Питання № 40. Дезінтеграція соціалістичного табору. Розпуск ОВД та РЕВ.
Ослаблення міжнародних позицій СРСР у зв'язку з поразкою воєнної авантюри в Афганістані стало одним із суттєвих чинників остаточної дезінтеграції й повного розпаду «соціалістичної співдружності».
Соціалістичні країни Центральної та Східної Європи, об'єднані разом з Радянським Союзом в економічну (РЕВ) та військово-політичну (ОВД) міжнародні організації, з самого початку складали найважливішу частину цілого міжнародного бастіону, вибудуваного після Другої світової війни довкола СРСР для його безпеки й економічного росту. В роки «холодної війни» Рада економічної взаємодопомоги та Організація Варшавського Договору забезпечували панування СРСР у Східній Європі.
Однак ні РЕВ, ані ОВД ніколи не були ефективними інструментами рівноправного співробітництва їхніх учасників, і це стало головною причиною того, що з ослабленням СРСР і розглянутими вже змінами в самих країнах «соціалістичної співдружності» одразу ж постало питання про подальшу долю цих організацій. До того ж після виведення радянських військ з Афганістану й возз'єднання Німеччини у країнах Центральної та Східної Європи посилилися побоювання щодо можливого повернення радянського керівництва до тієї чи іншої форми «доктрини Брежнєва». Альтернативу такому повороту подій нові керівники цих країн убачали у якнайшвидшій інтеграції у Європейське економічне співтовариство та Північноатлантичний військово-політичний союз. У жертву реалізації такої мети вони готові були принести навіть ті раціональні економічні інтереси й вигоди, котрі давало міжнародне партнерство в рамках РЕВ.
У зв'язку з цим у економічного й військово-політичного блоків соціалістичних держав не залишалося шансів на подальше існування, хоч би як намагалося радянське керівництво врятувати їх шляхом реформування. 27 червня 1991 р. було підписано протокол про розпуск РЕВ, а 1 липня того ж року — протокол про припинення діяльності Варшавського Договору, котрий вже з 1990 р. (з часу об'єднання Німеччини) існував, власне, лише на папері.
У 1991 р. країни Центральної й Східної Європи прискорили процес перегляду двосторонніх політичних договорів з СРСР. У результаті радянські війська було виведено з Угорщини, Польщі й Чехословаччини. Сформувалася нова система зовнішньополітичних пріоритетів країн Центральної та Східної Європи, які вбачали своє головне завдання в інтеграції у Раду Європи, Європейське економічне співтовариство, НАТО.
У загальній антисоціалістичній тенденції серед країн Центральної та Східної Європи певний час винятком була Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, хоч вона ніколи не входила в колективні організації «соціалістичної співдружності». Але Югославія як федеративне політичне об'єднання стала першою жертвою процесів, що розвивалися на той час в СРСР й міжнародних структурах «соціалістичної співдружності»; у ній, як вже зазначалося, розпочалася інтенсивна внутрішня дезінтеірація. У 1991 р. вибухнуло військове протистояння між Сербією й Хорватією та Словенією, які заявили про вихід зі складу федерації, а у 1992 р. — аналогічного характеру війна у Боснії та Герцеговині. Ці конфлікти поклали початок гострій і драматичній югославській кризі, що розвивалася під знаком розпаду СФРЮ як багатонаціонального політичного об'єднання.
Таким чином, початок нового курсу СРСР у зовнішній політиці супроводжувався глибокими змінами в його міжнародному становищі. Внутрішнє ослаблення й розпад СРСР, дезінтеграція «соціалістичної співдружності» та внутрішні зміни у країнах, що входили до неї, об'єднання Німеччини, поразка військового вторгнення СРСР у Афганістан — все це привело до докорінних змін у геополітичній ситуації на Європейському континенті. Зникнення колишнього «Сходу», що впродовж десятиліть був контрагентом «Заходу», у процесі їх поступового зближення спричинило суттєві зміни і в геополітичній ситуації у планетарному масштабі.
Питання № 42. «Перебудова» в СРСР та криза в НДР.
Перебудова в СРСР, горбачовська зовнішня політика сприяли переможній антито-талітарній революції у НДР та об'єднанню Німеччини. На відміну від інших соціалістичних країн, НДР не страждала від постійних дефіцитів. Однак Свобода і Правда тут також виявилися найбільшим дефіцитом. З роками розроблена СЄПН концепція "соціалізм у кольорах НДР", що не виходила та й не могла вийти за рамки командно-адміністративної системи, остаточно втратила свою привабливість. НДР дедалі більше відставала в економічному розвитку від ФРН. На кінець 1989 р. зовнішня заборгованість Східної Німеччини, головним чином Західній Німеччині, становила 50 млрд., а внутрішня — сягнула 220 млрд. марок. Незмінними атрибутами режиму були жорстка цензура й репресивна діяльність повсюдної "штазі". Відбувалося цілковите відчуження влади від народу.
Першим імпульсом до активізації боротьби проти тоталітаризму стали результати виборів 7 травня 1989 р. до місцевих органів влади, явно сфальсифіковані владними структурами. Ніхто не вірив, що 98,85 % всіх голосів були подані за єдині списки Національного фронту НДР. Групи інакодумців стали об'єднуватися в широкий рух — "Новий форум", якому влада відмовила в реєстрації під приводом антиконституційності. У відповідь німці масово почали "голосувати ногами", тобто втікати до ФРН. Цьому сприяло відкриття угорсько-австрійського кордону. У керівництві СЄПН виникли гострі незгоди з приводу ситуації, що склалася. Унаслідок цього Е. Хонеккер, який наполягав на рішучих діях проти антитоталітарного демократичного руху, J 8 жовтня 1989 р. був усунений з посад Генерального секретаря та голови Державної Ради. Новим лідером країни став
Егон Кренц. Партійне та державне керівництво НДР розраховувало, що давно апробована перестановка кадрів усередині партійно-державної номенклатури дасть можливість усе залишити на своїх місцях. Однак перша рокіровка не спрацювала. 4 листопада відбулася грандіозна півмільйонна маніфестація в Берліні. її учасники вимагали політичних прав і свобод, різко засуджували керівництво. 7—8 листопада в повному складі пішли у відставку уряд і Політбюро ЦК СЄПН. Ніщо вже не могло зупинити наростання анти-тоталітарної демократичної революції. У багатьох містах НДР проводилися масові маніфестації та мітинги антито-талітарного характеру. І влада почала відступати. У ніч з 9 на 10 листопада було відкрито кордон з ФРН, упала Берлінська стіна. Стали відомими злочини та корупція верхівки, діяльність репресивного органу "штазі", який здійснював нагляд та контроль буквально за кожною дорослою людиною. 6 мільйонів чоловік були занесені в досьє "штазі". Однією з форм протесту проти антинародної політики партії був масовий вихід із СЄПН. Якщо в січні 1989 р. вона налічувала 2,3 млн. членів, то на кінець року — вдвічі менше. 13 листопада уряд очолив Г. Модров.
