На початку XVIII ст. в Україні вже мали місце елементи капіталістичних відносин. Це, звичайно, вплинуло і на духовне життя суспільства, сприяючи розвитку ідей Просвітництва, оскільки політичний і економічний розвиток потребував більшої кількості освічених людей.
Просвітництво - антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного устрою можливо за допомогою реформи і освіти.
Раннє Просвітництво в Україні зародилося як синтез двох суспільно-політичних рухів: гуманізму та Реформації. Поступово формуються його специфічні риси: розмежування сфери духовного впливу філософії і релігії, посилений інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного осмислення природи. Зароджується і міцніє одна з основних ідей Просвітництва - ідея залежності суспільного прогресу від розповсюдження освіти.
У II половині XVIII ст., в епоху зрілого Просвітництва, яскраво виділяються такі його риси, як ідея цінності людини, концепція просвітницького абсолютизму, співчування за долю Вітчизни, бажання підвищити самосвідомість та самоствердження особи.
У розвитку духовного життя України II половина XVII ст. - це період формування світогляду Просвітництва. Це час активного засвоєння і осмислення вікових досягнень західноєвропейської культури, створення власних наукових традицій для розвитку філософії і науки Нового часу.
15 жовтня 1615 р. було засновано Київську Братську школу, звідки почалися витоки вищої освіти в нашій країні. Восени 1631 р. у Києві з'явилася ще одна школа, Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила (1596-1647).
Братство і Лаврська школи об'єдналися і почали діяти з 1 вересня 1632 р. на території і в приміщенні Братської школи під назвою колегії, а з 1701 р. - академії.
Києво-Могилянська академія функціонувала як загальноосвітня вища школа до 1817 р. - до реформи в Росії, яка полягала у відокремленні світської освіти від церковної. У 1819 р. вона була реорганізована в Київську духовну академію, а світською вищою школою в Києві з 1834 р. став університет.
36) Стиль рококо в Україні.
Стиль рококо створений для жінки й пристосований до її мінливих смаків і примх. Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). У добу рококо широко розвинулося мистецьке ремесло — ткацтво, ювелірство, порцеляна, меблі, гобелени.
Вельможі доби рококо поставили за мету щоденні насолоди. Насолодам повині були сприяти розкішні інтер'єри палаців і церков, розкішні сукні, черга свят в садах бароко і в павільйонах влітку, а взимку в палацах. Надміру використовувалась косметика — білила, пудра, рум'яна, чорна фарба(сурма)для брів, мушки. Косметику рясно використовували як шляхетні жінки, так і чоловіки. Особливого поширення набуло використання мушок на обличчі — різне розташування мушок мало своє значення для обізнаних в куртуазних іграх вельмож.
В живопису доби рококо переважали свята і театральні вистави, безкінечні закохані пари міфологічних персон, штучні і приємні пейзажі, пристосовані лише для побачень, флірту, танців, шляхетного і легковажного дозвілля. В портретах — всі підкреслено усміхнені, люб'язні, витончені, але це була маска, що приховувала числені недоліки осіб і надзвичайно складні проблеми.
Це був бенкет посеред чуми — з штучно скасованими проблемами, туберкульозом, сифілісом, бідністю, смертю.
Примхливе і чудернацьке мистецтво рококо було скасоване новою і могутньою хвилею класицизму кінця 18 століття і стилем ампір.
37) Класицизм в українському мистецтві.
З одного боку, він цілком відповідав імперській політиці, бо надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру, регламентував будівництво всіх споруд за єдиним зразком, створюючи враження усталеного порядку. Символічним актом у цьому стала заборона будувати в Наддніпрянській Україні храми в «малоросійському стилі», видана у 1801 р. Відтепер усе церковне будівництво здійснювалося за проектами, схваленими в імперських столицях. Аналогічний порядок існував у містобудуванні. Розпочата наприкінці XVIII ст. реконструкція українських міст за загальноімперськими канонами поступово знищила їхній національний вигляд. Комісія будівництва міст у Петербурзі докладала зусиль до викоренення будь-яких національних особливостей української архітектури, вбачаючи в них залишки «малоросійського сепаратизму».
З іншого боку, в межах цього стилю виявились історично-прогресивні будівельні тенденції часу. Чіткість задуму, притаманна спорудам тієї доби, переносилася на планування й забудову міст, де з’являлися прямі вулиці, прямокутні площі й квартали.
