Абсолютно ясними очима королева дивилася, як услід за головою здійнялися з води зчленування шиї, пластини плечей, джгути, що захльостувалися петлями...
Вода розступалася перед чудовиськом, яке пливло, ні, яке вже йшло по дну. Розступалася двома довгими, аж до обрію хвилями. Юта побачила спрямований на неї погляд й обвисла в ланцюгах.
З води одним рухом вирвалися крила-плавці, чудовисько дісталося нарешті до мілководдя й виринуло з води все, цілком, неначе красуючись. Повело туди-сюди мацаками й, ступивши вперед, підняло назустріч Юті першу пару клішень. До однієї з них причепилася довга, мокра нитка водоростей. Ще крок...
Переляканою юрбою висипали на берег краби, заметушилися в пошуках сховку, розбіглися по кам'яних щілинах; все це Юта бачила, мов крізь мутну завісу.
Чудовисько ступнуло ще; вода збігала водоспадами зі членистого тулуба, і горбкувата шкіра його здавалася лакованою.
Ще крок...
Друга пара клішень жадібно потяглася слідом за першою.
Ще...
І тоді ніби велетенський батіг розітнув небо навпіл. Небо лопнуло з тріском матерії, яка рветься, і з-за скелі, з-за спини прикутої до неї жертви здійнялася крилата тінь.
Тінь лягла на безформну морду чудовиська, і, ніби збентежтвшись, пожиратель королев зупинився. Тієї ж миті з неба на його впав дракон.
Вивергаючи потоки, стовпи білого полум'я, він зімкнув пазурі там, де на цій морді мали бути очі. Дике, приголомшливе ревіння вирвалося з горлянки мешканця глибин, і клішні зметнулися нагору, але дракон не чекав, ковзнув нижче, і кілька мацаків засмикалося в конвульсіях... Над берегом поплив густий, нудотний запах смаленого.
До Юти долинула хвиля жару, клішні чудовиська металися, ловлячи дракона в небі й не вміючи піймати. Ящір був набагато менший та вразливіший, але на йог боці була перевага раптовості й страшна зброя - вогонь.
І тоді чудовисько знову заревіло, але це був не крик болю й несподіванки. Лють та ображена гідність були в цьому лементі. Удар – і дракон одлетів, наче відкинуте ногою кошеня.
І сміливці, які тремтіли, сховавшись у скелях, почули раптом в надсадному витті цілком розбірливу, роздратовану мову:
- Королю! Королю!! Що це?! Ти запропонував її сам! Саме її! А тепер що?! Ти порушив умови! Ти шахрай, королю!
Проте дракон кинувся знову, і чудовисько замовкло.
Сміливці в скелях витріщалися один на одного, Остин, який заліг в якійсь щілини, вхопив ротом жменю піску... Але Юти, на щастя, слова чудовиська не досягнули, тому що вона кричала, не чуючи себе:
- Армане, ні! Арма-а-а... Пророцтво-о...
А дракон неначе збожеволів. Одне крило його тепер насилу слухалося, він завалювався на бік, проте вогонь з горлянки був швидкий і нещадний. Хвилі з шипінням вкривалися начебто пухирями, і густа пара здіймалася над морем, затягуючи бойовище, заважаючи глядачам і не даючи зрозуміти, хто перемагає... Пара раз у раз висвітлювалася спалахами полум'я, а, піднімаючись нагору, затуляла і небо, і сонце, і ось стало темно - такі щільні хмари зімкнулися над головами супротивників...
Коли порив вітру розірвав на мить завісу перед Ютиними очима, сутичка тривала вже далеко в море. Вогонь спалахував дедалі рідше; зненацька лісом скинулися чорні щупальця й тугою петлею захлиснувся роздвоєний, з пікою на кінці хвіст - смертоносний хвіст чудовиська. Голосний звук ковтання, - і темна туша чудовиська провалилася під воду, затягуючи за собою охопленого, сповитого цим хвостом дракона.
Жадібно ухнувши, зімкнулися хвилі. Пара здіймалася вище й вище, і ось відкрилася поверхня моря, і чистий обрій, і сонце.
Кожен воїн, стаючи до бою, має бути готовий до смерті.
Проте кожен воїн, навіть найзавзятіший сміливець, завжди плекає надію залишитися живим.
Коли Арман вирвався з-за скелі й побачив клішні, простягнені до прикутої до скелі жінки...
У бездонних схованках його пам'яті, прапам’яті, що залишилася від предків, гніздився закон життя: той, хто схопився з нащадком Юкки, приречений. Всі могутні інстинкти негайно наказали Арману тікати стрімголов; але в цю мить, у цю самісіньку мить він став непідвладний ні інстинктам, ні здоровому глузду.
Клішні тяглися до Юти.
І тоді він зрозумів, що загинув. Тому що породження моря не скривдить Юту навіть дотиком, і ні волоска не впаде з її голови, і за це він, Арм-Анн, зараз віддасть життя.
Найвідчайдушніший сміливець стає до бою з надією вижити; дракон, що звалився морському чудовиську на голову, здався тому безумцем - схоже, він твердо вирішив умерти в сутичці.
Раптовість і вогонь були вірними союзниками Армана – чудовисько ж бо готувалося до трапези, а не до смертельного двобою. Розгублене й обурене, у ці перші секунди воно зазнало найбільших втрат.
Арман нападав і нападав, і не беріг себе себе, і разом забув всі древні настанови про бійцівську доблесть - не доблесть хотілося йому виявити, а скалічити ворога якомога серйозніше. І він палив і шматував, і розгубленість чудовиська незабаром змінилася люттю.
"Непереможний був Сам-Ар, і вже брав він гору, але Юкка, нехай одійде в непам`ять його ім'я, схитрився підло й захлиснув у петлі свої Сам-Ара, і затяг у безодню, і загасив полум'я його, і роззброїв його..."
Арман не був непереможний, і нащадок Юкки, мабуть, подолав би його й на поверхні. Подолав би – якби Арман не бився, наче востаннє в житті. А так воно й було.
Удар важкого, тугого, як мокрий канат, мацака обпалив його крило, потім ще й ще; крило обвисло, а клішня захопила лапу, стиснула, і тріснула Арманова луска, і від немислимого болю скаламутилася свідомість. Пара здіймалася від киплячого моря, густа, задушлива пара. Рвонувшись, Арман дихнув вогнем - засичала, вкриваючись пухирями, горбкувата шкіра чудовиська. Ревіння; Арману здалося, що шия його зараз зламається, як суха тріска.
Двоє кілець затягувалися на шиї, ще три притискали до боків крила, і крила тріщали, ламаючись. Живий зашморг стискався й затягувався, і Арман занадто пізно збагнув, що зараз станеться.
Ривок. Туша чудовиська каменем впала на дно, і Арман побачив раптом, як на місці неба зімкнулися хвилі.
Згас вогонь, і чужий світ, стихія, що несе смерть, обступила пораненого дракона. Сонце тут було не сонце вже, а розмите коло на поверхні хвиль, і замість повітря, яким можна дихати - зграї, армії малесеньких пухирців, яскравих, з мальовничими відблисками на тугих боках, спрямованих угору, вгору, туди, де сонце й вітер...
"Так загинув могутній Сам-Ар, і пам`ятайте, нащадки..."
А чудовисько провалювалося дедалі глибше, і стискало Армана все дужче, і крізь танець іскор у його очах пробилася раптом проста й безпомічна думка: все дарма. Утопить і повернеться по Юту.
І тоді з жаху кинулися врозтіч морські мешканці. Забилися в мушлі всі, хто мав мушлю; чкурнули геть власники плавців, інші притулилися до дна, злившись із ним, ставши його частиною...
Тому що роззброєний, позбавлений повітря дракон, задихаючись, небаченим зусиллям розірвав смертельні обійми й зітнувся з царюючим у своїй стихії морським чудовиськом, і ніколи за все своє довге життя нащадок Юки не зустрічався ще з таким супротивником.
Божевільний, нащо?! Хіба та жертва на скелі була варта його життя? Дракони не можуть дихати під водою, йому б на поверхню рватися, а він, закривавлений, з розіваним горлом - кидається, нападає відразу справа й зліва, задихається, але б'є, шматує, стуляє й розмикає щелепи...
І чудовисько збентежилось, тому що для нього життя було надзвичайно дороге. Прокляття, має ж бути межа божевіллю!
З дна здіймалися хмари піску. Обламувалися й вертілися у вирах гілочки коралів; у глибокій-глибокій западині оголився й блиснув зубами людський череп.
Цей божевільний ішов до кінця. Не лють вела його - щось більше, ніж лють, величезне й чудовиську недоступне. І, зрозумівши це, нащадок Юкки уперше в житті злякався.
