|
DUTY FREE |
ББК 84 (4 Укр) 6-44 Ф-79 |
Оксана Форостина DUTY FREE |
Роман |
Чи існує в літературознавстві поняття «романнарис»? У кожному разі в літературі такий роман уже є. Як то в романах, читач знайде тут любовну історію, кілька розгалужених сюжетних ліній та всілякі подорожні пригоди. Але, як то в нарисах, важливішими за події в цьому тексті є самі герої, а важливішими за героїв — атмосфера і середовище. Зокрема – українська атмосфера дев’яностихнуль ових і середовище більшменш мистецького Львова, пропущені через «очуднену» призму свідомості американського напівукраїнця Елайджи. Наскільки болісними чи, навпаки, комічними виявляться його прозріння від зіткнення уявної України з реальною? Як то з найсмачнішими товарами в duty free, відповідь на це запитання призначена винятково для дорослої аудиторії. |
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви давати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будьякій формі та будьяким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Кальварія». |
ISBN 978-966-663-400-2 |
© Оксана Форостина, текст, 2011 © «Кальварія», 2013 |
У |
що я вірю, то це в бізнесконсультантів і в те, що в них буває саторі. Подивишся на такого — Боже ж мій, ну яке там саторі. А він візьме і, сумно змахнувши віями за окулярами, видасть те, чого не подужав би й ексцентричний візіонер. Він може тобі сказати, хто ти є насправді. Я не знаю, як ставляться бізнесконсультанти до того, що їх отак накриває. Можливо, вони схильні сприймати це як форсмажор. Бо я не запитую. Я слухаю, я майже не дихаю. Не знаю, за що їм це. |
[2009, березень] |
Е |
лайджа Мельник, 36річний бізнесконсультант, не дуже любив Київ. Уперше він потрапив сюди в сере дині 1990х. Тоді така подорож була сумішшю крутизни та лузерства: країна зпоза колишньої залізної завіси була достатньо небезпечною, достатньо бідною та до статньо екзотичною, аби вважатися серйозним випробу ванням після університетського кампуса та корисним рядком у резюме. З іншого боку, волонтерство у країні небезпечній, але не надто перспективній, бідній, але не надто динамічній, некомфортній, але таки не надто екзотичній, могло бути просто витраченим часом, якщо вона невдовзі стане ще одним світовим задуп’ям, нічим, крім стихійних лих, світові не відомим. Він проводив тренінґи з готельного та ресторанного бізнесу переважно з неуважними, зле вдягненими людьми, які дуже погано сприймали концепти клієнтоорієнтованості, залипали, коли Елайджа намагався спонукати їх до обговорення поняття «хороший сервіс», а коли щось таки обговорю вали, постійно один одного перебивали. Тепер його запрошували за гроші, й доволі непогані гроші. Київ став людянішим. Групки підлітків — великою мірою схожими на своїх ровесників у Штатах, хоча до бра половина дівчат усе ще вдягалася дуже виклично. Поки його таксі стояло на світлофорі, Елайджа поліз по гаманець, а коли, відрахувавши кілька купюр, підняв очі, побачив перед собою білборд. Він вийшов з авто й ще хвилин десять стояв, спосте рігаючи, як шурхотять вертикальні смужки, змінюючи зображення: турів до Єгипту, концерту на підтримку пивного бренду та розважального телеканалу, точніше, обличчя розважального телеканалу. |
Це було знайоме обличчя. Не те щоби він не знав. Він знав, що з нею відбулося за той час, знав усе, що йому міг про це сказати Google. Просто тепер він зрозумів, як це обличчя знову стає частиною його життя. |
[1996] |
В |
ід осені 1996 року Елайджа Мельник жив у Львові. Від понеділка до п’ятниці він переважно працю вав в офісі навпроти Львівської облдержадміністрації, правлячи, а частіше — скажімо відверто — перепису ючи бізнесплани, періодично проводив тренінґи для готельних менеджерів та директорів ресторанів, а по суботах інколи виїжджав за місто — «у райони», як це тут називалося, навчати найпросунутіших фермерів. Фонд, який відрядив Елайджу до Львова, винаймав для нього помешкання на одній із старих маґістральних вулиць — Личаківській, у будинку, який місцеві меш канці називали «хрущовкою». І хоча сусіди пояснили Елайджі, що їхня «хрущовка» має покращене плануван ня й розташована у престижному районі, він таки був трохи розчарований, що йому не вдалося поселитися в сецесійній кам’яниці ближче до центру. У сецесійній кам’яниці ближче до центру, у помешканні зі стінами чотириметрової висоти, жив керівник його проекту. Правда, на думку сусідів Елайджиного шефа, життя об дарувало того в зовсім інший спосіб: у його помешканні був «євроремонт». Так тут у ті часи називали практично будьяке оздоблення квартири, більш чи менш охайно виконане не за допомогою радянських шпалер, а за допомогою білої акрилової польської фарби та поль |
ської ж керамічної плитки яскравих кольорів (замість мертвотного кольору плитки радянської). З іншого боку, Елайджа мав приємність щоранку і майже щовечора, якщо був у відповідному настрої, їздити на роботу і додому трамваєм. Коли він виходив із дому достатньо рано, аби не перетнутися з потоком студентів університету, які їхали на пари з гуртожитків, це було навіть комфортно. До його послуг були Галицький та Винницький ринки, де він любив сам купувати дешеву польську каву Fort, яка нагадувала йому американську, морожену рибу під назвою «хек» і дивний, дуже солений сир, щось посередині між твердим сиром та бринзою. Загалом, йому готувала їжу старша жіночка, яка за професією була babushka — цим терміном усі його знайомі експати називали місцевих старших жінок, які за сміховинні гроші забезпечували їх свіжою, смачною, хоча й трохи зажирною їжею. Babushka була надзвичайно зворуше на українським корінням Елайджи, його акцентом та обізнаністю з народними піснями. По прибутті до Львова керівник його проекту та зна йомі американці й голандці пояснили Елайджі кілька засадничих речей щодо облаштування їхнього життя в Україні. Найважливішими пунктами були побутова інфраструктура й жінки. Побутова інфраструктура того року наближалася до повного пиздеця. Вечорами нерідко вимикали на кілька годин електрику, і цілі райони занурювались у темряву. В помешканні Елайджи було цілодобове водопостачан ня, але таким привілеєм користувалися лише кілька відсотків мешканців міста. Будьяка аварія у квартирі перетворювалася на окремий проект, оскільки матеріали треба було шукати, а майстри із ЖЕКів — муніципаль |