Перша половина ХІХ ст. була досить складним періодом у розвитку української скульптури. Славні традиції старого барочного скульптурного мистецтва поступово зникали і поступалися місцем класицизму. Негативну роль у цьому відігравало й те, що тоді на українських землях не існувало власних закладів мистецької освіти. Вимушена навчатися в імперських столицях, українська молодь приносила звідти на рідну землю чужі впливи.
В українському живописі того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Формувалися нові жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку набув портретний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої позитивні риси, перероджуючись у холодний, відірваний від життя офіційний стиль.
38) Причини, передумови та періодизація українського національного відродження.
Так як питання генези українського відродження натрапляє на ряд ускладнень і зумовлень, так теж дещо складним, а проте важним є питання його хронологічної схеми.
Розглядає це питання доволі ґрунтовно один з передових представників нової української історіографії — І. Лисяк-Рудницький, правильно стверджує він, що в поняття часового змісту не можна вкладати «українське ХІХ-те століття». Якщо, твердить він, розуміти це не календарно але як історичну добу, тоді доводиться починати від ствердження, що воно тривало довше ніж сто років, бо не від 1800-ого до 1900-ого року, але від 1780 pp. до 1914 р. Іншими словами воно тривало 130 років — від кінця козацької держави до І. світової війни.
Послідовно до цього І. Лисяк-Рудницький накреслив зовсім оригінальну і для викладу нашої теми сприємливу схему періодизації українського відродження у XIX ст. І так, усю відродженецьку добу ділить він на три основні періоди, при чому названі ним дати треба вважати не дослівними а приблизними.
Перший період — шляхетський (дворянський) — pp. 1780-1840
Другий період — народницький — pp. 1840-1880
Третій період — модерністичний — pp. 1890-1914.
Перший з цих періодів прикметний перевагою дворянства козацького походження на Лівобережжі, а польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Бо, незважаючи на прийняття цією верствою російської чи польської державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм а навіть деякі автономістичні тенденції.
У другому періоді, що починається виступом Шевченка і триває до кінця 80-их pp., на провідне місце висувається демократична інтелігенція, яка своєю основною метою ставить «служіння народові». У цім періоді викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність», якої то концепції не зумів знищити російський імперський шовінізм. Але, на нашу думку, цього періоду не можна розглядати як одне суцільне явище, як одну замкнену в собі ланку подій. Хоч головним мотивом діячів цього руху був гін «лицем до народу», було народництво та намагання виявити загальноукраїнську національну концепцію, то в культурному аспекті ввесь цей рух не був народний і не легко було його здійснювати. Цей найдовший щодо часу свого тривання період (пів століття) мав свої внутрішні і різні по своїй природі ускладнення, різні етапи. Іншими словами він по різному проявляв себе в окремих декадах. Значить динаміка його не була однакова. Рямці і можливості його росту були зумовлювані зовнішньополітичними і внутрішньо-українськими умовинами, серед яких доводилось жити і працювати провідним колам відродженецького руху.
Тож в розгляді і інтерпретації цього другого періоду заходить необхідна потреба відмітити ті основні різниці і примінити поділ другого періоду на декади, зумовлені обставинами часу і можливостями та потребами такої чи іншої культурницької дії.
У третьому періоді український рух починає проникати від інтелігенції в маси і триває аж до вибуху І. світової війни, яка в історії модерного українства відкриває новий розділ.
39) Значення Слобожанської України для розвитку української культури першої половини 19 ст. «Енеїда» Котляревського.
Він же залишив нам чіткий відбиток слобожанського говору першої половини XIX ст., який мало змінився і в наші дні.
У лексиці Слобожанщини відчувається зіткнення української і російської мовних стихій: поряд із парубок виступає тут парень-друзяка, поряд із злякатись — зрябіти і под. Слово пан-отець означає тут не «піп», а «батько», чоловік — «людина», мужик — «чоловік». Кінь (кобила) зветься тут шкапою, могила гробом, бідолаха лебедахою, судак сулою і под. Наявність у Слобідській Україні західноукраїнського елементу засвідчують такі слова й вирази, як уконтентувати, нараяти, які є вони на твар, коцярка (заведи коверниць або коцярок), батувати «нарізувати шматками» і под. Специфічно слобожанськими є, очевидно, слова брусувати «їсти» (— Сідайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте, а ти, старосто, їм батуй — 3, 65), збіржа/збиржа «візницький екіпаж» (на передній збиржі троїста музика,.., а на третій збиржі сидить чоловік у хорошому жупані — З, 247), ляговитися «спати», закаркати «засміяти», личман «вівчар». Слово жодний «ні один» уживається тут у значенні «кожен». Абстрактна лексика виразно поділяється на три групи:
1) питома українська: біда, безчестя, вередовання, вигадування, вина, вік, вість, воля, втіха, втрата, гадка, глузування, гнів, горе, гордість, диво, діло, добрість, доля, достаток, доступ, дума, нудьга і под.;
2) запозичення з російської або церковнослов’янської: мученіє, одиночество, дарованіє, диханиє, допрос, жительство, забвениє, замішателство, зачатиє, защита, злодіяниє, істина, милосердиє, множество та ін.;
3) найвірогідніше створена самим письменником: послухнянство, молодожон, очуствуваться, пивомедиє і под.
Українські персонажі Г. Квітки-Основ’яненка загалом люди побожні. То ж не дивно, що в їхній мові чимало церковної лексики: діющий, наученіє, ізрадовався, муж, жона, рожденіє (дитя), родителі, покаяніє, наказаніє, создатель, сладкогласная гортань, Боже созданіє та ін. На той час була ще чинна Київська академія з її латиною. Студіози її знають, але й українську лексику до неї навертають. Тому-то й з’являються такі вирази, як «доміне Кутієвський пхне, доміне Пузановський поточиться, зачепить Галочку, а та швиденько одскочить, як муха відлетить, то доміне — плюхентус у грязенсус і закаля свою пикентус» (3, 310). Не вмерла ще на той час і староукраїнська канцелярська мова. Писар Пістряк з «Конотопської відьми» навіть більше кохається в мові «Литовського статуту», ніж Возний з «Наталки Полтавки» І. Котляревського: (Пістряк): — Возложіте каменія на нечестивую вию її, і на руці, і на нозі її і паки потопляйте її...; — Несумнительно сія баба суть од баб єгипетських. Вона єхидна прелюта, похитала дождевиє каплі і скри у себе у чванці, або в іному місцеві. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, да претерпить до нестерпимості і да розпустить хляби воднії, і да ороситься земля.
Уже йшлося про те, що серед абстрактної лексики є чимало росіянізмів. Немало їх і в побутовій мові. На той час харківськеміщанство уже переймало лексику і усталені звороти з мови, якою велися судові справи, якою розмовляла державна адміністрація, а від них вона колами розходилася поза межі губернського міста. Тож Квітка фіксує такі слова, як свідитель, царство-государство, защитить, одчот, подарки, увольненіє, закон запреща, а ось мені яке привиденіє було, наущеніє, рощот, наградити, дарованіє, удовольствіє, доказательство і под. Чимало діалогів вводиться в українську мову в російському озвученні, напр.:
З появою «Енеїди» інтерес до народної мови перестав бути абстракцією. Національна самосвідомість акумулює народжену в суспільстві увагу до простолюду, особливостей його життя й культури. Вона заходить у суперечність із уже згаданими трьома постулатами імперської ідеологічної системи: самодержавством, казенним православ’ям і хибно трактованою народністю. Зароджуються нові суспільні течії, які своєрідно інтерпретують імперську тріаду в цілому і кожну з її частин зокрема.
40) Втілення ідей романтизму в літературі, музиці, живопису.
Романтизм – це, з одного боку, стійкі ознаки людської свідомості, а з іншого – доба, в яку ці якості стають головними в культурі. Романтизм походить від декількох понять: романський мовний світ початку ХІХ ст. з його народною мовою, романська архітектура того часу
Переважні мистецький зацікавлення змінюються із сфери високого, благородного, класичного до сфери загальнозрозумілого, правдоподібного, простого і природного, до народних переказів, народної музики і поезії. Прокидається замилування до почуттів і переживань простих людей, до щоденного життя в природному середовищі, відмова від штучності урбанізованого середовища.
Вже просвітники почали збирати і публікувати народні балади, писати сентиментальні чутливі романи, Ж.Ж. Руссо, відійшов від просвітницької доктрини і оспівував “природну людину”. 1789 рік можна вважати початком романтизму з властивою йому вірою в необхідність перевлаштування, устремління до творення після величезних потрясінь.