З грудня новий склад Політбюро на чолі з Е. Кренцом пішов у відставку. Сама СЄПН під тиском реформаторів спішно перефарбовувалася, перейменувалася спочатку в СЄПН-ПДС, а потім у ПДС (Партія демократичного соціалізму) і заявила про кардинальні зміни у своїй платформі. Тепер вона будуватиме демократичний соціалізм, який тоді широко популяризувався горбачовським керівництвом в СРСР і був нічим іншим, як спробою врятувати режим, закамуфлювати його демократичними гаслами.
Питання № 43. Падіння Берлінського муру.
Східна Німеччина почала відгороджуватися від Західної у 1952 р. А 13 серпня 1961 межа була закрита зведенням Берлінської стіни, зупинила масовий відтік жителів комуністичних країн на Захід. Її проклали фактично по живому місту. Вона перекрила лінії метро і залізницю. Безліч берлінських сімей виявилися розірваними. 155 км бетонного бастіону розкололи місто навпіл на 28 років. Зі східного боку стіна була напхана електронікою. Із спостережних вишок снайпери відстрілювали сміливців, що рвалися у вільний світ. Російські танки та автоматники знаходились по сусідству з німецькими вівчарками.
Із західного боку стіна охоронялася натовськими військами. Але підійти до стіни можна було спокійно, не перешкоджали навіть тим, хто бажав залізти на неї і зазирнути до східних сусідів. Воно й зрозуміло - стражденних потрапити на іншу сторону не було. З часом біля західної стіни стали збиратися артисти і художники. Стіна покривалася малюнками та графіті, деякі з них зараз відомі по всьому світу.
Незважаючи на таку сувору охорону, сміливців із східної сторони, які бажали дихати повітрям свободи, було більш ніж достатньо. Їхня винахідливість не мала меж: намагалися перелетіти стіну на дельтаплані і на повітряній кулі, пливли по Балтійському морю, ховалися в автомобільних схованках, рили тунелі під Берлінською стіною, які мали довжину від 30 до 200 м. У деяких тунелях можна було дістатися тільки плазом, в інших пройти навіть на весь зріст. Близько 300 людей змогли таким чином втікати до Західного Берліна.
Але далеко не завжди все закінчувалося благополучно. При спробі перебратися на інший бік, за різними даними, загинули від 125 до 1245 чоловік. «18-річний хлопець намагався перескочити стіну - впав, не помер, йому можна було допомогти, він просто розбив голову і втратив багато крові. П'ять годин до нього ніхто не підходив. На нього дивилися люди, діти, як він на очах помирає. І він загинув», - розповідає Ольга Свіблова - куратор фотовиставки в ЦВЗ «Манеж», присвяченої цій події. 12 серпня 2007 в передачі Бі-бі-сі прозвучала інформація, що в архівах Міністерства державної безпеки НДР були виявлені документи, які підтверджують, що влада НДР наказала знищувати всіх утікачів, включаючи дітей.
У середині 80-х в СРСР почалася перебудова. Ситуація в НДР стає дуже напруженою. Керівництво НДР намагається робити вигляд, що все спокійно, однак кількість охочих залишити НДР нестримно зростає. У серпні 1989 р. близько 600 туристів з НДР, що проводили відпустку в Угорщині, втікають до Австрії.
Керівництво Соціалістичної Єдиної Партії Німеччини (СЄПН) намагається перекрити потік. Після цього юрби бажаючих виїхати на Захід починають брати в облогу дипломатичні представництва ФРН у Празі і Варшаві.
Урочистості до Дня 40-річчя заснування НДР у жовтні 1989 перетворюються на фарс і показуху. Голова партії та уряду Еріх Хонеккер, незважаючи на події, що відбуваються в країні, оспівує чесноти громадського соціалістичного ладу Німеччини. Навіть заклики Михайла Горбачова до реформ у НДР залишаються без відповіді.
Однак 8 жовтня Хонеккер був змушений поступитися владою Егону Кренц, який обіцяє народу швидкі реформи. Але народ вже втомився чекати. 4 листопада в Берліні на площі Александерплатц збирається близько 400 тисяч демонстрантів. Народ вимагає відставки уряду, вільних виборів та свободи слова. У Лейпцігу опозиція об'єдналася навколо місцевої Євангельської церкви Святого Миколая. 6 листопада в демонстрації бере участь понад півмільйона людей. По всій НДР починаються хвилювання.
9 листопада на прес-конференції, що проводиться СЄПН, у відповідь на питання кореспондента італійського інформаційного агентства ANSA Ерманн про новий порядок виїзду громадян Східної Німеччини з країни, партійний чиновник Гюнтер Шабовське заявив, що ухвалюється новий закон, який дозволить жителям НДР їздити за кордон. «Коли ж він набере чинності?» - Раптом пролунав голос із залу. Шабовське кинув погляд у папери крізь свої окуляри без оправи і, затинаючись, відповів: «Набере... наскільки я знаю... з цього моменту».
Ця новина миттєво облетіла весь Східний Берлін. І в цей же день багато жителів міста вирушили до Берлінської стіни, щоб з'ясувати все досконально самим. Прикордонники, які ще нічого не чули про нові правила виїзду, намагалися перекрити дорогу. Однак незабаром були змушені відступити і відкрити проходи.
Саме цей день у подальшому і будуть вважати в усьому світі днем падіння Берлінської стіни. Однак фактично це ще не було повним падінням стіни, а лише першою тріщиною.
Об'єднання Німеччини вже стало не просто внутрішньою справою німців. За підсумками виборів НДР у березні 1990 р., перемагають східнонімецькі християнські демократи. Їхній лідер Лотар де Мезьєр стає головою уряду НДР. У середині травня Коль і де Мезьєр підписують договір про створення єдиного економічного простору. І в травні ж у Бонні починаються переговори за формулою «2 плюс 4» за участю обох німецьких держав і чотирьох держав-переможниць: СРСР, США, Франції та Великобританії. Спірних питань виявилося чимало.
На наступній зустрічі в Желєзноводську 16 липня 1990 Коль і Горбачов домовляються з усіх спірних пунктів. Горбачов погоджується на входження об'єднаної Німеччини в НАТО. Визначається термін виведення радянських військ з території НДР. У свою чергу, уряд ФРН бере на себе зобов'язання в рамках економічної співпраці з Радянським Союзом. Німеччина визнає кордони західної Польщі по Одеру і Нейсі.
3 жовтня 1990 НДР приєднується до зони дії Основного закону ФРН. Іншими словами, Німеччина остаточно стає єдиною країною.
Питання 44. Договір «2+4» й остаточне вирішення німецької проблеми.
Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини - державний договір, укладений між Німецькою Демократичною Республікою і Федеративною Республікою Німеччина, а також Францією, США, Великобританією і СРСР в Москві 12 вересня 1990. Чинний 15 березня 1991. Даний договір, також званий Договором про суверенітет, став результатом переговорів у форматі "два плюс чотири", на яких обговорювалися зовнішньополітичні аспекти об'єднання двох німецьких держав: державні кордони, приналежність до зовнішньополітичних блокам, чисельність збройних сил. Принципове рішення про проведення такого роду переговорів було досягнуто на конференції з проблем "відкритого неба", що проходила в Оттаві 13 лютого 1990. Переговори у форматі "два плюс чотири" проходили в чотири раунди: 5 травня в Бонні, 22 червня в Берліні, 17 липня в Парижі (з участю Польщі) і 12 вересня в Москві. До останнього моменту результат переговорів у Москві залишався під питанням. Після того, як 10 вересня в ході телефонної розмови, що відбулася між президентом СРСР М. С. Горбачовим і федеральним канцлером Гельмутом Колем, що викликав численні розбіжності термін виведення радянських військ з НДР був встановлений на кінець 1994, хід переговорів стали гальмувати французька і британська сторони. Уряди обох країн припускали, що процес об'єднання Німеччинизатягнеться на більш тривалий час з вини радянської сторони. Британський уряд зробив останню спробу уповільнити об'єднавчий процес, зажадавши надати їй після об'єднання Німеччини право на проведення військових навчань на території колишньої НДР. Радянська сторона, як і очікували у Великобританії, рішуче відкинула цю вимогу. У ході переговорів у ніч з 11 на 12 вересня державному секретарю США Джеймсу Бейкеру на прохання його німецького колеги Ганса-Дітріха Геншера вдалося переконати британську сторону відмовитися від своєї вимоги. Договором про остаточне врегулювання щодо Німеччини союзники по Другій світовій війні відмовилися від своїх прав щодо Німеччини. Оскільки Договір "Два плюс чотири" був ратифікований всіма його сторонами лише в 1991 (останньої ратифікація договору пройшла в Верховній Раді СРСР 4 березня 1991), представники Великобританії, США, СРСР та Франції виступили 2 жовтня 1990 в Нью-Йорку із заявою про призупинення своїх прав і обов'язків щодо Берліна та Німеччини в цілому з моменту об'єднання Німеччини до вступу в силу Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини.
Переговори у форматі " Два плюс чотири " увійшли в історію як чудовий зразок дипломатії: в самі короткі терміни сторонам вдалося вирішити проблеми, що існували впродовж цілої історичної епохи.
Договір, що складається з десяти статей, врегулював зовнішньополітичні аспекти об'єднання Німеччини і фактично тим самим взяла на себе роль мирного договору між Німеччиною та державами-переможницями у Другій світовій війні, хоча сторони уникали такого визначення. Його результатом стало відновлення німецької єдності та остаточного "повного суверенітету Німеччини над своїми внутрішніми і зовнішніми справами".
Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини не був повноцінним мирним договором держав-переможниць з Німеччиною. Питання про підписання повноцінного мирного договору був відкладений на невизначений термін (не встановлювалися навіть терміни завершення переговорів). Отже, договір зберігав в силі частину обмежень суверенітету Німеччини, введених Боннським договором 1952 року і Паризьким протоколом 1954: заборони на вимогу виведення іноземних військ до підписання мирного договору, на розвиток ряду компонентів збройних сил, включаючи зброю масового ураження. Двозначною залишилася формула про заборону на прийняття зовнішньополітичних рішень без консультації з державами-переможницями. Московський договір відміняв права союзних держав щодо Німеччини. Але в Боннському договорі 1952 ця заборона діяла до підписання мирного договору. Формально він не укладено до цього часу. Тому фактично механізмом узгодження виступають політичні органи НАТО.
Конституція Німеччини зберегла також заборону на проведення референдумів з військово-політичним проблемам. Вони були підтверджені спеціальним листом канцлера Гельмута Коля від 12 вересня 1990 р. Президент СРСР Михайлу Горбачову і в заяві канцлера ФРН Гельмута Коля з приводу підписання Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини.
Питання № 47. Роль зовнішніх чинників у розпаді СРСР
На даний час серед істориків немає єдиного погляду на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти процесу розпаду СРСР. Серед можливих причин називають:
· етнічна, культурна та цивілізаційна різнорідність складових частин СРСР;
· колоніальна імперська внутрішня політика «центру» та повернення більшовицько-комуністичного Кремля до «миколаївської системи» правління; придушення залишків місцевої національної «автономії»;
· «номенклатурна» модель російського політичного класу, застій та кадрова деградація радянської політичної еліти; бюрократизація управління; застарілий маразматичний «ареопаг» Політбюро ЦК КПРС, що повністю втратив авторитет в суспільстві;
· уніфікований тоталітарний та авторитарний характер радянської політичної системи. Позбавлення населення елементарних громадянських прав і свобод, гоніння на церкву, переслідування свободи думки і слова, примусовий колективізм, панування однієї ідеології,ізоляціонізм, цензура;
· нерівномірність промислово-господарського розвитку всередині країни, зростаюче економічне, технологічне та наукове зовнішнє відставання від постіндустріальних країн Заходу та залежність від імпорту звідти (як високотехнлогічних товарів так і елементарного продуктів харчування — хлібу). Хронічне відставання у рівні життя від розвинених країн Заходу;
· «подвійна» та «потрійна» зайнятість населення — вдень на виробництві, а ввечері, у вихідні та свята — на присадибній ділянці, на городі. Вимушене ведення натурального господарства та його значна доля в ВНП «індустріального» СРСР;
· неадекватність та неефективність соціалістичної («нетоварної» та «безвалютної») моделі централізованої «планової економіки»; її стагнація; приховувана залежність країни від нафто-газової «труби»; неконвертованість радянської «валюти» та штучний курс рубля;
· непропорційно велика частка споживання ВНП невиробничими сферами (центральний партійний та держапарат, армія, КДБ); новий та більш коштовний виток холодної війни та гонки озброєнь;
· заборона та відсутність приватної ініціативи, підприємництва; переслідування економічно активних людей з боку закону та органів ОБХСС МВД;
· збагачення «еліти», наявність «закритих» систем розподілу; корупція правлячого класу зверху-донизу. Збагачення компартійного чиновництва на фоні стагнації економіки «соціалістичної» моделі та відносного збіднення населення в 1980-х роках;
· Хронічний дефіцит товарів масового споживання при плановій економіці «соціалізму», масова та системна корупція правлячого класу;
· «будівництво соціалізму та комунізму у всьому світі» — фінансування та військова підтримка диктаторських та маріонеткових прорадянських та антиамериканських режимів;
· криза ідеології комунізму, програш Радянським Союзом «мирного змагання з Заходом» в ідеологічній сфері та пропаганді (глушіння «Ворожих голосів», тощо);
· зовнішня військова експансія та інтервенція в Афганістані (1979–1988);
· техногенні катастрофи — в першу чергу Чорнобильська катастрофа, яка поставила питання про виживання трьох слов'янських народів. А також інши катастрофи (авіакатастрофи, крах «Адмірала Нахімова», вибухи газу тощо), що стали широковідомими, незважаючи на цензуру та приховування інформації про них урядом;
· ініційоване американським урядом зниження світових цін на нафту, що похитнуло основне валютне джерело СРСР та «соціалістичне» господарство СРСР в цілому.
Питання №.48Утворення та діяльність СНД.
8 грудня 1991р. на зустрічі керівників Білорусі, Росії та України в Біловезькій пущі було прийнято рішення про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня у Алма-Аті до Співдружності приєдналося II з 15-й колишніх республік СРСР. Чотири інші (країни Балтії та Грузія) фактично підтримали цей історичний факт.
До СНД в різних країнах поставились по-різному, але всі зазначили одне: мінсько-алма-атинський акт - це остаточний кінець СРСР старого зразка.
Організаційні основи СНД оформлено кількома документами, які називають установчими: Біловезькою угодою про створення СНД, Протоколом до неї, який учасники вирішили рахувати складовою частиною Угоди, і Алма-Атинською декларацією, а також Статутом, який прийнятий 22 січня 1993р.
Жодна міжнародна організація не може ефективно функціонувати без статуту чи подібного законодавчого акту, який визначає права та обов'язки сторін. Через це можливо найважливішим результатом останньої зустрічі лідерів СНД, що відбулася 22 січня 1993 року в Мінську, було прийняття Статуту Співдружності сімома з десяти членів./1 Парламенти цих країн мають ратифікувати Статут протягом одного року.
Стосунки між членами СНД будуються на основі принципів поваги до суверенітету, непорушності кордонів, невикористання сили чи загроза сили, домінування міжнародного права в стосунках між державами, невтручання в справи інших країн, добросусідське виконання своїх обов'язків, як членів Співтовариства, взаємодопомога та "духовна єдність" їх народів.
До сфер загальної діяльності держав-членів СНД, "реалізованих на основі рівності через спільні координаційні інститути", належать: забезпечення прав та основних свобод людини, координування зовнішньополітичної діяльності, співробітництво в створенні та розвитку спільного економічного простору і спільної митної політики, співробітництво в розвитку систем транспорту та комунікацій, охорона здоров'я та навколишнього середовища, вирішення питань соціальної і міграційної політики, боротьба з організованою злочинністю, співробітництво в галузі оборонної політики і захисту зовнішніх кордонів Співдружності.
Законодавчою основою стосунків між державами Співдружності є багатосторонні і двосторонні угоди.
У розділі про колективну безпеку члени СНД зобов'язуються дотримуватися узгодженої політики з галузях міжнародної безпеки, роззброєння та формування збройних сил. В разі загрози безпеці країні-члену СНД чи міжнародному миру, вони погоджуються координувати свої позиції і вдатися до заходів, спрямованих на усунення загрози. Крім того, вони мають забезпечувати стабільність на зовнішніх кордонах Співдружності і, на основі спільних угод, координувати діяльність своїх прикордонних військ.
Щодо співробітництва в економічній, соціальній і юридичній галузях, країни-члени СНД погоджуються брати участь у формуванні спільного економічного простору на основі ринкових відносин та вільного пересування товарів, послуг, капіталу та робочої сили. Вони погоджуються координувати соціальну політику, сприяти розвитку торгівлі та економічних зв'язків між державами-членами Співдружності, розвивати спільний інформаційний простір, співробітничати у спільних проектах в галузях науки і техніки, освіти, охорони здоров'я, культури і спорту. Країни-члени СНД укладатимуть угоди про юридичну допомогу та сприятимуть гармонізації своїх національних законодавств.
Рада Голів Держав збирається двічі на рік, а Рада Голів Урядів - чотири. Проте можливе скликання надзвичайних сесій з ініціативи однієї з країн Співдружності. Протягом першого року існування СНД обидві ради зустрічалися значно частіше. У статуті зберігається умова про створення рад, зокрема та, що зустрічі мають проводитися в Мінську, і що головуючі на зустрічах змінюються за алфавітом (кирилиці) назв держав, хоча поки що ці вимоги здебільшого ігнорувалися. Приміром, лише три з восьми зустрічей членів СНД відбулися в Мінську, а наступні дві мають відбутися в Єревані та Ашхабаді.
Можна стверджувати, роки існування СНД засвідчили, що як політики, так і вчені-практики у своїй більшості усвідомили, що позбутися розладу національних економік, отримати перевагу від їх інтеграції на новій основі допомогло б погодження новими незалежними державами політики на головних напрямах реформ, які в них проводяться. Важливу роль в цьому зв'язку повинні зіграти створені зони вільної торгівлі, митного і платіжного союзів та налагодження активних ділових зв'язків з новими торговельно-промисловими партнерами як на регіональній, так і на багатосторонній основі. Необхідне також дальше звільнення від тарифних бар'єрів, ліцензій, квот, виключення прояву протекціонізму і торговельних обмежень.
Питання № 51. Трансформація НАТО в 90-х рр.. ХХ ст..: сильні та слабкі сторони.
На початку 1990-х рр. років країни -- члени Північноатлантичного альянсу постали перед новими ризиками небезпеки, серед яких, крім традиційних загроз виникнення збройного конфлікту, а також небажаного розповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї та засобів її доставки, актуалізувалися такі питання, як нестабільність політичного та економічного розвитку країн ЦСЄ, міграційні потоки, екологічні негаразди, міжнародна організована злочинність тощо. Усе це викликало необхідність внутрішньої адаптації НАТО до нових умов, пошуку шляхів вирішення складних та багаторівневих проблем безпеки як у самій Європі, так і на терені сусідніх регіонів. Однією з найважливіших убачалася проблема перегляду структури альянсу та політики безпеки. Відкритим залишалося й питання про бажання дотримуватися довготривалих зобов'язань щодо безпеки Європейського континенту, а також про можливості збереження єдності альянсу в ловах формування поляризованих інтересів його членів, зокрема, не було єдності поглядів щодо доцільності існування цієї організації у постконфронтаційний період.
У межах НАТО панувала думка про те, що традиційна роль даної структури у стримуванні радянської військової сили. На сесії Ради НАТО в Лондоні в липні 1990 р. країни -- члени НАТО визнали, що «альянс виявився найвдалішим оборонним союзом в історії Європи», проте водночас існує нагальна необхідність зміни підходів до вирішення питань безпеки. Декларація Римської сесії Ради НАТО 1991 р. сформулювала нову стратегічну концепцію альянсу, яка передбачала активізацію ролі НАТО у врегулюванні конфліктів не лише в Європі, а й за її межами в разі загрози безпеці континенту, формування власне європейської системи безпеки та оборони (ЄСБО) в межах альянсу, створення Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС) з метою налагодження взаємин з країнами ЦСЄ. Концепція наголошувала, що політика безпеки базується на трьох елементах, які доповнюють один одного: 1) діалог і співробітництво як між усіма країнами континенту, так і в межах трансатлантичних та західноєвропейських інституцій (НАТО, НБСЄ, ЗЄС, ЄС, Ради Європи та ін.); 2) підтримання колективної оборонної спроможності; 3) військовий вимір, який залишався невід'ємним для досягнення цих цілей.