них установ, які мали доглядати за будинками — часто відмовлялися від роботи, посилаючись на те чи інше релігійне свято. Кількість релігійних свят була однією з улюблених тем нарікань і довгих промов керівника Елайджи: «Як ця країна може колись вийти з кризи, якщо вони півроку відпочивають?!» Потім керівник обов’язково перераховував, скільки годин на тиждень працюють його друзі та родичі в Америці і скільки ро ків вони не їздили у відпустки, аби згодом перейти до ще улюбленішої своєї теми продуктивності місцевих працівників. Настанови щодо жінок були суперечливими. З одного боку, усі його знайомі Westerners любили розповідати про красу та доступність місцевих молодих жінок. З іншого, вони ж попереджали, що усі ці жінки тільки й мріють одружитися з іноземцем і готові заради цього на все. Україна, мовляв — ідеальне місце для тих, хто вирішив settle down, адже українські жінки ще не перейняті ідея ми емансипації, і кожна з них із задоволенням стане домогосподаркою та народжуватиме дітей. Вони всі добре готують, невимогливі, й навіть ті, хто працює, виконують усю хатню роботу. Але треба зважати на міс цевий звичай одружуватися у дуже молодому віці, тому іноді буває важко пояснити, що чоловік у 23 роки може виявитися не готовим до серйозних стосунків. Декотрі із Westerners навіть розповідали, що батьки дівчат самі пропонували їм своїх доньок під час першого знайом ства — аби лише дитина виїхала з країни. Елайджа переконався у правдоподібності цих історій, коли почав їздити «у райони». Старші жінки не сором лячись підходили до нього, брали його лице в руки, посміхалися й через перекладача (Елайджа взагаліто розумів, але вони наполягали на перекладі) говорили, |
що він дуже симпатичний хлопець, і для нього є багато наречених у їхньому селі. Елайджа пробув тут лише кілька місяців, випадково потрапив на кілька сільських весільних церемоній і встиг зрозуміти те, що до нього свого часу не доходило в Аме риці: чому для дівчат така важлива вся ця марнота — біла сукня, вельон, зачіска, дружки з букетами, кортеж, родичі до сьомого коліна. Ретельність, з якою місцеві мешкан ці — попри їхню бідність — ставилися до весіль, те, як навіть найменш заможні з них обов’язково записували церемонію на відео, те, як наречені намагалися привер нути до дійства набагато більшу кількість глядачів, те, як просунутіша публіка маневрувала між напосіданнями дорогої родини (благословення батьківритуалико роваїшлюб у церквіщо люди скажуть) та бажанням втриматися у цей нелегкий період при почутті гумору та ментальному здоров’ї, вбираючись у національні строї, а в пізніші роки перебування Елайджи — в одяг, стилізований під 30ті (щоправда, жодній просунутій галицькій панянці не вистачило яєць завалити до «мод ної» церкви у центрі Львова з декадентським чорним макіяжем, мундштуком у зубах та короткій сукні, все було дуже пристойно, це ж наші галицькі 30-ті), запрошуючи рокгрупи замість традиційних лабухів, намагаючись кількісно задавити орди прибулих родичів притомними друзями, конаючи у лобістській боротьбі за свого весіль ного старосту, тобто знайомого ведучого з FMстанції замість червоноградського вуйка молодого — все це врешті відкрило Елайджі суть весільного культу. «Це ж її останнє шоу!» — спалахнуло йому якогось суботньо го полудня, коли він споглядав наречену з квітами на центральному проспекті міста, навіть не стільки її, як змиленого хлопаку з камерою — той скакав біля моло |
дої пари, не припиняючи розпихати святково вбраних мешканців «клюмби». «Коли ж її, бідачку, ще зніматиме камера, — подумав Елайджа, розглядаючи доволі свіжу молоду. — Найближчі кілька місяців минуть у звиканні до нового статусу, відвідинах родичів — старих і нових, перших сімейних шопінґах (хлібниця, прасувальна до шка, фіранки… міксери й сервізи надарували гості). А там, дивися, вже й декрет, западання в ритм спального району, телевізор, дні народження у чоловіка на роботі переростатимуть у тихий побутовий алкоголізм, сімейні свята ставатимуть усе важливішою, а згодом — єдиною розрадою. Далі — повернення на роботу, кава на роботі, відтак тепле, задушливе обговорювання чоловіків у жі ночому колективі як єдина можлива пригода, телевізор, ритуальні сварки, ритуальні пікніки зі старими друзями, які тепер і справді старі, не зважаючи на свої 30, телеві зор, серіали, фініта. І якщо в якомусь із її алкогольних дошлюбних вечорів і спалахувало щось на кшталт шансу зістрибнути, збочити, змінити, то тепер ця можливість догорає останнім вогнем, сінім пламєнєм, і вся ця їхня рідня радісно довкола того вогню скаче, немов крово жерні туземці довкола священного багаття, тішиться, що принесла своїм богам чергову жертву». Елайджа тут таки згадав переможний танець із макогоном якоїсь товстої тітки на сільському весіллі, це її щастя, нічний орґіястичний запал — мовляв, нашого полку прибуло, welcome to the club! — й утвердився у своїй теорії. Новоприбулий колеґа Елайджи з голандського проек ту якось за пивом довго обурювався: ці селяни витра чають страшні гроші на весілля, а потім бідкаються, що в них немає грошей на техніку. «Вони роблять весілля на 300 осіб, викидають половину того їдла свиням, а потім півжиття віддають борги! Якби вони стільки не |
витрачали, тут би на полях їздила техніка не гірша, ніж у Голандії!» — підраховував Ян. — Розумієш, — пояснював Елайджа, — весілля — це у них єдине безсумнівне досягнення. Тут же все можна купити: водійські права, університетський диплом, ступінь доктора наук, перемогу в конкурсі, посаду, дер жавну і навіть церковну нагороду — тут можна купити. Мені якось провідничка в поїзді сказала, що заплатила за своє місце 300 доларів… — А скільки ж у неї зарплата? — Близько 50. Тому який сенс святкувати те, що може купити за гроші будьякий придурок? А шлюб, навіть якщо з розрахунку — це безсумнівне власне досягнення. Не кажучи вже про любов. |
[2009, березень — 1996, грудень] |
Ц |
ього разу Елайджа приїхав до Києва автом, і маршрут його був доволі химерним: до Львова він прилетів із Відня, потім потягом дістався Франківська, звідтам автом до Тернополя, а з Тернополя до Києва. Це — не рахуючи пригод. Він був не з тих, хто завжди потрапляє в історії. Йому не заважав брак розуміння країни довкола: він жив у ній кілька років у значно похмуріші часи. Він був тут минулого року й освіжив досвід. Сьогодні ж у Львові він просто вирішив посадити на потяг свого старого приятеля — художника Блюма. І щасливо посадив. А далі Елайджа піддався спонтанному бажанню привітатися зі знайомою у потязі, що стояв на тій самій платформі. Він міг присягнути, що бачив її у вікні. Поки він обшукував вагон, потяг рушив. Елайджа в якусь мить навіть думав смикнути за стопкран. |
