Чотирнадцятого жовтня відзначається одне з найбільш шанованих свят в Україні - свято Покрови Пресвятої Богородиці, або, як зазвичай кажуть, Покрови чи Святої Покрови.

14 жовтня - Свята Покрова

Чотирнадцятого жовтня відзначається одне з найбільш шанованих свят в Україні - свято Покрови Пресвятої Богородиці, або, як зазвичай кажуть, "Покрови" чи "Святої Покрови".

За легендою, у цей день військо давніх русів на чолі з Аскольдом взяло в облогу Константинополь. Мешканці міста в гарячій молитві звернулись до Божої Матері з проханням про порятунок. Богородиця з'явилася перед людьми та вкрила їх своєю покровою (омофором). Після цього вороги вже не могли побачити цих людей. Як вказують деякі джерела, вражений Аскольд та його дружинники прийняли святе хрещення і стали християнами. На території України найдавнішою церквою, присвяченою святу, є церква в селі Сутківці Хмельницької області, зведена у 1467 році як фортеця.

Для козаків Покрова була найбільшим святом. Цього дня відбувалися вибори нового отамана. Наші лицарі вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю козаки вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запорожжі була церква святої Покрови. Козаки збудували також багато однойменних храмів та шанували особливо ікони Покрови. Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорозької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай в еміграцію, взяли із собою образ Покрови Пресвятої Богородиці. Впродовж століть в Україні це свято набуло ще й козацького змісту та отримало другу назву - Козацька Покрова. З 1999 року свято Покрови в Україні відзначається як День українського козацтва. "Покрова накриває траву листям, землю - снігом, воду - льодом, а дівчат - шлюбним вінцем". В українських селах до сьогодні дотримуються давньої народної традиції грати весілля після Покрови. Шлюбна пора в Україні - від Покрови і до початку Пилипівки. До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої. Дівки, яким надокучило дівувати, молилися: «Свята мати Покровонько, покрий мені головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою», «Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду». А на Поділлі дівчата казали: «Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку, чи в онучу — най ся дівкою не мучу!» У Карпатській Україні до Покрови поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки. Для того, щоб усі члени сім'ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над іконою Богородиці, і розвішувала його над вхідними дверима. В народі збереглося повір'я, що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили: "Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря - добром".

11 вересня - "Головосіка"

Одинадцятого вересня за церковним календарем є свято Усікновення (Всічення) Голови святого Пророка Предтечі й Хрестителя Господнього Івана, або, як кажуть у народі, Головосіка. В Євангелії від Марка детально розповідається про страшну мученицьку смерть Івана Предтечі – попередника Ісуса Христа. Цар Ірод, тодішній правитель Галілеї, одружився з дружиною свого брата Пилипа. Іван Предтеча відверто говорив йому, що він здійснив ганебний вчинок. Ці докори не дуже подобалися Іроду, а тим більше Іродіаді, колишній дружині Пилипа, яка хотіла вбити Іоана. І ось врешті така нагода з’явилася. У день народження Ірода запросили багато гостей, вони співали й танцювали. Особливо захопив царя танець дочки Іродіади, тож за це він пообіцяв їй все, що вона попросить. Дівчина, порадившись з матір’ю, попросила у царя голову Івана Хрестителя на блюді. Ірод не відмовив.

Цього дня дотримуються суворого посту. Не можна нічого різати, що нагадує собою голову. Взагалі вважається, що цього дня не варто брати у руки гострі речі: ніж, сокиру, пилку. Тобто, все, що нагадує мученицьку смерть святого.

У народі кажуть: «Якщо зрізати головку капусти в цей день, то може потекти кров». На Усічення не можна їсти круглі фрукти та овочі: яблука, капусту, картоплю (їхня форма нагадує відрубану голову Предтечі), а також червоні помідори, кавуни, бо вони нагадують кров святого. Відтак не можна їсти й будь-що на блюді – на ньому лежала голова Івана Предтечі. Цього дня не варили борщу, це був єдиний день, коли гріх їсти борщ. Картоплю варили в "мундирах", гарбузи пекли, хліб відламували руками. Їли тільки пісні страви або й зовсім не їли.

У деяких регіонах України це свято називали: Іван Пісний. Але найбільш поширеною назвою була Головосіка. Цього дня заборонялося співати й танцювати. Бо саме за

допомогою пісень і танців Іродіада домоглася страти Хрестителя. Цього дня кожен намагався побувати в церкві, а ті, хто мучився головними болями, просили зцілення.

На Чернігівщині на Головосіка вранці всім мужчинам, насамперед дітям, потрібно було мити голови і гладенько їх причесати. Одруженим чоловікам та жінкам взагалі заборонялося їсти. Чоловіки не стриглися, не голилися, і навіть не бралися за голову, остерігалися дивитися в дзверкало і доторкатися до всього круглого.

За народним віруванням день Головосіка є останньою межею, коли з’являються грози. Але, якщо хтось почув грім, то це віщувало довгу і теплу осінь. Звідси й приповідка: «Загримів Головосік – тепла прибавить рік».

Цього дня у лісі збирали лікарські коріння. На Поліссі також збирали останній цвіт святоянівського зілля (звіробою звичайного), заливали його горілкою й тримали, як найкращі ліки, протягом всього року.

Поліщуки на Головосіка збиралися на полювання вовків.

Поминальні мотиви характерні для дня пам'яті апостола і євангеліста Луки (31 жовтня). Вони чітко виражені у відзначенні суботи, яка передувала цьому дню. На Слобожанщині колись у таку суботу спеціально влаштовували поминання покійних предків. До неї готувалися, як до важливого свята. До церков, де відбувалися панахиди, несли хліб, яйця, мед, бублики. Після відправи влаштовували вдома урочисті гостини, на які запрошували родичів, сусідів, знайомих.

Цього дня щедро обдаровували жебраків, немічних, калік. У день Луки уникали важких робіт. Поліщуки, наприклад, не пряли. У них побутувала примовка: «Не пряди на Луки, бо покрутить руки». У Карпатах не працювали в лісі, бо зрубане на Луки дерево точить черв'як. Не можна було волами перевозити зрубану деревину, щоб віл «не підбився», а потім не проклинав свого господаря, що примушував його працювати на Луки. У тих заборонах бодай фрагментарно виражено мотив поминання предків.

За народним календарем 8 жовтня (за старим стилем 25 вересня) відзначається Сергій Капусняк, Курник. Цей народний свято присвячене пам’яті одного з найвідоміших російських святих — Сергія Радонезького. Святий Сергій славився своїм смиренням і працьовитістю, вважається, що він здійснив багато чудес. Також він заснував декілька монастирів.

Сергій Радонезький при народженні отримав ім’я Варфоломій. Після смерті батьків він пішов в Хотьковськая-Покровський монастир, де вже іночествовал його вдови брат Стефан. Далі разом з братом він став жити в пустелі на березі річки Кончури посеред Радонезького бору. У 23 роки Сергій прийняв постриг і заснував обитель, яка згодом стала Троїце-Сергієвої лаврою.

У народі в день пам’яті Сергія Радонезького зазвичай починали заготовляти капусту. Тому і отримав святий прізвисько Капусника. Курником ж Сергія прозвали тому, що він вважається покровителем домашньої птиці, особливо курей.

Народні прикмети на Сергія Капусника здавна були такими. Якщо в цей день вже випадав перший сніг, то зиму чекали рано — на Михайлов день (21 листопада). Якщо ж погода на Сергія була ясна, то ще три тижні гарної погоди можна було очікувати.

Собор святого Архистратига Михаїла та всіх Небесних Сил відзначається 21 листопада. Це свято називаєтьсясобором через те, що церква вшановує собор-зібрання усіх безтілесних сил разом зі святим архангелом Михаїлом, а також собор — зібрання людей на землі, що прославляють небесні сили.

Вшановувати св. Архангела Михаїла почали з IV сторіччя у листопаді, бо колись рік починався з березня. І листопад був дев’ятим місяцем від початку року, тож мав символічне відношення до дев’яти ангельських хорів.

За стародавніми переказами, колись сатана був найяснішим із небесних духів, за що був названий Люцифером. Але з часом у нього з’явилися самолюбство, гордовитість і злоба, і він спокусив цими почуттями багатьох інших духів. Архангел Михайло зібрав військо благочестивих ангелів і виступив на війну. Підступний сатана був скинутий разом з своїм оточенням на землю. Саме тому у Святому Письмі Михайло іменується князем, воєначальником війська Господнього та зображується, як головний борець проти диявола і всякого беззаконня серед людей.

