3.Епоха бронзи(2-га чверть 3 - 2 тис. р. до н.е. ) характеризується розвитком металургії бронзи, появою значної кількості металевих знарядь. Бронза – перший штучно створений людиною металевий сплав

3.Епоха бронзи (2-га чверть 3 - 2 тис. р. до н.е.) характеризується розвитком металургії бронзи, появою значної кількості металевих знарядь. Бронза – перший штучно створений людиною металевий сплав міді з оловом. Появляються перші центри стародавньої металургії (Донецький басейн) та металообробки (Карпато-Дунайський регіон). Поширюються ремісництво, садівництво, городництво, а також кочові форми скотарства. У епоху бронзи в соціальній організації утверджується військово-політична організація суспільства – виокремлення станово-класових відносин. Чільними пам’ятками культури пізньобронзової доби є зольники – своєрідні жертовники, на яких виконувалися основні обряди.

У цей час відбувається масова міграція: індоєвропейські племена зі Сходу приносять з собою на Україну важливі культурні елементи: у суспільній сфері – патріархат, у духовній – розвинену флективну мову (для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків основи).

Залізна доба ( 1 тис. до н.е. – 4 ст. н.е.) пов’язана з винайденням та поширенням заліза. На території України вона в першу чергу характеризується кіммерійською культурою (Північне Причорномор’я). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва, постають численні городища, окопані ровами та обнесені валами. У художній творчості кіммерійців вирізнять два основні компоненти: декоративно-прикладне мистецтво (художнє литво з бронзи та коштовних металів, косторізне мистецтво) та кам’яне різьбярство (монументальна скульптура). Найтиповіші елементи орнаменту – одинарні та концентричні кола, різноманітні спіралі, фігури ромбічних обрисів тощо. Яскравою ілюстрацією неповторного кіммерійського мистецтва є золоті прикраси з кургану Висока Могила на Запоріжжі.

У 7 ст. до н.е. у південноукраїнських степах з’явилися іраномовні племена скіфів, які витіснили чи частково асимілювали кіммерійців. Скіфи в VІ ст. до н.е. створили велике об'єднання племен, яке отримало назву Скіфія. За Геродотом, вона складалась з кількох етнічних утворень, які називають союзами племен: калліпіди, або елліно-скіфи на Побужжі, алазони – населення у Молдові, скіфи-орачі – у лісостепу Правобережжя, скіфи-землероби – у лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра, царські скіфи – у степу Криму. Столицею скіфів, на думку багатьох вчених, було Кам’янське городище біля Нікополя (12 кв. км.) – центр металургійного виробництва.

Скіфська космогонія (уявлення про Всесвіт) виходила з уявлення про впорядкований Всесвіт, який має форму квадрата, горизонтальні площинні сторони якого охороняли божества – «охоронці світу». Скіфська міфологія представлена іменами божеств: Табіті, Папай, Апі, Гойтосир, Агрімапсу, Тагимасад.

Скіфське мистецтво добре відоме завдяки предметам з поховань – скіфських курганів – культових пам’яток 7 – 3 ст. до н.е., де, як правило, ховали скіфських царів: Чортомлик, Куль-Оба, Товста Могила, Солоха, Гайманова Могила, Братолюбівський курган та ін.

Культура скіфів носила військовий характер. За Геродотом, «акінак» - це короткий меч, котрому поклонялися скіфи, проводили біля нього ритуальні дії, приносили йому жертви. Скіфська кераміка зроблена без допомоги гончарного круга, значного поширення набули скіфські бронзові казани висотою до 1 метра, що мали довгу і тонку ніжку та дві вертикальні ручки.

Скіфська художня творчість створила свою неповторну символічно-знакову систему образів – скіфський звіриний стиль. Для цього мистецтва характерне зображення тварин чи їх символів, фігури яких повинні були охороняти їхніх володарів. Ці мотиви також використовувались для оздоблення зброї, посуду. Вироби у звіриному стилі робили з кістки, рога, бронзи, заліза, срібла, золота.