Між людьми Відродження ХVІ ст. і ХІХ є дещо спільне: сила пристрасті і героїчні пориви, індивідуалізм. А відмінності від світогляду Просвітництва дуже помітні: якщо просвітники вважали, що декілька простих розумних принципів можуть бути застосованими повсюдно, то романтиків захоплювала багатоманітність світу, абстрактні істини вони намагалися випробувати і доповнити конкретними спостереженнями. Світ людей і явищ не може бути простим, одноманітним, розумно облаштованим, а постає складним, багатобарвним, нерідко ірраціональним.
Внаслідок цього історія спонукає вивчати кожен народ зосібна, від його витоків. Такий погляд сприяв піднесенню культурного самоусвідомлення народів, яке змінювало понаднаціональні вірування ХVІІІ ст. і вимогу вірності своєму монархові. Це самоусвідомлення було культурним у тому розумінні, що сприймало кожну націю як унікальну сутність, цінністю її своєрідного внеску в культуру, яка становить здобуток всієї Європи.
Європа сприймалася як букет, складений з найрізноманітніших квітів. Романтики пробудили зацікавлення до Середньовіччя, бо кожен народ виявляв своє коріння в цій добі. Романи Скотта стали свідченням цієї розповсюдженої моди на все середньовічне, включно з готичною архітектурою, історичними пам’ятками, старовинними мовами текстів, пошуками витоків певних ідей наставлень і явищ.
Одним з найголовніших завдань творчості митців початку ХІХ ст. стає пізнання людини, проблема її гідного існування та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. Внутрішній світ особистості значно еволюціонував і ускладнився порівняно з попередньою епохою: більш витонченими стали душевні порухи, сприйнятливість, зросло усвідомлення самоцінності, відповідальності, гідності, і, водночас, суперечливості приватного і суспільного інтересу: людина стає лише розгармонізованою часткою суспільного виробництва, відбитком свого заняття; її розриває суперечливість між особистим егоїзмом і суспільно обумовленою мораллю.
41) Кирило-Мефодіївське товариство та ідея слов’янської єдності.
У січні 1846 р. в Києві виникла таємна суспільно-політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Спочатку ця організація сформувалась навколо групи молодих людей, які разом зі студентами-товаришами відвідували лекції проф. Миколи Костомарова зі слов’янської міфології. Вивчення народної творчості українців та інших слов’янських народів наштовхнуло Костомарова на ідею слов’янської єдності.
Організаторами Кирило-Мефодіївського братства стали представники інтелігенції: М. І.Костомаров, М. І.Гулак, В. М.Білозерський. Згодом до нього увійшли письменник Пантелеймон Куліш, студенти Київського університету О. В.Маркевич, О. О.Навроцький, Г. В.Андрузький, О. Д.Тулуб та інші. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г.Шевченко.
Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезом ідей трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного, російського декабристського в Україні. Братчики виробили програмні документи, до яких входили: «Статут і правила товариства», написані Білозерським, а також «Книга буття українського народу», або «Закон Божий», автором якої був Костомаров. В останньому документі розвивається ідея про те, що український народ завдяки своїй волелюбності та демократичності звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Програма Кирило-Мефодіївського братства вироблялась у гострих дискусіях. Це, насамперед, виходило з того, що П. Куліш наголошував на національному, М. Костомаров – на загальнолюдському і християнському, а Т. Шевченко – на соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов своє відображення в «Книзі буття...».
Основними завданнями, які ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства, були: ліквідація кріпацтва і скасування станів, поширення освіти серед народних мас, об’єднання всіх слов’янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.
Українському народові відводилась провідна роль в організації всіх слов’ян на визвольну боротьбу. Центром всієї федерації мав стати Київ. У членів товариства були розбіжності щодо тактики, а саме: Костомаров і Куліш вважали шляхом практичного втілення в життя програми поступові реформи, а Шевченко і Гулак – збройне повстання та повалення самодержавства.
Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри, бо було розгромлене вже навесні 1847 р. за доносом студента Олексія Петрова. Членів товариства заарештували і після слідства заслали в різні місця, заборонивши повертатись на Україну і працювати на ниві народної освіти. Суворе покарання братчиків мало стати пересторогою для тих, хто б намагався піти далі їхнім шляхом. Шевченка віддали в солдати на 10 років.
Проте ідеї братства глибоко ввійшли в світогляд тогочасної інтелігенції, створили грунт для наступних поколінь українських діячів. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.
Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства, цього українського відповідника національних організацій, що виникли по всій Європі (“Молода Італія”, “Молода Німеччина”, “Молода Польща” тощо), полягало в тому, що воно органічно поєднало національні та демократичні ідеї. Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов’янської єдності з центром у Києві протистояла концепції централізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі.
42) Тарас Шевченко – ідеолог модерної України.
Шевченко Тарас Григорович (1814-1861 pp.) - Великий Кобзар, геніальний поет, художник і мислитель, який сягнув вершин української та світової культури. Народився майбутній великий поет України у сім'ї покріпачених селян. Рано зазнав лиха і горя, про що свідчать його автобіографічні твори. Наймитував і навчався грамоті у сільського дяка. У 1832 р. Т. Шевченко був відданий на навчання до Петербурга до художника В. Ширяева. У квітні 1838 р. друзі Т. Шевченка викупили його з кріпацтва, і незабаром він вступив до Академії мистецтв. У 1845 р. Т. Шевченко здобув звання художника і повернувся в Україну, жив і працював у Києві, брав активну участь у роботі Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 р. його було заарештовано. За вірші, що закликали український народ до повстання проти царату, його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. У 1857 р. Т. Шевченко повернувся із заслання, а в 1861 р. він помер у Петербурзі. Титанічна сила національного феномену Т. Шевченка випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Йому належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології. Надавши українській мові статусу літературної, Т. Шевченко тим самим заклав міцну основу модерної української літератури, а в ширшому значенні - і під українську національну ідентичність. Ще більшого значення набув політичний аспект його творчості. Пристрасна поезія не обмежувалась, як в інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого, а пробуджувала національні почуття і давала бачення незалежного майбутнього. Основну вину за поневолення України Т. Шевченко перекладав на Росію та російських імператорів. Ще ніколи українські інтелектуали так не посилювали свої голоси протесту проти російського поневолення. Тим самим поезія Т. Шевченка різко відкидала конформістську модель «малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої та Великої Русі та лояльності до імператора. Ненависть Т. Шевченка до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася з його селянського походження, але своїм інтелектуальним зростанням він завдячував впливам українського дворянства. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відбиття своїх інтересів. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення та поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними ідеалами стали ідеологічним наріжним каменем українського національного руху.
43) Початок національного відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця».
Унаслідок розпаду Польщі західноукраїнські землі (Галичина з 1772 p., Буковина з 1775 р.) опинилися у складі Австрії, називаючись королівством Галичини і Володимири, а Закарпаття — під Мадярщиною. Австрія тоді переживала період "освяченого абсолютизму", реформуючи різні сфери внутрідержавного життя. Для українців настали дещо кращі часи, оскільки уряд намагався урівняти їх у правах з іншими народами держави, підтримував політику Папської курії щодо закріплення українських церковних традицій.
У Галичині перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. Іван Могильницький створив першу в Галичині "Граматику" української мови. У науковому трактаті "Відомість о руськім язиці" (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремішності української мови, доводив, що початки її сягають часів Київської Русі.
На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угруповання "Руська трійця". Термін "Руська" тоді означав "українська". Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — були студентами Львівського університету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготовлений ними альманах фольклорних творів "Русалка Дністрова" — перша книга демократичної культури в західноукраїнських землях. Центральною в ній була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, прагнення до відродження державності та політичної незалежності. Власті, вважаючи діяльність "Руської трійці" небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притягли до відповідальності. Незабаром це об'єднання розпалося. У 1843 р. помер М. Шашкевич, найактивніший діяч "Руської трійці". У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич. Обстоював ще тривалий час ідеї "Руської трійці" Я. Головацький, який з 1848 по 1867 рік був професором української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 р. — його ректором. Згодом він приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії. І все ж діяльність "Руської трійці" засвідчила реальну спробу народу Західної України заявити про свою самобутність.
44) Реалізм в українській літературі.
Реалі́зм — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.
Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на 19 і 20 століття. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби і як стиль він актуальний понині.
У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Відхід від цього принципу помічається вже в 16 столітті: спочатку в портреті, — а згодом і в реалістичному мистецтві. Західне бароко в 17 ст. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом.
У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.
Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.
Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.
У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Реалістичноої поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.
45) Українське мистецтво доби реалізму.
У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Відхід від цього принципу помічається вже в 16 столітті: спочатку в портреті, — а згодом і в реалістичному мистецтві. Західне бароко в 17 ст. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, негативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |