- Я вже нікуди не їду,- кажу.- Передумав. Годі розпускати нюні, й стули писок.- Найсмішніше те, що вона вже й не плакала. Але я однаково сказав - про всяк випадок.- Ходімо вже. Я проведу тебе до школи. Ходімо ж! А то спізнишся.
Фібі навіть не озвалась. Я спробував був узяти її за руку, але вона не далась. І все відвертається, каналія.
- Ти обідала? - питаю.- Ти вже обідала?
Мовчить, не відповідає. Тільки раптом як зірве з голови червону мисливську шапку - ту, що я їй подарував,- та як жбурне мені просто межи очі! А тоді круть - і знов повернулась до мене спиною. Слухайте, я трохи не луснув, однак сказати нічого не сказав. Тільки підняв з землі шапку й запхав собі до кишені.
- Ходімо, чуєш! - кажу.- Я проведу тебе до школи.
- Я до школи не піду]
Я вже й не знав, що їй на це відповісти. Уявляєте, стою і не знаю, що їй, каналії, сказати!
- До школи тобі доведеться піти,- озиваюся нарешті.- Ти ж бо хочеш грати у вашій виставі, правда? Хочеш бути Бенедіктом Арнольдом, правда?
- Не хочу!
- А я кажу - хочеш! Ну, звісно, хочеш! Не стій, ходімо! По-перше, я нікуди взагалі не їду. Слово честі. Я йду додому. Як тільки ти вернешся до школи, я піду додому. Спершу катну на вокзал, заберу саквояжі, а тоді відразу просто...
- А я тобі кажу, що до школи більш не піду! - знову своєї Фібі.- Роби собі що завгодно, а я до школи більш не піду. І стули писок!
Зроду ще Фібі не казала мені: «Стули писок!» Який жах! Боже, який жах! Це було гірше, ніж лайка. А вона, каналія, стоїть і так само не дивиться на мене. І щоразу, [167] як тільки я пробую покласти їй на плече руку, скидає її.
- Слухай, хочеш погуляти? - раптом кажу я.- Хочеш, підемо до зоопарку? Якщо я дозволю тобі не йти вже сьогодні до школи, а до вечора погуляти, ти викинеш з голови оці примхи?
Мовчить, не відповідає. Тоді я знов за своє:
- Якщо я дозволю тобі пропустити після обіду уроки й піду з тобою гуляти, ти викинеш з голови свої примхи? Візьмешся за розум і підеш завтра до школи?
- Може, й піду, а може, й ні! - відказала вона й раптом кинулася, мов навіжена, через вулицю, навіть не подивившись, чи йдуть машини. Часом вона просто з розуму сходить.
Одначе я за нею не побіг. Я знав, що вона сама піде за мною, і неквапом рушив у бік зоопарку одним боком вулиці, де Центральний парк, а вона, каналія, пішла туди ж таки другим боком вулиці. Йде й голови до мене не повертає. Але я здогадувався, що вона косить на мене очима,- мовляв, чи ж і він іде? Одне слово, отак ми й простували всю дорогу до зоопарку. Тільки коли вулицею проїздив двоповерховий автобус, заступаючи від мене Фібі, якусь мить я не бачив, куди в біса її понесло, і трохи хвилювався. Та коли ми вже дійшли до зоопарку, я крикнув їй через вулицю:
- Фібі! Я йду в зоопарк! Ходімо зі мною!
Фібі й не глянула на мене. Але я здогадався, що вона мене почула, боколи я рушив сходами вниз до зоопарку, то озирнувся й побачив, що вона переходить вулицю і простує за мною.
День видався нікудишній, і людей у зоопарку було небагато. Тільки круг басейну, де плавали морські леви, стояло кілька душ. Я вже хотів був піти далі, але каналія Фібі затрималася, вдаючи, ніби задивилась, як годують левів,- якийсь хлопець кидав їм рибу,- і я вернувся. Непогана, думаю, нагода зрештою порозумітись. Підходжу, стаю позад неї і кладу їй на плечі обидві руки. Але Фібі, каналія, присіла й вислизнула з-під моїх рук! Коли вона впреться, ти її нічим не візьмеш. Стоїть, дивиться, як годують морських левів, а я стовбичу позад неї. Але руки їй на плечі абощо більше не кладу - ще, думаю, дьору дасть! Дивна ця дітлашня. Так і жди, що викине якогось коника.
Коли ми відійшли від басейну з морськими левами, поруч зі мною Фібі йти не захотіла, але й не відставала дуже. Я йду одним боком алеї, вона - другим. Теж не велика радість, та все ж таки краще, ніж іти за милю одне від одного, [168] як доти. Потім ми вийшли на невисоку гірку й трохи подивилися на ведмедів, хоч там, власне", не було на що особливо й дивитися. Тільки один ведмідь і показався - білий, полярний. Другий, бурий, сидів у своїм чортовім барлозі й не вилазив. Виставив свій зад і сидить. Поруч нас стояв невеличкий хлопчик у ковбойському капелюсі на самі вуха й усе канючив у батька:
- Тату, вижени його звідти! Ну вижени!
Я глянув на Фібі, але вона, каналія, навіть не всміхнулася. Самі знаєте, як ця малеча вміє ображатися. Так просто не засміється, ні.
Після ведмедів ми вийшли з зоопарку, перетнули таку нешироку алею в парку, а тоді спустилися в один з отих підземних переходів, де завжди смердить сечею. Він виводив до каруселей. Фібі зі мною все ще не розмовляла, але йшла вже поруч. Я взявся ззаду за пояс на її пальті - просто так, аби подуріти,- але їй це не сподобалось, і вона сказала:
- Забери, будь ласка, руки, якщо не важко!
Фібі ще сердилася на мене. Правда, вже не так, як раніше. Одне слово, ми все ближче й ближче підходили до каруселей, і вже чути було оту дурну музику, яка там грає щодня,- «О Мері, Мері!» Вони крутять цю платівку уже років п'ятдесят- ще відколи я був малий. І це найкраще в каруселях - те, цю музика там завжди та сама.
- А я думала, карусель узимку не працює] - раптом каже Фібі. Це вона, по суті, вперше за весь час забалакала до мене. Видно, забула, що сердиться.
- Це, мабуть, через те, що скоро Різдво,- кажу. Вона нічого не відповіла. Згадала, видно, що сердиться на мене!
- Хочеш покататися? - питаю. Я ж бачив, що вона хоче. Коли Фібі ще була зовсім маленька і ми з Аллі та Д. Б. брали її до парку, вона просто не тямила себе від каруселі. Просто за вуха, бувало, не відтягнеш її від тієї чортової каруселі.
- Я вже завелика,- каже.
Я думав, вона не відповість. Таж ні, відповіла.
- Чого там завелика! - кажу.- Йди. Я тебе почекаю. Йди!
Ми вже були біля самої каруселі. Там каталося кілька дітей, здебільшого малеча, а осторонь сиділи на лавках і ждали батьки й матері. Я підійшов до віконця, де продавали квитки, й купив один каналії Фібі. Купив і даю їй. Вона стояла поруч. [169]
- На ось,-кажу.- 0, стривай хвилинку, візьми заразом і свої гроші.- І я простяг їй усі гроші, які в мене залишились.
- Нехай будуть у тебе,- каже вона.- Поки що нехай побудуть у тебе.- Й відразу додала: - Будь ласка!
Знаєте, незручно якось, коли тебе просять: «Будь ласка!» Особливо коли це Фібі чи хтось такий. Страшенно важко на серці стає. Але гроші я все ж таки сховав знову до кишені.
- А ти хіба не хочеш покататися? - питає Фібі і якось дивно так поглядає на мене. Видно було, що вона вже майже не сердиться.
- Може, іншим разом,- кажу.- Я подивлюсь на тебе. Квиток при тобі?
- Ага.
- Тоді йди, а я посиджу отут на лавці. Подивлюся на тебе.
Я сів на лавку, а Фібі рушила до каруселі. Спершу обійшла довкола. Обійшла всю карусель. Потім вилізла на такого великого і облупленого гнідого коня. Нарешті карусель закрутилася, і я побачив, як Фібі поїхала, поїхала... З нею каталося всього п'ятеро чи шестеро дітей, а музика грала «Дим застилав тобі очі». Темп був дуже джазовий, і слухати було смішно. Кожне з дітей намагалося схопити «золоте кільце», каналія Фібі також, і я часом навіть боявся, що вона впаде зі свого чортового коня, але жодного разу до неї не гукнув, навіть не поворухнувся. З дітьми завжди так: коли вже вони заповзялися зловити золоте кільце, то нехай ловлять, краще не заважати. Впадуть, то й упадуть, але краще їм не заважати.
Нарешті карусель зупинилася, Фібі злізла з коня й підійшла до мене.
- А тепер ти прокатайся! - каже.
- Та ні, я просто подивлюся на тебе,- відповідаю.- Краще я посиджу й подивлюся на тебе.- І дав їй ще трохи з її грошей.- На ось. Купи ще кілька квиточків.
Вона взяла гроші.
- Я на тебе вже не лиха,- каже.
- Я знаю. Ну, біжи - зараз рушатиме!
І раптом вона поцілувала мене! А тоді простягла долоню й вигукнула:
- Дощ! Накрапає дощ!
- Я бачу. [170]
А тоді - слухайте, я мало не вмер! - Фібі сягнула рукою до моєї кишені, дістала червону мисливську шапку й натягла мені на кумпол!
- А тобі хіба шапка не подобається? - питаю.
- Поноси трохи.
- Гаразд. А тепер біжи, а то не встигнеш на цей круг. Ще й коня твого займуть!
А вона стоїть, не поспішає.
- Ти мені не збрехав? Ти справді нікуди не поїдеш? Справді потім прийдеш додому? - допитувалась вона.
- Прийду,- кажу. І це була правда. Я їй не збрехав. Я таки вернувся потім додому.- Та біжи ж - кажу.- Рушає вже!
Вона підбігла до каси, купила квиток і в останню мить устигла на карусель. А вгорі знов оббігла весь круг, поки знайшла свого коня. Сіла на нього, помахала мені, і я теж їй помахав.
Слухайте, і раптом линув, мов скажений, дощ! Точнісінько як із відра, їй-богу. Батьки, матері й усі, хто там був, кинулись до каруселі й сховалися під дашком, щоб не змокнути до рубчика. Тільки я залишився сидіти на лавці. Промок до нитки, особливо плечі й коліна. Мисливська шапка мене, звичайно, трохи захищала, і все ж я сидів як хлющ. Та мені було байдуже. Раптом я "відчув себе таким щасливим від того, що каналія Фібі все каталась і каталась на каруселі! Сказати по щирості, я мало не заплакав, такий був збіса щасливий. Сам не знаю чому. Мабуть, просто тому, що на Фібі було так приємно дивитись, коли вона все пропливала й пропливала в мене перед очима у своєму синьому пальтечку... Господи, якби ви тільки побачили її в ту хвилину!
Оце й усе, про що я збирався розповісти. Звісно, я міг би розповісти й про те, як повернувся додому й т. ін., як захворів, і в яку школу мене хочуть віддати восени - після того, як випишуся звідси... Але неохота про це розводитись. Слово честі. Тепер мені до цього якось байдуже.
Багато хто, особливо цей їхній психоаналітик, питає мене, чи я старатимусь, коли у вересні знов піду до школи. Досить ідіотське запитання, як на мене. Бо звідки можна знати, як ти щось робитимеш, поки не почнеш його робити? [171] Ніхто не знає нічого наперед. Мені здається, що я старатимусь, але напевно не знаю. їй-богу, ідіотське запитання. Д. Б. трохи кращий від решти, але й він ставить мені надто багато запитань. Минулої суботи приїздив до мене з своєю англієчкою - вона гратиме в новому фільмі, сценарій написав Д. Б. Маніритись вона, звісно, любить, але що гарна, то гарна. Одне слово, коли вона вийшла на хвилинку до жіночої кімнати в другому кінці коридора, Д. Б. запитав мене, що ж я сам думаю про всю оцю муру, про яку я щойно розповів вам. І я не знав, що в біса йому відповісти. Якщо по правді, то я просто не знав, що й думати. Шкода, що я розказав про це стільком людям. Я знаю тільки одне: мені бракує всіх тих, про Кого я розповів. Навіть тих-таки Стредлейтера й Еклі. Здається, навіть отого паскуди Моріса бракує. Сміх, та й годі. Краще нікому нічого не розповідати. А то розкажеш про кого-небудь - і тобі відразу почне його бракувати.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |