1.Положення, в якому опинилася Західна Європа в результаті Другої світової війни, підтримка її об'єднавчих почав з боку Сполучених Штатів і страх перед «радянської загрозою» створили сприятливі умови для практичного здійснення європейської ідеї - інтеграції західноєвропейських країн.
На тлі численних післявоєнних інтеграційних ініціатив висунута французькими політичними діячами Жаном Моне (у той час комісар з планування Французької Республіки, пізніше обраний на пост голови Верховного органу ЕСУС) і Робером Шуманом (в 1950 р. міністр закордонних справ Франції) ідея об'єднання вугільної та сталеливарної промисловості Німеччині та Франції виглядала досить скромно і багатьом представлялася суто технічним заходом. Однак цей проект, що отримав назву «План Шумана», призвів до створення першого з співтовариств - Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЕСУС). 9 травня 1950 план об'єднання був викладений у відомій Декларації Шумана, а 18 квітня 1951 р. у Парижі було підписано Договір про створення Європейського Співтовариства вугілля і сталі, в якому, крім Німеччини та Франції, взяли участь Бельгія, Голландія, Люксембург та Італія.
Підписаний в Парижі 18 квітня 1951 і вступив в силу 23 липня 1952 Договір утворив перше європейське інтеграційне об'єднання (ЕСУС) і заклав принципові засади самої інтеграції.
Створення ЕСУС означало появу спільного ринку вуглевидобувної та сталеливарної промисловості та їх похідних. За задумом творців, однією з головних задач ЕСУС також було припинення вікового протистояння Франції і Німеччини і встановлення контролю над стратегічними галузями - вугільною і сталеливарної. Приблизно третина всіх статей договору була присвячена практичним проблемам колективного управління сталеливарної та вугільної промисловістю - фінансів, інвестицій, виробництва, цінами, внутрішньогалузевих угодами і концентрації, регулювання умов конкуренції, заробітної плати та мобільності робочої сили, транспорту, торговельної політики. ЕСУС було наділене статусом юридичної особи, за ним визнали міжнародну правоздатність. Для управління створювалася система інститутів, основна схема якої була згодом сприйнята ЄЕС. Вона включала Вищий керівний орган, Загальну асамблею (майбутній Європейський парламент), Спеціальний Рада міністрів (або просто Рада) і Суд. Центральне місце в системі інститутів ЕСУС зайняв Вищий керівний орган. Останній повинен був забезпечувати досягнення цілей ЕСУС і вирішувати практичні завдання, пов'язані зі створенням спільного ринку вугілля та сталі. Вищий керівний орган був наднаціональним. Він складався з дев'яти членів, що призначаються державами - членами ЕСУС на шість протягом за ознакою професійної компетентності. Після призначення члени Вищої керівного органу повинні були бути повністю незалежними ось своїх держав. Їм заборонялося отримувати інструкції від національних урядів. Це був і основний законодавчий орган ЕСУС: він брав обов'язкові за своєю юридичною силою акти і навертав їх до виконання. Контроль над його діяльністю здійснював Рада міністрів, що складався з представників урядів держав - членів ЕСУС. Входило в структуру ЕСУС парламентська установа - Загальна асамблея - володіло незначними дорадчо-консультативними повноваженнями. Загальна асамблея була наділена одним, але досить вагомим правом - більшістю у дві третини голосів вона могла відправити всіх членів Вищого органу у відставку. Асамблея складалася з парламентаріїв країн - членів ЕСУС, делегованих національними законодавчими органами. Так як повноваження Ради були досить обмеженими, баланс влади в ЕСУС змістився в бік наднаціонального Вищого керівного органу.
Крім Вищого керівного органу, наднаціональним за своєю природою був входив в структуру ЕСУС Суд. Незважаючи на те що судді призначалися державами - членами ЕСУС, вони при виконанні їх обов'язків були повністю незалежні і керувалися у своїй діяльності приписами установчого договору і діючими нормативно-правовими актами.
25 березня 1957 в Римі були підписані Договір про заснування Європейського економічного співтовариства і Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії. Вступ до чинності 1 січня 1958 р. цих двох договорів ознаменувало початок нового етапу в розвитку інтеграційних процесів.
Укладачі Римських договорів, не змінюючи наднаціональної суті західноєвропейської інтеграції, подбали й про те, щоб забезпечити права національних держав. Для творців західноєвропейської інтеграції головним правилом їх діяльності стала поступовість, суворе дотримання першочерговості економічної інтеграції як основи інтеграції політичної.
Особливо велике значення мав Договір про створення ЄЕС, у якому були сформульовані фундаментальні основи інтеграційного об'єднання, визначені умови і порядок функціонування спільноти, закріплені найважливіші досягнення в галузі економічного, соціального та правового розвитку. Особливе місце зайняв Договір про ЄЕС і в процесі формування права ЄС. Якщо договори про ЕСУС і Євратомом містили положення, призначені для порівняно вузьких сфер співробітництва держав, то Римський договір про створення ЄЕС мав набагато більш загальний, універсальний характер. Він заклав у рамках міжнародного права основи нового правопорядку, почала правової підсистеми, регулюючої як взаємини її суб'єктів всередині Співтовариств, так і їхні відносини із зовнішнім світом. У цьому сенсі можна говорить, що право ЄС у своїй основі - перш за все право ЄЕС (пізніше Європейського співтовариства).
У Римському договорі про ЄЕС підкреслювалися його суто економічні цілі. Концептуально він представляв собою послідовну програму економічної інтеграції: створення митного союзу, який був сформований достроково - до середини 1968 р., з подальшим розвитком нових сфер співробітництва. Держави - члени ЄЕС домовились про встановлення загального зовнішнього митного тарифу та передачі Співтовариству повноважень на здійснення загальної торговельної політики ЄЕС. У цей період відбувається створення загального ринку (свобода руху товарів, осіб, послуг і капіталів), складаються і затверджуються основні принципи європейського права, починає функціонувати система судового контролю над його застосуванням і дотриманням. На цьому етапі виробляються нормативні положення, що забезпечили створення і функціонування єдиної системи інститутів, юридично оформляється нова система фінансового забезпечення Співтовариств, відбувається істотне збільшення числа держав-членів.
Римським договором була вдосконалена інституціональна структура ЄЕС. Керівними інститутами Співтовариства стали Рада, Комісія Європейських Співтовариств (КЄС), що замінила Вищий керівний орган, Парламентська асамблея та Суд. Додатково в рамках Співтовариства були створені Економічний і соціальний комітет, Європейський інвестиційний банк і, пізніше, Рахункова палата.
Було змінено баланс повноважень між Комісією та Радою: Рада стала головним «законодавцем» Співтовариства, а Комісія, яка зберегла право законодавчої ініціативи, - головним виконавчим органом.
2.
У 1965 р. був підписаний договір про злиття всіх цих співтовариств у єдине ціле і створення єдиних органів керування і виконання. До таких органів були віднесені: |
«Договор слияния» (или Брюссельский договор [1]) был европейским договором, который объединил органы Европейского объединения угля и стали (ЕОУС), Европейского сообщества по атомной энергии (Евратом) и Европейского экономического сообщества (ЕЭС) в единую организационную структуру.
Договор был подписан в Брюсселе 8 апреля 1965 года и вступил в силу 1 июля 1967 года. В нём указывается, что Комиссия ЕЭС иСовет ЕЭС должны заменить Комиссию и Совет Евратома, а также Верховный орган и Совет ЕОУС. Хотя каждый орган оставался юридически независимыми, появились общие институты (до этого договора, уже была общая Парламентская Ассамблея и Суд), всё вместе было известно как Европейские сообщества. Этот договор рассматривается некоторыми как реальное начало существования современного Европейского союза.
Этот договор был аннулирован Амстердамским договором, подписанным в 1997 году, который отменил его:
| Без ущерба для пунктов изложенных ниже, которые имеют своей целью сохранять основные элементы из положений Конвенции от 25 марта 1957 года в отношении некоторых учреждений, общих для Европейского сообщества и Договора от 8 апреля 1965 года о создании Единого Совета и Единой комиссии Европейского сообщества, но с исключением из протокола, упомянутого в пункте 5, должны быть отменены. |
8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.
У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).
Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.
На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС.
1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.
1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція.
1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
3. 1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.
В кінці 1970-х - початку 1980-х рр.. в громадській думці домінувало скептичне ставлення до інтеграції. Цей період західні журналісти охрестили епохою «євросклерозом». Ренесанс інтеграційної політики пов'язують з ім'ям політичного діяча Франції Жака Делора, який очолив КЕС в липні 1984 р. Він вирішив оживити проект створення єдиного внутрішнього ринку, передбаченого Римським договором 1957 р. Для здійснення проекту було потрібно змінити і доповнити договірно-правову базу інтеграційного будівництва. Пропозиції Комісії були схвалені Європейською Радою і склали органічну частину прийнятого у 1986 р. Єдиного європейського акта (ЄЄА). ЕЕА продовжив розширення законодавчої бази інтеграції, проклавши шлях до розробки і прийняття Маастрихтського та Амстердамського договорів.
ЕЕА розсунув рамки інтеграційного процесу, який був поширений на такі нові області, як валютна політика, допомога менш розвиненим країнам і регіонам, науково-технічний прогрес і охорона навколишнього середовища, а також координація зовнішньої політики держав-членів за допомогою Секретаріату політичної співпраці, неофіційно діяв в апараті КЕС з 1970 р.
У результаті відбулося помітне розширення сфери ведення Європейських Співтовариств, були внесені зміни в їх інституційну структуру і намічені основні напрямки співробітництва держав-членів ЄС у сфері зовнішньої політики і безпеки. ЕЕА став рішучим кроком до створення правової основи для переходу на новий, більш високий рівень співробітництва держав - установі Європейського союзу. Розпочався перехід до єдиного внутрішнього ринку, що повинно було в перспективі підготувати створення Економічного і валютного союзу. Єдиний європейський акт також змінив правовий механізм прийняття рішень, розширивши сферу застосування принципу кваліфікованої більшості.
На цьому етапі були встановлені офіційні відносини між Європейським Співтовариством та Радою Економічної Взаємодопомоги, що відкрили дорогу до налагодження безпосередніх зв'язків з окремими соціалістичними країнами.
4.Підписаний 27 лютого 1992 Договір про Європейський Союз був введений в дію 1 листопада 1993 За місцем підписання в голландському місті Маастрихт його називають також Маастрихтським договором.
ЄС як нове утворення включав три складових, отримали найменування трьох опор: перша - три спільноти - соціально-економічна сфера, друга - спільна зовнішня політика та політика безпеки - зовнішньополітична сфера (ОВПБ), а третина - співробітництво поліцій і судових органів держав у кримінально-правовій сфері - правоохоронна сфера (СПСО). Слід зазначити: третя складова в Маастрихтському договорі називалася «співпраця в галузі юстиції і сфері внутрішніх справ». Ця назва зустрічається до цього дня, в тому числі і в офіційних документах. Пізніше Амстердамським договором формулювання даної опори була змінена: «співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері».
У Маастрихтському договорі були сформульовані п'ять основних цілей:
1) створення Економічного і Валютного союзу;
2) формування загальної соціальної політики;
3) перетворення ЄЕС у Європейське Співтовариство з розширенням кола його компетенції;
4) додаток наднаціонального економічного інтеграційного будівництва співпрацею у сфері зовнішньої політики і безпеки (друга опора), а також в галузі юстиції і внутрішніх справ (третя опора);
5) об'єднання всіх трьох опор в рамках Європейського союзу.
Відповідно до Договору компетенція Європейського Співтовариства було розширено з 11 до 20 пунктів. Були додані дев'ять нових спрямований: реалізація європейського громадянства, візова політика, освіта, культура, охорона здоров'я, захист прав споживачів, створення транс'європейських мереж в галузі транспорту, телекомунікацій та енергетики, промисловість і співробітництво з метою сприяння розвитку.
Союз був заснований на базі європейських співтовариств, доповнених співпрацею у сфері зовнішньої політики, безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Відповідно до Маастрихтського договору була створена система Спільної зовнішньої політики, і політики безпеки (ОВПБ), що замінила діяв з початку 1970-х рр.. механізм Європейського політичного співробітництва (ЄПС). ОВПБ поширюється на всю сферу міжнародних відносин. Вона передбачає не тільки взаємні консультації, як це було в ЄПС, а й вироблення «спільних позицій» держав - членів ЄС, які потім реалізуються через «спільні дії», а також колективні стратегії ЄС щодо третіх країн і регіонів.
Маастрихтський договір передбачив необхідність подальшого уточнення параметрів Союзу, порядку його функціонування і взаємодії держав-членів ЄС з інститутами ЄС в нових областях. Для цього була скликана Міжурядова конференція, яка в порівняно короткі терміни підготувала новий установчий договір, який вніс зміни до Договору про ЄС.
Цілі Союзу були сформульовані у статті 2 Договору про ЄС (в редакції 1992 року) і передбачали acquis communautaire, які можуть бути виражені як досягнуті на основі договорів досягнення, зокрема законодавство і прецедентне право.
Природа Союзу була відображена у статті 6 Договору про ЄС, яка передбачала, що Союз заснований на принципах волі, демократії, поваги до прав людини та основних свобод, правових нормах, загальних для держав-членів принципах. Союз повинен поважати основні права, гарантовані Європейською Конвенцією, як основні принципи закону Спільноти, і н НАЦІОНАЛЬНИЙ самобутність своїх членів держав.
Стаття 7 Договору про ЄС визначала окрему процедуру в разі серйозних постійних порушень державою-членом основоположних принципів Союзу.
5. Маастрихтський договір передбачав скликання у 1996 р. конференції представників урядів держав-членів для розгляду тих положень договору, перегляд яких передбачений відповідно до завдань, закріплених у статтях А та В (ст. N. 2 Договору про Євросоюз). Така конференція розпочалась у м. Тури ні в 1996 р. і завершилась у м. Амстердамі підписанням 2 жовтня 1997 р. Амстердамських домовленостей, які шляхом перегляду багатьох положень Маастрихтського договору створили новий правовий механізм європейської інтеграції, здійснюваної в межах Євросоюзу.
Амстердамські домовленості у формі консолідованих текстів двох договорів - Договору про Європейський союз та Договору про заснування Європейського співтовариства - набрали чинності 1 травня 1999 р. після їх ратифікації усіма 15 державами-членами. Амстердамські договори внесли подальші зміни до Договору про заснування Європейського співтовариства.
До компетенції Співтовариства були включені політика у сфері зайнятості. Значно розширилась компетенція Європейського співтовариства у галузі захисту прав людини. Так, інститути Співтовариства отримали повноваження щодо можливих дій, спрямованих проти дискримінації з мотивів статі, раси, релігії, етнічного походження, віку. В Договорі про Євросоюз з'явилось положення, відповідно до якого права держави-члена, що надані договором, в тому числі право голосу представника уряду цієї країни, можуть бути призупинені, якщо вона умисно порушує принципи свободи, демократії, верховенства права (ст. 7.2 Договору про заснування Європейського співтовариства). В Договорі про заснування Європейського співтовариства було закріплено поступове створення зони свободи, безпеки та юстиції. З метою забезпечення правової основи для регулювання цього процесу відбувся перерозподіл компетенції, передбаченої в Договорі про Євросоюз та Договорі про заснування Європейського співтовариства шляхом передачі низки питань, які перед цим належали до сфери співпраці у галузі юстиції та внутрішніх справ, під юрисдикцію Європейського співтовариства. У зв'язку з цим до Договору про заснування Європейського співтовариства було включено новий розділ IV стосовно віз, притулку, імміграції та інших питань, пов'язаних з вільним пересуванням осіб. А у зміненому розділі VI Договору про Євросоюз залишились положення про співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах (статті 29-42 Договору про Євросоюз). Тим самим значною мірою об'єднались перша та третя основи, на яких базувався Євросоюз. Були також підписані протоколи до Договору про заснування Європейського співтовариства щодо надання притулку громадянам держав-членів.
У результаті цих дій всі держави-члени Євросоюзу, окрім Великої Британії та Ірландії, співпрацюють з питань надання віз, притулку, міграції в межах Договору про заснування Європейського співтовариства. Велика Британія та Ірландія співробітничають з іншими державами-членами з цих питань відповідно до положень розділу VI Договору про Євросоюз. Зі свого боку Данія співпрацює з іншими державами-членами у цій сфері в межах Договору про заснування Європейського співтовариства тільки у питаннях надання віз. У всіх інших випадках вона керується тільки відповідними положеннями Договору про Євросоюз.
Нарешті, всі держави-члени, окрім Великої Британії та Ірландії, є сторонами Шенгенських угод.
Ісландія та Норвегія є асоційованими членами цих угод. І хоча Шенгенські угоди 1985 та 1990 pp. стали частиною acquis, вони мають у межах правового механізму Євросоюзу особливий статус.
Окрім змін, пов'язаних з набуттям нової компетенції, а також її перерозподілом між основами Євросоюзу, були значно посилені наднаціональні повноваження інститутів європейських співтовариств. Так, з'явилися нові сфери, в яких рішення стали прийматися більшістю голосів: зайнятість, боротьба проти соціальної відчуженості, рівність можливостей для жінок та чоловіків, охорона здоров'я, прозорість, боротьба з корупцією, право на заснування, рамкові програми з наукових досліджень.
У рамках спільної політики у сфері оборони, безпеки, зовнішніх зносин заходи, що визначають спільні дії, позиції чи будь-які інші стратегічні рішення або рішення щодо реалізації спільних дій чи спільних позицій, повинні були прийматися кваліфікованою більшістю.
Розширювались повноваження Європарламенту.
Протокол щодо соціальної політики було скасовано, а цю сферу було включено до компетенції ЄС (розділ XI, глава І Договору про заснування Європейського співтовариства).
Як певна компенсація за розширення наднаціональних повноважень Євросоюзу і звуження повноважень держав-членів було прийнято низку правових заходів. Так, було підписано Протокол щодо ролі національних парламентів у Євросоюзі, відповідно до якого національні парламенти держав-членів отримали право на розгляд документації Європейського співтовариства включно з пропозиціями Комісії. Інший Протокол щодо застосування принципів субсидіарності та пропорційності дав широке тлумачення принципу субсидіарності і зобов'язав Комісію ширше використовувати практику консультацій при підготовці своїх пропозицій.
До Договору про заснування Європейського співтовариства було внесено принцип прозорості, який надає будь-якому громадянину співтовариства і будь-якій юридичній чи фізичній особі, яка мешкає або має зареєстрований офіс в одній з держав-членів, право на доступ до документів Європейського співтовариства.
З метою підготовки до вступу в Євросоюз нових членів було підписано Протокол щодо інститутів у зв'язку з перспективою розширення Євросоюзу. Він передбачав скликання міжурядової конференції за рік до прийому нових членів з тим, щоб здійснити перегляд складу та функцій інститутів Євросоюзу.
Розглянемо ще один важливий аспект, пов'язаний з еволюцією Євросоюзу. Амстердамські договори вплинули на механізм, який забезпечував гомогенний розвиток правової інтеграції в Євросоюзі. Так, Договір про Євросоюз дає змогу окремим державам-членам інтегруватися швидше за інших, якщо останні не бажають дотримуватися темпів, запропонованих першими. Договір дозволяє окремим державам-членам встановлювати між собою більш тісні зв'язки, використовуючи інститути, процедури й механізми Євросоюзу та Європейського співтовариства. При цьому до такої співпраці висувалася низка вимог. Зокрема, подібна співпраця має бути спрямована на досягнення цілей Союзу, не виходити за межі установчих документів, використовуватися як винятковий спосіб, поширюватися на більшість держав-членів, не впливати на acquis communautaire, не порушувати повноваження, права, зобов'язання та інтереси держав-членів, які не залучені до такої співпраці, тощо. Окрім цього, якщо така співпраця стосувалася питань, що підпадають під дію положень Договору про заснування Європейського співтовариства або розділу VI Договору про Євросоюз, то для започаткування такої співпраці необхідно було отримати дозвіл, ухвалений кваліфікованою більшістю всіх держав-членів Євросоюзу (ст. 43.1 Договору про заснування Європейського співтовариства).
Амстердамські договори стали ще одним етапом у розвитку правового механізму європейської інтеграції, що здійснюється в рамках Євросоюзу.
6. 26 лютого 2001 р. було підписано Ніццький договір, який вніс зміни до Договору про Європейський Союз, Договорів, які засновують європейські співтовариства, а також деяких пов'язаних з ними актів. Цей договір став наступним кроком у процесі подальшого реформування Євросоюзу. Він містив статті і декларації, протоколи та інші додатки.
Ніццький договір був спрямований насамперед на реформування інституційного механізму Євросоюзу у зв'язку з майбутнім розширенням цієї організації, коли до неї повинні приєднатися нові європейські країни. Реформи стосувалися чисельного складу Комісії, розподілу голосів між членами Ради Євросоюзу, визначення сфер, в яких постанови приймаються більшістю голосів, тощо.
Ніццький договір визначав 29 сфер, в яких постанови приймалися кваліфікованою більшістю голосів.
Були розширені склад та компетенція Суду першої інстанції. Він став автономною судовою установою, і кількість його членів збільшилася. Цей Суд міг створювати палати для вирішення окремих спорів, а також гранд-палату для вирішення основних категорій справ. До компетенції Суду першої інстанції було віднесено розгляд питань про законність актів, ухвалених інститутами ЄС, розгляд звернень держав-членів та інститутів Європейського співтовариства про бездіяльність інших інститутів об'єднання, вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків у випадку позадоговірної відповідальності Європейського співтовариства, а також винесення преюдиціальних рішень.
Договір закріпив додаткові можливості для більш тісної співпраці окремих країн-членів Євросоюзу, які були започатковані Амстердамським договором.
7.
8. У зв'язку з провалом в 2005 році Договору, що встановлює Конституцію для Європи, країнами-членами було прийнято рішення, що основні положення конституційної реформи будуть реалізовані в життя за допомогою поправок до чинних установчі документи Союзу. У червні 2007 року на зустрічі в верхах керівників держав-членів було вирішено провести конституційну реформу у вигляді модернізації установчих документів «старого» Європейського Союзу, тобто Договору про Європейський Союз 1992 р. і договорів 1957 р., засновує Європейське співтовариство і Євратом. Далі 13 грудня 2007 такий документ був офіційно підписаний на всіх двадцяти трьох офіційних мовах ЄС під назвою «Лісабонський договір, що змінює Договір про Європейський Союз та Договір про заснування Європейського співтовариства» (коротко - «Лісабонський договір»). Процес ратифікації Лісабонського договору був закінчений до грудня 2009 р. і він набрав чинності. Перший, короткий установчий документ ЄС зберіг свою колишню назву - «Договір про Європейський Союз» (55 статей). Другий, детальний документ відповідно був названий Договором про функціонування Європейського Союзу (358 статей). Обидва джерела, разом узяті, отримали найменування «Договори». «Договори» de jure залишилися «старими» документами в тому сенсі, що їх підписання в початковій редакції відбулося в 1992 р. (Договір про Європейський Союз) і в 1957 р. (Договір про функціонування Європейського Союзу). Лісабонський договір 2007 р. «лише» вніс зміни і доповнення в їхні тексти. Проте масштаб цих поправок настільки великий, що de facto можна говорити про появу нових за змістом установчих документів ЄС, а на їх основі - «нового» Європейського Союзу.
Місце і дата підписання «Договорів», тим не менше, змінам не піддавалися. Звідси Договір про Європейський Союз і далі неофіційно називається «Маастрихтський договір 1992 р.» (в редакції Лісабонського договору 2007 р.), а Договір про функціонування Європейського Союзу, колишній Договір про заснування Європейського співтовариства - «Римський договір 1957 р.» (також у редакції Лісабонського договору 2007 р.). Установчі документи Європейського Союзу за формою і порядком прийняття є міжнародними договорами, що зв'язують двадцять сім європейських країн - держав-членів ЄС. Процедура перегляду Договорів також має договірний характер (ст. 48 Договору про Європейський Союз). У той же час в «новому» ЄС вона дещо відходить від традиційних канонів міжнародного права, відображених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і діяли в «старому» Європейському Союзі. У «новому» Європейському Союзі кожна з держав-членів, як і раніше зберігає за собою право вето на внесення поправок до установчих документів. У той же час аналогічне право за загальним правилом (в рамках «звичайної процедури перегляду») вперше придбав незалежний від держав представницький інститут ЄС - Європейський парламент, що обирається безпосередньо громадянами Європейського Союзу. Для будь-яких великомасштабних змін «Договорів» вводиться додатковий етап - скликання та проведення Конвенту, що складається з представників не тільки національних законодавчих і виконавчих органів (парламентів і глав держав чи урядів країн ЄС), а й аналогічних інститутів Європейського Союзу в цілому (Європейського парламенту і Комісії). У завдання Конвенту входить вивчення проектів перегляду «Договорів» та підготовка з цього приводу рекомендації для міжурядової конференції держав-членів. Рекомендація конвенту повинна прийматися консенсусом, що передбачає згоду всіх груп його членів, включаючи представників Європарламенту і Комісії.
Конвент дозволяється не скликати в разі, якщо масштаб планованих змін «Договорів» є незначним. Але і в цьому випадку рішення про нескликання Конвенту має отримати попереднє схвалення Європейського парламенту.
Крім «звичайної процедури перегляду» стаття 48 Договору про Європейський Союз передбачає також «спрощені процедури перегляду», які носять за визначенням менш складний і тривалий характер (не вимагають скликання Конвенту, міжурядової конференції або ратифікації в усіх державах-членах).
Залежно від виду спрощених процедур перегляду участь Європарламенту в них буде носити або повноцінний (з правом абсолютного вето), або дорадчий (консультативний) характер. Проте слід враховувати, що такі процедури можуть бути задіяні лише в обмежених межах (зміна внутрішньополітичної компетенції ЄС або вдосконалення законодавчих процедур ЄС у бік подальшого скорочення права вето держав-членів та розширення прерогатив Європарламенту).
Особливістю Європейського Союзу, властивої далеко не всім багатонаціональним державам і міжнародним організаціям, є широке різноманіття офіційних мов установчих документів («мов Договорів»). Договір про Європейський Союз та Договір про функціонування Європейського Союзу підписані в 23 мовних редакціях. Те ж саме відноситься до Хартії Європейського Союзу про основні права і до самого Лісабонського договору 2007
Перелік «мов Договорів», які також є офіційними мовами інститутів Союзу і видаваних ними правових актів, міститься у статті 55 Договору про Європейський Союз. Всі перераховані в цій статті мови мають рівний статус, тобто видані на них документи наділені однаковою юридичною силою, є рівно автентичними.
Крім того, в «новому» Європейському Союзі вперше передбачена можливість підготовки офіційних копій «Договорів» на мовах національних меншин, до яких могли б бути віднесені наприклад, баскська, каталонська, галісійська в Іспанії, російську в країнах Балтії. Підготовка таких копій повинна проводитися з ініціативи та силами заінтересованої держави-члена, за умови, що мова національної меншини має офіційний статус хоча б на частині його території (параграф 2 статті 55 Договору про Європейський Союз).
Відзначимо, що при підготовці Лісабонського договору 2007 розподіл правових основ Європейського Союзу між двома установчими документами вироблялося виходячи з прагнення підготувати один короткий «міні-договір» та іншої докладний, деталізуючий приписи першого. Ця логіка в основному дотримана в остаточних текстах Договору про Європейський Союз і Договору про функціонування Європейського Союзу, що випливають з Лісабонського договору 2007.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 45 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| Однофазные двигатели. Как определить рабочую и пусковую обмотки у однофазного двигателя | | | Партнерская программа запущена! Смотрите документы и ссылки внизу поста.http://b7.justclick.ru/join/ |