«Господи, ну не могла ж вона їхати у плацкартному вагоні,» — Елайджа тільки тепер, коли потяг об’їжджав Львів, усвідомив комізм ситуації, і йому було би нестерп но соромно за цю дурницю, якби не було так смішно. З Блюмом вони одразу взяли високий темп, бо Елай джа залишався у місті лише на один вечір, і саме цього вечора Блюм їхав до Одеси монтувати виставку. Але оскільки Блюма завтра чекала ґалерея, а Елайджі о шостій ранку треба було їхати до Франківська, вони не могли собі дозволити ужертися в гівно, хоч як хотілося. Ще під час транзиту у Відні Елайджа передчував, що на нього чекає та чи інша форма випадання з адеквату. Він не міг знайти цьому раціонального пояснення, лише раз у раз перевіряв, чи не загубив гаманець при барі, чи на місці документи, кілька разів ходив у туалет, мето дично, після кожної кави. Але нічого не сталося: багаж не загубили, ніхто не запізнився, номер у готелі був заброньований, він нічим так і не отруївся. І ось тепер він власноруч поламав майже всю логістику: завтра о шостій з чимось йому треба сісти на потяг до Франків ська, аби о 10 розпочати той клятий семінар, а він їде у потязі «ЛьвівКиїв», без мобільного телефона (добре, що хоч зі знятою заздалегідь місцевою готівкою), без жодного уявлення, чи буде у нього можливість вийти звідси і вчасно дістатися назад до Львова, у свій чудовий номер готелю «Дністер», із вікнами на північний бік, тобто на найсмачнішу панораму. Потяг об’їжджав місто, й до диспозиції Елайджи також була панорама. І навіть більше: тепер лише з вікна по тяга можна було схопити Львів таким, як він був колись, у перший приїзд Елайджи, 13 років тому. Десь на тому відтинку, де вагони проїжджають Замарстинів на рівні третього поверху — брами старих будинків, дерев’яні |
сходи, тьмяне світло у кімнатах з високими стелями і старими меблями, незавішені вікна — здається, ці по мешкання так і не змінилися за останні 13 років, ніби свідомі своєї місії бути декорацією для тих, хто їде до Києва, останнім нагадуванням перед дорогою: ось, що ви всі тут залишаєте, кожен із вас має свою історію в цих декораціях, у цих замарстинівських помешканнях, кожен пам’ятає літній запах старих сходів, ледь вологого паперу з книжкової шафи, запареної у товстій порце ляні кави, масного шару на кухонній плиті. Здавалося, варто потягу бодай на кілька секунд сповільнитися, а подорожнім затримати погляд на цих вікнах — і можна туди всім собою провалитися, у цю стару пролетарську дільницю із незначними інтеліґентськими та андеґра ундними вкрапленнями, з тисячею доріг, з тисячею дверей, один із найстаріших ареалів у цьому місті, па фосні назви вулиць апелюють до «княжої доби», вза галі, у них тут усе довкола замкової гори найстаріше, як, зрештою, в інших містах цієї частини світу. Одні з тисяч доріг ведуть до центру міста, він зовсім поруч. З історичного погляду, це новий центр, але кого тепер цікавить історична першість? Інші — до однієї з місь ких маґістралей. Ще інші — до пролетарських глибин, карликових заводиків, майстерень і старих однопо верхових будинків із запущеними палісадниками, які можуть закінчитися або в новобудовах, тобто також у сонних подвір’ях, лише з іншою фазою сну, або в ціл ком сільського типу обійстях — з виходком надворі та маленькою господаркою, або в старих передмістях, які не змінювали своєї внутрішньої структури століттями, залишаючись саме передмістями, а не обійстямиос трівками, себто вдивляючись одним боком у місто, а іншим — у старий цвинтар, ліс, озера, альтанки, городи, або — й це найекстремальніший варіант — у віддаленій |
одноповерховій забудові, де не люблять чужинців і яку мешканці міста називають «Індія». Найкоротші шляхи ведуть під гору, під Замкову гору, якщо бути точними. Але то вже зовсім інша історія. Тут повільні вулиці — завжди були — повільні настіль ки, що, здається, відстають на кілька років від решти міста, вони не відпускають старі совкові крамнички з вицвілими вивісками, бізнес тут теж сповільнюється, тобто не йде: як може йти бізнес у такому викривлено му просторі? Бабусі сидять на стільчиках біля під’їздів, здається, тільки тут зберігся цей звичай — у гарну по году виносити свій стільчик під під’їзд і спостерігати за життям вулиці (звичай, певно, пов’язаний із тим, що ці бабусі живуть у жахливих помешканнях із вікнами у темний двірколодязь), заіржавілі авта вросли у землю, тиша. Тут навіть діти видаються одягненими на манер двадцятирічної давності, можливо, це навіть ті самі діти, тобто діти двадцятирічної давності: захопилися грою у козакирозбійники й загубилися у порослих травою подвір’ях. Елайджа й сам тут кілька разів несподівано блукав, подурному губився серед сонячного липневого дня у сонних кварталах. Якщо й існувала невидима фор течна стіна між новим гамірним центром, ренесансним і сецесійним, й оцим старим, врослим у землю по самі дахівки та прикритим дешевим житлом позаминулого століття, отже якщо існувала ця стіна, то вона забезпе чувала чудову звукоізоляцію: тут можна було почути лише шипіння смаженої цибулі та гами на роздовбаному піаніно «Україна» з прочинених вікон, шамкання бабусь біля під’їздів та луну від удару м’яча об сіру глуху стіну будинку на краю баскетбольного майданчика. Одного разу, незадовго перед від’їздом, Елайджа загубився на Замарстинові пізно ввечері, цього разу |
йшлося про правдиву втрату орієнтації, тобто він справ ді перестав собі вірити, і якоїсь миті йому здалося, що він живцем потрапив в один зі своїх снів. Він панічно зловив першеліпше таксі, й уже на задньому сидінні оглядаючись на гігантський чорний силует зерносхо вища, відчув утіху вдалої втечі. По інший бік зерносховища він тоді також залишив станцію Підзамче, саме її вони тепер проїжджають. Вогнів стає все менше, схили Замкової гори підперезані всілякими промисловими будівлями, з тих, де ввечері залишається один сторож зі стареньким телевізором та рибними консервами, коли їдеш потягом, здається, що всю країну пильнують люди з таких от неоковирних маленьких будівель, єдина реальність — світло їхніх те левізорів. Коли їдеш у потязі, є тільки вони. Коли йдеш серед сяйва і радощів центральних вулиць, тих, на яких почуваєшся тепло й певно навіть у чужих містах, — їх немає, важко собі й уявити, що вони десь можуть бути. Хоча вони нас уявляють і, можливо, навіть бачать на своїх маленьких безпонтових телеекранах. Замкова гора у цьому випадку впізнавана за телеві зійною вежею, а не за замком. У жодному іншому місті Елайджа не зустрічав такої фетишизованої телевізійної вежі, власне, в інших містах він їх просто не помічав, як, зрештою, і жителі. Тут вежа задавала свої вібрації міській панорамі майже з будьякої точки огляду. Останні кілька років її навіть підсвічували ввечері, й ніхто, здається, не замислювався, чому технічний об’єкт заслуговує на таке естетське поклоніння, усім довкола це видавалося найприроднішою річчю у світі. Одного разу він під нею кохався. Ну, не те щоб кохався — трахався, причому, невдало, бо був викритий сторожем, старим каґебістом. І не те щоб під нею — у підвалі технічної будівлі, страте |
