1. Формирование концепции международной уголовной юстиции в международно-правовой доктрине XIX века.

1. Формирование концепции международной уголовной юстиции в международно-правовой доктрине XIX века.

2. Развитие теории международной уголовной юстиции в период между двумя мировыми войнами ХХ века.

3. Правовые основы создания и деятельности Нюрнбергского и Токийского военных трибуналов. Лондонское соглашение «О судебном преследовании и наказании главных военных преступников европейских стран оси" и Устав Международного военного трибунала.

4. Реализация концепции международной уголовной юстиции в деятельности и приговорах Нюрнбергского и Токийского военных трибуналов.

5. Общие принципы деятельности Нюрнбергского трибунала.

6. Юрисдикция Нюрнбергского и Токийского военных трибуналов ratіone locі и ratіone temporіs.

2. Розділ 1 дисертації “Проблеми становлення міжнародної кримінальної юстиції” містить два підрозділи. У підрозділі 1.1. “Поняття, становлення та ознаки міжнародної кримінальної юстиції” досліджуються загальноісторичні передумови формування Міжнародного кримінального Суду, а також теоретичні проблеми міжнародної кримінальної юстиції. Відзначається зокрема, що міжнародна кримінальна юстиція формувалась впродовж більшої половини XX століття. Проте, за весь цей період вона існувала лише ad hoc - тобто, для певного випадку. Відсутність постійно діючого кримінального суду та недосконалість юстиції ad hoc не могли не позначитись на розвитку міжнародних відносин.

Важливим етапом формування міжнародної кримінальної юстиції став Нюрнберзький Міжнародний воєнний трибунал. Положення статуту цього судового органу знайшли своє відображення у численних міжнародно-правових документах, стали основою для формування міжнародної кримінальної юстиції, закріпивши принцип індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини та визначивши суспільно-небезпечні діяння, що вважаються міжнародними злочинами. У міжнародному праві почали оперувати такими поняттями як “злочини проти миру”, “воєнні злочини” та “злочини проти людяності”.

Агресивні війни, воєнні злочини та злочини проти людства були визнані найтяжчими міжнародними злочинами.

Принципи міжнародної кримінальної юстиції, що отримали своє закріплення у вироку Нюрнберзького воєнного трибуналу, лягли в основу діяльності міжнародних трибуналів по колишній Югославії та Руанді.

У дисертації відзначається, що спільним недоліком цих трибуналів було утворення їх лише для певного випадку. Ефективність міжнародного кримінального правосуддя може бути забезпечена лише створенням постійно діючого міжнародного судового органу, і таким має стати створений на основі Римського договору 1998 року Міжнародний Кримінальний Суд.

У висновках до дисертації наводяться найбільш важливі варіанти особистого бачення дисертантом вирішення проблеми становлення міжнародної кримінальної юстиції за Римським Договором 1998 року:

1. До початку XX століття міжнародне право не знало випадків притягнення до кримінальної відповідальності індивідів за скоєння міжнародних злочинів. Покарання переможених завойовників у середні віки були радше помстою, аніж актами правосуддя, і здійснювалось не для попередження злочинних діянь у майбутньому. Це пояснюється запереченням тогочасним суспільством факту відповідальності держав за міжнародні злочини.

2. Поштовхом для формування міжнародної кримінальної юстиції як повноцінної інституції сучасного міжнародного права став Нюрнберзький Міжнародний воєнний трибунал. Принципи міжнародного кримінального судочинства вироблені ним впродовж свого короткого існування, є на сьогоднішній день загальновизнаними у міжнародному праві. Вони стали основою для майбутніх міжнародних трибуналів і знайшли своє відображення у Римському Договорі 1998 року про створення Міжнародного Кримінального Суду.

3. Статут МКС є результатом договірного правовстановлення і водночас актом міжнародного права, який визначає не тільки порядок та умови формування органів міжнародної кримінальної юстиції, діяння, що визнаються міжнародними злочинами і процесуальний порядок здійснення правосуддя, а й основні форми співробітництва держав-учасниць Римського договору у сфері міжнародного кримінального права.

4. Міжнародні злочини, що належать до юрисдикції Міжнародного Кримінального Суду вважаються найтяжчими суспільно-небезпечними діяннями, які посягають на основи світового правопорядку. Це, зокрема, підтверджується і закріпленням у Статуті Міжнародного Кримінального Суду принципу незастосування строків давності до таких злочинів як геноцид, агресія та воєнних злочинів.

5. Застосування кримінальної відповідальності до фізичних осіб за скоєння міжнародних злочинів не звільняє держави від відповідальності за міжнародним правом. Закріплення у нормах міжнародного права принципу індивідуальної кримінальної відповідальності зробило відповідальність держави незалежною від покарання індивідів за вчинення міжнародних злочинів.

6. Міжнародні злочини спричиняють порушення ju s cogens – імперативних норм міжнародного права, а тому вони повинні бути криміналізованими у міжнародному праві. Визначення таких суспільно-небезпечних діянь як злочинів у внутрідержавному кримінальному законі є виконання державою своїх зобов’язань за міжнародним правом як учасника міжнародного договору, а не спробою встановити факт відповідальності за порушення норм міжнародного права.

7. З позицій термінологічного порівняння воєнних злочинів, що є властивими для міжнародного права і військових злочинів, що передбачені національним кримінальним законом, правомірним вважатиметься вживання терміну саме “воєнні злочини”, оскільки вони вчиняються лише під час збройних конфліктів і їх суб’єктами можуть бути не тільки військовослужбовці. Тому в українській міжнародно-правовій термінології правильним буде вживання терміну “воєнні злочини” для позначення відповідних діянь, які передбачені Статутом МКС, а не “військові”, як це трапляється у літературі.

8. Положення Статутів Міжнародних трибуналів та Римського договору 1998 року дають підстави констатувати формування у міжнародному праві міжнародного кримінального процесу. Це своєрідна самостійна процедура, що передбачає дотримання визначених стадій і проявляється у діяльності Міжнародного Кримінального Суду з метою встановлення обвинувачення та засудження осіб, винних у скоєнні міжнародних злочинів.