Загалом скіфські майстри володіли всіма тонкощами ювелірної справи. Неперевершеним шедевром елліно-скіфського мистецтва є золота пектораль з Товстої Могили (вага – 1 кг, діаметр – 30 см.). На ній розміщено зображення трьох ярусів: нижній – уявлення скіфів про потойбічний світ, верхній – світ людей, середній символізує Світове дерево.

У 2 ст. до н.е. скіфи були витіснені кочовими племенами сарматів, які мешкали на території сучасної України до 4 ст. н.е. Це були войовничі племена (за переказами Геродота, сармати походили від союзу скіфів з амазонками). Зброя сарматів відрізнялась від скіфської: їх мечі були довгими, пристосовані для кінних воїнів. Розвивалися ковальське, шкіряне, деревообробне та бронзоливарне виробництво, але рівня ремесел вони не досягнули.

Від середини 3 ст. н.е. сармати втратили своє провідне становище в причорноморських степах. В цей період тут з’явилися вихідці з Прибалтики – готи («держава Германаріха»), а у 4 ст. н.е. з’явилися нові кочівники – гунни, які здійснювали спустошливі напади на античні міста Північного Причорномор’я.

Загалом 8 – 4 ст. до н.е. – це період Великої грецької колонізації районів Північного Причорномор’я. Серед грецьких міст-держав найбільш відомими є: Ольвія (біля Миколаєва), Херсонес (на околицях Севастополя), Пантікапей (сучасна Керч), Кафа (сучасна Феодосія), Фанагорія (на Таманському півострові), Танаїс (на Дону), Керкінітіда, Тіра та ін. За своє багатовікове існування античні міста-держави, засновані греками, досягли значного розвитку в державотворенні, економіці, торгівлі, культурі, мистецтві, побуті.

Античні держави приділяли чималу увагу мистецтві та освіті. До нашого часу дійшло багато пам’яток офіційної лапідарної епіграфіки – написів, вирізьблених на кам’яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Численне населення міст-держав вміло читати та писати, знали грамоту. Діти вільних громадян одержували початкову освіту, згодом у гімнасіях (залишки знайдені у Ольвії) здобували ґрунтовнішу освіту, а найзаможніші громадяни мали змогу навчати своїх дітей у Афінах, Александрії. Великого значення надавали фізичному вихованню, у нарисах тих часів згадується багато різних видів спорту: біг, метання диску, списа, м’яча, гімнастика, кулачні бої тощо.

Розвивалася наука, зокрема, до відомих вчених належить історик Сіріск, який описав історію свого міста Херсонеса, філософи Біон Борисфеніт, Смікр та Сфер Боспорський.

Надбанням античного містобудування стала розробка прямокутного планування міст та наявність великої кількості колонад різноманітного призначення – стої, портики храмів. Міста оточували фортечними мурами та вежами. У 5-4 ст. до н.е. набуває поширення будівництво культових споруд, зокрема храмів та вівтарів (храм Аполлона у Ольвії, храм у Пантікапеї). Високого рівня досягло декоративне оформлення поховальних споруд – склепів (зокрема, склеп Деметри у Пантікапеї).

Високу мистецьку цінність становлять надмогильні пам’ятки – стели, велику роль відігравало пластичне мистецтво. Скульптури в основному створювались із мармуру та вапняку, їх завжди фарбували, розписуючи брови, очі, губи, волосся та одяг. Великі за розміром статуї встановлювали як у храмах (Діоніс, Афродіта, Геракл з Пантікапеї), так і на відкритих площах (статуї левів з Ольвії).

Чільне місце займав театр, зокрема, збереглися відомості про театри Ольвії, Боспора та Херсонеса (єдиний частково розкопаний). Музичне мистецтво асоціювалось з такими музичними інструментами: ліра, кіфара, арфа, флейта, сурма, труба, орган. Сольний і хоровий спів був невід’ємним атрибутом численних свят. Глибока культура Північного Причорномор’я мала значний вплив на сусідні племена, які проживали в цей час на теренах України, зокрема слов’янські.

4. Ще на межі ІІІ – ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділяється германо-балто-слов’янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов’янської історії. У праці візантійського автора Йордана «Гетика» у 4 ст. існувало три групи слов’ян: венеди (у басейні Вісли), анти (у Подніпров’ї), склавіни (у Подунав’ї). Прокопій Кесарійський підтверджує поділ слов’ян у 4 ст. на антів та склавінів.

Держава антів проіснувала з кін. 4 до поч. 7 ст. і пала під навалою тюркських племен аварів (обрів), однак згодом вони звільняються з-під влади завойовників. У процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами, і надалі вже відомі під назвою «слов’яни». Серед східних слов’ян, які проживали на теренах України, формуються племінні союзи. Так, автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни (правий берег Дніпра), сіверяни (над Десною та Сеймом), древляни (між Тетеревом та Прип’яттю), дуліби, або бужани (вздовж Західного Бугу), уличі (між Дністром та Південним Бугом), тиверці (між Південним Бугом та Прутом), білі хорвати (на Прикарпатті) та ін.ут приблизно 300 тис. іли членороздільною мовою та не вміли приручати свійських тварин.

Найяскравіше творчий геній давніх слов’ян на території України виявився у зарубинецькій та черняхівській культурах. Зарубинецька культура (2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е.) – це історико-культурне явище, феномен якого пов'язаний з відкриттям знаменитого українського дослідника В.Хвойки в могильниках біля с. Зарубинці, що на Київщині. Загалом охоплює райони Полісся та Середнього Подніпров’я. Зарубинецькі поселення групувалися в кількості 10-15, розміри поселення – невеликі – до 2 га., оточені оборонними спорудами – земляними валами. Житло споруджувалось квадратної форми, з каркасно-глинобитними стінами та вогнищем у центральній частині. Житла належали невеликій родині із самостійним господарством, біля жител споруджувались ями-погреби. В забудові поселень зарубинців спостерігається низка найголовніших елементів – планування, розміщення житлових та господарських споруд, культових місць тощо. Серед поховальних ритуалів поширеними були обряди трупоспалення (ямні та урнові). Особливістю було те, що зарубинецькі могильники були розташовані на високих пагорбах. Зарубинецька культура репрезентується прикрасами з язичницькою символікою – амулетами, що підвішувалися на шию або носилися в торбинках. Їх виготовляли з металу, кістки, каменю і глини. Характерними були шумові підвіски, з яких складалися намиста, куди входили металеві дзвіночки, різноманітні кільця, ланцюжки, які повинні були відганяти злих духів.

Черняхівську культуру (2-5 ст.) біля с. Черняхове на Київщині також вперше дослідив В.Хвойка. Черняхівці мали тісний зв'язок з Прибалтикою та містами Північного Причорномор’я.

Серед черняхівських поселень трапляються достатньо великі, довжиною до 1,5 – 2 км. На поселеннях відкривають рештки різнотипних жител – наземних, одно- і двокамерних, з глинобитними стінами. Поблизу розміщувались господарські споруди – повітки, ями, погреби, а також виробничі комплекси – гончарні горни, залізоплавильні печі, різноманітні майстерні. Могильники були зазвичай великі, біритуальні – з обрядами інгумації (поховання з північною та західною орієнтацією) та кремації (ямні та урнові трупоспалення). На високому рівні знаходилося ювелірне ремесло: фібули, пряжки, намисто, гребені, підвіски, браслети, шпильки тощо, відомі знахідки ливарних форм. Поширеними стали прядіння, ткацтво, деревообробка та ін. Велика кількість керамічних виробів засвідчує про високий рівень гончарства, зокрема, з використанням гончарного круга. У черняхівців появилась нова галузь виробництва – виготовлення жорен. Відомі сакральні споруди малих та великих форм: антропоморфні стели, ідоли. При оздобленні виробничих, культових предметів широко використовувалася символіка.

Дата добавления: 2015-11-04