Перед НАТО - формальним переможцем у «холодній війні», найвпливовішою військово-політичною організацією нашого часу, визнаною ООН, РЄ, ОБСЄ, виникли нові складні і відповідальні завдання:
- по-перше, як бути з потужним ракетно-ядерним арсеналом колишнього СРСР, який успадкували Росія, Україна, Казахстан і Білорусія. Як за умов збільшення кількості «володарів» ядерної зброї забезпечити ядерну безпеку в Європі, не допустити подальшого розширення «географії» можливих нових володарів ядерної зброї, набуття цієї зброї реакційними, агресивними, зокрема терористичними угрупованнями?
- по-друге, ліквідація тоталітарних режимів у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, НДР, Болгарії, Румунії зумовила необхідність невідкладної допомоги цим країнам у ліквідації негативних наслідків тоталітарної доби, допомоги у відродженні демократичних засад, організації політичного життя суспільства, гарантуванні прав і свобод громадян, забезпеченні національної безпеки, недоторканості кордонів, територіальної цілісності цих, тепер повністю суверенних держав;
- по-третє, постало невідкладне завдання налагодження нормальних взаємовідносин з Росією - спадкоємницею СРСР, відрегулювати питання щодо обмеження чи скорочення ядерних та звичайних озброєнь. Якісно нові проблеми виявились у налагодженні взаємовідносин НАТО й урядів новостворених держав на теренах колишнього СРСР - України, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану, Вірменії й ін., розв'язати проблеми забезпечення їх національної безпеки;
- по-четверте, належало відреагувати на нові загрозливі виклики часу - загострення ситуації на теренах колишньої Югославської Федерації, активізація міжнародного тероризму, мусульманського фундаменталізму, екстремізму та ін.;
- по-п'яте, необхідно було реформувати внутрішню структуру НАТО, зокрема військову, оскільки відпала небезпека безпосереднього зіткнення ОВД і НАТО на теренах Європи.
Утім, реалізація Концепції призвела до кризової ситуації у середині 90-х років: окреслилася суперечливість підходів країн-членів до формування ЄСБО; діяльність РПАС не відповідала очікуванням країн ЦСЄ, неузгодженою була політика альянсу щодо конфлікту в Югославії. Брюссельський саміт НАТО 10--11 січня 1994 р. став етапним у постконфронтаційному розвиткові альянсу. На ньому були прийняті такі основні рішення: запровадження програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) як нового підходу до співробітництва з країнами ЦСЄ та колишнього СРСР, котрий базується на принципі відкритості альянсу для нових членів; домовленість про розробку нової військової концепції Багатонаціональних об'єднаних оперативно-тактичних сил (БООТС); започаткувати обговорення в межах альянсу питання про розповсюдження ядерної зброї; розвиток програми співробітництва з країнами Середземномор'я. Після саміту процес трансформації альянсу помітно прискорився. Операція на терені колишньої Югославії фактично продемонструвала, що НАТО поступово відходить від функції суто колективної оборони, роблячи акцент на діяльності поза межами альянсу. Перед НАТО постали нові проблеми безпеки, які потребували вирішення. Розглянемо їх окремо. Питання про розширення НАТО було одним із основних у пристосуванні альянсу до нового військово-політичного середовища. З одного боку, неприйняття країн ЦСЄ до НАТО могло б призвести до формування вакууму безпеки у субрегіоні, створюючи довготривалі джерела нестабільності для всього континенту. З іншого боку, розширення НАТО неминуче викликало би конфронтацію з Росією та створило ризик для безпеки тих країн, котрі в разі розширення опинялися між НАТО й Росією. Багато західних експертів доходило висновку про негативні результати цього процесу. Адже навіть розмови про розширення альянсу на схід уже ускладнюють відносини Заходу з Росією.
Питання 55. Косівська проблема у міжнародних відносинах кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Косівський конфлікт має глибокі історичні корені (витоки великоалбанських ідей беруть початок у програмі Призренської ліги 1878 р., котра прагнула об’єднати албанців Албанії, Греції, Македонії та Сербії), проте особливої гостроти набув у другій половині ХХ ст., коли після Другої світової війни розпочалось масове переселення албанців до Косова. В результаті змінився етнічний склад населення краю. На початку 1990-х рр. албанці складали понад 90 % його мешканців. Шиптари (самоназва албанців) звинувачували белградське керівництво в економічній відсталості регіону, вимагали виходу зі складу Сербії і входження в СФРЮ на правах республіки. Серби, невдоволені домінуванням в керівництві СФРЮ хорватського оточення Й. Броз Тіто, теж вбачали корінь зла в інших народах.
Активізація албанського національного руху на початку 1980-х рр. співпала з сербським національним відродженням після смерті маршала Тіто. З цього моменту у краї точилась “тиха війна”, яка зводилась до придушення белградською владою шиптарської опозиції та утисків неалбанського населення з боку албанської більшості. Влітку 1990 р. косівська опозиція, яка мала більшість у Скупщині краю проголосила його республікою в складі СФРЮ. Белград сприйняв це як загрозу територіальній цілісності республіки – представницькі органи краю були розпущені, Косово поставлене під пряму юрисдикцію сербського уряду. На території Македонії депутати розпущеної крайової Скупщини проголосили “Республіку Косово”. Албанське населення розпочало кампанію з обструкції сербської влади, ігноруючи вибори, школи та перепис населення.
Стан “тихої війни” у краї міг тривати нескінченно довго, оскільки лідер шкіптарів Ібрагім Ругова закликав до ненасильницьких форм протесту. Однак такий стан справ не влаштовував іноземних, перш за все американських політиків, які готували останній удар Президенту СРЮ Слободану Мілошевичу.
“Розв’язавши повітряну кампанію проти Югославії, НАТО не досягло своїх цілей і лише спричинило величезні страждання цивільного населення... Мало що говорить про успіх після того, як скинуто 14 тисяч ракет і бомб. Результатом стали руйнування, завдані лікарням, офісам та резиденціям послів, вбивства сотень ні в чому не повинних громадян і солдатів-призовників...”, – так охарактеризував наслідки останньої війни ХХ ст. екс-президент США Джим Картер.
Людські втрати СРЮ склали 12 тис. убитими та 5 тис. пораненими. Було виведено з ладу 35 % енергосистем країни, знищено чи виведено з ладу 45 % теле- та радіостанцій. Було зруйновано чи пошкоджено 60 мостів, близько 50 фабрик та заводів, порушено судноплавство на Дунаї, пошкоджено великі автошляхи, 6 аеродромів, біля 2 тис. шкіл, 35 вищих навчальних закладів. Внаслідок ударів по фабрикам та заводам 500 тис. югославів залишились без роботи. Збитки, завдані промисловим, транспортним та цивільним об’єктам СРЮ внаслідок майже трьохмісячних бомбардувань, за різними оцінками, сягають від 60 до 100 млрд. долларів.
З особливою жорстокістю було зруйновано белградський телецентр, що викликало обурення журналістів усього світу. На це натівські чиновники цинічно заявили, мовляв сербське телебачення було засобом пропаганди режиму Мілошевича.
Трагічним підсумком останньої війни ХХ ст. стала гуманітарна катастрофа, запобігти якій начебто мала воєнна акція НАТО. Усім, хто ллє крокодилячі сльози над цинізмом Росії, яка назвала своє вторгнення в Грузію “примушенням до миру” нагадую: війна країн НАТО проти Югославії офіційно називалась “акцією із запобігання гуманітарній катастрофі”. І де, ви, тоді були? За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, за період з березня 1998 р. до 24 березня 1999 р. кількість біженців та переміщених осіб з Косова склала 260 тис., тоді як з 24 березня по 31 травня 1999 р. зареєстровано 780,2 тис. біженців з Косова. Після введення сил НАТО Косово були змушені залишити 300 тис. слов’ян, циганів і навіть мусульман-турків. Російська журналістка Т. Зам’ятіна, яка відвідала край, намалювала жахливу картину геноциду сербського населення: “Слов’яни, що залишились в краї, живуть в анклавах, які охороняють миротворці. Ми відвідували їх у Приштині, в Ораховаці, в колективних центрах для біженців, де мерзнуть люди, що втратили житло. На цих острівках колишньої батьківщини панують страх та безвихідь. В Ораховаці мешканці єдиного сербського кварталу не наважуються показати носа в центрі міста, де всю торгівлю тримають в руках албанці. У Приштині, в багатоповерхівках, залишилось усього декілька сербських родин, які не наважуються виходити з під’їздів своїх будинків-в’язниць”. І далі: “З введенням у Косово натівських сил слов’яни масово залишали насиджені місця та йшли разом з югославською армією в Сербію. Збудовані навіки добротні сербські будинки захопила “пригноблена нацменшина”. Над привласненими будинками вздовж доріг майорять червоні прапори з чорними орлами – державні прапори сусідньої Албанії або стяги НАТО – союзницького блоку албанців, який допоміг їм вигнати з Косова 300 тисяч сербів”.
Край перетворився на тліючий осередок нестабільності в Європі. Албанські радикали здійснили спробу розширити сферу свого впливу, організувавши повстання в Сербії та Македонії. Адміністрація США фактично підтримала албанські бандформування в Македонії, заборонивши союзникам продавати зброю македонському урядові. Тільки українські гелікоптери та інше озброєння врятували цю країну від громадянської війни. За це зарубіжні та, на жаль, доморощені продажні журналісти і політики вилили на нашу країну добрячу порцію бруду. Сьогодні Косово – самопроголошена держава, яку визнають лише країни Західної та ісламської цивілізацій
Питання 58. Зовнішня політика президента США Б. Клінтона та її вплив на міжнародні відносини та світову політику 90-х років ХХ ст.
В зовнішньополітичній області президент спочатку продовжував політичний курс Буша. Проте в 1994 з'явилися ознаки нової політики. Потенційно небезпечна суперечка з Північної Кореєю про ядерне озброєння завершився на дружелюбній ноті, коли уряд Клінтона пообіцяв зробити поміч у модернізації північно корейських ядерно-енергетичних установок. Політика у відношенні Гаїті різко змінилася в липні 1994 року, коли Клінтон домігся згоди Ради безпеки ООН на вторгнення з метою відновлення в країні демократичного правління. Насильницьких дій вдалося уникнути, переконавши диктаторський уряд Гаїті погодитися на окупацію країни американськими збройними силами. Клінтон жорстко відреагував на погрозу Іраку вторгнуться в Кувейт. У жовтні 1994 року він направив тисячі солдат і сотні літаків у Перську затоку і змусив іракців відвести війська від межі з Кувейтом.
У березні - червні 1999 року США взяли участь у масованих бомбардуваннях Югославії силами НАТО після відмови Сербії підписати мирний договір по Косово. У жовтні 1999 року Клінтону не вдалося провести в сенаті ратифікацію Договору про повну заборону іспитів ядерної зброї. До числа безсумнівних досягнень Клінтона на останньому етапі його президентської кар'єри варто віднести проведене через сенат рішення про надання відношенням із КНР статусу «нормальних торгових відношень», здійснюваних на постійній основі.
Новий статус істотно полегшив Китаю процедуру імпорту товарів у США, надавши йому рівня, поряд з іншими торговими партнерами США. Виступаючи за прийняття Китаю в члени Всесвітньої торгової організації, США, у свою чергу, розраховують вийти на широкий китайський ринок із 1.3 млрд. споживачів. Поліпшення торгових взаємовідносин із Китаєм є одним із пріоритетів у зовнішній політика Білла Клінтона.
У університеті штату Небраска президент США Білл Клінтон по закінченню свого строку вимовив останню промову про зовнішню політику країни. Білл Клінтон відзначив важливість налагодження взаємовідносин із Росією і Китаєм. У цих країнах, що раніш були суперниками США, тепер відчиняються нові можливості для американських політиків, підкреслив президент Сполучених Штатів. На його думку, цьому дуже сприяла реструктуризація економіки в цих країнах, а також тенденція росту відкритості Росії і Китаю до Заходу. Звертаючись до Москви і Пекіну, Білл Клінтон заявив: "Якщо ви цілком приймете правила і відповідальність членства у світовому співтоваристві, ми постараємося, щоб ви одержали від цього всі можливі вигоди і стали повноправними партнерами, а не "молодшими братами". Також хочу відзначити, що ми відчуваємо право говорити чесно і прямо, коли вважаємо, що ви поводитеся неправильно". Признаючи, що незабаром він піде з політичної сцени, Білл Клінтон побажав мудрості своєму спадкоємцю, хто б їм ні став. Хоча перерахунок голосів на той час продовжувався, Білл Клінтон більше обертався до республіканця Джорджа Буша, ніж до демократа Альберта Гору. У цілому президент Білл Клінтон виділив принципи, по яких, на його думку, повинні жити Сполучені Штати у майбутньому: зміцнення зв'язків із НАТО; особлива увага США до Росії і Китаю; участь у вирішенні конфліктів за межами США; готовність до нових видів небезпеки (кібертерроризм і інфекційні захворювання, СНІД). Крім того, Білл Клінтон підкреслив, що наступний президент США повинний стимулювати глобальну торгівлю, але "із людською особою", з огляду на нерівність між багатими і бідними націями.
Питання 60. Війна США та їх союзників в Афганістані у 2001 р.: причини та наслідки.
Після виведення радянських військ з Афганістану в 1989 році, західний світ визнав це поразкою Радянського Союзу і очевидним свідченням військової непідготовленість країни. При цьому, крім інших відступів нашої країни на геополітичних фронтах, Афганістан, підлеглий талібам став представляти реальну загрозу для південних кордонів спочатку СРСР, а потім і Росії (що оголосили «незалежність» середньоазіатські республіки - Таджикистан і Узбекистан почали відігравати роль своєрідного буфера, який, втім, і до цих пір підтримується російською армією).
Ситуація різко змінилася після 11 вересня 2001 року, коли США та їхні союзники по НАТО оголосили війну ісламському тероризму, цитаделлю якого був названий Афганістан. Війська НАТО вторглися в Афганістан, а Північний Альянс перейшов у контрнаступ і в короткі терміни країна була майже повністю очищена від талібів. Слід при цьому зазначити, що значною частиною російських ура-патріотів вторгнення НАТО до Афганістану і окупація цієї країни західними союзниками була сприйнята негативно - як ще одна загроза уявної безпеки російських кордонів і великодержавних інтересів Росії. 12
Території Афганістану контролювалася рухом Талібан на момент початку операції НАТО. Вже тоді розшукуваний владою США терорист номер один Усама бін Ладен отримав притулок в Афганістані. Таліби відмовлялися видавати бін Ладена і після вибухів в американських посольствах у Кенії і Танзанії в 1998 році. Після терактів 11 вересня 2001 року президент США Джордж Буш висунув талібам ультиматум: у найкоротші терміни видати американському правосуддю бін Ладена, а також все керівництво аль-Каїди. 21 вересня таліби відповіли відмовою, заявивши, що американці не надали достатньо вагомих доказів причетності цієї організації до атак у Нью-Йорку і Вашингтоні.
Військова операція проти руху Талібан почалася увечері 7 жовтня 2001 року. У нанесенні першого удару брали участь 40 бойових літаків; з американських і британських кораблів було випущено близько 50 крилатих ракет.
Їх повідомлення були спростовані американським Центральним командуванням; за його версією, вертоліт CH-47 втратив шасі під час зіткнення з перешкодою. 13
У цілому практично вся інформація про хід військових дій виходила або з американських і британських офіційних джерел, або від катарського телеканалу «Аль-Джазіра» - єдиного телеканалу, чиїм журналістам таліби дозволили працювати в Афганістані.
Основну роль у веденні повітряної війни грали стратегічні бомбардувальники B-1B, B-2, B-52. Більшість ударів наносилося високоточними боєприпасами з лазерним або супутниковим наведенням, що, однак, не дозволило уникнути інцидентів із загибеллю мирного населення. Були застосовані і надважкі авіаційні бомби «Дейзікаттер» - найпотужніші неядерні боєприпаси у світі на той момент.
Паралельно з військовою проводилася гуманітарна операція: військово-транспортні літаки C-17разбрасивалі над країною пакети з продовольством і медикаментами.
Після місяця бомбардувань боєздатність руху Талібан знизилася: воно втратило всю свою авіацію (наявність якої раніше було помітною перевагою над Північним альянсом), тилові лінії постачання були порушені. 9 листопада 2001 Північний альянс провів першу серйозну наступальну операцію з початку повітряної кампанії, взявши велике місто Мазарі-Шаріф.
При цьому було вбито багато талібів, які припинили опір, а місто піддалося мародерству. Втрата Мазарі-Шаріфа завдала Талібану несподівано серйозний удар. Багато підтримували його польові командири вважали за краще перейти на бік Північного Альянсу після першого ж поразки. Вже 13 листопада таліби без бою залишили Кабул, що знаходився під їхньою владою з 1996 року. 14
Цивільне населення виявилося блокованим між збройною опозицією, з одного боку, та міжнародними та афганськими силами, з іншого.
Бойові дії ведуться безпосередньо в районах проживання мирних громадян, в результаті чого люди страждають від прямих наслідків війни - перестрілок, повітряних ударів, терактів за участю терористів-смертників і застосування саморобних вибухових пристроїв.
Крім цього, існують ще й непрямі наслідки. Бойові дії позбавляють мирних громадян доступу до таких найважливіших послуг, як охорона здоров'я, оскільки медики не можуть потрапити у віддалені райони, а люди не можуть дістатися до міст, де знаходяться медичні установи. Вагітним жінкам часто доводиться витрачати по кілька днів, щоб дістатися до лікарень, оскільки поблизу їх не виявляється.Багатьох пологи застають в дорозі. Високий відсоток загиблих породіль та новонароджених дітей, які вчасно не змогли отримати допомогу.
Мета їх роботи полягає в тому, щоб домогтися прийняття всіма воюючими сторонами місії МКЧХ, отримати доступ до людей, які страждають від наслідків конфлікту, і обговорити зі сторонами в конфлікті можливості для вибору інших методів ведення військових дій, які могли б зменшити негативні наслідки війни для мирних громадян.
На наступний день до табору висунулася невелика колона бронетехніки талібів, яка була знищена вертольотами AH-1W. Хоча морська піхота не брала участь у наземних бойових діях, положення талібів в обложеному Кандагарі поступово погіршувався, і 7 грудня місто впало. Частина бойовиків зуміла втекти в сусідній Пакистан, частина пішла в гори (включаючи і муллу Омара), решта здалися в полон Північного Альянсу. Взяття Кандагара символізувала завершення основного етапу бойових дій.
Питання №. 61. Військова операція США в Іраку у 2003 р.: причини та наслідки.
Війна́ в Іра́ку — це вторгнення Збройних сил Сполучених Штатів та Збройних сил Великобританії 20 березня 2003 року на територію Іраку, за підтримки урядів країн що входили у міжнародну коаліцію.
Оскільки учасниками коаліції мандат ООН на інтервенцію не був отриманий, легітимність вторгнення була під сумнівом. Головною офіційною причиною війни була оголошена наявність в Іраку зброї масового ураження, а думки щодо обґрунтованості цього твердження значно варіювались серед країн-членів ООН. Після приблизно трьох тижнів боїв, збройні сили коаліції окупували Ірак, поклавши край правлінню Саддама Хусейна та йогоБаатистської Партії. Результатом інтенсивних та тривалих пошуків спеціально створеної урядом США команди для пошуку іракської зброї масового ураження стали всього кілька снарядів із хімічною начинкою, що склало разючий контраст із передвоєнними застереженнями про наявність значної збройової програми. Після завершення активних боїв та капітуляції регулярної іракської армії, розпочався період окупації Іраку.
20 березня — 1 травня 2003 року об'єднані сили США і антиіракської коаліції провели проти Іраку військову операцію, що отримала первинну назву «Шок і трепет». Потім операція отримала назву «Свобода Іраку». Офіційний Багдад назвав війну «Харб аль Хавасим» — «вирішальною війною».
Офіційним приводом для вторгнення був заявлений зв'язок режиму Саддама Хусейна з міжнародним тероризмом, зокрема рухом «Аль Каїда», а також інформація ЦРУ про наявність в Іраку запасів зброї масового ураження, що згодом не знайшла підтвердження. Рішення про застосування військової сили проти Іраку підтримали 45 держав світу. Військові контингенти виділили 32 держави. 98% військ вторгнення надали США іВеликобританія.
У своєму зверненні до нації 17 березня 2003 р., Президент США Джордж В. Буш завимагав від Президента Іраку Саддама Хусейна та двох його синів, Удая та Кусая, покинути протягом 48 годин Ірак. Вимогу було відкинуто.Чисельність задіяних військ становила близько 100,000 для США і 45,000 для Великобританії, значно менше для решти країн-учасниць вторгнення. Вторгнення відбулось з території Кувейту. Плани відкриття другого фронту були облишені після того як Туреччина офіційно відмовилась дозволити використати власну територію для наступу. Сили вторгення підтримала курдська міліція, чисельністю до 50,000.
Докладна чисельність збройних сил Іраку на початок війни невідома, однак іракські збройні сили вважались погано оснащеними та підготовленими. Відповідно до оцінок Міжнародного Інституту Стратегічних Досліджень іракські збройні сили налічували 389,000 Збройні сили включали 13 піхотних дивізій, 10 механізованих та танкових дивізій та декілька підрозділів сил спеціального призначення. Іракські ВПС та флот не відіграли суттєвої ролі у бойових діях.
Найбільша концентрація іноземних військ в Іраку припадала на жовтень 2007–170 тисяч американських солдатів, при цьому сукупна кількість всього міжнародного контингенту на той момент становило 182 тисячі. Так чи інакше в операції міжнародної коаліції брали участь 40 країн. За кількістю військовослужбовців, направлених до Іраку, за США йдуть Великобританія, Південна Корея, Італія, Польща та Грузія. Такі країни, як Росія, Франція,Німеччина, Китай та Індія з першого дня вторгнення відмовилися підтримувати дії американців.
Станом на квітень 2009 року, в операціях на території Іраку брали участь вояки з понад 20 країн світу, що входили до складу коаліційних сил. На території Іраку було розквартировано 140 тисяч вояків США. У березні 2009 року США оголосили про виведення з Іраку 12 тисяч американських вояків до кінця вересня.
Військова операція, що почалася з вторгнення коаліційних сил в 2003 році, продовжується досі. Новий президент США Барак Обама заявив при вступі на посаду про виведення американських військ з Іраку в 2011 році.
Станом на квітень 2009 року втрати військ США в Іракській війні складають загиблих — 4266 чоловік, поранених (тільки бойові поранення) — 31 153 чоловік і один зниклий безвісти.Загиблими в Іраку вважаються 317 вояків з 21 країни світу. Більше всього втратила Великобританія — 179 вояків.Втрати іракського цивільного населення в ході війни невідомі і не можуть бути підраховані з достатньою точністю. За деякими даними, загинуло більше 1 млн чоловік. За даними іракського інтернет-сайту «Китабат» усиротілих сімей (що втратили батька) в Іраку налічується більше 200 тисяч, а число дітей у віці від одного до шести років, що втратили батька або матір, або відразу обох батьків, — більше п'яти мільйонів.
Питання № 62. Міжнародний тероризм як планетарна проблема.
Міжнародний тероризм - тероризм, здійснюваний під керівництвом зарубіжних осіб, організацій чи держав. Міжнародний тероризм є однією з найважливіших проблем не тільки нашої країни, а й світу в цілому. У нашій країні під міжнародним тероризмом розуміють сукупність дій, які спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю людей, а також на політичний розкол і становлення своїх політико-економічних інтересів як в нашій країні, так і в усьому світі в цілому, при цьому порушуючи закон.
Це специфічна форма тероризму, що зародилася в кінці 1960-х років і отримала розвиток до кінця XX - початку XXI століття. Основними цілями міжнародного тероризму є дезорганізація державного управління, нанесення економічного і політичного збитку, дестабілізація, які повинні спонукати уряд до зміни політики. Один з найбільших сучасних дослідників тероризму Брайан Дженкінс вважає міжнародний тероризм новим типом конфлікту. Основними рисами міжнародного тероризму є глобалізація, професіоналізація і опора на екстремістську ідеологію. Також наголошується використання терористів- самогубців, загроза використання неконвенційного (ядерного, хімічного або бактеріологічного) зброї та раціональний підхід. Міжнародний тероризм представляє особливу небезпеку у зв'язку з тим, що загрожує міжнародного правопорядку і міждержавним відносинам. Будь-яка акція міжнародного тероризму зачіпає інтереси декількох (як мінімум двох) держав і для припинення або попередження таких акцій необхідно широке міждержавне співробітництво.
Новий підйом міжнародного тероризму відзначається з 11 вересня 2001, коли терористи Аль-Каїди атакували ряд об'єктів на території США. Деякі фахівці вважають, що ця хвиля викликана кардинальними перебудовами у сфері міжнародних відносин, пов'язаних з крахом так званого "біполярного світу ".
Найстаршою міжнародною терористичною організацією є рух " Брати-мусульмани ". Воно було створене ще в 1928 в Єгипті. Найбільш відомою сучасної міжнародною терористичною організацією є Аль-Каїда. Усама бін Ладен - голова Аль-Каїди, "терорист номер один", убитий 1 травня 2011. Найбільші табори цієї організації з підготовки терористів діяли на території Судану, Сирії, деяких інших країн. Після активних дій США проти даних країн ці табори перемістилися в інші країни, зокрема, в Чеченську республіку і Афганістан. Терористичною організацією визнано також рух Талібан. У період, коли цей рух контролювало територію Афганістану, там були розміщені табори з підготовки терористів.
Міжнародне співтовариство усвідомлює небезпеку від цього явища. У зв'язку з цим на міжнародному та регіональному рівні прийнято ряд конвенцій про протиправність різних проявів міжнародного тероризму. У 1994 році Генеральна Асамблея ООН прийняла "Декларацію про заходи з ліквідації міжнародного тероризму". Ряд заходів приймався також на двосторонній, багатосторонній міждержавній основі і на національному рівні. Усього з 1963 року в рамках Організації Об'єднаних Націй було розроблено 16 міжнародних угод (13 контртерористичних конвенцій і три протоколи), які відкриті для участі всіх держав-членів. У 2005 році в три з цих документів були внесені зміни, що стосуються безпосередньо відображення терористичної загрози. 8 вересня 2006 Генеральна Асамблея ООН прийняла "Глобальну контртерористичну стратегію" у вигляді резолюції та доданого до неї плану дій.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 93 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Чемпионат России по Армспорту 03-06 марта 2015 г., 2015-03-03, Екатеринбург, ДИВС Уралочка | | | Автомобили, предлагаемые фирмой «Феникс-Минус » на 27.05.2005 |