Не дракона - дракон здихав. Злякався того, що рухало ім. Того, що перетворило страх смерті – святий страх, якому підвладні всі, - у посміховище.
І ось тоді, збентежений і спантеличений, не бажаючи більше неприємностей, нащадок Юки відступив, залишивши життя дракона океану.
Сонце піднялося високо. Проминула година, не менше, поки перші сміливці зважилися вийти зі схованок у скелях.
Юта була притомна; очі її байдуже ковзнули по обличчях, що несміливо наблизилися, - і знову втупилися в море, затягнуте брижами.
Люди підходили й підходили - серед них селяни й рибалки, каменотеси, що прикували Юту до скелі, і навіть офіцери варти. Один з них стискав в опущеному кулаці сірий плащ чаклуна, який утік.
Останнім вийшов Остин.
Він брів, провалюючись у пісок, враз постарілий, із розтрісканими губами. Люди сахалися його, як чумного, як прокаженого – марно він ловив чийсь погляд. Хтось, даючи дорогу, плюнув йому під ноги.
- Юто... - сказав Остин, дивно бігаючи очима. - Юто...
Вітер жбурнув пригорщу бризок їй в обличчя, і великі солоні краплі котилися по щоках, проте очі залишалися сухими. Її погляд не відривався від поверхні моря, яке поглинуло чудовисько й дракона.
Він на дні. Тепер він на дні, і товща води зімкнулася. Під її вагою поховано перетинчасті крила - і хрипкуватий голос, докірливі очі, прохолодні долоні.
Прощавай.
Офіцер варти ступив до Остина й кинув, майже жбурнув йому сірий плащ чаклуна. Голіруч він спробував висмикнути з каменю залізну скобу, утримуючу тонку Ютину щиколотку - не зміг, опустив руки, відійшов, дивлячись у пісок.
- Юто, - промовив Остин, і голос його здригнувся, - не вір. Неправда це...
Вона не чула. Перед нею ніби ніхто й не стояв - вона дивилася на море.
- Ну, чого повитріщались? - майже верескнув Остин, обертаючись до людей.
Ніхто не глянув у його бік.
- Відв'язувати, чи що... - промимрив Остин, схоже, звертаючись до самого себе. – Панове офіцери... Відв'язувати? Чи повернеться?
Короля нагородили таким поглядом, що він знітився, згорбився, відразу став скривджений і жалюгідний. Каменотеси повільно, наче через силу, почали знімати ланцюг, протягнутий поперек Ютиних грудей. Королева була байдужа.
На берег накочувалися хвилі припливу - довгі, безпечні, геть не схожі на ті, що їх здіймають чудовиська... Люди стояли по гомілки в воді й не помічали цього. Бризки піни досягали вже до Ютиних ніг.
А сонце піднімалося й піднімалося, і ажурна сіточка прилетілих бозна-звідки хмар прикривала його, наче серпанком. Сонячна доріжка на хвилях виблискувала м'яко, приглушено, ніби вона й не сонячна навіть, а місячна.
І тоді Ютині губи ворухнулися. Побачивши її очі, усе обернулися одночасно, як по команді.
І разом скрикнули, розгледівши щось у воді. Мить - і берег знову спорожнів, люди відбігли під захист скель, і тільки Юта як і раніше стояла біля свого каменю, розкинувши прикуті руки.
Довго не було наступної хвилі. Ось вона прийшла - і Ютині очі розширились.
Хвилі прибували й прибували. Юта стояла, пряма, тонка, ніби вкарбована в скелю.
І ось за камінь, що громадився на межі моря та суші, схопилася людська рука. Зісковзнула безпомічно й схопила знову.
Юта стояла. Від скель слабко долинули вигуки здивування.
Друга рука потяглася - і впала в мокрий пісок. Нова хвиля допомогла, протягла розтерзану людину вперед - і відринула, забарвлена кров'ю.
Він сперся на лікті. Ще зусилля - підняв голову.
Очі їхні зустрілися.
Лисніли на сонці вилизані морем камінці. Хвиля, наче гравець в кості, то прибирала, то знову викидала їх на пісок. Над морем покрикували осмілілі чайки; від скель повільно наближалися осміліли люди.
Розпростертий на піску чоловік дивився на жінку, прикуту до скелі. У променях високого сонця вона була нестерпно прекрасна.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |