Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу. розглядати, дивлячись, чи відповідає вона обов'язкові, і так само її можна оцінювати з

Читайте также:
  1. Б2 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу
  2. Б4 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу
  3. Б8 Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу
  4. Ґ. В. Ф, Геґель. Феноменологія духу
  5. Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія
  6. Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу
  7. Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

(ББ). Дух 455


 


розглядати, дивлячись, чи відповідає вона обов'язкові, і так само її можна оцінювати з позицій одиничності: адже як дія — це реальність індивіда. Отже, судження виводить дію з її існування й відображує її у внутріш­ньому, у формі індивідуальної одиничності. Якщо дію супроводить слава, воно знає це внутрішнє як праг­нення слави; якщо дія загалом відповідає становищу індивіда, не виходячи за його межі, й конституйована так, що індивідуальність не вважає, ніби цей стан їй накинуто як зовнішню визначеність, а виповнює цю загальність собою і саме завдяки цьому показує себе здатною до чогось вищого, судження знає її внутрі­шнє як честолюбство й т. ін. Оскільки в дії загалом виконавець дії доходить до споглядання себе у формі об'єктивності, або до відчуття себе у своєму існуванні, а отже, до насолоди, судження знає це внутрішнє як потяг до особистого щастя, навіть якщо це щастя по-лягатиме лиш у внутрішньому моральному марно­славстві, втісі свідомості від власної неоціненності й передчутті та сподіваннях майбутнього щастя. Жодна дія не може уникнути такого судження, бо обов'язок задля обов'язку, ця чиста мета, — це щось нереальне; свою реальність обов'язок має в діяльності індивіда, тож і дія, таким чином, має в собі аспект одиничнос­ті. Жоден герой не буде героєм для свого слуги, і то не тому, що герой — не герой, а тому, що слуга — це слуга, з яким герой спілкується не як герой, а як лю­дина, що їсть, п'є, одягається, — взагалі як індивід, що має свої потреби та думки. Тож і для судження немає жодної дії, в якій воно не могло б протиставити ас­пект одиничності, властивий індивідуальності, загаль­ному аспектові дії й відігравати відносно виконавця дії роль слуги, що дбає про мораль.

Таким чином, свідомість, що висловлює судження, й сама є ницою, бо поділяє дію і створює та підтри­мує нетотожність дії з нею самою. Крім того, це лице­мірство, бо свідомість видає таке судження не за ін­шу манеру бути лихим, а за правильне усвідомлення дії, видає себе у своїй нереальності та марнославстві за того, хто знає більше і краще, ставить себе набага­то вище від виконаних дій і прагне, щоб її далекі від


дій балачки сприймали за якусь неоціненну реаль­ність. Отже, уподібнившись до виконавця дії, про якого вона виголошує судження, ця свідомість стала визнана з боку виконавця як те саме, що й він. Вико­навець бачить не тільки те, що свідомість, яка вислов­лює судження, не сприймає його як щось чуже й не тотожне з собою, а ще й те, що ця свідомість за сво­єю будовою тотожна з ним. Бачачи й виражаючи цю тотожність, він немов сповідається тій свідомості і тому сподівається, що й це інше, фактично ототож­нившись із ним, теж скаже своє слово, висловить у собі свою тотожність, і, таким чином, вони існувати­муть за стану взаємного визнання. Його признання — аж ніяк не приниження, упослідження у відносинах з іншим, бо це не однобічне проголошення, яким би він утвердив свою нетотожність із ним, а проголо­шення, висловлене тільки задля споглядання своєї тотожності з іншим; у своєму признанні він, зі сво­го боку, висловлює їхню тотожність, і висловлює тому, що ця мова — існування духу як безпосередньо­го Я; він сподівається, що й інший зробить свій вне­сок до цього існування.

Проте, коли признаються, що скоїли зло: "Це зро­бив я", -— не чути у відповідь такого самого признан­ня. Адже те судження аж ніяк не мало цього на увазі, навпаки! Свідомість, що висловлює судження, відки­дає від себе таку спільність; ця свідомість — кам'яне серце, що існує для себе й відкидає неперервність з іншими. Таким чином, сцена змінюється. Той, хто признався, бачить, що його відкинули, і вважає, що інший чинить несправедливо, відмовляючи своєму внутрішньому постати в існуванні як мова і протиста-влячи злу красу своєї душі, а признанню — негнучкий хребет завжди самототожного характеру й затяту мо­вчанку людини, що зберігає себе для себе й ні перед ким не принизиться. Таким чином, утверджено най­вищий ступінь бунту, до якого може піднятися дух, впевнений у собі: адже він споглядає себе, будучи цим простим знанням Я, в іншому, і то так, що навіть зовнішня форма цього іншого — не якась несуттєва річ, як тоді, коли йдеться про багатство, а думка, саме