Звідси й церковна назва архистратиг, тобто, старший воїн, вождь, якому служить вогонь небесний. Архангел Михаїл, або архистратиг Михайло, дослівно перекладається — «Наче Бог» – у християнській, юдейській, та ісламській традиціях, він один з семи архангелів, покровитель людського роду.

В Україні Святий Михайло віддавна вважається одним з покровителів нашої держави і, зокрема, Києва. На стародавньому гербі столиці був зображений Архистратиг з мечем, а день його вшанування відзначався як день міста.

Проте, його вважають своїм покровителем і ізраїльський народ, німці та ще жителі Новгороду, Прочіди (Італія), Шибеника (Хорватія), Брюсселя, Альгеро (Сардинія, Італія). Також Архангел Михайло охороняє і захищає військових, міліціонерів (поліцейських), моряків, бакалійників, парашутистів, хворих.

В уяві нашого народу архангел Михайло постає мужнім лицарем, який перемагає всі темні сили на землі. Коли грім гуркоче, говорять, що це архистратиг веде війну з чортами. А ще кажуть: де б не заховався нечестивий — стріла Михайла знайде його скрізь.

І оскільки архистратиг полює на нечисту силу, мисливці віддавна вважали його своїм покровителем, а тому 21 листопада чоловіки йшли до церкви та запалювали свічку перед образом святого. Також вірили, що найкраща рушниця та, яку благословив Михайло.

У давнину на Михайла люди не працювали, а йшли до церкви, побудованої на його честь. Туди ж з’їжджалися священники з навколишніх сіл та збиралися сотні людей і урочистою ходою обходили храм. Після служби біля церкви ставили «братні столи» і присутні всі разом обідали. На храмове свято за традицією прибували і продавці різноманітних солодощів, різних прикрас, натільних хрестиків та образків. Також на майдані на свято продавали житній мед, зроблений з церковної пасіки. Для кращого торгу наймали музик.

Цікавим був ритуал пиття «храмового меду». Ніхто не смів випити свій кухоль просто так, заради втіхи. Кожний мав виголосити тост за людей, за село чи місто, або ж за Бога. До бочки підходили цілими сім’ями, тож діти змалечку привчалися до звичаю «братчини», а саме — поваги до старших і вмінню говорити промови, бо храмові тости готувала кожна сім’я колективно протягом тривалого часу.

Щодо погоди, то народні прикмети говорять: «З Михайла зима морози кує». Люди вірили, якщо в цей день випаде хоч невеличка пороша — до врожаю і здоров’я. А ще говорили: «На Михайла зима на білому коні приїжджає», «Якщо на Михайла ніч ясна, то буде зима сніжна й красна», «Якщо Михайло з дощем не услужить – добру й суху весну ворожить».

Через тиждень після Михайла починається Пилипівський піст. У переддень посту колись проводили заговини на піст — у народі «запусти». У кожній родині готувалися останні у році м’ясні страви, смажена капуста і голубці. Ввечері відбувалися Великі вечорниці, що тривали до півночі. Відрізнялися вони від звичайних вечорниць тим, що в основі їх були танці.

Танцювали так, що губили каблуки. «Хто не гуляє на запуста, той буде грубий, як капуста», мовилося у прислів’ї.

Пилипів піст.

Походження назви

Різдвяний піст має й іншу назву — Пилипів піст.

Ця назва походить від свята Святого апостола Пилипа, яке припадає на 27 листопада — останній день, коли їдять скоромну їжу перед постом (заговини). Звідси походить і народна назва Пилипів піст або Пилипівка. Апостол Пилип уславився проповіддю Слова Божого та чисельними випадками зцілення людей. Православна церква називає його учнем, другом Господа і подражателем страждань його (апостола Пилипа розіп’яли на хресті, як і Спасителя).

Мета посту

З давніх-давен празник Христового Різдва був на рівні з празником Христового Воскресення. Тому й церковний устав дивиться на Христове Різдво, як на другу Пасху. У старих типіках і богослужбовому псалтирі під 25 грудня є така примітка: «Пасха, празник триденний». Тож, як до празника Пасхи вірні готувалися молитвою і постом, так і різдвяний піст став для них часом приготування до приходу Спасителя. Симеон Солунський († 1429) каже: «Цей сорокаденний піст схожий на піст Мойсея, який постив 40 днів і ночей та прийняв таблиці Божих Заповідей. Постім і ми 40 днів і приймемо живе Слово Боже, воплочене від Діви і причастимося Його Тіла».

Дата добавления: 2015-11-04