гічного об’єкта. Інші старі каґебісти, мертві, тим часом переверталися в могилі: громадянин США зі спущеними штанами у підвалі стратегічного об’єкта радянської батьківщини! Інакше кажучи, наш стратегічний ворог їбе наш стратегічний об’єкт... Вежа була маяком для тих, хто наближався до міста, покровителькою поселень прибережної смуги, мешкан ців сюрреалістичних вілл на північному схилі видов женого хребта цієї гори — Старого Знесіння. Ці вілли нагадували ліниві квартали престижних прибережних районів у портових містах. Гора міцно сиділа корінням у центрі міста, але її хребет таки справді був прибереж ною смугою, а силует стилізованої під романський стиль церкви — маяком для подорожніх. Усе, жодної надії, що потяг зупиниться на станції Підзамче. Можна йти до провіднички на довгу й важку розмову. Супутники й супутниці Елайджи зі співчуттям провели його очима. Для них, переважно студентів, плацкартний вагон із його розмаїтістю фріків усе ще залишався джере лом досвіду та матеріалу для байок: як от, наприклад, цей закордонний придурок, який спочатку носився вагоном з ошалілими очима, потім щось бурмотів, певно, якісь прокляття посвоєму, потім залип біля вікна, аж поки там не стало зовсім темно, почав нервово вивертати ки шені, щось перекладав, знову шукав, знову перекладав, зітхнув і попензлював до провіднички. Повернулися вони разом. Провідничка все ще сварилася, але радше для леґітимації своєї влади в очах решти пасажирів, бо було цілком зрозуміло, що справу залагоджено. — Хлопці, можна тут біля вас іноземця посадити до Тернополя? Ви спати не будете? Переплутав потяг, не читає понашому, — тітка увімкнула фантазію. |
Добре українське студентство продемонструвало гостинність, дівчата особливо охоче. Елайджа довго перепрошував, лаштувався на краєчку та плутано пояс нював, як він опинився у потязі. Йому дуже треба ще вночі повернутися до Львова, дуже треба, бо з самого ранку інший потяг… Студенти не рекомендували йому висідати в Золочеві, невідомо ж бо, коли у них там ос тання маршрутка до Львова, краще доїхати до Терно поля, все ж таки якась цивілізація. Але й з Тернополя, за їхніми словами, шанси Елайджи повернутися до ранку були так собі. — Ви вперше в Україні? — студентка із поглядом серйозної дорослої жінки питала не тому, що їй було насправді цікаво, а щоб Елайджа нарешті припинив бурмотіти про помилку і про ранковий потяг до Фран ківська. — Я тут певний час мешкав, давно. У Львові. Ви тоді, напевно, тільки вступили до школи, — про всяк випадок додав Елайджа. — І я був минулого року. Місто дуже змінилося. Загалом Україна змінилася. «А він симпатичний. Це ж скільки йому років?» — студентка подумки рахувала. Виглядає десь на тридцять. Взагаліто Елайджа подобався жінкам. Точніше, певній частині жінок: він не міг похвалитися тою природною, первісною маскулінністю — вольовим підборіддям та різкими рухами, наприклад, — яка приваблює багатьох із них. Він був із тих непристойно гарних хлопчиків, які схожі на ангелів у дитинстві та юності, але схильні стрімко набирати вагу, коли стають старшими. Скажі мо так: високий, з довгими віями, пухлими щічками, перспективою другого підборіддя та майже дитячою посмішкою (ямочки у кутиках вуст), він частіше ловив на собі погляди юних дівчат, аніж зрілих жінок. Та й ті, |
старші, вірогідно, бачили у ньому насамперед втілення усіх тих красенівстаршокласників, які свого часу іґно рували їхню першу дівчачу закоханість. — Нині люди почувають себе набагато вільніши ми, ніж раніше, — Елайджа продовжував свою думку, задоволений з того, що має можливість сказати щось приємне. — Є свобода слова, вільні медія… — Все це швидко зникає, — обережно кашлянув дов говолосий хлопець, якого Елайджа спочатку не помітив між дівчатами. — Справді? — Це було зрозуміло давно. — Я дуже оказійно то відстежував — універсали, газ і це все… — Ви тут бізнесом займаєтесь? — Не зовсім так, я вчу базових речей про менеджмент. — А ви би не хотіли викладати для українських сту дентів? Наприклад, у Києві… Питанняпропозиція виходила від студентки №2, яка досі спостерігала за розмовою з верхньої полиці. Стратегічне розташування «напівлежачи» дозволяло їй вибудувати особливо привабливу лінію під прости радлом, там де талія переходила в стегно, якраз перед тим, як Елайджа підняв голову. — Це чудова ідея,— люб’язно збрехав Елайджа. — Якби мене запросили, я би з приємністю зробив це. — А давайте ми вас запросимо від нашого студент ського комітету! Все. Не відмазатись. — Ви довго будете в Україні? — О, ні, всього півтора тижня. — А у вас буде час у Києві? Може, ви зустрінетеся з нашим студентським комітетом? |
— Я ще маю бути у Франківську й Тернополі. Ну, в Тернополі не зараз, потім… — А я ось із Тернополя, а вчуся у Львові, — знову вступив у розмову довговолосий хлопець. — О, так? А що саме? — Графічний дизайн в Академії мистецтв. — Як чудово… багато з моїх львівських друзів там вчилися. Елайджа з хлопцем — Юрком — з’ясували, що мають з десяток спільних знайомих, щоправда, для юного Юрка більшість із них були наставниками або кумирами. Елайджа трошки заздрив цій його свіжості: він тепер переживав майже те саме з майже тими самими людьми, що й Елайджа більше десяти років тому. Іконостас їхніх кумирів практично не змінився, за винятком того, що учти стали інтенсивнішими через зростання фестиваль ного руху — ось тепер він сипав перед ним усіма цими фестивальними історіями, ніби помноженим удесятеро, посиленим та підсвіченим його власним досвідом. Найважливішим у житті Елайджи випускником Юр кової Академії був Володя Дамський. Вони познайоми лися випадково: у листопаді 1996 року Елайджа зайшов у його книгарню за якимось пристойним і не дуже складним українським чтивом. Елайджу завжди дивувало, як люди примудрялися вмить побачити у ньому іноземця, бо ж він намагався вбиратися якомога скромніше. Добродій, який щось дуже емоційно пояснював продавцю за прилавком, звернувся до Елайджи із закликом купити його збірку віршів «Відродимось любов’ю та красою». Обкладинку прикрашало фото добродія часів президента Кеннеді чи — доречніше сказати в його випадку — генсека Хру щова. Навіть за товстими лінзами окулярів Елайджа міг бачити відчай в очах продавця. |
Наступні півтори години добродій тримав Елайджу за ґудзика. Він дуже щиро намагався пояснити йому суть слов’янської духовності. — Хто я такий, щоб осягнути слов’янську духов ність? — відбивався Елайджа і продовжував приблизно так, збиваючись на англійські слова та в’язнучи в укра їнських наголосах: «Я всього лише бізнесконсультант зі Сполучених Штатів, я виріс у маленькому забиченому містечку на Середньому Заході, і лише українське ко ріння дає мені мізерний на то шанс». Поета це не зупинило, мало того, на словах про укра їнське коріння у нього відкрилося друге дихання. Лек ція тривала ще хвилин тридцять, але впродовж них невизнаний талант познайомив Елайджу з продавцем Володею Дамським, який мав щастя бути його учнем. Виявляється, свого часу цей мудило ще й викладав «Ети ку та естетику» у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Коли мудило усвідомив, що Елайджа не збирається купувати його книжку навіть за дві гривні з автографом, і звалив, Володя Дамський, величезний на зріст чоловік, схожий на геолога радянської епохи (Елайджа знав з телевізора, що геологи радянської епохи наслідували образ письменника Гемінґвея), потиснув Елайджі руку. — Ви мужня людина. Поважаю. — А він в інституті теж… так? — Ага. Поки хлопці йому морду не набили, коли ми в колгосп на буряки їздили. Хочете кави? Відтоді Елайджа заходив до книгарні майже у всі непарні числа, коли була зміна Дамського. Він залишав книжки на іншого продавця, або й на Елайджу чи інших гостей, біг за кавою у забігайлівку «Морозиво» навпроти, а коли вертався з двома надщербленими горнятками, |
розлякував бібліофілів з висоти двох метрів своїм гро моподібним голосом. Дамський був дизайнером інтер’єрів за освітою та за халтурою, продавцем книг за обставинами, чоловіком своєї такої ж гігантської дружини, альпіністом і роман тиком, батьком п’ятирічної дівчинки, теж величенької, як на свій вік, старшим братом величезного парубка, якого ніжно називав «недорослем». Але насамперед він був чудовим графіком. Поки відвідувачі книгарні крали з прилавка книжки про гурток мадам Блаватської, Дам ський шкробав сюрреалістичні львівські ландшафти та карикатури на друзів. Власне з цими друзями він Елайджу і знайомив. Хоча зовні Дамський скидався на соціопата, рідко коли їхні зустрічі не переривали його знайомі, які зазвичай захо дили на хвилинку привітатися, а залишалися на кілька годин. Серед них траплялося ще кілька, більшою чи меншою мірою поведених на слов’янській духовності, але товариство їх швидко нейтралізовувало. Більшість із них належала до людей, які Елайджі досі не трапля лися, навіть під час навчання в університеті з його ве ликим вибором фріків. Від місцевих, з якими Елайджа спілкувався на роботі, вони теж суттєво відрізнялися. Загалом, його сприймали поблажливо, навіть попри його очевидну нездатність споживати необхідну чоловікові дозу алкоголю. — Дамський, підарраас! — від реву колишнього ін ститутського колеги Дамського підстрибнула сухенька пенсіонерка з томом «Видение тантры». Майже такого ж розміру, як Дамський, приятель на валився на Володю через прилавок, одночасно цілуючи його в бороду, плескаючи по спині та розпихаючи ве ликим животом книжки Ошо. |
— Шо за мальчік? — велетень якусь секунду вагався, чи про всяк випадок не притиснути й Елайджу до свого величезного черева. — Прошу? — щось підказувало Елайджі, що запитання стосується саме його. Зазвичай Дамський представляв Елайджу знайомим коротко: «Це Елайджа, він з Америки, приїхав до нас вчити наших матолків бізнесу». Ясна річ, слова «з Аме рики» та «бізнес» створювали певні очікування, особливо у художників, які бачили в Елайджі перспективного клієнта й одразу запрошували до себе в майстерні. Він охоче платив за придбану дорогою випивку, проте живопис усе ж таки виходив за межі його бюджету. На подив Елайджи, часто художники просто робили йому подарунки — не живопис, ясна річ, а якусь невеличку графіку, якісь каталоги, уламки старих кахлів, обривки колажів, фотографії та плакати. Здавалося, для них не має нічого важливішого у житті, як тільки розповідати Елайджі про початок 1990х і фестиваль «ВиВиХ», про черги за алкоголем та про костюмовані бали, про гіпсо вих ангелів та аґентів кейджибі в їхніх майстернях, про померлих друзів та безгрошів’я. Країна їхніх розповідей не була схожа ні на вимрі яну Елайджею країну безмежної свободи, ані на світ наївних і стражденних істот, якою її описували в укра їнській недільній школі. Виявилося, що за радянської влади художники займалися переважно ходінням один до одного в майстерні, а продавати свої роботи було загалом не обов’язково. Зрештою, вони й не могли їх продавати, оскільки нелояльним до радянської влади (а Елайджа спілкувався переважно з нелояльними до влади) забороняли робити виставки у публічних ґале реях, тому вони носили картини один до одного на так |
звані «домашні виставки». Проте можна було, наприклад, оформити автобусну зупинку в селі («о так, в Америці були популярні такі панно у 30х!» — намагався підтри мати розмову Елайджа), й цих грошей цілком вистачало на кілька місяців безбідного життя, а поки тривав сам процес, колгосп забезпечував митцеві повний пансіон. Новоприбулий персонаж точно був одним із цієї породи. — Слухай, Елейжа, — новий знайомий розвернувся до нього усім собою — розкуйовдженою гривою, бородою, окулярами, плащем, на якому Елайджа встиг помітити кілька плям, але про їхнє походження вирішив у цей момент не думати. — Елейжа, ти знаєш, що у цьому місті народився батько вашого великого поета Алена Ґінзберґа? Дамський напружився: він уже кілька разів пере конувався, що Елайджа й не чув тих культових аме риканських імен, про які кожен із їхнього кола міг би говорити годинами. — Ні, нам у коледжі про це не розповідали, — цього разу вигріб Елайджа. — Уяви собі, якби батьки Луїса Ґінзберґа не звалили звідси в Америку, його син міг би народитися тут, у Львові. Ален Ґінзберґ народився б у Львові. — Вражений власною ідеєю, новоприбулець так активно розмахував руками, що бабуля з тантрою мусила відповзти на край прилавка. — Ну, Ален Ґінзберґ був єврей, лівий… комуніст, власне… його могли вбити нацисти під час війни, — обе режно пригадав матеріали університетського семінару Елайджа, ловлячи на собі схвальний погляд Дамського. — Але він міг втекти на Схід! — заревів велетень, переповнений поставанням захопливого сюжету. — Тоді його би вбили комуністи. — Елайджа був не вблаганний, але велетень не слухав. |
— Ні, він би втік від НКВД… У Таджикистан… чи в Туркменістан, на іранський кордон! Він би займався контрабандою, курив би анашу… А потім він би повер нувся і став би хіпі, й тусував би на Вірменці… — Ага, або працював би у райкомі комсомолу, — втру тився Дамський. — Елайджо, познайомся, це Блюм. Доки у нас є Блюм, ми дамо собі раду й без Ґінзберґа. — Тоді він би знаходив для них дєвок, для їхніх ор ґій! — Блюм не міг заспокоїтися, того дня йому дуже залежало, аби Ален Ґінзберґ народився і жив у Львові. Блюм був художником. Важко було сказати, скільки він мав років, цілком можливо, що ненабагато менше, ніж обожнюваний ним Ґінзберґ. Він, до речі, був на нього дещо схожий, можливо, не в останню чергу через бажання наслідувати свого ідола. — Блюмище, ходи сюди, моє малесеньке! Моємоє! — ще одна новоприбула гостя заледве могла охопити Блю ма в діаметрі, її обличчя зникло в його безрозмірному пузі, але він, як міг, усім своїм величезним слонячим тілом продемонстрував готовність до того, що його зараз візьмуть на ручки. — Душа моя! Я думав, ти ще у своєму Вроцлаві. — Дамський і собі поліз обійматися. — Дамський, я вже тиждень тут, розгрібала всяке. Ой, добрий вечір! — Елайджа, це наша Фея. — Не фея — багіня! — знову заревів Блюм. У Феї таки було людське ім’я — чи то Еліна, а чи Анжела, яке Елайджа того ж вечора надійно, раз і назавжди, забув. Фея була дуже милою жінкою південного типу, трішки широкою в стегнах, із чорним волоссям та оливковою шкірою. Вона відчайдушно займалася видаванням усіля ких нікому не потрібних перекладів західних інтелекту |
алів та проведенням значно затребуваніших збіговиськ довкола тихтаки західних інтелектуалів, не ображаючи при цьому і своїх, а якщо точніше — пропихаючи їх на міжнародні виїздироз’їздипленериконференції, не боячись навіть найекстремальніших митців, яких треба було доставляти «під ключ», тобто попередньо вивести із запою, майже власноруч відмити, оформити за них документи, заповнити всі довбані анкети та до самого літака припильнувати, аби воно десь дорогою не роз губило папери та не надумало «на хвилечку» заскочити до дружбанів бухнути. — Чуєш, який мені про тебе анекдот розповіли: «Ви добра фея? — Так. — А чому з сокирою? — Як мало ви знаєте про добрих фей…». — Блюм, давайте щось вирішувати, я вже нині по роботі. — І хто перший сказав: «Ну то шо?». — Пішли до мене, мені мої пісатєлі ракію привезли. — Цеерушника беремо з собою? — Обов’язково, — кивнула Фея, дивлячись на Елайджу. — Прошу? — Не сци, малий! — гаркнув Блюм. — Ми йдемо в гості до Феї. — О, я би це любив! — Він з нами йде, — переклала Фея. Фея мешкала за кілька кварталів, у будинку, який за тутешньою ієрархією вважався розкішним: центр міста, польський конструктивізм, вкраплення круглих вікон, світлий під’їзд із мармуровими панелями. Глянцевим паркетом вони ступали у шкарпетках, проте своє пальто Фея кинула недбало, і в цій недбалості Елайджа побачив незрозумілу йому насолоду. У величезному помешканні пахло чистотою та доглянутими меблями, на кухні, де |
вони всі посідали, були навалені книжки та альбоми, переважно німецькою, брошури та конверти великого формату, кілька горняток з кавовими фусами. Але під шаром хаосу ховалася все та ж загальна вилизаність. — То чого ти тут у нас шукаєш? — спитала Фея Елай джу, розставляючи келишки. — Ну, я думаю, я можу своїми знаннями допомогти людям розкрити їхній потенціал… — Слухай, я всі ці ваші штуки знаю, не повіриш, скільки такої хєрні мені доводиться щодня писати, щоб когось із наших відправити повчитися або з виставкою, або видати тут книжку. Розслабся, ти не на співбесіді. Для себе ти чого шукаєш? Елайджа не любив розповідати про себе. Найчастіше його питали про батьків та про українське походження. У більшості випадків він коротко пояснював, що українцем був тато, мама має голандське коріння, так, НьюЙорк справді колись називався НьюАмстердам, так, ще тоді приїхали, ні, української мови вона майже не знає. Дамський був одним із перших його українських співрозмовників, якому Елайджа з несподіваною лег кістю розповів, що тато помер від серцевого нападу, коли Елайджі було 10 років. Після батькової смерті ще кілька років поспіль він чи не кожного дня бився з іншими хлопцями, завжди готовий накинутися навіть на старшокласників за будьяке криве слово. Увесь його шлях у школі був позначений роз’юшеними носами. За наполяганнями вчителів мама відвела його до лікаря, лікар сказав, що Елайджа має ADHD і виписав якісь пі ґулки, які, до її честі, мама йому так ніколи й не давала. Поза тим нічого не змінилося: просто тепер саме вона відвозила їх із сестрою на заняття Пласту та до недільної української школи. Батьки інших дітей ставилися до неї |
з повагою та деяким острахом, вона ж демонструвала приязнь та намагалася приховати свою дистанційова ність від їхнього світу. Мати Елайджи не ходила на службу до української церкви, не брала участі у благодійних ярмарках. З дітьми вона говорила англійською, позаяк української так і не навчилася, щоправда, ніколи цього особливо й не прагнула, навіть коли був живий чоловік. До певного часу Елайджа вважав, що тато не просто так переповідав безліч суперечливих фактів про країну, саме існування якої йому було важко збагнути: все ж таки є вона в реальному світі чи ні? І що він мав певний задум, коли вирішив навчити сина майже нікому не знаної тут мови, а також, наприклад, розбивати намет у лісі. Він вірив, що тато готував його до поважної місії, до чогось схожого на фільм «Зоряні війни». Одного дня він отримає від тата приховане послання, тільки їм двом зрозуміле, й вирушить у подорож, як у книжці «Володар перснів». Потім усвідомив, що українство давало йому також тактичні переваги у змаганнях за дівчат, як от вміння танцювати: складні народні танці були схожі на модний у ті часи брейкденс. У якийсь момент розмови його мами з батьками його товаришів по недільній школі стали довшими і жвавішими, в них часто проскакувало слово perestroika, мама більше слухала, українці більше говорили. Елайджі було 14 років, коли президент США сказав: «mir na nas smotrit», — і в наступні кілька років він виро бив у собі звичку дивитися міжнародні новини, до кінця не розуміючи, що, власне, очікує там побачити. Перші два роки в університетському кампусі були для нього роками кумирів — певних себе студентів маґістерки, з чиїх розмов він жадібно виловлював назви: Берлін, Прага, Москва… |
— Я би хотів більше дізнатися про цю країну. — Ой, сонечко, ти враховуй, що це Львів, це не зовсім країна. Особливий випадок. Тут плюнути нема на кого: як не надія нації, то ґеній. — О так, Володя мене кільком представив, то вельми цікаві люди… — Бачиш, ще кілька років тому практично всі оці «цікаві люди» вірили, що тепер нарешті житимуть так, як хотіли все життя, що їх ціла країна на руках носити буде, що більше не буде проблем з грошима, що ми тут швидко Європу зробимо. А тепер їм ще гірше, ніж було колись. — Але тепер їх не переслідує кейджибі, хіба ні? — Знаєш, кейджибі їх принаймні цінувало. А те бидло, яке завдяки зокрема їм повилазило зпід плін тусів і побачило якийсь кавалок життя, їх же вважає невдахами. А тих, кого визнали поза нашим болітцем, — запроданцями. — Я думаю, що для країн у транзишн… у транзиті то є вельми типова ситуація. Всюди у Східній Европі люди відчувають ностальґію за совєцькими часами. — Так, бачиш, у нас одна частина усвідомлює, що ностальґує, тим часом друга на словах ті часи проклинає, а насправді є продовженням того ж совка. Ти подивись на ті пам’ятники, які вони тепер ставлять: це ж той самий Ленін, тільки з приліпленою головою Шевченка. І так в усьому: їм просто завантажили нову матрицю з новими іменами, вони тепер усі професійно люблять Україну. — А чого ти чекаєш… від своєї роботи? — Елайджа намагався інтонувати так, аби його питання звучало як люб’язність. — Розумієш, мене через це дехто вважає хворою на голову — мама, наприклад, але ж я знаю, що вони ґені |
альні. Ось помру я, й за деякий час ніхто, крім друзів та близьких, про мене не згадає. А про них пам’ятатимуть. Ми тут, Елайджо, на вічність працюємо, — облизуючи пальці і ставлячи канапки на стіл, підсумувала Фея. — Ага, оскільки за гроші працювати все одно не ви ходить, доводиться працювати на вічність, — пробурчав Блюм. — Ой, ну так уже не жалійся, буде твій гонорар на днях, буде, — Фея через стіл кинула в нього порожньою пачкою зпід цигарок. — Все одно ти найбільше кошту ватимеш, коли помреш. — Я ж тобі обіцяв, що впишу в заповіт. — Обіцявобіцяв, толку мені з твого заповіту, ти ще на моєму похороні застудишся. Знаєш, найбільше шкода тих андеґраундних, кого дуже цінували за совка, але тепер виявилося, що вся їхня цінність була в якихось прихованих антирадянських символах, дулях у кишені, в тому, що вони езоповою мовою викривали систему. Ну й от, система нібито накрилася, і тепер вони без неї ні на що не здатні. Коли завалився совок, усі вершки зібрали старші брати, пару років був запит на цей антирадян ський пафос, але до Мангеттену з Москви ближче, ніж звідси, а наші хіба трохи у вас там по діаспорі попаслися. Вони й не зорієнтувалися, що час їхній минув. Досі не можуть зорієнтуватися. І як мені тепер їм пояснити, що те, заради чого вони ризикували, перебивалися по чужих кутах, по якихось комуналках, фіктивних шлюбах, більше нікому не потрібно? Свобода їх добила — виявляється, вони тільки й уміли, що виживати, і з мистецтвом це, на жаль, нічого спільного не має. Цієї миті на кухню увірвалася жіночка у чорному светрі з люрексом. Елайджа здригнувся, бо наступної секунди жіночка почала несамовито кричати: |
— Блядь подзаборная! Шляешься целыми днями! Стыд какой, каждый раз с новыми мужиками! Кого ты привела опять? — Мама! — Ида Марковна, я вас прошу, вы посидите с нами лучше, — Дамський виповз із темного кутка й якомога ніжніше глянув на жіночку зза своїх товстезних лінз. — Володенька, я вас очень уважаю, но вы же сами видите, что эта шлюха спит и видит, как свести меня в могилу! Закам’янілий Елайджа нарешті ковтнув каву. — Іда Марковна, познайомтеся, це наш гість з Аме рики, його звати Елайджа. Іда Марковна розвернулася усім люрексним корпусом на Елайджу. — Ах, очень приятно! Хау ду ю ду! — Це приємність для мене, — видихнув Елайджа. — Вы меня, пожалуйста, извините за эти эмоции, но вы себе представить не можете, как сложно теперь в этом городе встретить порядочного мужчину! Я очень жалею, что мы не уехали отсюда, когда еще была такая возможность. — Ага, всего-то надо было подделать документы, — уїдливо вставила Фея. — Вот сиди теперь, честная такая, с голой жопой! — гаркнула Іда Марковна. — Такая же рохля, как твой отец. — Мама, можно мы продолжим тут? Іда Марковна засопіла й нічого не відповіла, тож Фея мусила вивести її на коридор, де вони голосно перешіптувалися, щоправда, Іда Марковна час від часу знову зривалася на крик. — Можливо, нам варто піти… — обережно припустив Елайджа, не дуже тямлячи, буденною чи ні є тут така ситуація. |
— Та, певно, не будемо ускладнювати нашій Феї жит тя, — несподівано швидко погодився Блюм. — Хоча, якщо вона Фея, то ким би мала бути її мама, як не відьмою, — завершив, ризиковано розгойдуючись на вшестеро меншому від себе дзиґлику. — Хлопці, вибачайте, я в цьому живу. — Фея повер нулася до кухні. — Думала, вона нині на якихось своїх шабашах у філармонії. — Феєчко, давай ми у «Вавилон» підемо. Янкі, вдя гайся. Вони знову вийшли на проспект, який місцеві на зивали Академічною вулицею. Таблички на будинках вказували цілком іншу назву, якою користалися лише приїжджі. Поки вони сиділи у Феї, на вулиці пішов сніг — дрібний, невагомий і тихий. До Нового року за лишалося якихось кілька днів, денеде вбогі вітрини світилися святковими гірляндами, людей на вулиці було більше, ніж зазвичай. Елайджі здавалося, що цей вечір триває вічність, і ще ціла вічність попереду. Вони йшли проспектом, який для Елайджи, здається, коли не вчора, то сьогодні став близьким, як із часом стають близькими домашні речі та стіни власного дому. Одне він знав точно: йому дуже сильно, просто неймовірно пощастило. Біля вузьких дверей стояло троє кремезних молодих людей, жоден з яких не був схожий на тих охоронців, що їх Елайджі доводилося бачити в Україні. Вони не були одягнуті однаково чи майже однаково, як то зазвичай тут траплялося у людей їхнього ремесла, на одному була клубна куртка Sepultura, на іншому — щось незрозуміло мілітарне, здається, у всіх було довге волосся, зібране в хвіст. Жоден з них не дивився зпід лоба важким по глядом. |