456 Ґ. Б. Ф. Геґель. Феноменологія духу


(ББ). Дух 457


 


знання, що протиставлене йому це та абсолютно плинна неперервність чистого знання, що відмовля­ється почати спілкування з ним, — з ним, що вже сво­їм признанням зрікся відокремленого буття-для-себе й утвердився як скасована одиничність, а отже, як не­перервність з іншим, як загальне. Проте інший збері­гає в собі своє буття-для-себе, що не спілкується; для того, хто признається, він зберігає таке саме буття, але той уже відкинув його. Внаслідок цього свідо­мість, що висловлює судження, засвідчує себе як по­лишену духом свідомість, яка заперечує дух, бо вона не знає, що дух, у своїй абсолютній самовірогідності, абсолютній упевненості в собі, панує над будь-якою дією і будь-якою реальністю й може відкинути їх і зробити так, щоб вони не відбулися. Водночас свідо­мість не помічає суперечності, до якої вдається, не дозволяючи відкиданню, здійсненому на словах, пра­вити за справжнє відкидання, тим часом як вона сама впевнена у своєму духові не в якійсь реальній дії, а у своєму внутрішньому, що має своє існування в мові її судження. Таким чином, це вона сама гальмує повер­нення іншого від дії до духовного існування мови й цією своєю суворістю породжує нетотожність, яка ще лишається.

Отже, тією мірою, якою дух, упевнений у собі, — як прекрасна душа, — не має сили відчужити знання про себе, яке він тримає в собі, він не може досягну­ти будь-якої тотожності з відкинутою свідомістю, а отже, не може дійти до споглядання своєї єдності в іншому, дійти до існування, і тому тотожність постає тільки негативним способом, як буття, позбавлене духу. Позбавлена реальності прекрасна душа перебуває в суперечності між своїм чистим Я і необхідністю, пе­ред якою опиняється це Я, відчужити себе і стати бут­тям, перетворитися в реальність, тобто перебуває в безпосередності цієї стійкої протилежності, — безпо­середності, що сама і є середнім терміном та прими­ренням протилежності, посиленої до чистої абстракції, і є чистим буттям, або пустим ніщо; усвідомлюючи цю суперечність у її непримиреній безпосередності, ця душа розхитується до божевілля й розпливається в


тужливих сухотах. Таким чином, вона фактично, від­мовляється від твердого наполягання на своєму бут-тг-для-себе, але породжує лише позбавлену духу єд­ність буття.

Справжнє, а саме: самоусвідомлене й безпосередньо сутнє вирівнювання двох аспектів уже міститься, від­повідно до своєї необхідності, в попередньому. Роз-оивання кам'яного серця і його піднесення до загаль­ності — це той самий процес, що був виражений у свідомості, яка сама признавалася. Рани д у х у зажили, не лишивши рубців; дія — це не щось неминуще, і дух знов увібрав її в себе, тож аспект одиничності, наявний у ній чи то у формі наміру, чи то її сутньої негативності й межі, є тим, що негайно зникає. Я, що реалізується, форма його дії, — це тільки момент ці­лого, так само як і знання, що визначене судженням і утверджує різницю між одиничним та загальним ас­пектами дії. Лиха свідомість, про яку ми говорили ви­ще, утверджує це своє відчуження, або себе, як мо­мент, приваблена в існування, що признається, чара­ми споглядання себе у своєму іншому. А л е в цього ін­шого має розбитися його однобічне невизнане су­дження, так само як у того першого, зла, мало розби­тися його однобічне невизнане існування одинично­го буття-для-себе; як зло демонструє владу свого духу над своєю реальністю, так і це інше має показати вла­ду духу над своїм визначеним уявленням.

Проте це інше зрікається думки, яка поділяє та ві­докремлює, й суворості буття-для-себе, що дотриму­ється такої думки, бо й справді споглядає себе в пер­шому. А це перше, що відкидає свою реальність і стає скасованим конкретним цим, репрезентується через це фактично як загальне; зі своєї зовнішньої реально­сті воно повертається в себе як у сутність, і, отже, за­гальна свідомість упізнає в ньому саму себе. Прощен­ня, яке вона дає першій свідомості, — це самозречен­ня, зречення своєї нереальної сутності, оскільки вона ототожнює з нею те інше, що було реальною дією, і визнає за добро те, що було назване злом (а таке ви­значення дає дії думка); чи, радше, вона зрікається рі­зниці між визначеним мисленням і своїм визначаль-


Дата добавления: 2015-07-10; просмотров: 144 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Б. Ошуканство | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Прекрасна душа, зло і прощення зла | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу | Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу| Ґ. В. Ф. Геґель. Феноменологія духу

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.012 сек.)