачили, розум аж ніяк не може виробити будь-яких простих ідей, усі вони «породжені речами, що діють на ду­шу природним способом». Що ж до складних ідей субстанцій, то «всі наші складні ідеї субстанцій повинні бути такими і тільки такими, немов вони складені з тих простих ідей, що, як з'ясова­но, співіснують у природі». Знову повторювано, що ми пізнаємо: 1) інтуїцією; 2) розумом, зважуючи відповідність чи невідпо­відність двох ідей; 3) відчуттями, сприймаючи існування окремих речей (кн. IV, розд. III, ч. 2).

Висловлюючи такі погляди, Локк уважає відомим, що певні психічні явища, які він називає відчуттями, мають зовнішні щодо себе причини і що ці причини принаймні до певної міри і в пев­них аспектах схожі на відчуття, які є їхніми наслідками. Але як, якщо послідовно дотримуватися принципів емпіризму, це стало відомим? Ми відчуваємо самі відчуття, а не їхні причини, і, якби відчуття виникали самі собою, ми б відчували їх точно так само. Переконання, що відчуття мають причини, а тим паче переко­нання, що вони схожі на ті причини, повинне спиратись, якщо взагалі спирається, на підстави, цілком незалежні від досвіду. Думка, що «пізнання - це сприймання відповідності або невідповідності двох ідей» - одна з тих, котрі винайшов Локк, а від парадоксів, які вона тягне за собою, він рятується з допомо­гою такої грубої непослідовності, що тільки його непохитна при­хильність до здорового глузду не дає йому цього помітити.

Ця трудність непокоїть емпіризм аж до сьогоднішнього дня. Юм уникнув її, опустивши припущення, що відчуття мають зовнішні причини, але знов-таки повертався до неї, тільки-но за­бував про власні принципи, що траплялося дуже часто. Його фундаментальний принцип «Немає ідеї без попереднього вражен­ня», який він перейняв у Локка, слушний доти, доки ми вва­жаємо, що враження мають зовнішні причини, про що незапереч­но свідчить і саме слово «враження». Та в хвилини, коли Юм досягає певного ступеня послідовності, він стає страшно парадок­сальним.

Ще нікому не пощастило створити філософію водночас і вірогідну, і внутрішньо послідовну. Локк прагнув вірогідності і до-сяг її коштом послідовності. Більшість великих філософів робили навпаки. Непослідовна філософія не може бути цілком істинна, зате послідовна філософія ще й як може виявитися цілком хиб­ною. Найплідніші філософські системи містили разючі не­послідовності, але саме через це вони були почасти істинні. Нема ніяких підстав гадати, що послідовна система містить більше істини, ніж та, що, як Локкова, вочевидь більш або менш хибна.


Локкові етичні доктрини цікаві й самі собою, і тим, що вони ніби провіщають Бентама. Ведучи мову про етичні доктрини Лок­ка, я не маю на увазі його моральних уподобань як практика, а розглядаю його загальні теорії про те, що чинять люди і що їм треба чинити. Як і Бентам, Локк був сповнений добрих почу­вань, а до того ж уважав, що кожен (тобто й він сам) у своїх діях завжди повинен надихатися тільки прагненням до свого влас­ного щастя або насолоди. Кілька цитат змалюють вам докладнішу картину.

«Речі добрі або лихі тільки у зв'язку з насолодою або страж­данням. Те, що ми звемо «добром», може нам дати чи збільшити насолоду або зменшити страждання».

«Що породжує бажання? Я відповім: поривання до щастя, і тільки вони».

«Щастя у своєму найповнішому вияві - це найвища насолода, на яку ми здатні».

«Потреба щукати справжнє щастя - основа всякої свободи».

«Коли надають перевагу нечестю, а не чесноті, це виказує хибність судження».

«Приборкання наших пристрастей - правдивий шлях до збільшення свободи»*.

