Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Фонограма та відеограма як результати творчої діяльності.

Читайте также:
  1. ГРАФИЧЕСКАЯ ОЦЕНКА ТОРГОВОЙ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТИ
  2. Задание № 3 Укажите вид зависимости следующих показателей (при этом выделите факторные и результативные показатели).
  3. ЗВІТ ПРО ФІНАНСОВІ РЕЗУЛЬТАТИ
  4. ИЗМЕРЕНИЕ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТИ, ОСНОВАННОЕ НА СДЕЛКАХ
  5. ИЗМЕРЕНИЯ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТИ
  6. Как создать результативную рекламу
  7. Контент-анализ: вывод о результативности реформы газеты

 

До сфери правової охорони суміжних прав відносяться записи, що здійснюються за допомогою технічних засобів. Підставою для надання охорони зазначеному виду діяльності є “сам факт першої фіксації звуків за допомогою технічних засобів в будь-якій матеріальній формі, що дає змогу здійснювати їх неодноразове сприйняття, відтворення або сповіщення незалежно від виконання виробником фонограм будь-якої формальності”[75,с.128].

Результат проведення вказаної діяльності дістав назву – фонограма. Здійснення правового регулювання та охорони суміжними правами правовідносин, пов’язаних з виробництвом та розповсюдженням різними способами фонограм, вважається визнаним фактом, принаймні в Україні та країнах СНГ, не дивлячись на недостатнє вивчення даної тематики. Деякі вчені хоча і визнають назву суміжні права, стосовно, зокрема, процесу вироблення та використання різними способами фонограм, все ж таки допускають “їх існування в межах авторського права, таким чином розширюючи коло учасників авторських правовідносин”[26,с.329]. Думки інших науковців стосовно можливих форм охорони результатів діяльності суміжних прав вказують на те, що “права виробників фонограми не носять авторського характеру”[31,с.100], а отже, підпадають під правову охорону іншого права. Національна правова школа визначає “записи виконання та інші записи за допомогою технічних засобів, як сфера впливу, виключно, суміжних прав”[5,с.52].

Істотною особливістю суміжних прав взагалі, а фонограми, що охороняється суміжними правами, зокрема, є їх похідний характер і залежність від прав авторів, твори яких, формують новостворений результат. Ми визначили похідність – як ознаку суміжних прав, що притаманна для фонограм. Залежність від авторського права не виключає самостійності існування суміжних прав. Вказується лише на використання суб’єктами суміжних прав результатів, що охороняються авторським правом. Виняток становлять ті випадки, коли записується на фонограму твір, що не охороняється законом. Таке положення свідчить про повну незалежність суміжних прав від авторського права. Але це лише в законодавчому порядку. У будь-якому разі фонограма як результат, що охороняється суміжними правами, сформована на основі інших результатів діяльності людини. При наданні ж охорони творам, що включені до фонограм, законодавством права виробника фонограм обмежені рамками, визначеними договорами з виконавцями й авторами записаного на фонограму твору. Слід мати на увазі, що “виникнення у особи права власності на матеріальний об’єкт, в тому числі на екземпляр або фонограму твору, в якому він зафіксований не тягне виникнення у нього яких–небудь прав на охоронюваний правом інтелектуальної власності твір, що втілений в цьому об’єкті”[76,с.37].

У відповідності з положеннями “фонограмної конвенції”[77,ст.1], до якої “приєдналась Україна”[78], під фонограмою розуміють будь-який виключно звуковий запис звуків. “Міжнародна конвенція про охорону інтересів артистів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (надалі Римська конвенція), “визначає фонограму як любий виключний запис будь-якого виконання або інших звуків”[9,с.3]. В останньому випадку, порівняно з Фонограмною конвенцією, у першу чергу, вказується на звуковий запис саме виконання або інших звуків. Тим самим виконання охоплюється поняттям звук. Проаналізуємо його значення. Під звуком можна розуміти те, що чується, сприймається слухом; фізичне явище, що викликається коливаючими рухами часток повітря або іншого середовища. Безпосередньо, фонограмою можна вважати запис звуку, що здійснюється за допомогою спеціальних приборів, які сприяють проведенню творчого задуму суб’єкта здійснення такої діяльності. Звукозапис потрібно відрізняти від звукопису, що застосовується у художній мові й означає “звукові повтори, наповнення однаковими або подібними звуками з метою образного звукоповтору, тобто приблизного відтворення природного звучання”[6,с.230]. Таким чином, можемо зробити висновок, що фонограмою вважається виключно звуковий запис, звуковий запис як виконання так і інших звуків.

Звернувшись до національного законодавства України, яке має відповідати міжнародним стандартам, визначеним у Фонограмній конвенції, ми побачимо, що у його положеннях відображено поняття фонограм, подібне до аналогічного поняття у Римській конвенції. Ми лише зазначаємо таке співвідношення, оскільки воно не має принципового значення, зваживши на проведений вище аналіз відносно виконання та інших звуків, що фактично відображають одне і теж явище і тим самим не суперечить нормам Фонограмної конвенції.

Фонограмою визначається “звукозапис на відповідному носієві (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску, тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входять до аудіовізуального твору”[8,ст.1]. Фонограма є в такому випадку вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій). Зазначена позиція, приведена у відповідність до положень фонограмної конвенції, яка, нагадаємо, під фонограмою визначає будь-який виключно звуковий запис звуків, а не лише перший. Нагадаємо, що у попередній редакції Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 16 липня 1999 року фонограмою визначався “виключно звуковий запис будь-якого виконання чи інших звуків”[79,ст4] і лише такому виду запису надавалась правова охорона як фонограмі.

Діючий Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції від 11 липня 2001 року окремо визначає поняття фонограми та примірників фонограм. “Під примірниками фонограми розуміють копію фонограми на відповідному матеріальному носії, яка виконана безпосередньо чи опосередковано із цієї фонограми і містить усі зафіксовані на ній звуки чи їх частину ”[8,ст.1]. Отже, проводиться чітке розмежування між оригіналом та дублікатом одного явища в законодавчому розумінні, оскільки у правовому значенні, наприклад, примірник фонограми охоплюється загальним поняттям фонограми. З такого тлумачення слід виходити при співвідношенні визначень фонограми у положенні фонограмної конвенції та закону.

Таким чином, пропонується окремо надати правову охорону фонограмі та примірникам фонограм, оскільки в розумінні закону це різні поняття. В такому випадку може виникнути ситуація, зваживши на норму згаданого закону, при якій виробникам фонограм, взагалі не надається охорона права дозволяти чи забороняти іншим особам імпорт, переробку примірників фонограм, оскільки їх право обмежується лише відносно фонограм. Не дивлячись на зазначені неузгодження міжнародно-правових та національних норм, все ж таки охорона буде надана і примірникам фонограм як власне фонограмі, тому що саме положення фонограмної конвенції після приєднання до неї України, є частиною національного законодавства України, норми якої мають переважне право перед нормами, закріпленими у нормативно-правових актах України. Виконання положень фонограмної конвенції стосується лише тих фонограм, що записані після вступу в юридичну силу дійсної конвенції на території певної держави. Пропонується “розділ про суміжні права доповнити нормами про міжнародні договори, які мають урегулювати відносини з міжнародним елементом”[80,с.16]. На наш погляд, така позиція може допомогти у подоланні існуючих неузгоджень.

Наприклад, у США фонограмою вважається – “матеріальний об’єкт, в якому звуки зафіксовані будь-яким відомим у дійсний час або розробленим у подальшому способі, які дозволяють сприйняття цих звуків, їх відтворення або сповіщення іншим особам як безпосередньо, так і за допомогою якого-небудь механізму або приладу”[81]. Але в наведеному нормативі під фонограмою розуміють не будь-які звуки. Виключення становлять звуки, що супроводжують кінофільм чи інший аудіовізуальний твір. Також слід вказати на те, що термін фонограми у американському законодавстві охоплює і той матеріальний об’єкт, у якому ці звуки були втілені вперше.

У противагу американському законодавству британське законодавство вказує на те, що “фільм взагалі (кінофільм і т. д.) вважається записом, дію, на який розповсюджує фонограма”[82,ч.1].

В період становлення та розвитку діяльності у сфері вироблення фонограм тривають пошуки механізмів правової охорони прав їх виробників. Дискутується питання щодо творчого характеру зазначеної діяльності. Під час проведення дослідження ми вказували, наприклад, на позицію вчених Санкт-Петербурзького університету, які діяльність виробників фонограм зводять до суто технічної. Мабуть, необхідно таку позицію переглянути в умовах розвитку науково-технічного прогресу в даній галузі, що є наслідком відповідного рівня науково-технічної творчості, як складової частини творчості. Створення фонограм потребує творчого внеску великого кола осіб: звукорежисерів, музичних режисерів, звукооператорів. Цей процес організовує, проводить, фінансує виробник фонограми, який вкладає значні засоби у пошук й розвиток талановитих музикантів й виконавців; у створення самого звукового запису, що потребує значних затрат й творчих зусиль в умовах сучасних технологій даного процесу, а також у виробництво, маркетинг, рекламу й розповсюдження. Саме подібним чином діють безліч рекордінгових компаній на заході. Використання технічних засобів при виробленні фонограм, не дивлячись на важливе їх значення, є допоміжним фактором. На це і вказують наведені визначення, що зазначають, наприклад, запис, як фіксацію за допомогою відповідних технічних засобів. Виробниками таких засобів, в тому числі, можуть бути суб’єкти виготовлення фонограм, поєднуючи у собі дві функції.

Характер правовідносин, що виникають у процесі діяльності по виробленню фонограм, свідчить про різний творчий потенціал суб’єктів, що беруть участь у процесі створення фонограм, які, у свою чергу, мають право вимоги на надання справедливої правової охорони, результатам своєї діяльності. До складу суб’єктів створення фонограм, крім зазначених, слід віднести також і виробників технічних засобів, за допомогою яких, власне, створюється фонограма, використовуючи, таким чином, їх інтелектуальну працю, як наслідок науково-технічної творчості.

Використання результатів роботи виробників технічних засобів повинно проводитись на договірних засадах між виробником фонограм та виробником технічних засобів, за допомогою яких проводиться виробництво фонограм. Таким чином, ми спостерігаємо існування суміжних прав у системі права інтелектуальної власності, як самостійного інституту, що використовує твори духовної та науково-технічної творчості у своїй діяльності. Кожен із запозичених видів творчості, відповідно, охоплюється авторським правом та правом промислової власності. Результатом використання та поєднання інших результатів є створення на їх основі нової форми представлення творів авторів за допомогою творчого вкладу виробника фонограм. Ці обставини вказують на необхідність визнання за процесом виробництва фонограм творчого характеру, який в кінцевому розрахунку втілюється у новий, оригінальний спосіб, що являє собою об’єктивну форму закріплення, яка дістала назву – фонограма. Отже, фонограмі притаманні всі ознаки суміжних прав.

Закон України “Про авторське право і суміжні права” у редакції від 11 липня 2001 року надає охорону ще одному результату діяльності – відеограмі, що підпадає під сферу правового впливу суміжних прав. Поняття відеограми – нове для національного законодавства України. Охорона прав виробників фонограм поряд із виробниками відеограм свідчить про схожість цих видів діяльності. З огляду на вказані обставини, ми розглядаємо відеограму поряд із фонограмою.

Відеограма визначається як “ відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску, тощо) виконання або будь – яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору. Відеограма є вихідним матеріалом для виготовлення їх копій”[8,ст.1]. Зазначимо, що термін – відеограма застосовується у французькому законодавстві, де під відеограмою розуміють “першу фіксацію серій зображень, що супроводжуються звуками або без такого супроводу”[84,ст.215]. Вбачаються подібні моменти з наведених визначень одного поняття у національному та зарубіжному законодавчих актах. Причому, у національному законі “Про авторське право і суміжні права” як і у французькому кодексі інтелектуальної власності визначальним положенням є факт фіксації, у першому випадку рухомих зображень чи виконання будь-якого твору, у другому – серії зображень. Розглянемо поняття відеограми з точки зору з’ясування її правового змісту, засновуючись на положеннях діючого Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 11 липня 2001 року.

Законодавче визначення поняття відеограми не охоплює запис зображень, що входять до аудіовізуального твору, на відміну від проекту Закону України “Про авторське право і суміжні права” в редакції від 22 лютого 2001 року, де під відеограмою пропонувалось розуміти перший відеозапис на відповідному матеріальному носії, поряд з виконанням та будь-якими іншими рухомими зображеннями і аудіовізуального твору, у тому числі. На наш погляд – це більш вдала редакція визначення відеограми, оскільки, порівняно із законодавчим визначенням, забезпечується охорона як зображення, так і звуку аудіовізуального твору. Діюче ж визначення поняття відеограми позбавляє охорони запис зображення аудіовізуального твору.

Відповідно до Закону України “Про авторське право і суміжні права” у редакції від 11 липня 2001 року, аудіовізуальний твір – твір, що фіксується на певному матеріальному носії у вигляді серії послідовних кадрів чи аналогових або дискретних сигналів. В даному випадку ми наводимо лише ту частину визначення, що стосується прeдставленої тематики, яку ми досліджуємо, оскільки більш детально правовий зміст аудіовізуального твору буде розглядатись у подальшому параграфі роботи.

Фіксація аудіовізуального твору на певному матеріальному носії, вказує на можливість проведення такої дії, а не на її обов’язковість для визначення твору – аудіовізуальним. Термін фіксації, в нашому розумінні, означає закріплення в певному положенні аудіовізуального твору, а запис визначається як відображення на магнітній плівці зображень, та звуків за допомогою технічних пристроїв. Тому можна вважати, фіксація визначає статичний стан аудіовізуального твору, а запис його динамічну основу. Звідси випливає, що запис зображення аудіовізуального твору не охороняється національним законодавством.

Одним із видів матеріальних носіїв може бути, наприклад, диск. Як зазначено у Постанові Кабінету Міністрів України від 7 вересня 2001 року № 1149, якою затверджений порядок використання й здійснення контролю за дотриманням прав на об’єкти інтелектуальної власності в процесі виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування, “диск – це будь-який диск для лазерних систем зчитування (у тому числі матриця) із записом або з можливістю запису на ньому інформації, що містить об’єкти авторського права і (або) суміжних прав” [85,ст.2]. Вироблення дисків, які містять об’єкти авторського права чи суміжних прав, повинно проводитись лише з дозволу осіб, яким належить авторське право чи суміжні права. Саме подібні матеріальні носії використовуються для відеозапису відеограми, якій законодавством України надається охорона. У свою чергу виробники відеограм повинні дотримуватись авторських та суміжних прав осіб, результати творчої діяльності яких записані на відеограмі.

На нашу думку, необхідно включити аудіовізуальний твір до переліку, вказаних у Законі Україні “Про авторське право у суміжні права” у редакції від 11 липня 2001 року, видів відеозапису, що охоплюються поняттям відеограми. Таким чином, одночасно буде надано охорону як зображенню так і звуку аудіовізуального твору.

Отже, пропонуємо під відеограмою розуміти – відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску, тощо) аудіовізуального твору, виконання будь-якого іншого твору та будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього). Відеограма є вихідним матеріалом для виготовлення її копій.

Відеограма, як можемо зробити висновок, має схожі елементи як з аудіовізуальним твором так і з фонограмою.

Необхідність з’ясування ознак, розмежування цих понять очевидна. Подібність зазначених результатів діяльності ще раз вказує на спільну правову їх охорону, в межах одного права.

Особливість відеограми, відповідно до визначення у законодавстві України полягає у проведені відеозапису виконання або будь-яких рухомих зображень, якими можуть бути спонтанно вибрані епізоди, що не підпадають під ознаки аудіовізуального твору. Враховуючи зроблені пропозиції до законодавства України відеограмою можна вважати запис аудіовізуального твору, а аудіовізуальний твір – це твір, відеозапис якого здійснено на певному матеріальному носії: і можна зазначити, що на відеограмі.

Але не слід відносити умови фіксації для визначення твору аудіовізуальним. Більш прийнятним для характеристики цього поняття будуть визначення, що розглядають аудіовізуальний твір – “як твір, який складається з набору пов’язаних між собою зображень”[86,ст.2] або “епізодів, поєднаних між собою творчим задумом”[87,ст.3].

Будь-яка інша фіксація виключає факт відеозапису на відеограмі. Для відеозапису на відеограмі виконання або будь-яких рухомих зображень нехарактерна, на відміну від аудіовізуального твору, наявність набору послідовних, пов’язаних між собою зображень. Також необхідно вказати, що відеограма є об’єктивною формою запису аудіовізуального твору, що буде охоронятись як лише відеограма до представлення його за допомогою певного виду екрана або за допомогою лазерної системи зчитування – візуально.

Що стосується розмежування відеограми від фонограми, то вихідним критерієм є лише вид запису. Відеограма означає виключно відеозапис, тобто запис зображення, фонограма ж – виключно звуковий запис. Усі ж інші компоненти та підходи, визначені стосовно фонограм, характерні для процесу діяльності по виробництву відеограм та визначенню її подальшої правової долі.

Як і процесу вироблення фонограм так і діяльності по створенню відеограм притаманні ознаки суміжних прав. Ознака похідності вказує на створення нового явища на основі результатів інших видів діяльності, що складають зміст відеограми, створеної творчими зусиллями її виробника. Об’єктивною формою представлення є спосіб запису зображення на відповідному матеріальному носії.


2.2.3. Результат творчої діяльності організацій телерадіомовлення.

У сферу правового впливу суміжних прав входить діяльність, що здійснюють організації телерадіомовлення, права яких і охороняє законодавство України. Підлягає розгляду питання: "Які ж саме результати діяльності повинні охороняти суміжні права стосовно організацій телерадіомовлення?"

“Результатом діяльності організацій телерадіомовлення вважається трансляція в ефір і по кабелю”[5,с.52], і це очевидно, оскільки саме такий вид діяльності ними здійснюється, або до результатів їх діяльності відносять “сповіщення програм шляхом трансляції в ефір і по проводах”[27,с.596].

У Законі України "Про авторське право і суміжні права" пропонується надати охорону “передачам (програмам) організацій мовлення”[8,ст.35]. Але в той же час суміжне право виникає внаслідок факту оприлюднення або сповіщення передач організації мовлення. Наприклад “пропонується розглядати телепрограму саме як збірник телевізійних творів, тобто в якості самостійного об’єкта авторського права”[88,с.16]. Тому наявність програми чи передачі, що призначаються для сповіщення, не є підставою для надання їм охорони суміжними правами.

Зважаючи на той факт, що поняттям суміжні права охоплюється комплекс прав організацій мовлення, визначених законодавством, можна зробити висновок, що процес діяльності включає поряд із трансляцією певними засобами й інші способи сповіщення. Правомочності щодо розпорядження власною продукцією спрямовані на забезпечення належної правової охорони основного результату діяльності організацій телерадіомовлення, їх розгляду буде присвячений інший параграф даного дослідження. В даному аспекті проведемо аналіз процесу творчої діяльності організацій телерадіомовлення, яка деякими вченими піддається сумніву, про це мова буде вестись далі.

Процес діяльності, що охоплюється такою галуззю діяльності як телебачення та радіомовлення, можна розглядати в різних аспектах. Теорія, абстрагуючись від особливостей, притаманних телерадіомовленню в окремих періодах їх розвитку, узагальнює все те, що складає головні закономірності процесу їх діяльності. Розбіжності в підходах до зазначеної галузі діяльності залежать від того, із позицій якої наукової дисципліни вона вивчається. Звичайно, нас цікавить правовий її аспект. Разом із тим, існує нагальна необхідність інтеграції наукових підходів із метою одержання найбільш повної уяви про телерадіомовлення. Передумовою успіху такої інтеграції буде виявлення зв'язків і спільних рис у предметах досліджень. Такий підхід дозволить нам з'ясувати питання наявності ознак суміжних прав для результатів діяльності, що проводять організації телерадіомовлення. Цими ознаками, нагадаємо, є похідність від інших результатів діяльності, творчий характер та об'єктивна форма представлення. Не дивлячись на визнання факту існування суміжних прав, недостатність вивчення їх правової природи очевидна. Наше завдання – сприяти у заповненні існуючих прогалин.

Перші праці, наприклад, про телебачення, були присвячені переважно виявленню його естетичної природи, специфіки його образотворчо-виразних засобів і художніх форм. Ці питання досліджувались і в “наступних роботах”[89–93].

По мірі накопичення знань про телебачення та радіомовлення виникає потреба в їх систематизації й інтеграції за допомогою теоретичної схеми, що сприятиме виявленню основних факторів, що впливають на ефективність правової охорони щодо результатів діяльності організацій телерадіомовлення. Для того, щоб зрозуміти механізм функціонування процесу телерадіомовлення та з'ясувати їх правовий зміст, необхідно розглядати їх як систему, використовуючи при цьому підходи, що визначають їх суть із точки зору притаманної їм галузі діяльності телерадіомовлення. Використаймо для цього в нашому дослідженні системний підхід, який дозволяє з однієї сторони дати загальну уяву про процес, з іншої – побачити компоненти й зв'язки, що його складають.

Системний підхід передбачає рух від системи до її компонентів, оскільки сума властивостей не тотожна властивостям системи в цілому. Галузь телерадіомовлення являє собою певне цілісне утворення, всі компоненти якого органічно пов'язані один з одним, тому зміни одного компонента закономірно тягнуть за собою зміну інших. “Системний підхід також передбачає перенесення "центру ваги" із вивчення властивостей на вивчення відносин”[94,с.10].

В даному дослідженні підлягає вивченню характер правовідносин між особами, результати діяльності яких формують новий результат діяльності організацій телерадіомовлення.

Цілком зрозуміло, що у своїй діяльності зазначені організації мовлення використовують твори авторів, які приймають участь у цьому багатогранному процесі своїм творчим внеском у виробленні передач, програм мовлення. В даному випадку не важливий суб'єктний склад учасників, оскільки одноосібним виробником програм, передач може бути сама організація телерадіомовлення, використовуючи працю найманих робітників на основі трудового договору (контракту), коли права на результати діяльності цих робітників будуть належати організації мовлення. Нас цікавлять явища – окремі результати, що беруть участь у формуванні процесу діяльності організації телерадіомовлення.

Отже, сам факт використання інших результатів діяльності дозволяє зробити висновок про похідний характер у діяльності даних організацій, завдання яких – представити новий результат діяльності, заснований на інших, надати йому нову об'єктивну форму. При цьому слід мати на увазі, що автору, або іншій особі, яка має авторське право на твір, що використовується у створенні програм, передач організацій телерадіомовлення, належить “виключне право дозволяти або забороняти: публічне сповіщення творів, публічну демонстрацію і публічний показ, будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією ніж та, що здійснила перше оприлюднення ”[8,ст15ч.3п.2-4].

Особа, що має авторське право, вправі вимагати виплати винагороди за будь-яке використання її твору, крім випадків вільного використання творів, вільного відтворення бібліотеками та архівами примірників твору репрографічним способом, вільного відтворення примірників твору для навчання, вільного відтворення комп'ютерних програм та вільного відтворення в особистих цілях творів, зафіксованих у звуко- й відеозаписах. Винагорода встановлюється за погодженням сторін і може здійснюватись у вигляді одноразового платежу, у формі відрахувань (відсотків) за кожен проданий примірник чи кожне використання твору або складатися зі змішаних платежів. “Мінімальні ставки авторської винагороди встановлені Кабінетом Міністрів України”[95] і повинні індексуватись одночасно з індексацією мінімальних розмірів заробітної плати. Встановлення мінімальних ставок авторської винагороди віднесено до права Кабінету Міністрів України, а не до його обов'язку. На нашу думку, слід норму закону, що надає таке право КМУ змінити на норму, що зобов'язує даний вищий орган виконавчої влади здійснювати вищеназвану функцію.

Національне законодавство України, як ми вже зазначили, “надає охорону організаціям мовлення”[8,ст.38,41]. Такими організаціями визнаються телебачення та радіо. Правовий вплив суміжних прав спрямовується на діяльність, яку проводять організації телерадіомовлення.

Існує розгалуження у визначенні понять, що відображають призначення та функціонування організацій телерадіомовлення. Розглянемо приклади цих визначень. Так, Закон України "Про телебачення та радіомовлення" визначає діяльність телебачення та радіо як “мовлення, що у свою чергу означає передачу на відстань звукової або зорової інформації за допомогою електромагнітних хвиль, що розповсюджуються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів”[96,ст.44]. Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення визначає таку діяльність як “передача в ефір, що означає передача звуків або зображень і звуків безпроволочними засобами для прийому публікою”[9,ст.3].

Наведені обидва визначення вказують на здійснення передачі, в першому випадку, звукової або зорової інформації, у другому – звуків або зображень і звуків. Як бачимо, принципової різниці в термінах немає. Для визначення правового змісту понять, що входять у загальне визначення, важлива відповідність змісту поняття самому поняттю. Продовжимо аналіз понять – мовлення та передача в ефір і надалі розглянемо їх співвідношення для визначення їх відмінності або тотожності. Отже, мовлення означає передачу на відстань, не вказуючи межі та площину цієї категорії. Поняття як передача в ефір вказує на спрямованість такої дії. Сам термін – ефір у теорії фізики визначається як “особливе суцільне середовище, що заповнює світовий простір, або як повітряний простір. Враховуючи властивості повітряного простору, його визначають як розповсюджувача телерадіохвиль”[6,с.910].

Розглядаючи співвідношення вказаних понять можна допустити, що поняття мовлення більш широке, ніж поняття передача в ефір і, таким чином, поглинає його, оскільки мовлення визначається як передача чогось, а поняття передача в ефір лише конкретизує сама себе, вказуючи на сферу своєї дії. Мовлення відбувається за допомогою електромагнітних хвиль, що розповсюджуються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів. Передача ж в ефір здійснюється безпроволочними засобами для прийому публікою.

Розглянемо ж інші варіанти визначень. Так, поняття мовлення ще виділяють як діяльність, що включає виробництво та передачу на відстань аудіовізуальної інформації для прийому абонентами у відкритій або закодованій формі, із використанням виділених каналів телебачення й радіомовлення. Дане визначення наводиться стосовно “супутникового та кабельного телебачення та радіомовлення, як різновидів телебачення та радіомовлення”[97,ст.1]. Звідси можна зробити висновок, що останнє визначення стосується і прийняття до загального телебачення. Як бачимо, наведене поняття поряд із передачею певної інформації включає ще й виробництво цієї інформації.

Отже, на даному етапі дослідження на основі аналізу вищенаведених визначень виділимо складові елементи у діяльності організацій телерадіомовлення та дамо поняття даному процесу в правовому розумінні, беручи за основу науково-технічну інформацію, стосовно цього явища. Отже, діяльність телебачення та радіо, на нашу думку, доцільно характеризувати як мовлення, яке у свою чергу включає, враховуючи вже наведені визначення, передачу будь-яким способом звукової та зорової інформації, стосовно супутникового та кабельного телебачення конкретизовано як аудіовізуальна інформація. Така інформація передається за допомогою електромагнітних хвиль. Застосування терміну електромагнітних хвиль пояснює, таким чином, визначення – безпроволочних засобів. У свою чергу, електромагнітні хвилі розповсюджуються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телеприймачів. В кінцевому результаті, завдання мовлення сприяти вказаними засобами для прийому публікою інформації, що передається. При такому підході до визначення мовлення, важливо охарактеризувати виробництво інформації організаціями телебачення та радіо. Чи буде воно розглядатись як обов'язковий елемент призначення таких організацій?

На нашу думку, виробництво не відноситься до необхідних компонентів визначення, що розглядається. Основним завданням організації телерадіомовлення є передача інформації, доведення її до широкого загалу людей. Виробництво ж інформації на предмет його обов'язковості можна розглядати з різних точок зору. Але спочатку звернемось до зарубіжного досвіду визначення понять, що аналізуються.

Так, в Угоді про телерадіомовлення між федеральними землями в об'єднаній Німеччині, мовлення визначається як “передача для широкої публіки всіх видів мови, звуку й зображення з використанням електричних коливань, що передаються по проводам і без них”[98,ст.2]. Дане визначення включає в себе також представлення інформації, що передається в закодованій формі або одержується за спеціальну плату.

Поняття “мовлення за Нідерландським законодавством включає всі аспекти підготовки, монтажа, виконання й передачі суспільних програм, що призначені для передачі”[99].

Повертаючись до питання виробництва інформації, зауважимо, що безпосередньо організації телерадіомовлення можуть займатись виробництвом телепередач, використовуючи при цьому інформацію, під якою розуміють “документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі”[100,ст.1]. Тому, на нашу думку, термін виробництво доречно використовувати стосовно телепередач чи телепрограм.

Поняття трансляції теж у розумінні діючого законодавства України відображає подібні явища, що й мовлення, оскільки характеризується як “розповсюдження телевізійних або радіомовних програм за допомогою технічних засобів зв'язку”[96,ст.1]. Останнє визначення не вказує на розповсюдження передач. В зазначеному контексті мається на увазі, що передачі власне і складають програми організацій телерадіомовлення. Програми, згідно положення міжнародної конвенції, визначаються як “сукупність матеріалів, одержаних безпосередньо або в запису, із метою наступного розповсюдження”[101,ст.1]. Сукупність таких матеріалів утворюють передачі телерадіомовлення.

Зважаючи на проведений аналіз, при подальшому дослідженні питань, що виносяться на розгляд, ми будемо вживати термін трансляція, відносно визначення процесу діяльності організацій телерадіомовлення. Але поряд із цим, будемо вважати, що застосування терміну "мовлення" не буде помилковим, охарактеризовуючи специфічну діяльність вказаних організацій, яких, до речі, і називають – організації телерадіомовлення.

Потребує особливої уваги дослідження питання стосовно творчого характеру процесу діяльності організацій телерадіомовлення. Взагалі, “телерадіомовлення визначають як одну з форм людського спілкування, тобто процес передачі й сприйняття свідомістю знаків, що мають інформаційне значення”[102,с.41]. Наприклад, “телебачення визначають або як новий вид мистецтва, або як новий засіб масової інформації”[94,с.7]. Як вже було зазначено, що мистецтву завжди притаманна творчість. Проведемо детальніший аналіз творчості відносно телерадіотрансляцій; як процесу діяльності організацій телерадіомовлення, на який розповсюджують свій вплив суміжні права.

Якщо розглядати телерадіотрансляцію як процес розповсюдження масової інформації, то предметом аналізу будуть правовідносини між відправником інформації та аудиторією. Але саме програмна сторона мовлення і включається в аналіз телерадіомовлення чи трансляції як процесу, оскільки саме цей процес складається, в основному, із передачі на відстань інформації та створенні безпосередньо програм організаціями телерадіомовлення, враховуючи попередні положення в нашому дослідженні.

Як же здійснюється процес телерадіотрансляції? Мову можна вести про схему діяльності телерадіомовлення, тобто про створення моделі телевізійної комунікації, радіозв'язку.

Спроби моделювання комунікативних процесів застосовувались і в давнину. Так іще Арістотель, описуючи у своєму творі "Риторика" структуру публічної мови, віддаленої попередниці сучасної масової інформації, вказував: "Мова складається із трьох елементів: із самого оратора, із предмета, про який він говорить, і з особи, до якої він звертається". Як зазначає Е.А.Ножин, "схема Арістотеля явилась основою усіх інших створених у подальшому моделей комунікацій і не втратила свого значення і по сьогоднішній час”[103,с.11].

З плином часу “у системі масової комунікації виникли умови для принципово нового освоєння світу, розвивалися, так звані, техногенні види мистецтв, зокрема, телемистецтво”[104,с.12]. Як бачимо, одне застосування до термінів телерадіотрансляції, терміну мистецтво дозволяє припускати за вказаними результатами діяльності творчий характер. “Суміжні права – це права на результати творчої діяльності”[5,с.51]. І саме на цій позиції базується дане дослідження. Особливий акцент на даному підході робиться у зв`язку з тим, що існує позиція відносно того, “що організації ефірного й кабельного мовлення здійснюють лише технічну діяльності”[31,с.100]. При усій повазі до вельмишановних авторів підручника, де висловлюється така думка, дозволимо собі не погодитись з такою постановкою питання. Вірогідніше, що зазначеній діяльності характерна науково-технічна творчість і заперечувати творчий характер діяльності організацій ефірного і кабельного мовлення, на нашу думку, мабуть, не варто. Покажемо це докладніше.

Справа в тому, що суб`єкт проведення діяльності організацій телерадіомовлення лише використовує можливості сучасної знімальної, записуючої та іншої апаратури, що є знаряддям його творчості, тобто технічні засоби фіксації, відтворення зображень і звуку. Цілком зрозуміло, що без застосування творчих можливостей суб`єкта проведення такої діяльності, найновіші, найсучасніші технічні засоби – будуть недоторканим вантажем, і вибачте за фразеологію – купою заліза. Адже, наприклад, особи, що беруть участь у проведенні діяльності, що передбачає теле- чи радіо трансляцію, повинні проявити свою майстерність, своє оригінальне бачення світу, вибираючи та відображаючи той або інший об`єкт трансляції, визначаючи певний спосіб застосування форми представлення.

Наприклад, оператор використовує виразні засоби кадру, план, ракурс, композицію і т.д. Творчо використовуючи зазначені засоби при зйомці, застосовуючи ту чи іншу оптику, оператор відображає певний образ реальності із притаманним йому баченням. Тобто, можливо і говорити про те, що широкій аудиторії представляється передача, програма, в якій створений образ у такому вигляді, в якому його вбачають виробники таких програм, режисери, постановники, оператори. Зайвим доказом буде нагадування про щорічне вручення Академією мистецтв США премії "Оскар" за кінорежисерську роботу, операторську працю, за кращий звук, кращу телерадіопередачу і т. д. – усе це відбувається в галузі мистецтва. Наявність у двох осіб однакової за технічними показниками апаратури, іще не означає однаковий рівень її використання та результату діяльності, внаслідок застосування цієї апаратури.

Отже, втілюючи свій замисел за допомогою сучасної техніки, талановитий майстер техногенної культури може створити настільки ж унікальний, із точки зору їх художньої цінності, теле- чи радіопрограму, передачу, як і майстер традиційної культури – живопису, скульптуру, твір архітектури й інший. Тому ми можемо вважати, опираючись на наведені дані, що процесу діяльності організацій телерадіомовлення притаманний творчий характер. Об’єктивною формою представлення творчого результату діяльності організацій телерадіомовлення є оприлюднення програм, передач цих організацій певним способом за допомогою технічних засобів.



Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 621 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Актуальність теми дисертаційного дослідження. | Зв’язок роботи з науковими програмами. | Методологічна, теоретична та емпірична основа дослідження | Поняття суміжних прав | Критерій творчості суб’єктів суміжних прав | Аранжування, інструментовка, оркестровка. | Правове положення опери. | Зміст правової охорони оперети. | Права виробників фонограм та відеограм | Права організацій телерадіомовлення |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
РЕЗУЛЬТАТИ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ЩО ВХОДЯТЬ У СФЕРУ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ СУМІЖНИХ ПРАВ| Визначення сфери правового впливу суміжних прав на аудіовізуальні твори.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.018 сек.)