9. Статут МКС визначає доволі широкий спектр гарантій, що надаються засудженій особі у порівнянні із аналогічними Міжнародними Воєнними трибуналами типу ad hoc. Зокрема, особа, що засуджена судом до покарання, має право на апеляцію та на перегляд вироку за нововиявленими обставинами, який допускається навіть після смерті засудженого. Все це свідчить про гуманізацію міжнародного кримінального правосуддя, його спрямованість на встановлення істини.

3.

Під час Другої світової війни, що принесла народам Європи численні жертви і найтяжчі страждання, почалася практична реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції. Злочини нацистів, навіть у перший період війни, коли відомості про них були ще порівняно убогими, вразили світ. Вони були нечуваними, вимагали вживання екстраординарних заходів для покарання винних. Заяви про невідворотність індивідуальної відповідальності за чинені під час війни злодіяння були зроблені в перших же прийнятих державами антигітлерівської коаліції документах. 13 січня 1942 року представники дев'яти окупованих європейських країн, ті, що зібралися на конференцію в Сент-Джеймському палаці, у Лондоні, прийняли декларацію, яку уряди у вигнанні підтвердили, що вони «вважають серед основних цілей війни, яку вони ведуть, покарання за допомогою організованого правосуддя тих, хто винний у цих злочинах або несе за них відповідальність, незалежно від того, видавали вони накази про їх вчинення, чинили їх чи будь-яким чином брали участь у них».

У Сент-Джеймській декларації, пізніше схваленої Об'єднаним Королівством, Сполученими Штатами і СРСР, відзначалося, що Германія та її союзники встановили в окупованих країнах режим терору, який відбивається в масових депортаціях і убивствах мирного населення, стратах заручників, жорстоких переслідуваннях. Підкреслювалося, що насильства, які чинять окупанти, суперечать загальноприйнятим поглядам і законам цивілізованих народів щодо ведення війни. Нагадавши про існуючі норми міжнародного права і заяви глав урядів великих держав про відповідальність гітлерівців, декларація проголосила однією з основних цілей війни покарання винних. Уряди дев'яти країн заявили, що вони «повні рішучості в дусі міжнародної солідарності простежити за тим, щоб винні й відповідальні, яка б ні була їхня національність, були розшукані, передані в руки правосуддя і засуджені та щоб винесені вироки були виконані».

Особливе місце серед документів, що вплили на формування концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, займає Московська декларація урядів СРСР, США і Великої Британії «Про відповідальність гітлерівців за чинені звірства» від 30 жовтня 1943 року, прийнята «в інтересах тридцяти двох Об'єднаних Націй».

У Московській декларації містився виклад принципової позиції держав-союзників з питання про кримінальну юрисдикцію щодо воєнних злочинців. Ця позиція базувалася на двох положеннях: по-перше, у Декларації говорилося про те, що «німці, котрі брали участь у масових розстрілах італійських офіцерів, або у стратах французьких, нідерландських, бельгійських і норвезьких заручників, або критських селян, чи ж ті, котрі брали участь у винищуванні, якому був підданий народ Польщі, чи у винищуванні населення на територіях Радянського Союзу… мають знати, що вони будуть відправлені назад у місця їхніх злочинів і будуть засуджені на місці народами, над якими вони чинили насильства… три союзних держави напевно знайдуть їх навіть на краю світа і передадуть у руки їхніх обвинувачів, для того щоб змогло здійснитися правосуддя». По-друге, було заявлено, що головні злочинці, злочини яких не зв'язані з певним географічним місцем, будуть покарані спільним рішенням урядів союзників.

Як бачимо, у Декларації підтверджувався територіальний принцип кримінальної юрисдикції, відповідно до якого нацистські злочинці підлягали юрисдикції національних судів держав, на території яких були вчинені інкриміновані злочини. Поряд з цим у ній проголошувалася рішучість союзників покарати «головних злочинців» «спільним рішенням».

Питання про те, яким чином має бути прийняте таке «спільне рішення», викликало гострі дискусії. І.І. Лукашук пише: «Ідею утворення спеціального міжнародного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями висунув Радянський уряд у його заяві від 14 грудня 1942 р. Вона знайшла широку підтримку. Але були в неї також супротивники. Британські юристи-експерти не хотіли розглядати агресивну війну як злочин. Вони використовували ті самі аргументи і навіть ту саму мову, що і чверть століття тому, 1919 року, у зв'язку зі спробами притягнути до суду германського кайзера. Вони визнавали, що агресія є «найтяжчим попранням елементарних принципів міжнародного права», однак затверджували, що кримінальне покарання за агресію може статися лише в майбутньому». Багато які юристи і політики затверджували, що не існує юридичної підстави для суду над німецькими воєнними злочинцями. Так, лорд Ф. Моем виступив у жовтні 1942 року із захистом ідеї територіальної юрисдикції, відповідно до якої громадян країн осі можуть судити лише їхні власні суди.

Чимало прихильників мала ідея «політичного» чи «адміністративного» вирішення питання спільного покарання головних воєнних злочинців. Так, прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль і лорд-канцлер Д. Саймон, державний секретар США К. Хэлл, міністр фінансів США Г. Моргентау вважали, що керівники союзних держав мають скласти список з п'ятдесятьох – ста чи більш осіб, яких у разі захоплення в полон варто піддати страті без суду і слідства. Радянські керівники вважали найбільше придатним засобом для досягнення даної мети гласний суд. У США цей погляд з осені 1944 року рішуче підтримували воєнний міністр Г. Стимсон, генеральний атторней Бидл, державний секретар Е. Стеттиніус, котрий прийшов на заміну К. Хеллу, радник президента С. Розенман, а пізніше і президент Г. Трумен. Незважаючи на те, що в уряді Сполучених Штатів були активні прихильники британської позиції, представники США також відстоювали використання судового механізму. На цій основі держави-переможниці в кінцевому підсумку досягли спільності поглядів.

У Заяві трьох союзних держав, прийнятій у лютому 1945 року на Ялтинській конференції, підкреслювався намір цих держав «піддати всіх злочинців війни справедливому і швидкому покаранню і стягнути в натурі збитки за руйнування, заподіяні німцями; стерти з лиця землі нацистську партію, нацистські закони, організації та установи». 8 травня 1945 року представники германського головнокомандування підписали в Берліні остаточний акт капітуляції Германії. 5 червня 1945 року в Берліні була підписана Декларація про поразку Германії й узяття на себе верховної влади щодо Германії урядами Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Об'єднаного Королівства, Сполучених Штатів Америки і Тимчасовим урядом Французької Республіки. У Декларації, прийнятої відповідно до рішень Ялтинської конференції, говорилося, що внаслідок верховної влади, прав і повноважень, узятих на себе чотирма урядами, представники союзників проголошують такі вимоги, що виникають з повної поразки і беззастережної капітуляції Германії, які остання зобов'язана виконати: «Головні нацистські лідери, зазначені представниками союзників, і всі особи, чиї імена, ранг, службове становище чи посада будуть час від часу зазначатися представниками союзників у зв'язку з тим, що вони підозрюються в здійсненні, підбурюванні чи виданні наказів про проведення воєнних чи аналогічних злочинів, будуть арештовані й передані представникам союзників».

Для виконання цих рішень з 26 червня по 8 серпня в Лондоні була проведена конференція представників Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Сполучених Штатів Америки, Об'єднаного Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, Тимчасового уряду Французької Республіки з вироблення договору про утворення Міжнародного воєнного трибуналу і його статуту.

«Протягом шести тижнів Лондонська конференція зуміла вирішити ряд складних політичних і правових проблем, зв'язаних з організацією нової форми інтернаціональної юстиції – утворенням Міжнародного воєнного трибуналу. Її робота відбувалася в атмосфері великого гніву народів, породженого нечуваними злочинами фашизму, і владно закликала до співробітництва», – пише Н.С. Лебедєва. 8 серпня 1945 року на конференції була прийнята Угода «Про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі». Додатком до неї став Статут Міжнародного воєнного трибуналу. У той самий день відбулося підписання Угоди чотирьох держав про заснування Комітету з розслідування справ і обвинуваченню головних воєнних злочинців (утворення такого комітету передбачав розділ III Статуту Міжнародного воєнного трибуналу).

Міжнародний воєнний трибунал для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн осі засновувався, як говорить стаття 1 Лондонської угоди, для суду над «воєнними злочинцями, злочини яких не зв'язані з визначеним географічним місцем, незалежно від того, чи будуть вони обвинувачуватися індивідуально, чи як члени організацій або груп, чи в тій і іншій якості». В Угоді підкреслювалося, що ніщо в ній «не применшує встановлених Московською Декларацією положень про повернення воєнних злочинців у країни, де вони вчинили злочини» (стаття 4), а також «не применшує компетенції і не обмежує прав національних чи окупаційних судів, що вже утворені чи будуть утворені на будь-якій союзній території чи в Германії для суду над воєнними злочинцями» (стаття 6). Трибуналу ставилося завдання не тільки справедливого, але і «швидкого суду і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі».

Другий розділ Статуту присвячений характеристиці юрисдикції і загальних принципів діяльності Міжнародного трибуналу. Відповідно до статті 6 (1) Статуту, персональна юрисдикція Міжнародного воєнного трибуналу обмежувалася «головними воєнними злочинцями європейських країн осі», котрі діяли «в інтересах європейських країн осі індивідуально чи як члени організації».

Юрисдикція Трибуналу не поширювалася на представників чи переможців осіб, що діяли в їхніх інтересах. Основним критерієм для віднесення індивідів до категорії «головних воєнних злочинців» були характер і масштаби інкримінованих їм злочинів

Відповідно до статті 7 Статуту, «службове становище підсудних, їхнє становище як глави держав або відповідальних чиновників різних урядових відомств не має розглядатися як підстава до звільнення від відповідальності чи зм'якшення покарання». «Той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду чи наказу начальника, не звільняє його від відповідальності, але може розглядатися для зм'якшення провини, якщо трибунал визнає, що цього потребують інтереси правосуддя» (стаття 8). Остаточне визначення осіб, котрі підлягають суду Трибуналу, було віднесено, відповідно до статті 14 Статуту, до компетенції Комітету з розслідування справ і обвинувачення воєнних злочинців, що складається з головних обвинувачів, призначуваних країнами-учасниками Лондонської угоди.

Незважаючи на те, що в основі Статуту лежить принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, у ньому зафіксовані положення, що дозволяють побачити елементи корпоративної відповідальності: стаття 9 передбачає, що «при розгляді справи про будь-якого окремого члена тієї чи іншої групи або організації Трибунал може (у зв'язку з будь-якою дією, за яку ця особа буде засуджена) визнати, що група чи організація, членом якої підсудний був, була злочинною організацією».

Предметна юрисдикціяМіжнародного воєнного трибуналу обкреслена у статті 6 Статуту, що включає три види злочинів: а) злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв'язання, ведення агресивної війни чи війни в порушення міжнародних договорів, угод або запевнянь, а також участь у спільному плані або змові, спрямованих на вчинення кожного з перерахованих вище дій; б) воєнні злочини, а саме: порушення законів або звичаїв війни, до яких належать убивства, катування, уведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованої території; убивства, катування військовополонених чи осіб, що перебувають у морі; убивства заручників; пограбування громадської чи приватної власності; безглузде руйнування міст або сіл; руйнування, не виправдане воєнною необхідністю, і інші злочини; в) злочини проти людяності, а саме: убивства, винищування, поневолення, засилання й інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, чи переслідування по політичних, расових чи релігійних мотивах з метою вчинення чи в зв'язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені, чи ні. Професор А.Н. Трайнін згодом об'єднав ці види злочинів єдиним поняттям – «злочини проти людства».

Часова юрисдикціяНюрнберзького трибуналу поширювалася на дії, що відбувалися в минулому і були безпосередньо зв'язані з подіями Другої світової війни. Нюрнберзький трибунал заявив, що прийняття Статуту і встановлення юрисдикції міжнародного трибуналу за злочинами, що він охоплює, є вираженням норм міжнародного права, що існували до моменту його прийняття. У зв'язку з часовою юрисдикцією Нюрнберзького трибуналу виник про порушення принципів «nillum crimen sine lege, nulla poena sine lege» та «ex post facto». У подальшому це питання стало предметом широкої наукової і політичної дискусії. Багато які вчені визнають, що порушення принципів «nillum crimen sine lege» і «ex post facto», особливо в тім, що стосувалось звинувачень у злочинах агресії, сталося.

Для заперечення аргументів захисту Нюрнберзький трибунал використовував концепцію злочинів «за загальним міжнародним правом». У своєму вироку трибунал додержувався теорії, відповідно до якої злочини, що належать до його юрисдикції, розглядались як злочини за загальним міжнародним правом, що існували задовго до прийняття Статуту і початку Нюрнберзького процесу. Трибунал установив суттєве застереження, відмовивши кваліфікувати дії, що описані у статті б (в) Статуту як злочини проти людяності, якщо вони були вчинені до 1 вересня 1939 року.

Просторова юрисдикція Трибуналу позначена формулою: «злочин, не зв'язаний з визначеним географічним місцем». Це формулювання підкреслювало масштаби злочинної діяльності, що виходили за межі окремих держав, унаслідок чого обґрунтовані претензії на здійснення юрисдикції за тими чи іншими підставами могла заявляти не одна, а кілька держав. Очевидно, однак, що злочини, які ставилися в провину головним воєнним злочинцям, не чинилися поза територіями конкретних країн, тому просторова юрисдикція Трибуналу включала в територію всіх держав, втягнутих у збройний конфлікт у Європі.

4./6.

Уперше концепція міжнародної кримінальної юрисдикції була реалізована під час Нюрнберзького процесу (єдиного судового процесу, що провів Міжнародний воєнний трибунал). 18 жовтня 1945 року в Берліні відбулося перше відкрите засідання Міжнародного воєнного трибуналу, на якому всі члени Трибуналу по черзі присягнули, а головні обвинувачі подали Трибуналу обвинувальний висновок. Слухання справи почалося в Нюрнбергу 20 листопада 1945 року. Нюрнберзький трибунал розглянув понад трьох тисяч справжніх документів, допитав близько 200 свідків (і ще кілька сотень були допитані за його дорученням). Суду були також подані речовинні докази, що підтверджували злодіяння обвинувачуваних. 31 серпня 1946 року, наприкінці 403-го відкритого судового засідання, головуючий Дж. Лоренс оголосив перерву, і Трибунал видалився на нараду для винесення вироку. Через місяць, 1 жовтня 1946 року, був оголошений вирок.

Трибунал присудив Геринга, Ріббентропа, Кейтеля, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Фрика, Штрейхера, Заукеля, Йодля, Зейсс-Інкварта і Бормана (заочно) до страти через повішення; Гесса, Функа і Редера – до довічного ув'язнення; Шираха і Шпеєра – кожного до тюремного ув'язнення на двадцять років; Нейрата – на п'ятнадцять років і Деніца – на десять років. Підсудні Папен, Шахт, Фриче були виправдані. Трибунал визнав злочинними організаціями керівний склад націонал-соціалістської партії, СС, СД і гестапо.

Другим прецедентом здійснення міжнародної кримінальної юрисдикції став процес, що одержав назву «Токійського», під час якого міжнародному кримінальному переслідуванню були піддані четверо колишніх прем'єр-міністрів Японії, одинадцять колишніх міністрів, два посли, вісім представників вищого генералітету.

Вимога суду над японськими воєнними злочинцями містилася в рішеннях Потсдамської конференції і Московської наради 1945 року, що передбачали як одну з умов капітуляції Японії покарання воєнних злочинців. У грудні 1945 року на нараді міністрів закордонних справ СРСР, США і Великої Британії в Москві було досягнуто згоди (трохи пізніше до неї приєднався Китай) про організацію і компетенцію Далекосхідної комісії і Союзної ради для Японії. До компетенції Далекосхідної комісії були віднесені питання арешту, суду і покарання японських воєнних злочинців. 19 січня 1946 року, після переговорів між урядами ряду союзних держав, головнокомандуючий союзних держав затвердив Статут Міжнародного трибуналу «для справедливого і швидкого суду і покарання головних воєнних злочинців на Далекому Сході». Трибунал був сформований із представників СРСР, США, Великої Британії, Китаю, Франції, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Нідерландів, Індії і Філіппін. Статут Міжнародного воєнного трибуналу для Далекого Сходу в принципі сприйняв усі найважливіші положення Статуту Нюрнберзького трибуналу щодо юрисдикції, однак є і деякі розбіжності.

Притім, що в предметну юрисдикцію цього трибуналу також входили злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності, відповідно до статті 5 Статуту Токійський трибунал мав право «судити і карати головних воєнних злочинців, що особисто чи як члени організацій обвинувачуються в злочинах, які включають злочини проти миру». Статут Нюрнберзького трибуналу не містив такого обмеження (він мав юрисдикцію щодо підсудних і тоді, коли вони обвинувачувалися в злочинах, що не включали злочини проти миру).

Формулювання поняття «злочини проти миру» у Статуті Токійського трибуналу трохи відрізняється від опису, що міститься у Статуті Нюрнберзького трибуналу. Токійський Статут так характеризує агресію: «Планування, підготовка, розв'язання чи ведення оголошеної чи неоголошеної агресивної війни, що порушує міжнародне право, договори, угоди чи зобов'язання, або ж участь у спільному плані чи змові з метою вчинення кожної з вищезгаданих дій». Розбіжності у формулюваннях полягають у тому, що Токійський Статут містить указівку як на оголошену, так і на неоголошену агресивну війну, у той час як Нюрнберзький Статут говорить про агресивну війну в загальній формі, не підрозділяючи її на оголошену і неоголошену. Як вважав А.І. Полторак, «мабуть, автори, включивши у Статут Токійського трибуналу таке положення, виходили з визначеної специфіки японської агресивної політики, що буяла багатьма так називаними неоголошеними війнами».

Токійський процес відбувався в Токіо з 3 травня 1946 року по 12 листопада 1948 року. До суду Токійського трибуналу були віддані двадцять вісім керівних державних діячів Японії (прем'єр-міністри, міністри, представники вищого військового командування). Розглянувши понад 4 тис. документальних свідчень, заслухавши 419 свідків, 16 квітня 1948 року Трибунал оголосив перерву для винесення вироку, а 4 листопада приступив до оголошення вироку. Токійський трибунал виніс обвинувальний вирок щодо двадцяти підсудних, сімох присудивши до страти через повішення (Тодзіо, Ітагакі, Хіроту, Мацуї, Доїхару, Кімуру і Муто); шістнадцять – до довічного ув'язнення, а двох – до двадцяти і семи років позбавлення волі.

На відміну від Статуту Нюрнберзького трибуналу, Статут Токійського трибуналу не надавав суду повноважень визнати ті чи інші організації або групи злочинними. Підсудні могли бути засуджені або як окремі особи, або як члени організації, але жодна конкретна японська організація (наприклад, товариство «Чорний дракон» чи товариство «Велика Японія») не обвинувачувалася.

Нюрнберзький і Токійський трибунали за способом заснування, юрисдикцією і характером застосовуваного права були органами міжнародної кримінальної юстиції. Вони вперше практично реалізували принцип міжнародної персональної кримінальної відповідальності. Незважаючи на те, що способи заснування цих трибуналів істотно розрізнялися, природа властивої їм юрисдикції була ідентичною. З огляду на особливе значення першого – Нюрнберзького – процесу в розвитку концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, спробуємо проаналізувати її підстави на прикладі Міжнародного воєнного трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн осі.

Нюрнберзький трибунал одержав свої юридичні повноваження з того факту, що кожна з держав, яка було стороною в договорі з його заснування, мала юрисдикцію щодо злочинів і осіб, котрі в них обвинувачувалися. Саме вона стала основою договірної міжнародної юрисдикції, наданої Трибуналу. Лондонська угода, таким чином, являла собою договір про об'єднання незалежних національних юрисдикцій. Юрисдикція цих трибуналів була мультинаціональною.

Сказане, однак, не означає, що Нюрнберзький трибунал не був міжнародним судовим органом. Саме тому, що суверенні держави уклали угоду щодо того, на що кожна з них мала самостійне право, можна затверджувати, що Нюрнберзький трибунал являв собою міжнародний кримінальний суд. Юрисдикція Нюрнберзького трибуналу не обмежувала суверенітет держав, що об'єдналися для відправлення правосуддя, а була його проявом. При цьому міжнародна юрисдикція не поширювалася на громадян держав, що брали участь у Лондонській угоді, і не применшувала права цих держав вершити правосуддя в межах своїх територій і щодо своїх громадян.

«Статут Нюрнберзького трибуналу був побудований на засадах, що забезпечують суверенні права і рівність держав-організаторів суду і справедливе покарання головних воєнних злочинців», – писав професор А.М. Трайнін.

Не можна, однак, ігнорувати ту обставину, що юрисдикцією цього трибуналу суттєво обмежувався суверенітет Германії, яка позбавлялося права незалежної держави відправляти правосуддя над своїми громадянами. Існує думка, що рішення Нюрнберзького трибуналу неспроможні, оскільки в його складі не було представників від самої Германії. У цьому зв'язку нюрнберзьке правосуддя кваліфікується як помста, розправа переможців над «беззахисними жертвами сваволі». «Те, що міжнародна угода – закон тільки для учасників угоди, вірно щодо суверенних держав, «але поставлене на коліна, розбите наголову германське керівництво, що беззастережно капітулювало, не може претендувати на те, щоб його залучили до участі в угоді…», – писав у відповідь на ці докори М.М. Полянський.

Після повної поразки і беззастережної капітуляції збройних сил Германії її нацистський уряд припинив своє функціонування. 5 червня 1945 року Уряди Союзу РСР, Об'єднаного Королівства, США, а також Тимчасовий уряд Французької Республіки, що на той час практично цілком контролювали Германію, заявили в Берліні, що вони прийняли на себе «верховну владу щодо Германії, включаючи всі повноваження германського уряду, вищого командування збройних сил і будь-яких державних, муніципальних і місцевих органів влади чи управління».

Як підкреслює М. Антонович, Нюрнберзький міжнародний воєнний трибунал відіграв вирішальну роль у визнанні кримінальної юрисдикції над особою в міжнародному праві.

Юрисдикція кожної із союзних держав мала кілька підстав. Природа юрисдикції, яку мали держави, що заснували Міжнародний воєнний трибунал, певною мірою може бути обґрунтована традиційними принципами: по-перше, територіальним, доповненим принципом пасивної національності (щодо злочинів, вчинених на їхній території та щодо їхніх громадян); по-друге, захисним, заснованим на національному інтересі, порушеним злочином; нарешті, по-третє, принципом універсальності, заснованим на міжнародному характері злочину і місці затримки обвинувачуваних.

У той самий час цілком очевидно, що традиційні принципи національної юрисдикції не відображують повною мірою специфіку юрисдикційних основ Нюрнберзького трибуналу, особливо в тих випадках, коли злочини щодо німецьких громадян були локалізовані на території германського рейха. Ці принципи виглядають недостатньо переконливо при укладенні договору про заснування міжнародного судового органу, що має повноваження розглядати обвинувачення щодо лідерів третьої держави, оскільки в такому разі неминуче виникає питання про дотримання суверенних прав цієї держави.

«До Другої світової війни традиційний здоровий глузд пропонував вважати, що кордони юрисдикції звичайно позначені національними кордонами незалежної держави; іншими словами, це повноваження держави розглядалося як виключне й абсолютне в межах її власної території, і було визнано, що ніяка держава не може по праву здійснювати юрисдикцію в межах території іншої держави, – пише в цьому зв'язку В.-Б. Саймонс. – Однак, підписуючи різні міжнародні документи про заснування Міжнародного воєнного трибуналу, чотири держави намагалися встановити і прийняти на себе юрисдикцію в територіальних межах іншої держави щодо індивідів, котрі не були громадянами чи підданими жодної з держав, які входили в союз чотирьох держав, ані навіть – у деяких випадках – службовцями збройних сил воюючих сторін, у зв'язку з діяннями, що ставилися як злочини (не тільки проти громадян чи підданих чотирьох держав, але також і проти тих, хто такими не був), вчинені на землі однієї чи більше країн, над якими в той час, про який йдеться, чотири держави не здійснювали контроль чи які вони в цей час не окупували. Як така юрисдикція, яку чотири держави намагалися здійснити в Нюрнбергу, суперечила традиційним поняттям, що існували, заснованим на концепції території виключної суверенної влади і юрисдикції».

Потрібно визнати, що юрисдикція перемігших держав насамперед ґрунтувалася на міжнародно-правовому принципі, що підтверджує юрисдикцію воюючої сторони щодо військовослужбовців ворожої держави, які перебувають під її контролем. В «Оксфордському збірнику законів війни», який видав Інститут міжнародного права ще 1880 року, стаття 84 говорила, що в разі порушення правил ведення війни «учасники воєнних дій, котрі вчинили порушення, мають бути покарані, після судового розгляду, тією з воюючих сторін, у руки якої вони потраплять». Доповідь Американської асоціації адвокатів, що була зроблена під час Другої світової війни, не тільки підтвердила відсутність у міжнародному праві заборони на здійснення юрисдикції щодо воєнних злочинців, але дійшла висновку, що «давно визнаним міжнародно-правовим принципом є право воюючої сторони карати належним чином військовослужбовців ворожої держави, які перебувають під її контролем, котрі порушили закони і звичаї війни».

При характеристиці юрисдикції Нюрнберзького трибуналу варто враховувати той незаперечний факт, що його заснування було прямим наслідком поразки Германії. Поряд із традиційними юрисдикційними підставами в основі юрисдикції кожної держави, що уклала угоду, лежав, безумовно, принцип «юрисдикції переможців». Важко заперечувати ту обставину, що без перемоги над фашистською Германію кримінальне переслідування її керівництва було б нездійсненним. Реальна можливість суду над лідерами фашистської Германії стала можливою внаслідок її беззастережної капітуляції та декларації, що появилася потім, від 5 червня 1945 року про взяття на себе верховної влади щодо Германії тими урядами, представники яких згодом підписали Лондонську угоду. Перемігші держави одержали суверенітет над Германією і цілком контролювали її територію. Майже всі особи, обвинувачувані як «головні воєнні злочинці» (за винятком Бормана), були затримані й перебували під юрисдикцією цих держав, унаслідок чого ніяких юрисдикційних колізій не виникало. Аналогічні міркування можуть бути наведені щодо Трибуналу для Далекого Сходу.

Таким чином, трибунали одержали міжнародну юрисдикцію з волі держав, що їх заснували, внаслідок чого ця юрисдикція не обмежувала їхній суверенітет, але при цьому була наслідком обмеження суверенітету Германії та Японії, що зазнали нищівну поразку в Другій світовій війні. У цьому контексті юрисдикція трибуналів може бути названа «юрисдикцією переможців», що не применшує юридичної та політичної значимості нюрнберзького і токійського прецедентів. При підготовці проекту Лондонської угоди союзники вважали доцільним внести в преамбулу Статуту декларацію про те, що вони діють «в інтересах усіх Об'єднаних Націй». У статті 5 було обговорено, що «кожний з Урядів Об'єднаних Націй може приєднатися до даної Угоди...». Згодом 19 держав цілком схвалили принципи Статуту і приєдналися до угоди.

А.І. Полторак вважав, що міжнародний характер Нюрнберзького трибуналу визначається не застосованим правом (бо міжнародне право може застосовуватися й національними судами) і не тим фактором, що він був утворений на основі міжнародної угоди, а схваленням Статуту і вироку трибуналу міжнародним співтовариством. Глибоко вивчивши питання про природу юрисдикції Нюрнберзького трибуналу, В.-Б. Саймонс дійшов висновку, що «найбільш відповідною відомим фактам (звичайно, узятим у їх ретроспективі) є та єдина теорія, яка заснована на посилці, що при розробці проекту Статуту й заснуванні Трибуналу чотири держави діяли в інтересах Об'єднаних Націй і притягали воєнних злочинців, котрі обвинувачувалися, до відповідальності «від імені всього світового співтовариства цивілізованих країн». Схваленням світового співтовариства В.-Б. Саймонс обґрунтовує всі повноваження Трибуналу: «…саме тут – у схваленні світового співтовариства, що явно виражено чи мається на увазі, – слід бачити джерело, з якого виникає повноваження чотирьох держав на заснування Трибуналу».

Потрібно, однак, помітити, що якщо бачити джерело повноважень на заснування Трибуналу у схваленні світового співтовариства, що явно виражено чи мається на увазі, яке настало після прийняття Лондонської угоди, доведеться визнати, що до моменту прийняття Статуту таких повноважень у держав не було.

Концепція юрисдикції, одержуваної від імені «світового співтовариства», з морально-політичної точки зору, виглядає дуже привабливо. Однак, з юридичної точки зору, залишається неясним: кому дане право наділяти судовий орган юрисдикцією від імені «світового співтовариства»? Мовчазна чи явно виражена підтримка з боку світового співтовариства не могла відіграти ніякої ролі, якби Трибунал не був заснований для розгляду злочинних дій офіційних осіб переможеної держави перемігшими у війні державами. Застосування такого роду юрисдикції щодо лідерів могутніх держав – очевидна утопія. Отже, вона може мати тільки виборчий характер. Підтвердженням цьому є те, що союзники судили німецьких і японських супротивників, не розглядаючи навіть найменшу можливість застосування встановлених ними правил про відповідальність до їхніх власних дій, які вони вчинили під час війни.

Притім, що заснування і діяльність Міжнародного воєнного трибуналу одержали широку підтримку, не можна ігнорувати ту обставину, що він був утворений за допомогою укладання угоди, і його юрисдикція має, насамперед, договірну основу. Держави, що утворили Трибунал, «уступили» свою юрисдикцію органу міжнародної кримінальної юстиції на основі Лондонської угоди. Як затверджував професор А.М. Трайнін, приєднання дев'ятнадцяти держав не змінювало принципу, відповідно до якого правосуддя щодо головних воєнних злочинців здійснюється в інтересах усіх Об'єднаних Націй чотирма великими державами: СРСР, США, Великою Британією і Францією, що підписали цю угоду і прийняли на себе після знищення гітлерівської держави всю повноту влади в Германії. Приєднання інших держав до угоди було вираженням їхньої згоди з положеннями Статуту і розширювало, таким чином, його правову і моральну основу.

Юрисдикція Нюрнберзького трибуналу повною мірою була результатом дії міжнародного договірного процесу, тобто прийняття Угоди про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі. Її договірна природа не викликає сумнівів. Прецедент заснування і діяльності Нюрнберзького і Токійського трибуналів безперечно цінний і для розвитку концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, заснованої на договорі незалежних держав. Утворені ad hoc для притягнення до відповідальності німецьких та японських злочинців, котрі чинили злочини під час Другої світової війни, Трибунали по своїй сутності є першим досвідом використання договірної форми міжнародної кримінальної юрисдикції. Згодом саме договірний механізм ліг в основу діяльності постійного Міжнародного кримінального суду, а норми і принципи, установлені Статутами Трибуналів, стали базою для утворення системи правових норм, на основі яких діють сучасні міжнародні кримінальні судові органи.

На закінчення наведемо авторитетну думку В.Г Буткевича, котрий пише: «Нюрнберзький и Токійський трибунали стали фактично першим серйозним підтвердженням можливості дії міжнародного кримінального права в наш час».

5.

Міжнародні військові трибунали – створювалися для притягнення до відповідальності злочинців і держав, винних у скоєнні міжнародних злочинів (злочини проти миру, військові злочини, злочини проти людства), до них належать: Міжнародний військовий трибунал в Нюрнберзі, який діяв на підставі Статуту міжнародного військового трибуналу 1945 р.; Міжнародний військовий трибунал для Дальнього Сходу 1946 р. Слід зауважити, що в майбутньому принципи Нюрнберзького Трибуналу були визнані загальними принципами міжнародного права (резолюція ООН від 12 грудня 1946 р.), керуватись якими зобов’язувались держави. Таким чином ООН визнала, що агресивна війна, військові злочини й злочини проти людства є найтяжчими міжнародними злочинами. Згодом багато держав закріпили ці положення в своїх національних законодавствах. Не є винятком і Україна, Кримінальний кодекс якої містить розділ ХХ “Злочини проти миру, безпеки людства й міжнародного правопорядку”.

Нюрнберзькі принципи являють собою звід основоположних правових принципів, які характеризують діяння, які, згідно з міжнародним правом, є злочинами проти миру і безпеки людства. Документ був створений Комісією міжнародного права Організації Об'єднаних Націй з метою кодифікації правових принципів, що лежать в основі Нюрнберзького процесу над членами нацистської партії після Другої світової війни.

Принцип І[ред. • ред. код]

Принцип I встановлює: «Будь-яка особа, яка вчиняє діяння, що визнається злочином відповідно до міжнародного права, несе відповідальність і тому підлягає покаранню.»

Принцип ІІ[ред. • ред. код]

Принцип II встановлює: «Той факт, що національне право не встановлює покарання за діяння, що визнається злочином відповідно до міжнародного права, не звільняє особу, яка вчинила це діяння, від відповідальності за міжнародним правом».

Принцип III[ред. • ред. код]

Принцип III встановлює: «Той факт, що особа, яка вчинила діяння, що визнається злочином відповідно до міжнародного права, виступала у якості глави держави або відповідального державного чиновника не звільняє цю особу від відповідальності за міжнародним правом».

Принцип IV[ред. • ред. код]

Принцип IV встановлює: «Той факт, що особа діяла за наказом свого уряду чи керівника, не звільняє її від відповідальності за міжнародним правом, якщо для неї свідомий вибір фактично був можливий». Цей принцип може бути перефразований наступним чином: "Не є прийнятним виправданням сказати, що «я просто виконував накази мого керівництва».

До Нюрнберзького процесу це виправдання було відомо в просторіччі як «виконання наказу чи розпорядження». Після видатної значущої події Нюрнберзького процесу це виправдання багато хто називає «оборона Нюрнберга». Останнім часом, третій термін, «законні накази» став просторіччям для деяких людей. Всі три терміни використовуються в даний час, і всі вони мають трохи різні нюанси сенсу, залежно від контексту, в якому вони використовуються.

Нюрнберзький Принцип IV підтримується судовою практикою на законному рівні, підтвердження чого знайдено в декількох статтях Загальної декларації прав людини, які опосередковано стосуються відмови від несення військової служби з релігійних міркувань. Це підтверджується також принципами, знайденими в Керівництві з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, видане Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (УВКБ). Ці принципи стосуються умов, згідно з якими особи, які відмовилися від несення військової служби з релігійних міркувань можуть отримати статус біженця в іншій країні, якщо останні стикаються з переслідуваннями в своїй власній країні за відмову брати участь в незаконній війні.

Принцип V[ред. • ред. код]

Принцип V встановлює: «Будь-яка особа, яка обвинувачується у вчиненні злочину відповідно до міжнародного права, має право на справедливий судовий розгляд на підставі фактів і права.»

Принцип VI[ред. • ред. код]

Принцип VI встановлює: «Злочини, які караються за міжнародним правом:
1. Злочини проти миру:

· планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни внаслідок порушення міжнародних угод та договорів;

· участь в загальному плані або змові, спрямованих на здійснення будь-яких з дій, згаданих вище.

2. Військові злочини:

· Порушення законів та звичаїв війни і, в тому числі, але не виключно, вбивство, жорстоке поводження чи передання в рабство чи інші подібні дії щодо цивільного населення окупованої території, вбивство чи жорстоке поводження з військовополоненими або особами, які знаходяться в морі, вбивство заручників або розграбування державного або приватного майна, безглузде руйнування міст і сіл або їх розорення, що не виправдовується військовою необхідністю.

3. Злочини проти людcтва:

· Вбивство, винищування, поневолення, депортація та інші нелюдські акти, що здійснюються щодо цивільногонаселення, або переслідування за політичними, расовими або релігійними мотивами, якщо такі дії мають місце при вчиненні будь-якого злочину проти миру або якого-небудь військового злочину, або у зв'язку з такими».

Принцип VII[ред. • ред. код]

Принцип VII встановлює: «Співучасть у вчиненні злочину проти миру, військового злочину або злочину проти людяності, про які говорить Принцип VI, є міжнародно-правовим злочином».

Значення Нюрнберзьких принципів для міжнародного права[ред. • ред. код]

Напередодні 26 червня 1945 року, під час підписання Статуту Організації Об'єднаних Націй, уряди, що брали участь у його розробці, були проти наділення законодавчою владою Організації Об'єднаних Націй, тобто повноваженнями приймати обов'язкові норми міжнародного права. Як наслідок, вони позбавили права Генеральну Асамблею застосовувати загальні норми до держав. Проте, мали місце повноваження Генеральної Асамблеї щодо надання тлумачень та рекомендацій, що призвело до прийняття статті 13 в главі IV Статуту. Дане положення зобов'язує Генеральну Асамблею Організації Об'єднаних Націй організовувати дослідження і давати рекомендації, які заохочують прогресивний розвиток міжнародного права та його кодифікацію.^[1]

Нюрнберзькі принципи були розроблені органами ООН в рамках обмеженого мандата.^[2] На відміну від договірного права, звичаєве міжнародне право не є писаним. Щоб довести, що певне правило є звичаєвим, треба показати, що воно відбивається в державній практиці і що існує переконання у міжнародному співтоваристві, що така практика необхідна з точки зору закону. (Наприклад, у Нюрнберзькому процесі мала місце «практика» з «міжнародного права» щодо Нюрнберзьких принципів; така «практика» була підтримана міжнародним співтовариством).

У 1947 році відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 177 (II), пункту (а), Комісія міжнародного права була направлена «сформулювати принципи міжнародного права, визнані у Статуті Нюрнберзького трибуналу і в рішенні Трибуналу». У ході розгляду даного питання, постало питання про те, чи слід Комісії з'ясувати, якою мірою принципи, що містяться в Статуті і рішенні Трибуналу, становили принципи міжнародного права. Був зроблений висновок, що, оскільки Нюрнберзькі принципи були затверджені Генеральною Асамблеєю, завданням покладеним на комісію було не висловлювати ніякої оцінки цих принципів як принципів міжнародного права, а лише їх сформулювати. Вищенаведений текст був прийнятий Комісією на її другій сесії. Доповідь Комісії також містить коментарі за принципами.

Приклади принципів, що були і не були підтримані[ред. • ред. код]

Римський статут міжнародного кримінального суду 1998 року[ред. • ред. код]

Що стосується Нюрнберзького Принципу IV і його особливої уваги до відповідальності індивіда, можна стверджувати, що версію захисту виконання наказу чи розпорядження можна розглядати в якості захисту міжнародних злочинів в Римському статуті Міжнародного кримінального суду. (Римський статут був погоджений в 1998 році як основоположний документ Міжнародного кримінального суду, створеного, щоб здійснювати правосуддя над обвинуваченими у серйозних міжнародних злочинах). У Статті 33, під назвою "Виконання наказів і розпоряджень та припис закону, "^[3] говориться:
1.Той факт, що злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, було вчинено особою за наказом уряду або начальника, будь то військового або цивільного, не звільняє цю особу від кримінальної відповідальності, хіба тільки:

· (А) особа була юридично зобов'язана виконувати накази даного уряду або даного начальника;

· (Б) ця особа не знала, що наказ був незаконним;

· (В) наказ не був явно незаконним.

2. Для цілей цієї статті накази про вчинення злочину геноциду чи злочинів проти людства є явно незаконними.^[4]

Є два тлумачення цієї статті:

· Це формулювання, особливо (1) (А), при існуванні дієвої заборони використання Нюрнберзького захисту стосовно звинувачення у геноциді і в злочинах проти людства, дозволяють Нюрнберзькому захисту використовувати це положення в якості захисту від обвинувачення у такому злочині як війна, за умови, що відповідні критерії будуть виконані.

· Проте таке тлумачення міжнародного кримінального суду статті 33 відкрите для дискусії: наприклад стаття 33 (1) (С) захищає підсудного, тільки якщо «наказ не був явно незаконним.» «Наказ» можна вважати «незаконним», якщо врахувати, що Нюрнберзький Принцип IV буде застосований як «закон» у даному випадку. Якщо так, то відповідач не є захищеним.^[5]

Канада[ред. • ред. код]

Нюрнберзький Принцип IV і його посилання на відповідальність індивіда стосувався позову у Канаді у справі Хінцман проти Канади. Єремія Хінцман був дезертиром армії США, один з багатьох підпільників іракської війни, який домагався статусу біженця в Канаді з приводу відмови від несення військової служби з релігійних міркувань. Його адвокат, Джеффрі Хаус, спочатку підняв питання про законність війни в Іраку, як таке, що має відношення до їхньої справи. Постанова Федерального суду була винесена 31 березня 2006 року, і відмовляла у задоволенні претензій позивача щодо надання йому статусу біженця.^[3]

У рішенні суддя Енн Л. Мактавіш вирішив питання про особисту відповідальність: «Людина повинна бути залучена у процес формування політики, щоб бути винним у злочині проти миру… ніхто не очікує від звичайного піхотинця вироблення його власної оцінки щодо законності конфлікту. Точно так само, така людина не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за боротьбу на підтримку незаконної війни, вважаючи, що її особиста поведінка під час війни є за інших обставин належною».
15 листопада 2007, Верховний суд Канади, що складався з суддів Мішель Бастарака, Розалі Aбелла і Луїзи Шерон відмовив у прийнятті заяви на розгляд справи у касаційному порядку, без пояснення причин.

Дата добавления: 2015-11-05