Останнє з цих тверджень, здається, спирається на теорію про винагороди і кари на тому світі. Бог установив певні моральні приписи: той, хто виконує їх, іде на небеса, а хто порушує їх, ризикує потрапити до пекла. Тому мудрий шукач насолод буде доброчесним. Коли підупала віра в те, що гріх веде до пекла, стало важче висувати цілком егоїстичні аргументи на користь до­брочесного життя. Бентам, що був вільнодумець, поставив на місце Бога людину-законодавця: вже законам і суспільним інститутам потрібно клопотатись, аби гармонійно співіснували гро­мадські і приватні інтереси, так що кожна людина, досягаючи власного щастя, буде змушена сприяти збільшенню і загального щастя. Але цей шлях менш задовільний, ніж примирення громад­ських і приватних інтересів, здійснюване з допомогою небес і пекла: адже законодавці не завжди мудрі і доброчесні, а, по-дру­ге, людські уряди всього не відають.

Локк мусив визнати той очевидний факт, що люди не завжди діють способом, який, коли вони зважать усе як слід, найпевніше забезпечить їм максимум насолоди. Теперішню насолоду ми цінуємо більше, ніж майбутню, а насолоду в ближчому майбутнь­ому більше, ніж насолоду в далекому майбутньому. Можна було б сказати, - Локк цього не сказав, - що ступінь зацікавленості є квантитативною мірою загального знецінення майбутніх насолод. Якби перспектива витратити тисячу фунтів стерлінгів через рік

* Усі ці цитати наведено з кн. II, розд. XX.


була така ж принадна, як думка, що їх можна витратити сьо­годні, то я б відсунув насолоду в часі без ніякої плати. Локк припускає, що навіть щиро побожні люди часто чинять гріхи, які, за їхньою ж вірою, загрожують їм пеклом. Усі ми знаємо людей, що надовго відсувають свій візит до дантиста, чого вони б не чинили, якби прагнули насолод розумно. Отже, якщо навіть насолоди та уникання страждань - це справді мотиви нашої по­ведінки, слід додати, що насолоди тим більше втрачають свою привабливість, а страждання - свою страхітливість, чим дальша їхня відлеглість у майбутньому.

Оскільки, за Локком, егоїстичні і громадські інтереси поєднаються дуже нескоро, потрібно, щоб люди якомога більше керувалися своїми чимдальшими інтересами. Тобто люди повинні бути мудрими. Мудрість - це єдина чеснота, яку слід про­повідувати, бо всяке відхилення від чесноти виказує брак муд­рості. Наголос на мудрості - характерна прикмета лібералізму. Він пов'язаний із розвитком капіталізму, бо мудрий багатіє, тоді як немудрий убожіє або зостається вбогим. Він пов'язаний також із деякими виявами побожності в протестантів: доброчесність з ог­ляду на небеса психологічно дуже подібна до ощадливості з огля­ду на дальші інвестиції.

Віра в гармонію приватних і громадських інтересів властива лібералізмові й надовго пережила теологічний фундамент, який підводив під неї Локк.

Локк стверджує, що свобода полягає в необхідності прагнення істинного щастя і приборканні наших пристрастей. Цю думку він висновує з теорії, що зрештою десь у майбутньому приватні і громадські інтереси стануть тотожні, хоча, може, й нескоро. З тієї теорії випливає, що якби надати свободу громаді, всі члени якої і побожні, і мудрі, то вся їхня діяльність буде спрямована на збільшення громадського добра. Не потрібно буде ніяких люд­ських законів, аби стримувати їх, - вистачить божественних. До­ти доброчесна людина, що її намовлятимуть стати розбійником, скаже собі: «Я можу уникнути людського суду, але я не уникну кари від рук Божих». Отже, вона зречеться всіх злочинних праг­нень і житиме так чесно, немов за нею весь час наглядає поліція. Тобто правова свобода цілком можлива тільки тоді, коли і мудрість, і побожність набувають загального поширення; якщо цього нема, потрібні обмеження, передбачені кримінальним пра­вом.

Локк увесь час повторює, що мораль можна сперти на докази, але не розвиває цієї ідеї так повно, як хотілося б. Найважливіше місце оце:

«Мораль можна сперти на докази. Ідея Верховної Істоти з безмежною владою, добротою і мудрістю, творінням якої ми є і від якої залежимо, та ідея людини як тямущої, розумної істоти, будучи такими ясними, як ми їх бачимо, можуть, якщо їх як

 