— От тільки не кажіть, дядьку, що ви знову свою карточку загубили! — Охоронці привіталися з Блюмом потиском руки. — Та я зайду нову зроблю, хлопці, зроблю. У мене тут гості з Америки, та купа всього… Малий, ходи сюди. — Блюм витягнув Елайджу наперед і почав потихеньку пропихати до дверей. — Ми ж там четверо сядемо? — Та сядете, сядете, мало людей сьогодні. Мадемуа зель… — Охоронець у легкому поклоні усміхнувся Феї та мовчки відсканував Дамського. — Взагаліто це панкгрупа, вони тут кілька разів на тиждень підробляють на дверях, — пояснила Фея Елайджі. Те, що так ретельно охороняли панки, не було схоже на жоден клуб, в якому доводилося бувати Елайджі, й тим більше на закритий клуб (хоч у закритих, щиро кажучи, він ще взагалі не бував). У напівтемряві доволі великої зали Елайджа вихоплював поглядом дерев’яні столи і стільчики, відокремлені один від одного звислим зі стелі павутинням із грубих невибілених мотузок, маленькі настільні лампи на столиках, побілені вапном стіни і якусь класну, як на Елайджин смак, графіку на них. У кінці кімнати привітно поблискувала барна стійка. Дам ський тут був хіба вдруге чи втретє, тому пояснювали, що саме так ретельно оберігається клубними картками та атлетичними панками («вони якісь надто атлетичні, як на панків…», не відриваючись від розмови думав Елайджа), Блюм і Фея: закарпатський коньяк («непале ний», усією силою свого авторитету підтвердив Блюм), добра кава (Tchibo, по 70 копійок), а головне — публіка: вона становила тут головну цінність, і її охороняли від усіляких зальотних рагулів. (Уже згодом, заднім числом складаючи докупи де сятки почутих історій про вуличні побиття й погра |
бування, Елайджа зрозумів, наскільки всім їм тоді на цьому насправді залежало: бути на своїй території, де жодна зараза не пристібеться до твого довгого волосся, кульчиків, прикрас, предмета розмови, де не треба буде відбивати цю аґресію — в усіх можливих значеннях цього слова, де середня управлінська ланка молодого вітчизняного рекету не змушуватиме тебе почуватися лузером і задротом перед твоєю дівчиною, де за су сіднім столиком якесь п’яне начальство не волатиме «Горіла сосна, палала», а головне — ніхто не поставить касету з піснями Міхаїла Круґа. На вході стоять красиві панки, готові дати в табло будьякому одноклітинному мудакові, привезену з Польщі каву Tchibo приносять у спеціально замовленій для цього місця темній кераміці, а не якомусь тонкостінному чеському жлобстві, трамваї ходять до дванадцятої, і немає жодних сумнівів, що ти цієї миті перебуваєш в епіцентрі історії). І без пояснень Феї та Блюма було видно, що публіка складається переважно з усіляких мистецьких і довко ламистецьких персонажів, як от художників, телеопе раторів, журналістів, рокзірок, народних депутатів і депутатів місцевих рад, поетів, студентів, а також, цілком окремою групою, валютників, яких чомусь називали «коні». Останні приходили сюди відпочивати, постійна точка їхня була в історично виправданому барі готелю «Жорж» навпроти (у цьому готелі Елайджа жив перші кілька діб по приїзді до Львова, теж цілком історично виправдано, адже той у радянські часи називався «Ін турист» і був повністю забезпечений відповідною до своєї спеціалізації інфраструктурою — від каґебешників до тихтаки «коней»). Втім, інколи вони також побіжно залагоджували справи, як ось тепер, коли один із них, не криючись, повільно складав пачки баксів у прозорий поліетиленовий пакет. |
дірвати погляд, він уперше в житті бачив одночасно стільки американських доларів готівкою. — Не спи, янкі, коньяк стигне. Біля барної стійки висока молода жінка у куртці «косусі» передавала для когось через бармена ком пактдиски, примудряючись одночасно жваво щось йому розповідати, порпатися у наплічнику і курити. Елайджа помітив, що за нею стежать кілька пар очей за сусідніми столиками. — О, дивись, Ванда тут, — кивнула в бік стійки Фея. Блюм обернувся й одразу пішов вітатися. — Ти вже чув її групу? Елайджа винувато пояснив, що не чув, як, зрештою, й інших львівських груп. Вони трохи поговорили про музику, Фея була загалом задоволена з Елайджиних преференцій (Led Zeppelin, Pink Floyd, R.E.M., Red Hot Chili Peppers і, цілком окремо та з придихом, U2), з чого зробила висновок, що група Ванди «Клуб галогенів»* має йому сподобатися, причому, сподобатися вже за кілька днів, коли в них буде концерт, на який всі вони, звичайно, йдуть. — Зара’ до нас підсяде, — Блюм повернувся до них і, не встаючи, підсунув дзиґлик від столика через прохід. — Казала, що запрошень для своїх не має, організатори звірі зовсім. — Та купимо квитки, головне прийти раніше, поки студіки не набилися. — То ця група дуже популярна? — Елайджа намагався намацати глибину катастрофи: культурні заходи, на яких йому до того доводилося бувати, навчили його бути обережним із подібними запрошеннями. |
* назву «Клуб галогенів» у романі використано з люб’язного дозволу Любка Дереша |
— Дуже популярна у вузьких колах, — Дамський явно був щодо них скептичний. — Розумієш, тепер люди вже не так цікавляться нашою музикою, як кілька років тому. — Це пов’язано з економічною ситуацією, — чи то спитав, а чи припустив Елайджа. — Це пов’язано з тим, що поки ми тут бігали з прапо рами, шустрі хлопцікомсомольці навчилися займатися бізнесом. Елайджа не зовсім погоджувався з тезою про існу вання тут хлопців, які розуміються на бізнесі, але вирі шив не починати дискусію. Замість нього сперечатися почала Фея. — Блюм, вони не навчилися займатися бізнесом, а просто відхопили все, що погано лежало, і якось так вийшло, що погано лежало у нас радіо й телебачення. — Це називається «закон колообігу гівна в ефірі», — промовив десь згори хриплуватий жіночий голос. — А я називаюся Ванда. Поки Ванда пояснювала, Блюм поставив перед нею коньяк та підсунув ближче попільничку. Елайджа пе рехопив кілька ревнивих поглядів, звернених у бік їх нього столика. — Усе починається з дурості, а дурість, як казав Френк Заппа, найпоширеніший елемент у всесвіті. Дурні визна чають так званий «формат», тобто музику, яку крутять в ефірі, публіка думає, що це й є те, що варто слухати, підтримує «формат» грошима, ці гроші вкладаються у подальшу розкрутку. Таким чином гівно саме себе відтворює. — Так, я помітив, що у вас на радіо цілком інша му зика, ніж в Америці. — Це результат того, про що я кажу. Люди просто не мають звідки отримати якісь альтернативні уявлення. |
Не докладаючи спеціальних зусиль, мається на увазі. Їхні уявлення формують кілька совків із синдромом прапорщика. — Ну, ти ж маєш можливість не працювати у форма ті, — втрутилася Фея. — Я цю можливість щодня вибиваю зі скандалами. Знаєш, яка була остання претензія? Що Cranberries — за важка музика для ранкового ефіру! Як можна працювати з людьми, які вважають Cranberries важкою музикою?! Поки Ванда і Блюм усе глибше занурювалися у му зичну дискусію, Елайджа обережно розглядав цю першу зірку, з якою познайомився: жмутки срібних браслетів, ще щось срібне висіло на шиї, ботичелівські пропорції обличчя та рук, звичка закладати пасмо волосся за вуш ко, дуже швидка мова, але стримані жести. Елайджа зі Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 31 | Нарушение авторских прав
|
Оксана ФОРОСТИНА
— Елайджа, ти з нами? — Елайджа змусив себе ві