слід обміркувати і вивчити, стати такою основою наших обов'язків і правил поведінки, що поставлять мораль серед наук, які можна доводити; я не сумніваюсь у тому, що з самоочевид­них суджень, роблячи необхідні висновки, такі ж неспростовні, як висновки в математиці, можна буде виснувати міри правильного і хибного для кожного, хто візьметься до цієї науки так само безсторонньо і пильно, як і до самої математики. Тоді напевне можна буде збагнути відношення інших ідей, так само як тепер ми розуміємо відношення числа і протяжності; я не бачу ніяких причин, чому їх не можна доводити, якщо тільки буде вжито правильних методів вивчення і доведення відповідності або невідповідності тих ідей. «Де немає власності, там немає неспра­ведливості» - судження таке ж певне, як і будь-яке доведення Евкліда; якщо ідея власності означає право на щось, а ідея, якій дається ім'я «несправедливість», означає заперечення або пору­шення того права, то очевидно, що, отак охарактеризувавши ідеї і назвавши їх, я не з меншою певністю знаю про істинність цьо­го судження, як і про те, що сума трьох кутів трикутника дорівнює двом прямим кутам». І знову: «Жоден уряд не дозволяє абсолютної свободи», ідея уряду означає накидання суспільству певних законів і правил, які суспільство має виконувати; ідея аб­солютної свободи означає можливість кожному робити все, що йому заманеться: я так само певний в істинності цього судження, як і будь-якого судження в математиці»*.

Це місце дивує, бо правила моралі спершу нібито виводяться з Божих заповідей, а в наведених прикладах немов ідеться про те, що правила моралі аналітичні. Я гадаю, що Локк, по суті, вважав, що частина етики аналітична, а частина спирається на Божі заповіді. Ще одна дивина полягає в тому, що наведені при­клади взагалі не етичні судження.

Постає ще й інша трудність, яку, мабуть, теж слід розгляну­ти. Теологи загалом уважають, що Божі заповіді не довільні, а натхнені його добротою і мудрістю. Отже, має існувати якесь уявлення про доброту, що передувало Божим заповідям і, власне, спонукало Бога надати саме ці заповіді, а не інші. Яким може бути те уявлення, про це ми в Локка не дізнаємось. Він каже тільки те, що мудрий чинитиме так і так, бо інакше Бог покарає його, але нітрохи не з'ясовує, чому карано саме за ті або ті вчинки, а не за їхні протилежності.

Локкова етична теорія, звичайно, дуже вразлива. Окрім того, що система, яка проголосила мудрість єдиною чеснотою, обурює, є й інші, не такі емоційні закиди проти його теорії.

По-перше, казати, що люди прагнуть самої насолоди, - це ставити коня позаду воза. Хоч би чого я прагнув, я дістану на­солоду, досягши своєї мети: адже здебільшого насолода йде за ба-

* Op. cit., Book IV, Ch. Ill, Sec. 18.


жанням, а не бажання за насолодою. Можливо, як-от у ма­зохістів, прагнути болю, та в задоволенні цього бажання однаково є насолода, хоч і змішана зі своєю протилежністю. Навіть за власною Локковою теорією, прагнуть не самої насолоди, оскільки ближча насолода жаданіша за дальшу. Якщо мораль виводити з психології бажання, як це намагається зробити Локк і його послідовники, то нема ніяких підстав нарікати на знецінення майбутніх насолод або виставляти мудрість як моральний обов'язок. Суть його аргументу така: «Всі ми прагнемо тільки на­солод. Та, фактично, більшість людей прагне не насолоди взагалі, а чимближчої насолоди. Це суперечить нашій теорії, що вони ба­жають самої насолоди, і через те є нечестям». Майже всі філософи, будуючи свої етичні системи, спершу висувають хибну теорію, а потім доводять, що нечестя полягає в діях, які дово­дять її хибність, що було б неможливим, якби теорія була істинна. Локк - чудовий приклад саме такого філософа.

 


Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 212 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ІТАЛІЙСЬКИЙ РЕНЕСАНС | МАКІАВЕЛЛІ | ЕРАЗМ 1 МОР | РЕФОРМАЦІЯ 1 КОНТРРЕФОРМАЦІЯ | ПІДНЕСЕННЯ НАУКИ | ФРЕНСІС БЕКОН | Розділ VIII | Розділ IX | СПІНОЗА | ЛЯЙБНІЦ |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ФІЛОСОФСЬКИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ| А. Принцип спадковості влади

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.016 сек.)