1.Визначення поняття „патогенез”. Патологічні (руйнівні) та компенсаторно-пристосувальні (захисні) явища в патогенезі (на прикладі крововтрати). Патогенез (від гр. pathos — страждання, genesis —

1.Визначення поняття „патогенез”. Патологічні (руйнівні) та компенсаторно-пристосувальні (захисні) явища в патогенезі (на прикладі крововтрати).
Патогенез (від гр. pathos — страждання, genesis — походження) — це механізм розвитку і результату хвороби. Патологічні явища: проста гіповолемія, зниження серцевого викиду, падіння артеріального тиску, гіпоксія переважно циркуляторного типу. Пристосувально-компенсаторні явища: рефлекторний спазм кровоносних судин, що призводить до підвищення опору в судинах внутрішніх органів і шкіри, виходу крові з депо в кровоносне русло, внаслідок чого підвищується артеріальний тиск, до певної міри відновлюються об'єм циркулюючої крові і кровопостачання життєво важливих органів; рефлекторне почастішання і посилення серцевих скорочень; вихід міжтканинної рідини в судини; рефлекторне почастішання і поглиблення дихання, сприяюче усуненню дефіциту кисню в організмі; підвищення здатності гемоглобіну віддавати кисень тканинам; підвищення згортання крові, що припиняє кровотечу.

2. Значення місцевого та загального в патогенезі (показати на прикладі запалення).
Місцеве: порушення мікроциркуляції, підвищення проникності стінки судин, ексудація; розмноження клітин (проліферація).
Загальне: викид з клітин і утворення біологічно активних речовин — медіаторів запалення, вивільнення і активація лізосомальних ферментів, дія їх на біологічні макромолекули (вторинна альтерація).

3. Специфічні та неспецифічні механізми розвитку хвороб.
У розвитку хвороби зазвичай розрізняють чотири періоди (стадії): латентний, продромальний, період розпалу хвороби і результат, або період закінчення хвороби. Така періодизація склалася у минулому при клінічному аналізі гострих інфекційних хвороб (черевний тиф, скарлатина і т. д.). Інші хвороби (серцево-судинні, ендокринні, пухлини) розвиваються по інших закономірностях, і тому приведена періодизація до них мало застосовна. А. Д. Адо виділяє три стадії розвитку хвороби: початок, стадію власне хвороби, результат.

4. Причинно-наслідкові зв’язки, роль circulus vitiosus в патогенезі. Показати на прикладі.
У патогенезі хвороби можна виділити ряд етапів або ланок, які зв'язані між собою причинно-наслідковими зв'язками. Наприклад, перша ланка в патогенезі травматичного шоку — біль. Сильний біль призводить до пригнічення життєво важливих центрів, зокрема до зниження артеріального тиску, що є причиною кисневого голодування. Гіпоксія головного мозку приводить до ще більшого пригнічення судиннорухового центру й ще більшому зниженню артеріального тиску. Як видно, зміна причин і наслідків призвела до утворення порочного кола (circulus vitiosus). Значення порочного кола можна проілюструвати також на прикладі метеоризму. Здуття кишок гальмує їх моторну і секреторну функції, а це сприяє бродінню, утворенню газів і ще більшому метеоризму.

5. Механізми патогенної дії іонізуючого випромінювання на організм. Радіоліз води, радіотоксини. Радіочутливість тканин.
Енергія іонізуючого випромінювання перевищує енергію внутрішньомолекулярних і внутрішньоатомарних зв'язків. Поглинаючись макромолекулою, вона може мігрувати по молекулі, реалізовуючись в найбільш вразливих місцях. Результатом є іонізація, збудження, розриви найменш міцних зв'язків, відрив вільних радикалів.
Зі всіх первинних радіохімічних перетворень найбільше значення має іонізація молекул води (радіоліз води), в результаті іонізації молекули води утворюються вільні радикали, які вступають у взаємодію із збудженою молекулою води, киснем тканин і додатково утворюють перекис водню, радикал гідропероксиду, атомарний кисень. Далі здійснюється перехоплення енергії вільних радикалів найбільш активними відновниками. Продукти радіолізу води володіють дуже високою біохімічною активністю і здатні викликати реакцію окислення по будь-яких зв'язках, у тому числі і стійких при звичайних окислювально-відновних перетвореннях.
Окисленню підлягають ненасичені жирні кислоти і феноли, внаслідок чого утворюються ліпідні (ЛРТ) (ліпідні перекиси, епоксиди, альдегіди, кетон) і хінонові радіотоксини (ХР)Окисленню підлягають ненасичені жирні кислоти і феноли, внаслідок чого утворюються ліпідні (ЛРТ) (ліпідні перекиси, епоксиди, альдегіди, кетон) і хінонові радіотоксини (ХРТ). Вірогідними попередниками ХРТ в організмі є тирозин, триптофан, серотонін, катехоламіни. Радіотоксини пригнічюють синтез нуклеїнових кислот, діють на молекулу ДНК як хімічні мутагени, змінюють активність ферментів, реагують з ліпідно-білковими внутрішньоклітинними мембранами.
Ядро клітини володіє особливо високою радіочутливістю в порівнянні з цитоплазмою, порушення ядерних структур істотніше позначається на життєздатності і життєдіяльності клітини. Найвищою радіочутливістю володіють ті тканини, в яких процеси ділення клітин виражені найінтенсивніше і при опроміненні навіть в малих дозах спостерігається їх мітотична загибель.

6. Віддалені наслідки дії іонізуючого опромінення.
Довгий час після захворювання можуть зберігатися залишкові явища — астенія, стомлюваність, загальна слабкість, нестійкість гемопоезу, порушення статевої функції, ослаблення імунітету, трофічні розлади, що ведуть до передчасного постаріння і старіння. До віддалених наслідків відносяться пухлини.
Малі дози випромінювання, що не викликають в ранні терміни видимих функціональних і морфологічних порушень, можуть викликати патологічні зміни в організмі у віддалені терміни, зокрема, підвищувати частоту новоутворень. Кількісно оцінити їх на тлі спонтанної захворюваності раком важко.

7. Гостра променева хвороба, її форми. Кістково-мозкова форма гострої променевої хвороби, основні синдроми, їх патогенез.
Гостра променева хвороба. Порушення кровотворення, функцій нервової і травної систем наголошуються при всіх формах променевого ураження. Проте міра зміни, швидкості їх розвитку і прогноз залежать від поглиненої дози тотального опромінення.
1) Кістковомозкова форма (доза — 0,8—10 Гр).
2) Кишкова форма (доза 10—20 Гр).
3) Токсемічна форма (доза 20—80 Г р).
4) Церебральна форма (доза більше 80 Гр).
Кістковомозкова форма (доза — 0,8—10 Гр). Розрізняють чотири клінічні періоди: період первинних реакцій, прихований період, період розгорнутих клінічних ознак, результат хвороби. Перший період, тривалість якого від декількох годин до 1—2 днів, є реакціями нервових і гуморальних механізмів на опромінення: збудження, головний біль, нестійкість вегетативних функцій, лабільність артеріального тиску і пульсу, функціональні порушення з боку внутрішніх органів. Порушення моторики харчового каналу виявляється блювотою і проносом. Відмічається короткочасний перерозподільний лейкоцитоз, що супроводжується лімфоцитопенією. Другий період — період уявного благополуччя. Явища, пов'язані з перезбудженням нервової системи, диспепсичні розлади зникають, але спостерігаються все ж деякі ознаки розвитку хвороби: нестійкість артеріального тиску, лабільність пульсу, лейкопенія. Третій період характеризується вираженими проявами променевої хвороби. З боку крові — лейкопенія, тромбоцитопенія і анемія. Неминуче виникають інфекційні ускладнення, які складають головну причину страждання хворого. Ознаками одужання є поліпшення самопочуття, нормалізація картини крові, поява в крові молодих клітин крові.

8. Дія на організм високого атмосферного тиску. Патогенез синдромів компресії і декомпресії (кесонна хвороба). Вибухова декомпресія. Під дією високого атмосферного тиску внаслідок вдавлювання барабанних перетинок може викикнути біль у вухах. При різкому і дуже швидкому підвищенні атмосферного тиску можливий розрив легеневих альвеол. В умовах гіпербарії людина дихає повітрям або іншими газовими сумішами під підвищеним тиском, внаслідок чого в крові і тканинах розчиняється додаткова кількість газів (сатурація). Внаслідок цього в організмі може зростати кількість азоту у кілька разів, особливо в органах, в яких міститься велика кількість ліпідів (наприклад, нервова система). Спочатку виникає легке збудження (ейфорія), потім настають ознаки інтоксикації. Надмірна кількість кисню – гіпероксія – протягом тривалого часу також викликає токсичний ефект (розвиваються реакції організму, спрямована.Надмірна кількість кисню – гіпероксія – протягом тривалого часу також викликає токсичний ефект (розвиваються реакції організму, спрямовані на підтримання оптимального кисневого режиму в тканині головного мозку, за рахунок зниження збудливості хеморецепторів кровоносного русла → сповільнюється дихання, пульс, зменшується об’єм циркулюючої крові, звужуються судини головного мозку → згодом виникає «задушення тканин»). Комплекс явищ, пов’язаних із зниженням атмосферного тиску, називається синдромом декомпресії. Гази, що містяться в організмі, розширюються, знижується розчинність їх у рідкому середовищі, точка кипіння крові та інших рідин знижується майже до температури тіла. Виникає гіпоксія. Вираженість цих явищ залежить від швидкості декомпресії і її ступеня. Під час швидкого перепаду атмосферного тиску розвивається синдром вибухової декомпресії: травма легень, серця і великих судин внаслідок різкого підвищення внутрішнього легеневого тиску.

9. Спадкові та вроджені хвороби, визначення понять. Мутації як причина виникнення спадкових хвороб. Види, причини, наслідки мутацій. Спадкові хвороби - хвороби які передаються з покоління в покоління і зумовлені порушенням генетичного апарату статевих клітин. До вроджених хвороб належать хвороби, що виявляються відразу після народження (можуть бути генетично детермінованими або не пов’язані з генетичним порушенням). Мутація – стрибкоподібне стійке порушення генетичного апарату, не пов’язане з поділом клітини чи звичайною рекомбінацією хромосом. Розрізняють мутацію соматичну, яка не передається, і генеративну, яка впливає на спадковість потомства. Мутація може бути шкідливою та корисною. За причиною розрізняють спонтанну та індуковану. Залежно від розмірів ушкодження генетичного апарату розрізняють генну та хромосомну мутацію. Біохімічні наслідки мутації залежать від функції тих білків, синтез яких порушений.Якщо це ферментопатії то порушення навіть одного ферменту може клінічно виявитися недоумством, хворобами системи крові. Якщо синтез ферменту повністю відсутній то імунологічними методами білок не буде виявлений. Може порушуватися швидкість синтезу ферменту, і тоді зменшується його кількість.

10. Полігенні (мультифакторіальні) хвороби. Пояснити на прикладі цукрового діабету. Полігенний тип успадкування – коли ознака в організмі кодується не одним, а декількома парами генів. Передача такої ознаки не підпорядковується законам Менделя. Наприклад, так передається колір шкіри, величина кров’яного тиску. При ушкодженні якого-небудь гена може виникати не сама хвороба, а «схильність» до неї. Чим більша кількість генів пошкоджена, що визначає дану ознаку, тим більша імовірність виникнення захворювання. Цукровий діабет може успадковуватися по аутосомно-домінантному, аутосомно-рецесивному і полігенному типу. Схильність до діабету визначається антигенним складом тканин організму. Підвищуються антитіла до ss-клітин підшлункової залози → зменшується виділення інсуліну → підвищується вміст глюкози в крові → розвиток інсулінозалежного цукрового діабету.

11. Хромосомні хвороби, механізми виникнення. Загальна характеристика синдромів Дауна, Клайнфельтера, Шерешевського-Тернера. Хвороби, що виникають внаслідок зміни кількості чи будови хромосом. Механізми виникнення:
1) порушення розходження хромосом у батьків при утворенні статевих клітин;
2) порушення розходження хромосом на ранніх стадіях дроблення зиготи.
Синдром Дауна – трисомія ХХІ хромосоми (всього 47 хромосом). Характеризується відставанням у рості, певними рисами обличчя (напіввідкритий рот, великий язик), зниженням імунологічної реактивності, глибокою розумовою відсталістю.
Синдром Клайнфельтера – захворювання, що характеризується зміною числа статевих хромосом – ХХУ (47 хромосом всього). Буває ХХХУ, ХХХХУ та ін. Хворіють чоловіки. Характерні ознаки: високий ріст, недорозвинені вторинні статеві ознаки, знижений чи відсутній сперматогенез, значна розумова відсталість. В соматичних клітинах виявляється одне чи більше тілець Барра.
Синдром Шерешевського – Тернера – характеризується набо

12. Види, причини, наслідки мутацій. Роль хромосомних аберацій у виникненні пухлин. Стійкі стрибкоподібні зміни структури генного апарату, що веде до появи нової ознаки в клітині чи організмі. Види: 1) генні – змінюється будова 1-го кодона, який кодує певну амінокислоту (серпоподібно-клітинна анемія); 2) хромосомні – характерними змінами структури хромосом (деменція, транслокація, інверсія, дублікація); 3) геномні – характерні зміною числа хромосом (хвороба Дауна). Причини: 1) фізичні – дія іонізуючої радіації, УФ променів; 2) хімічні – хімічні речовини, що впливають на структуру ДНК, порушують процеси синтезу ДНК клітини; 3) біологічні – ДНК і РНК-вмісні віруси, що вбудовуються в геном клітини хазяїна і порушують його структуру. Наслідки: 1) мутації в соматичних клітинах можуть призвести до загибелі клітин чи появі клітини з новими ознаками (пухлинні клітини); 2) мутації в статевих клітинах можуть призводити до появи нової ознаки в організмі.

13. Артеріальна гіперемія – кровонаповнювання тканин внаслідок посиленого притоку по артеріальним судинам. Види: 1) фізіологічна (робоча гіпертонія, гіперемія шкіри при ↑ температури навколишнього середовища, гіперемія, що виникає в органі після попередньої ішемії); 2) патологічна – виникає при дії на тканини патогенних хімічних, біологічних факторів. Частіше всього виникає при запаленні.
Ознаки: почервоніння, ↑ температури органа, збільшення органу в V, посилення пульсації в організмі.
Механізм розвитку: артеріальна гіперемія при виникненні дії нервових і гуморальних факторів.
1) Нейрогенна: буває нейротонічна (при підвищенні впливу судиннорозшируючих нервів) та нейропаралітична (виникає внаслідок зупинки впливу на артерії судиннозвужуючих нервів);
2) Роль гуморальних впливів: вплив продуктів метаболізму клітин на судини, вплив на судини БАР, ендотеліальний фактор послаблення (NO).

14. Ішемія – зменшення кровопостачання органу внаслідок зменшення притоку крові по артеріальним судинам.
Причини: 1) здавлення артерії пухлиною, джгутом, збільшеним органом (компресійна ішемія); 2) закриття просвіту судини тромбом, емболом, атеросклеротичнию бляшкою (обтураційна); 3) спазм артеріальних судин внаслідок підвищеного впливу симпатичних нервів (ангіоспастична ішемія).
При ішемії може розвинутися дистрофія клітин, аж до некрозу (інфаркт).

15. Тромбоз – прижиттєве утворення згустку крові в судині. Основні патогенетичні фактори (тріада Вірхова): уповільнення току крові, порушення цілісності судинної стінки, порушення співвідношення між згортаючою і протизгортаючою системами крові в сторону посилення згортання крові.
Фази тромбоутворення:
1) клітинна (активація тромбоцитарно-судинного гемостазу);
2) плазматична – участь білків плазми в тромбоутворенні – згортання крові.
Наслідки: 1) закупорка судин (→ венозна гіперемія, ішемія); 2) відрив тромба і перетворення в ембол; 3) організація тромба; 4) реконалізація тромбу; 5) розплавлення тромбу (асептичне і септичне).

16. Стаз – сповільнення і припинення течії крові в капілярах, в дрібних артеріях і венах.
Види: справжній (виникає внаслідок патологічних змін у капілярах або порушення реологічних властивостей крові); ішемічний – внаслідок повного припинення припливу крові з відповідних артерій у капілярну сітку; венозний – як результат здавлювання вен, закупорки їх тромбом або емболом). Причини справжнього стазу: фізичні (холод, тепло), хімічні (отрути, скипидар) і біологічні (токсини мікроорганізмів).

17. Порушення мікроциркуляції - порушення кровообігу в судинах мікроциркуляторного русла (в артеріолах, пре капілярах, капілярах, посткапілярних венулах, венулах). Види: внутрішні – характеризуються порушенням руху крові всередині судин малого кола внаслідок зміни реологічних властивостей крові; зовнішні.
Сладж-синдром – агрегація еритроцитів та їх подальше склеювання.
Види: 1) класичний; 2) декстриновий; 3) аморфний.
Сладж виникає при запаленні, алергії, шоці, ДВС-синдромі, відмороженні, опіках. Причини садж-синдрому: 1) підвищення в’язкості крові; 2) зміна розташування еритроцитів всередині судинного русла.

18. Стадії запалення. Стадія альтерації, види, причини, механізми. Запалення – типовий патологічний процес, який виникає при ушкодженні тканин, характеризується зміною мікроциркуляції, крові, сполучної тканини, що проявляється у вигляді альтерації, ексудації, і проліферації (стадії запалення).
Альтерація – пошкодження тканин. Види: первинна – пошкодження клітин внаслідок прямої дії на них факторів, що викликають запалення; вторинна – пошкодження клітин, що виникає в процесі розвитку самого запалення і впливу на клітини гіпоксії, дії протеолітичних ферментів, осмотичне пошкодження клітин, активація фосфорилаз.

19. Медіатори запалення клітинного походження. До медіаторів запалення клітинного походження належать: - гістамін (гранули базофільних гранулоцитів – місцеве розширення судин, підвищення проникності стінки); - серотонін (тромбоцити, хром афінні клітини слизової травного каналу - місцеве розширення судин, підвищення проникності стінки); - лізосомні ферменти (гранулоцити, макрофаги – вторинна альтерація, хемотаксис); - катіонні білки (нейтрофільні гранулоцити, дендритні клітини – підвищення проникності стінок). Медіатори клітинного походження – продукти розщеплення арахідонової кислоти: - простагландини (арахідонова кислота ушкоджених клітин – хемотаксис, набряк, звуження судин); - тромбоксан (тромбоцити – агрегація тромбоцитів, звуження судин); - простациклін (ендотеліоцити – дезагрегація тромбоцитів, розширення судин); - лейкотрієни (лейкоцити – хемотаксис, скорочення не посмугованих м’язових волокон, набряк).

20. Медіатори запалення, їх класифікація. Механізми утворення та біологічної дії плазмових медіаторів запалення. Медіатори запалення – біологічно активні речовини, які синтезуються в клітинах або в рідинах організму і спричинюють безпосередній вплив на запальний процес. Класифікація: - хімічна структура (біогенні аміни, поліпептиди, білки); - походження (похідні арахідонової кислоти, гуморальні, клітинні); - механізм (нецитотоксичні, цитотоксичні); - термін дії (миттєвої, уповільненої); - характер дії (прямої дії, непрямої дії). Гуморальні (плазмові) медіатори запалення (кініни та система комплементу) синтезуються в плазмі крові під дією певних ферментів (які в свою чергу активуються лізосомальними ферментами – медіаторами клітинного походження, що з’являються внаслідок альтерації клітин). Біологічний вплив: розширення капілярів, збільшення проникності їх стінки, біль, свербіння, активізація лейкоцитів, хемотаксис, цитоліз).

21. Зміни місцевого кровообігу при запаленні (за Ю.Конгеймом). Патогенез артеріальної гіперемії при запаленні. Судинна теорія Ю. Конгейма: розширення привідних судин і притікання артеріальної крові в осередок запалення зумовлюють жар і почервоніння (артеріальна гіперемія), збільшення проникності капілярів – припухлість, утворення інфільтрату – стиснення нервів і біль, а все разом – порушення функції. Артеріальна гіперемія є результатом утворення в осередку запалення великої кількості вазоактивних речовин – медіаторів запалення, які розслаблюють м’язові елементи стінки артеріол і прекапілярів. Це зумовлює збільшений притік артеріальної крові, прискорює її рух, відкриває капіляри, які раніше не функціонували, підвищує тиск у них. Розширення привідних судин виникає також внаслідок паралічу вазоконстрикторів, зміщення рН середовища у бік ацидозу, нагромадження К+, зниження еластичності сполучної тканини, яка оточує судини.

22. Механізм переходу артеріальної гіперемії у венозну при запаленні. Артеріальна гіперемія переходить у венозну при зменшенні швидкості руху крові, зміні характеру течії та реологічних властивостей крові. Кров стає густішою і більш в’язкою, еритроцити набухають, утворюючи агрегати – безладно з’єднані між собою скупчення еритроцитів, які повільно рухаються або зовсім зупиняються в судинах з малим діаметром. Венозна гіперемія пояснюється дією кількох факторів: фактори крові (крайове розміщення лейкоцитів, набухання еритроцитів, вихід рідкої частини крові у запалену тканину та згущення крові, утворення тромбів внаслідок активації фактора Хагемана, зменшення вмісту гепарину), фактори судинної стінки (набухання ендотелію, внаслідок чого просвіт дрібних судин ще більше зменшується), фактори оточуючих тканин (набрякла тканина, стискуючи вени й лімфатичні судини, сприяє розвитку венозної гіперемії).

23. Ексудація в осередку запалення, її причини та механізми. Види ексудатів. Ексудація – це вихід рідкої частини крові, електролітів, білків і клітин із судин у тканини. Основна причина – підвищення проникності гістогематичного бар’єра, тобто стінки судин, насамперед капілярів і венул. Транспорт рідини в тканини залежить від фізико-хімічних змін, що відбуваються по обидва боки судинної стінки. Внаслідок виходу білка його стає дедалі більше поза судинами, що спричинює підвищення онкотичного тиску. При цьому відбувається розщеплення білкових та інших великих молекул на дрібніші. Гіперонкія і гіперосмія створюють течію рідини в запалену тканину. Цьому сприяє і підвищення внутрішньо судинного гідростатичного тиску у зв’язку із змінами кровообігу в осередку запалення. Ексудат відрізняється від транссудату тим, що містить більше білків (понад 2%).

24. Механізми крайового стояння лейкоцитів. Молекули адгезії, їх роль у процесі крайового стояння та еміграції лейкоцитів. Крайове стояння лейкоцитів – виникає внаслідок уповільнення капілярного кровоточу та адгезії лейкоцитів до судинної стінки (під впливом адгезійних молекул – інтегринів) зподальшою їх еміграцією у вогнище запалення. На початковому етапі еміграції лейкоцитів на їх поверхні експресуються молекули – селектини (під впливом прозапальних медіаторів), які опосередковують оборотну адгезію лейкоцитів. Згодом замість селектинів з’являються виникають молекули інтегрини – що і забезпечують крайове стояння лейкоцитів та їх еміграцію.

25. Механізми еміграції лейкоцитів. Послідовність виходу лейкоцитів у вогнище запалення. Лейкоцити здатні емігрувати у вогнище запалення піл впливом молекул інтегринів, що утворюються на їх поверхні. Найпершими крізь клітинну стінку емігрують нейтрофільні гранулоцити (проникають крізь розширені проміжки між ендотеліальними клітинами, а далі крізь базальну мембрану капілярів і венул). Потім мігрують моноцити та лімфоцити (зумовлюється інтегринами лейкоцитарного походження). Після проходження крізь судинну стінку подальше переміщення лейкоцитів у вогнище запалення здійснюється під дією сполучнотканинних білків. Фази еміграції: - нейтрофільна – „бойова”, - моноцитна – „захисна”, - лімфоцитно-еозинофільна – „оздоровча”.

26. Роль лейкоцитів у патогенезі запалення: в різні стадії запалення, у розвитку місцевих та загалах проявів запалення. I. Стадія альтерації: Лейкоцити виробляють лейкотрієни, що спричинюють хемотаксис, скорочення гладких м’язів, набряк. II. Стадія ексудації: Вихід лейкоцитів з просвіту судин через судинну стінку в навколишню тканину. При проходженні через базальну мембрану поліморфно-ядерний лейкоцит атакує її своїми ферментами (еластаза, коллагеназа, гіалуронідаза). Вони впливають на молекулярну структуру базальної мембрани, збільшуючи її проникність. У еміграції лейкоцитів у вогнище запалення спостерігається певна черговість: спочатку емігрують нейтрофільні гранулоцити, потім — моноцити і, нарешті, — лімфоцити. У вогнищі запалення здійснюється активний рух лейкоцитів до хімічних подразників, якими можуть бути продукти протеолізу тканин. У вогнищі запалення головна функція лейкоцитів полягає в тому, щоб поглинати і переварювати чужорідні частки (фагоцитоз). III. Стадія проліферації: Клітини перестають виробляти одні медіатори і починають синтезувати інші. Для завершення процесу запалення, особливо імунного, велике значення має зниження активності лімфоцитів. В цьому відношенні гістамін теж грає свою роль. Через рецептори Н2 він гальмує секрецію лімфокінів, знижує мітотичну активність лімфобластів, обмежує активність Т-кілерів. Лімфокіни інактівіруются також і макрофагами через один з монокінів гістаміну.

27. Стадія проліферації при запаленні, її механізми. Поняття про фактори росту. Стадія проліферації - припинення руйнівних процесів та початок відновних. Механізми: - інгібіція ферментів (інгібітор – α2-макроглобулін); - припинення руйнівних явищ (усунення вільних радикалів); - пригнічення активності клітин запалення; - зменшення активності лімфоцитів; - ендокринні фактори (кортикостерон та гідрокортизон – спричинюють лімфопенію). Фактори росту – специфічні високо- та низькомолекулярні білки, що стимулюють процеси регенерації та відмежовування зони запалення від здорових тканин (епідермальний фактор росту, тромбоцитарний фактор росту, інсуліноподібні фактори росту; вузької дії: фактор росту фібробластів, фактор росту судин, фактор росту нервів).

28. Вплив гормональних чинників на запалення. Прозапальні та протизапальні засоби. На перебіг запалення вплив. гормони гіпофіза і надниркових залоз. При цьому одні г-ни коркової реч.наднирникових залоз виявл. дію, протилежну запаленню, протизапальні (глікокортикоїди),інші-прозапальні(мінералокортикоїди). Глікокортикоїди: зменш.утв. гістаміну та серотоніну; стабілізують мембрани лізосом й інактивують кислу фосфатазу, рибонуклеазу та ін.. ферменти, блокують синтез простагландинів і лейкотрієнів. Мінералокортикоїди:збільш.ексудацію, під їх впливом прискорюється розмноження клітин, утв.нових капілярів, синтез основної реч. сполучної тканини.

29. Гарячка: визначення поняття, етіологія гарячки. Види пірогенів. Хімічна природа і походження вторинних пірогенів, механізм їх дії. Гарячка - типовий патологічний процес, який виявл. підвищ. температури тіла у відповідь на дію пірогенних факторів. Розрізняють інфекційні (як відповідь на проникнення в організм мікроорганізмів та їх токсинів) й неінфекційні (при потрапл. в організм реч., які не мають віднош. до інфекції) причини гарячки. Пірогенними назив. реч, які потрапл. в організм ззовні або утв. всередині, спричинюють гарячку. За походж.:екзогенні й ендогенні, за механізмом дії: первинні і вторинні. Під впливом первинних пірогенів утв. вторинні. Цей процес відбув. у макрофагах та у нейтрофільних гранулоцитах. Механізм: разом із збудником в організм потрапляють пірогени-бактеріальні токсини. вони вплив. на макрофаги й нейтрофілільні гранулоцити, які почин. синтезувати Іл 1. Циркулюючий у крові Іл 1 діє на клітини-мішені. Під впливом Іл 1 на рівні мозкових артеріол і капілярів утв. простагландини Е1 і Е2,які проходять крізь бар’єр і впливають на центр терморегуляції. В результ. змін. установочна точка цього центру і він підтримує температуру тіла на більш високому рівні, на якому вона і залишається доти, доки триває синт

30. Стадії гарячки. Зміни теплопродукції та тепловіддачі в різні стадії гарячки. Типи температурних кривих. 1.Стадія підвищення температури: тепловіддача зменш.внаслідок звуж. периферичних судин і зменш. припливу крові до тканин. Теплопродукція збільш. за рахунок скорочувального термогенезу,розєднання окисного фосфорування і окиснення.2.Стадія стояння температури на підвищеному рівні:тепловіддача збільш. за рахунок розшир. периферичних судин.,теплопрод. не змін.3.Стадія зниження температури:зниж. теплопродукції,тепловід. не змін. Температурна крива склад. з 3 частин:підвищення,стояння,зниження.;залеж. Від збудника,організму хворого,від здатн. Імунної системи відповідати на антигенні стимули.Типи темп. кривих:febris intermittens(малярія), febris recurrens(поворотний тиф),febris continua(крупозна пневмонія),febris hectica(сепсис).

31. Порушення енергетичного обміну. Основний обмін, його зміни при патології. Нормальний перебіг обміну енергії на молекулярному рівні зумовлює динамічну взаємодію процесів катаболізму і анаболізму.У разі порушення катаболічних процесів передусім страждає регенерація АТФ,а також надходження субстратів,потрібних для біосинтезу(анаболізму). Порушення анаболічних процесів призводить до розладу відтворення функціонально важливих сполук (ферментів,гормонів), потрібних для катаболізму. Щоб визначити поруш. обміну реч., виходять з основного обміну, на який впливають різні фактори: рефлекторні, умовнорефлекторні, гормональні. Особливо чітко це виявл. в умовах патології, коли поруш. нейрогормональна регуляція обміну. Підвищення ОО на 20% є ознакою тиреотоксикозу, а зниження про гіпофункцію щит. залози. Гіпофункція гіпофіза, призводить до зниж. теплопродукції й основного обміну. У разі гіпофункції внутр. стат. органів інтенсивність енерг. процесів і ОО зниж.

32. Голодування: визначення поняття, класифікація. Характеристика порушень основного обміну і обміну речовин у різні періоди повного голодування (з водою). Голодування - це стан, що виникає тоді, коли організм зовсім не одержує харчових реч. або одержує недостатню кількість їх, або не засвоює їх внаслідок хвороби. За походженням: фізіологічне і патологічне. Розрізняють: повне, неповне(кільк. недоїд.),часткове(якісне) голодув. Періоди: 1.посил.витрачання вуглеводів; посил. катаболізму білків і гліконеогенезу; зниж ОО; негативний азотистий баланс. 2.переважне окиснення жирів;активізація обміну в жировій тканині;наростання концентрації кетонових тіл у крові;негазовий ацидоз.(ОО зниж.). 3.посилення розпаду білків життєво важливих органів;затримання води; розлад ферментних систем.

33. Білково-калорійна недостатність, її форми. Патогенез основних клінічних проявів. Тривале недоїдання з переважною нестачею в складі їжі білків призводить ло білково-енергетичної недостатності. Форми: аліментарного маразму і квашіоркору (“червоний хлопчик”). Клінічні прояви: -аліментарного маразму: зниж.рівень глюкози, холестерину, нейтрального жиру в крові. Гіпопротеїнемія призводить до набряків. Розвив. асцит, анемія, брадикардія, гіпотонія, поруш. секреторна і моторна діяльність травного каналу. Поступово розвив. дистрофія органів і тканин. З боку нерв.с-ми: паркінсонізм, зниж. памяті т.п. Поруш.синтезу гормонів вираж. в різних ендокринопатіях. Виявл. с-ми мікседеми, гіпофізарної кахексії, гіпогонадизму. Зниж.стійкість проти інф. захв. Діти відстають у рості і псих.розвитку, в них розвив. депігментація шкіри, волосся, м’язове виснаж., гепатомегалія, набряки. –квашіоркор-приводом для назви стало поруш.ороговіння та інтенсивне злущування епідермісу.У дітей розвив. жирова інфільтрація печінки.Підшл.залоза піддається гіалінозу й фіброзу,внаслідок чого зниж.утв. травних ферментів,інколи розвив.цукровий діабет.Дистрофічні зміни пошир. на нирки, серце.

34. Гіпоксія: визначення поняття, класифікація. Пристосувально-компенсаторні та патологічні реакції при гіпоксії. Гіпоксія-типовий пат.процес,який розвивається внаслідок недостатнього забезпечення організму киснем або поруш. Його використ.,через що зниж. енергоутворення.Розрізняють гіпоксію місцеву та загальну,за перебігом-гостру і хронічну,за етіолог. І патоген.-гіпоксичну,дихальну,циркуляторну,гемічну,тканинну, змішану.Компенс.-пристос.р-ї:гіпервентиляція,посилення кровообігу,збільш.кільк.еритроцитів і гемоглобіну, зміни кривої дисоціації оксигемоглобіну,р-я регуляторних систем,с-ма утилізації кмсню,енергоутворення, гіпертрофія,гіперплазія,посилення еритропоезу в кістковому мозку.Патолог.р-ї:зниж.енергоутв.,енерг. голодув. тканин,активація ПОЛ,ушкодження мембран,метаболічні зміни і накопичення продуктів неповного окиснення,ацидоз,поруш. в органах і фізіолог. системах.

35. Характеристика різних видів гіпоксії. Гіпоксична гіпоксія-виник.внаслідок зниж. парціальн.тиску кмсню у вдихуваному повітрі.Гемічна-внаслідок зменш.кмсневої ємності крові;поділ. на анемічну і гіпоксію,зумовлену інактивацією гемоглобіну. Дихальна-причиною єпоруш. газообміну в легенях і недост. дих.Циркуляторна-виникає через місцеві або загальні поруш. кровообігу,коли потреба тканин у кисні перевищує його доставку з кровю.Тканинна-є наслідком тих факторів,які впливають у клітині на систему утилізації кисню та енергоутв.,виникає на тлі достатнього забезп. тканин киснем.

36. Реактивність. Визначення поняття. Імунологічна реактивність, клітинні та гуморальні механізми. Реактивність-це здатність організму реагувати зміною життєдіяльн. на різні впливи навкол. середовища. Імунолог. реактивність-здатність організму відповідати на дію антигену клітинними й гуморальними р-ми,специфічними відносно антигену.Клітинні механізми:лімфоцити,макрофаги.Гуморальні мех..:антитіла,компоненти комплементу,циркулюючі комплекси антиген-антитіло.

37. Види порушень імунологічної реактивності. Гіперфункція імунної системи: розвивається в разі перенапруження імунної системи антигеном, зокрема внаслідок надходження в організм стимуляторів імунної відповіді, також до неї може призвести зниження функції супресорів та недостатність гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи. Гіпофункція: імунодефіцитні (спадкові, первинні) та імунодепресивні (набуті, вторинні) хвороби. Дисфункція (часто поєднується з гіпофункцією): недостатність певної ланки імунітету (наприклад, при зниженні функції Т-лімфоцитів може збільшуватися реакція В-лімфоцитів та вироблення антитіл).

38. Типові прояви імунної недостатності – наслідки дефіциту В-лімфоцитів та дефіциту різних субпопуляцій Т-лімфоцитів. Розрізняють такі імунодефіцитні хвороби пов’язані зі змінами в системі Т-лімфоцитів: - первинна недостатні Т-лімфоцитів - виникає у разі блокади на ранніх етапах утворення Т-лімфоцитів або розладу утворення Т-хелперів; - гіпоплазія загруднинної залози – розвивається внаслідок порушення формування третої і четвертої при глоткових зябрових кишень в ембріональний період; - імунодефіцит Т-лімфоцитів, зумовлений генетично спричиненими дефектом аденозин дезамінази або пуриннуклеотидфосфорилази - характеризується зниженням функції Т-лімфоцитів; - недостатність експресії антигенів МНС класу ІІ, до якої призводить дефект промоторних білків, що зв’язуються з 5-ділянкою генів класу ІІ - не утворюються Т-хелпери. Імунодефіциті хвороби пов’язані зі змінами в системі В-лімфоцитів: - фізіологічна гіпогаммаглобулінемія, що виникає у дітей віком від 4-12 тижнів; - транзиторна гіпогаммаглобулінемія дитячого віку характеризується затримкою синтезу IgG, що може продовжуватися до трирічного віку; - гіпогаммаглобулінемія Брутона - класична форма В-імунодефіциту. Попередники В-лімфоцитів не зможуть перетворитися на зрілі форми. Реакція Т-лімфоцитів зберігається.

39. Порушення основних етапів імунної відповіді. Порушення розпізнавання антигену, презентації антигену.

40. Види імунної недостатності. Етіологія, патогенез, види первинних імунодефіцитів. Розлади функцій імунної системи можуть проявлятись гіпер-, дис- та гіпофункцією, зміною толерантності антигенів. Гіперфункція імунної системи розвивається при перенапруженні системи антигеном, спадковими змінами синтезу імуноглобулінів, зменшення регуляторних впливів гальмування всередині імунної системи – зниження функції супресорів, а також іззовні – недостатність функції гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи. При розвитку пухлин спостерігається гіперфункція імунної системи. При гіперфункції створюються умови для розвитку алергії. Дисфункція імунної системи розвивається при зниженні функції Т-лімфоцитів, що призводять до зниження стійкості організму проти інфекцій. При дефіциті Т-супрессорів, збільшена реакція В-лімфоцитів і вироблення антитіл (IgE) → алергічні реакції. Гіпофункція поділяється на імунодефіцитні (спадкові) і імунодепресивні (набуті). Види первинних імунодефіцитів: 1) пов’язані зі змінами в системі Т-лімфоцитів; 2) пов’язані зі змінами в системі В-лімфоцитів.

41. Типові прояви імунної недостатності – наслідки дефіциту В-лімфоцитів та дефіциту різних субпопуляцій Т-лімфоцитів. Розрізняють такі імунодефіцитні хвороби пов’язані зі змінами в системі Т-лімфоцитів: - первинна недостатні Т-лімфоцитів - виникає у разі блокади на ранніх етапах утворення Т-лімфоцитів або розладу утворення Т-хелперів; - гіпоплазія загруднинної залози – розвивається внаслідок порушення формування третої і четвертої при глоткових зябрових кишень в ембріональний період; - імунодефіцит Т-лімфоцитів, зумовлений генетично спричиненими дефектом аденозин дезамінази або пуриннуклеотидфосфорилази - характеризується зниженням функції Т-лімфоцитів; - недостатність експресії антигенів МНС класу ІІ, до якої призводить дефект промоторних білків, що зв’язуються з 5-ділянкою генів класу ІІ - не утворюються Т-хелпери. Імунодефіциті хвороби пов’язані зі змінами в системі В-лімфоцитів: - фізіологічна гіпогаммаглобулінемія, що виникає у дітей віком від 4-12 тижнів; - транзиторна гіпогаммаглобулінемія дитячого віку характеризується затримкою синтезу IgG, що може продовжуватися до трирічного віку; - гіпогаммаглобулінемія Брутона - класична форма В-імунодефіциту. Попередники В-лімфоцитів не зможуть перетворитися на зрілі форми. Реакція Т-лімфоцитів зберігається.

42. Вторинні імунодефіцити (імунодепресивні стани) – етіологія, патогенез. Набутий (вторинний) стан імунної системи, що супроводжується її гіпофункцією. Етіологія та патогенез: - порушення органогенезу імунної системи (в ембріональному періоді); - розлад формування і підтримання імунологічної толерантності (втрата толерантності до своїх антигенів чи набуття толерантності до чужорідних); - порушення ґенезу і функції імуноцитів, спричинені різними етіологічними факторами (канцерогенні, мутагенні, цитостатичні фактори, дефіцит білків та вітамінів, стрес, стероїдні гормони); - розлад внутрішньосистемної гормональної регуляції імунної системи (призводить до зміни стану та ґенезу імуноцитів і недостатності імунної відповіді); - автоімунні хвороби; - пухлина; - інфекційні хвороби; - СНІД.

43. СНІД. Етіологія, патогенез. Відкрито РНК-вмісний вірус HIV, що зумовлює СНІД. За допомогою глюкопротеїду gр 120 вірус зв’язується з білком CD4 на мембранах Т-хелперів та інших клітин. Загибель Т-хелперів і інших клітин відбувається шляхами: вірус безпосередньо руйнує заражені клітини, коли розмножується в них; злиття здорової і хворої клітини; заражені клітини знищуються клоном імуноцитів; gр 120 сорбується на здорових клітинах. Без Т-лімфоцитів уся імунна система різко слабне: спостерігається ураження слизових оболонок і зниження активності травлення, ураження нервової системи.

44. Імунологічна толерантність. Механізми формування. Наслідки порушення толерантності. Імунологічна толерантність розвивається стосовно потенційних антигенів власного організму, яка пояснюється блокадою цими антигенами функції імуноцитів. Формування відбувається протягом усього життя. Розлад формування і підтримання імунологічної толерантності може торкатися Т- та В-лімфоцитів окремо чи в поєднанні, може виявлятися у втраті толерантності до антигенів власного організму або набуття толерантності до чужорідних антигенів. У першому випадку наслідком є автоімунні захворювання, у другому – імунодепресивні стани. Механізми формування: при цьому утворюється мутація генів з утворенням нових клонів Т- і В- лімфоцитів у тому числі здатних реагувати зі своїми антигенами. У вилочковій залозі вони елімінуються. При толерантності до даного антигену антитіла не виробляються тільки проти нього, а проти інших антигенів вироблення антитіл повноцінне. Наслідок порушення толерантності – алергія.

45. Алергія. Визначення поняття, принципи класифікації алергічних реакцій. Реакції негайного та сповільненого типу, приклади реакцій кожного типу. Комплекс порушень, які виникають в організмі внаслідок гуморальних і клітинних імунних реакцій. Класифікація: - за Кумбсом та Джеллом (анафілактичні, реакцій цитолізу, реакції типу феномена Артюса, реакція гіперчутливості сповільненого типу, стимулювальні та гальмівні алергічні реакції); - за часом розвитку: - негайного типу (імуноглобуліни поширюються в організмі, виходять у тканини і секрети, і у випадку повторного введення антигену негайно вступають у реакцію антиген-антитіло); - сповільненого типу (розвивається після повторного надходження антигена в тканини, коли утворюються переважно Т-лімфоцити. Алергічні реакції негайного типу: анафілаксія, бронхіальна астма, поліноз, сироваткова хвороба, ідіосинкразія. Алергічні реакції сповільненого типу: туберкулінова реакція, імунні реакції проти трансплантата.

46. Класифікація алергенів. Алергени – речовини з антигенними властивостями, які спричинюють в організмі імунну відповідь гуморального або клітинного типу. Поділються на екзогенні (рослинні, лікарські, харчові, побутові, прості хімічні речовини, бактерії, гриби, віруси) та ендогенні (природні, набуті – неінфекційні, інфекційні). Алергенами можуть бути повні антигени та неповні – гаптени.

47. Алергія. Визначення поняття, принципи класифікації алергічних реакцій. Класифікація алергічних реакція за Кумбсом та Джелом. Комплекс порушень, які виникають в організмі внаслідок гуморальних і клітинних імунних реакцій. Класифікація: - за Кумбсом та Джеллом (анафілактичні, реакцій цитолізу, реакції типу феномена Артюса, реакція гіперчутливості сповільненого типу, стимулювальні та гальмівні алергічні реакції); - за часом розвитку: - негайного типу (імуноглобуліни поширюються в організмі, виходять у тканини і секрети, і у випадку повторного введення антигену негайно вступають у реакцію антиген-антитіло); - сповільненого типу (розвивається після повторного надходження антигена в тканини, коли утворюються переважно Т-лімфоцити.
48. Алергічні реакції 1 типу за Кумбсом та Джелом (анафілактичні). Методи анафілаксії. Тип I — реагіновий (анафілактичний). Антитіла сорбовані на клітині, а антигени поступають ззовні. Комплекси антиген—антитіло утворюються на клітинах, що несуть антитіла. У патогенезі реакцій істотною є взаємодія антигена з IgE і IgG, (реагинамі), сорбованими на тканинних базофілах, і подальша дегрануляція цих клітин. Система комплементу при цьому не активується.
Медіатори: ЕХФА – еозинофільний хемотаксичний фактор анафілаксії; ЕХФПММ – еозинофільний хемотаксичний фактор проміжної молекулярної маси; ПРСА – повільно реагуюча субстанція анафілаксії; ДАО – діаміноксидаза (гістаміназа); ВНХФ – високомолекулярний нейтрофільний хемотаксичний фактор; ЛХФ і ХФ – ліпідний хемотаксичний і хемокінетичний фактори; ТАФ – тромбоцитактивізуючий фактор; ПГ – простагландини.

49. Алергічні реакції 1 типу за Кумбсом та Джелом. Основні клінічні форми: місцеві та системні анафілактичні реакції.
Тип I — реагіновий (анафілактичний). Антитіла сорбовані на клітині, а антигени поступають ззовні. Комплекси антиген—антитіло утворюються на клітинах, що несуть антитіла. У патогенезі реакцій істотною є взаємодія антигена з IgE і IgG, (реагинамі), сорбованими на тканинних базофілах, і подальша дегрануляція цих клітин. Система комплементу при цьому не активується.
До цього типу реакцій відносять анафілаксію загальну і місцеву. Загальна анафілаксія буває при анафілактичному шоці. Місцева анафілаксія підрозділяється на: анафілаксію в шкірі (кропив'янка, феномен Овері) і анафілаксію в інших органах (бронхіальна астма, сінна лихоманка).

50. Алергічні реакції 2 типу за Кумбсом та Джелом. Характеристика стадій. Механізми цитолізу. Основні клінічні форми.
Тип II — реакції цитолізу, або цитотоксичні реакції. Антиген є компонентом клітини або сорбован на ній, а антитіло поступає в тканини. Алергічна реакція починається в результаті прямої ушкоджувальної дії антитіл на клітини; активації комплементу; активації субпопуляції В-кілерів; активації фагоцитозу. Активуючим чинником є комплекс антиген—антитіло. До цитотоксичних алергічних реакцій відноситься дія великих доз антиретикулярної цитотоксичної сироватки Богомольця (АЦС).

51. Алергічні реакції 3 типу за Кумбсом та Джелом. Характеристика стадій, основні клінічні форми. Патогенна дія імунних комплексів.
Тип III — реакції типу феномену Артюса або імунних комплексів. Ні антиген, ні антитіло при цьому не є компонентами клітин, і утворення комплексу антиген—антитіло відбувається в крові і міжклітинній рідині. Роль антитіл, що преципітують, виконують IgM і IgG. Мікропреципітат зосереджується довкола судин і в судинній стінці. Це приводить до порушення мікроциркуляції і вторинного ураження тканини, аж до некрозу. IgM, IgG — IgG, активують комплемент, а за допомогою нього — вироблення інших активних речовин, хемотаксис і фагоцитоз. Утворюється лейкоцитарний інфільтрат — сповільнений компонент феномену Артюса.

52. Алергічні реакції 3 типу за Кумбсом та Джелом. Сироваткова хвороба.
Тип III — реакції типу феномену Артюса або імунних комплексів. Ні антиген, ні антитіло при цьому не є компонентами клітин, і утворення комплексу антиген—антитіло відбувається в крові і міжклітинній рідині.
В даний час налічується більше 30 препаратів, які можуть викликати сироваткову хворобу, цей синдром схожий з істинною сироватковою хворобою, що викликається гетеролітичною або гомологічною сироваткою, виділяють легку, важку і анафілактичну форми сироваткової хвороби. Розвитку гострої реакції передує інкубаційний період 7-10 діб від моменту введення лікарського препарату. Продромальний період характеризується гіперемією, гиперестезією шкіри, висипаннями в місцях введення лікарських препаратів.
Гострий період. Характеризується підвищенням температури до 39-40, поліартралгією, висипом, що сильно зудить. Висип може носити ерітематозний, папулезний, папуловезикульозний, геммарогічний характер, з'являється поліартрит, набряк Квінке, нерідко діагностується міокардит, поліневрит, дифузний гломерулонефрит, гепатит. Гострий період продовжується 5-7 діб, при важкому перебігу до 2-3 тижнів.

53. Алергічні реакції 4 типу за Кумбсом та Джелом. Характеристика стадій, клінічні прояви.
Тип IV — реакції сповільненої гіперчутливості (ГЗТ). Головна особливість реакцій сповільненого типу полягає в тому, що з антигеном взаємодіють Т-лімфоцити. Реакція сповільненої гіперчутливості не менш специфічна по відношенню до антигена, чим реакція з імуноглобулінами, завдяки наявності у Т-лімфоцитів рецепторів, здатних специфічно взаємодіяти з антигеном. Цими рецепторами є, ймовірно, IgM, укорочені і вбудовані в мембрану Т-лімфоцита, і антигени гістосумісності. Проте в тканині, де відбувається ця реакція, серед безлічі клітин, руйнуючих антиген і тканину, виявляється лише декілька відсотків Т-лімфоцитів, здатних специфічно реагувати з антигеном. Даний факт став зрозумілий після відкриття лімфокінів — особливих речовин, що виділяються Т-лімфоцитами. Завдяки ним імунні Т-лімфоцити навіть в невеликій кількості стають організаторами руйнування антигену іншими лейкоцитами крові.

54. Аутоімунні реакції/хвороби: причини та механізми розвитку.
Аутоаллергічні (аутоіммунні) захворювання розвиваються в результаті вироблення антитіл, які можуть взаємодіяти з антигенами власного організму. Це може відбуватися при демаскуванні антигенів, при знятті толерантності і при соматичних мутаціях.
Демаскування антигенів спостерігається у високодифференційованних органах при порушенні гістогематичних бар'єрів.
Зняття імунної толерантності до нормальних компонентів тканин можливе, наприклад до гаптену свого організму, при заміні носія гаптену.
Соматичні мутації в різних органах можуть призвести до появи клітин, що володіють антигенними властивостями по відношенню до свого організму.
Мутація імуноцитів може стати причиною аутоіммунних захворювань у зв'язку з тим, що призводить до появи "заборонених" клонів, що сприймають нормальні компоненти організму як антигени.
Встановлено існування ще двох механізмів аутоіммунних захворювань:
а) недостатність антіїдіотипічних антитіл;
б) зрив розпізнавання "свого" за допомогою рецепторів, в якості яких Т-лімфоцити використовують антигени головного комплексу гістосумісності МНС.
Аутоіммунна патологія частіше спостерігається у жінок. Це пов'язано, як вважають, з розміщенням генів, що відповідають за формування імунокомпетентної тканини, в Х-хромосомі. Оскільки у жінок дві Х-хромосоми, то і мутації цих генів можуть зустрічатися частіше, ніж у чоловіків.

55. Визначення поняття “пухлина” Загальні закономірності пухлинного росту. Ліміт Хейфліка. Пухлина — це типовий патологічний процес, що є нерегульованим безмежним розростанням тканини, не пов'язаним із загальною структурою ураженого органу і його функціями. Пухлина утворюється в організмі в результаті перетворення нормальних клітин на пухлинні, в таких клітинах відсутнє або недостатньо ефективне пригнічення клітинного поділу, що обумовлює неспинне розмноження пухлинних клітин, або в них починається стимуляція ділення, що самопідтримується (аутокринний механізм). Пухлина росте "сама з себе", тобто збільшується в результаті розмноження навіть однієї єдиної малігнізованної клітини. Ріст пухлини може бути експансивним і інфільтративним. При експансивному рості оточуюча здорова тканина у міру зростання пухлини розсовується, при інфільтративному — пухлинні клітини проростають між нормальними клітинами і через судинну стінку. Потрапляючи в лімфу або кров, вони переносяться в інші органи і можуть утворювати нові вогнища пухлинного росту (метастази). Експансивний ріст характерний для доброякісних пухлин, а інфільтрірующий з утворенням метастазів — для злоякісних пухлин. Пухлинна тканина відрізняється безмежним ростом. Цей процес закінчується лише із смертю організму. У культурі тканини ріст підтримується нескінченно довго на відміну від нормальної тканини, у зв'язку з тим, що відсутній "ліміт Хейфліка". Здатність пухлинних клітин безмежно розмножуватися передається спадково як домінантна ознака соматичної спадковості і виявляється не лише в організмі, але і в культурі пухлинної тканини, а також при трансплантації пухлини.

56. Анаплазія: прояви біохімічної анаплазії.
В процесі канцерогенезу і прогресії клітини втрачають своє диференціювання, повертаючись як би до ембріонального стану. Це явище називається анаплазією. Ознаки анаплазії є в біохімічних процесах пухлинних клітин, в їх фізико-хімічному стані, в будові і функції.
В основі біохімічних особливостей пухлинної тканини лежать зміни генетичної регуляції клітини. В результаті репресії одних генів припиняється синтез зв'язаних з ними ферментів, структурних білків та ін., дерепресія інших веде до того, що в клітині з'являються нові типи білків, ізоферментів. Як правило, репресується вироблення ферментів і білків, що дозволяють клітині виконувати спеціалізовану функцію, і активуються шляхом дерепресії ферменти, які забезпечують клітинний поділ.
Найважливішою біохімічною особливістю пухлинної клітини є активізація синтезу нуклеїнових кислот. У пухлинних клітинах в порівнянні з нормальними міняється набір ДНК-полімераз. Серед трьох видів ДНК-полімераз в пухлинах зменшується кількість ДНК-полімерази 3, і збільшується кількість ДНК-полімерази 2.
У пухлинних клітинах якісно і кількісно міняється синтез білків. До білків, синтез яких в пухлинних клітинах різко збільшується, відносяться протеїни мітотичного апарату, у тому числі крупномолекулярний білок веретена.
Знижується здібність пухлинних клітин до переамінування та дезамінування амінокислот, інколи не утворюються деякі ферменти, що беруть участь в обміні амінокислот.
Методом ізотопних індикаторів було встановлено, що коли тканини "голодуючого" господаря втрачають амінокислоти, пухлина "привласнює" їх собі. Це дозволило охарактеризувати пухлину як "пастку азоту". Із-за втрати ферментів може втрачатися здібність до синтезу ряду незамінних амінокислот, наприклад L-аспарагіну.
У пухлинах відбувається аеробний гліколіз, тобто розпад вуглеводів до пірувату і перетворення його в молочну кислоту у присутності кисню.
Пухлина інтенсивно захоплює глюкозу з крові. Цю здатність пухлини пов'язують із зміною активності трансфераз гексоз: знижується активність регульованої глюкокінази і різко активується гексокіназа, менш чутлива до гормональної регуляції.
У пухлинах також змінюється окиснення. В основному є тенденція до зниження дихання пропорційно міри дедиференційовки клітин.

57. Характеристика експансивного та інфільтративного (інвазійного) росту пухлин.
Ріст пухлини може бути експансивним і інфільтративним. При експансивному рості оточуюча здорова тканина у міру зростання пухлини розсовується, при інфільтративному — пухлинні клітини проростають між нормальними клітинами і через судинну стінку. Потрапляючи в лімфу або кров, вони переносяться в інші органи і можуть утворювати нові вогнища пухлинного росту (метастази). Експансивний ріст характерний для доброякісних пухлин, а інфільтрірующий з утворенням метастазів — для злоякісних пухлин.

58. Метастазування, його механізми.
Метастазування складається з наступних етапів:
1. Початковий етап — припинення утворення міжклітинних контактів, зміна рецепторів мембрани і придбання рухливості із-за зміни білків цитоскелета, їх фосфорилування протпеїнкиназами. Відбуваються зміни регуляції генів, що кодують білки цитоскелета і рецептори мембран.
2. У клітинах, що трансформуються, відбувається синтез активатора плазміногена. У пухлинних клітинах утворюються коллагенази. Пухлинні клітини, що не володіють плазміногеном, виробляють чинник, що залучає моноцити, ферменти яких розріджують матрикс і створюють можливість пухлинним клітинам метастазувати.
3. Катепсини є як вбудовані в мембрани пухлинних клітин, так і у вільному стані в міжклітинній рідині пухлинної тканини.
4. Пухлинні клітини володіють набором чинників, що активують функції сполучно-тканинних клітин по синтезу колагену, глікопротеїнів і інших компонентів основної речовини.
5. Пухлинні клітини виділяють ангіогенін і інші чинники росту судин, що забезпечує кровопостачання пухлинної тканини.
6. У мембранах пухлинних клітин радикали нейрамінової кислоти, глікопротеїдів α-Д-глюкопиранозида і N-ацетил-Д-галактозаміну залишаються відкритими. Білок конканавалін А, а також лектіни, завдяки наявності відкритих радикалів, аглютинують пухлинні клітки.

59. Етіологія пухлин. Класифікація та характеристика основних груп хімічних канцерогенів.
Причинами розвитку пухлини є різні чинники, здатні викликати перетворення нормальної клітини на пухлинну. Вони називаються канцерогенними або бластомогенними. Хімічні, фізичні і біологічні чинники, різні за своєю природою і способом дії на організм, але однакові по здібності до порушення регуляції клітинного поділу, складають одну етіологічну групу.
Хімічні канцерогени:
Поліциклічні ароматичні вуглеводні - обумовлюють в основному місцеву канцерогенну дію: при введенні під шкіру вони викликають саркому, при нанесенні на шкіру — рак.
Канцерогенні аміноазоз'єднання і аміни - володіють вираженою органотропністю.
Нітрозаміни - органотропність, яка може змінюватися унаслідок відносно невеликих перебудов в молекулі.

60. Методи екскпериментального вивчення пухлин.
Індукція пухлини хімічними речовинами. Персіваль Потт описав професійне злоякісне захворювання — рак шкіри мошонки у сажотрусів. Спроби відтворити подібну пухлину в експерименті закінчувалися невдачею. Учені Ішикава і Ямагіва вперше змогли викликати пухлину у тварин. Впродовж 6 міс. вони змащували шкіру кроликів кам'яновугільною смолою і лише після цього у тварин розвинувся рак шкіри.
Індукція пухлини вірусами. Еллерман і Банг вперше викликали лейкоз у курей за допомогою безклітинного фільтрату з лейкозних лейкоцитів.
Індукція пухлини фізичними чинниками. Пухлину вдається відтворити за допомогою іонізуючої радіації, у тому числі рентгенівських променів, радіоактивних ізотопів, а також ультрафіолетових променів.
Експлантація пухлини. Вирощування пухлини в культурі тканини поза організмом. Цей метод успішно застосовував проф. А. Д. Тімофєєвський. Культура тканини, отримана безпосередньо з пухлини тварини або людини, називається первинною. Даний метод особливо цінний тим, що дозволяє вивчати індукцію пухлин і пухиногенних вірусів на людських тканинах. Пассовані або індуковані в культурі тканини пухлинні клітини при підсадці здоровій тварині ростуть в її організмі і утворюють злоякісну пухлину.
Трансплантація пухлини. Вперше вітчизняний вчений М. А. Новінський успішно трансплантував пухлину дорослого собаки щенятам. Даним дослідом було покладено початок експериментальної онкології. Метод трансплантації широко використовується і в наш час. Є штами пассованих пухлин з добре вивченими властивостями. Алогенна трансплантація пухлин буває успішною, тоді як така ж трансплантація здорових тканин без імунодепресії не вдається.

61. Роль вірусів у виникненні пухлин. Класифікація онкогенних вірусів. Вірусний канцерогенез.
Професор Л. А. Зільбер запропонував вірусно-генетичну теорію виникнення пухлин, згідно якої механізм пухлинної трансформації полягає в тому, що геном вірусу вбудовується в геном клітини.
Встановлено, що причиною розвитку спонтанних пухлин, є пухиногенні віруси. При класифікації онкогенних вірусів враховуються наступні ознаки: тип нуклеїнової кислоти, місце і спосіб розмноження вірусу в клітині, форма. Розрізняють 4 групи вірусів:
1. Віруси спіралевидної форми, РНК-вмістні, які розмножуються в цитоплазмі.
2. Віруси поліедральной форми, РНК-вмістні.
3. Віруси поліедральной форми, ДНК-вмістні, вони розмножуються в ядрах клітин.
4. Крупні віруси, ДНК-вмістні. Вони розмножуються в цитоплазмі, утворюючи характерні клітинні включення. Всі вони дуже схожі на вірус віспи і викликають найчастіше доброякісні пухлини.

62. Патогенез пухлинного росту. Стадії патогенезу: ініціація, промоція, прогресія.
У патогенезі пухлинного зростання розрізняють три етапи: трансформацію здорової клітини в пухлинну (ініціація), промоцию і прогресію пухлини.
Трансформація полягає в набутті вихідною здоровою клітиною здатності безмежно розмножуватися і передачі її дочернім клітинам. Трансформація може відбуватися двома шляхами — мутаційним і епігеномним.
Між початком дії трансформуючого агента і появою клінічно вираженої пухлини має місце латентний період, який у людини може тривати роками.
Промоція є другим етапом в механізмі розвитку канцерогенезу. Трансформовані клітини можуть залишатися в тканині тривалий час в неактивній формі. Додаткова дія коканцерогенним чинником, який сам не викликає трансформацію, але стимулює клітини до розмноження, призводить до того, що пухлинні клітини, що знаходяться в латентному стані, починають розмножуватися, утворюючи пухлинний вузол.
Прогресія — третій етап механізму канцерогенезу. Під прогресією розуміють стійкі якісні зміни властивостей пухлини, переважно у бік малігнізациї, що виникають під дією декількох чинників:
1. У первинний канцерогенез, як правило, залучається не одна клітина, а декілька, що сприяє формуванню в пухлині, що розвивається, декількох субліній клітин.
2. Зміна генотипу і фенотипу клітин, що призводить до прогресії, може бути пов'язана з продовженням дії на геном пухлинних клітин канцерогенного чинника.
3. Спонтанні мутації пухлинних клітин при зниженні в них активності репаративних ферментів.
4. Набуття пухлинними клітинами нових властивостей, пов'язаних з суперінфекцією пухлиногенними і непухлиногенними вірусами, полегшеною в пухлинних клітинах.

63. Пухлинна прогресія, її механізми та прояви. Прогресія — третій етап механізму канцерогенезу. Стійкі якісні зміни властивостей пухлини, переважно у бік малігнізациї, що виникають під дією декількох чинників: 1. У первинний канцерогенез, залучається декілька клітин, що сприяє формуванню в пухлині, що розвивається, декількох субліній. У зростаючій пухлині постійно здійснюється відбір найбільш життєздатних клітин. Певні клітини отримують перевагу. При зростанні пухлинної тканини в організмі змінюється гормональна регуляція, можливе вироблення антитіл проти клітин, наявних в якій-небудь сублінії. В результаті отримує перевагу яка-небудь з субліній пухлинних клітин, яка спочатку складала меншість. 2. Зміна генотипу і фенотипу клітин, що приводить до прогресії, може бути пов'язане з продовженням дії на геном пухлинних клітин канцерогенного чинника. 3. Спонтанні мутації пухлинних клітин при зниженні в них активності репаратівних ферментів. 4. Надбання пухлинними клітинами нових властивостей, пов'язаних з суперінфекцією пухлиногенними і непухлиногенними вірусами, полегшеною в пухлинних клітинах.

64. Поняття про протоонкогени, онкогени (клітинні, вірусні), онкобілки, гени-супресори клітинного поділу.
Протоонкогени - власні гени клітин, які несуть інформацію про структуру білків, які приймають участь у регуляції клітинного поділу. Протоонкогени (позначаються літерою “С”) є клітинними аналогами (прототипами) вірусних онкогенів (позначаються літерою “V”). Трансформація клітинних протоокогенів в вірусні онкогени відбувається під час перебування останніх у клітинах під час фази персистенції (абортивного перебігу). У цей час вірус “обкрадає” геном клітини.
Клітинні онкогени (трансформуючі гени) - це протоонкогени, які придбали здатність трансформувати клітину - перетворювати її в пухлинну. Перенос таких генів в інші, здорові клітини викликає трансформацію останніх.
Онкобілки – продукти функціонування онкогенів, які є компонентами мітотичного сигналу для клітини, тобто запускають мітотичний цикл і поділ клітини.
Гени-супресори – гени, що кодують білки, які є інгібіторами проліферації. Вони кодують здебільшого або антагоністи онкобілків, або індуктори апоптозу.

65. Причини та механізми розвитку гіпоглікемічних станів. Можливі наслідки гіпоглікемії.
Гіпоглікемія виникає за умови, якщо активність інсуліну переважає над активністю протиінсулінових гормонів, в результаті чого у вуглеводному обміні посилюються анаболічні процеси. Гіпоглікемія спостерігається в разі пухлин гіпоталамуса, гіпофункції гіпофіза, аддісонової хвороби, вуглеводного голодування, важкої м’язової роботи, при ураженні клітин печінки, глікогенолізі. Гіпоглікемія може спричинити розвиток гіпоглікемічної коми (спостерігається при зниженні рівня глюкози в крові до менш як 2,5 ммоль/л).
66. Визначення поняття та класифікація цукрового діабету (ВООЗ).
Цукровий діабет – стан хронічної гіперглікемії, зумовлений дефіцитом інсуліну або надлишком факторів, які протидіють його активності.
Класифікація. За етіологією (ВООЗ, 1999 р.) цукровий діабет поділяють на:
І. Цукровий діабет типу І (деструкція ss-ендокриноцитів, що зазвичай призводить до абсолютної інсулінової недостатності): 1) автоімунний; 2) ідіопатичний.
ІІ. Цукровий діабет типу ІІ (від переважання резистентності до інсуліну з відносною інсуліновою недостатністю до переважання секреторного дефекту з інсуліновою резистентністю або без неї).
ІІІ. Інші специфічні типи діабету: 1) генетичні дефекти ss-клітинної функції; 2) генетичні дефекти дії інсуліну; 3) хвороби екзокринної частини підшлункової залози; 4) ендокринопатії; 5) діабет, індукований лікарськими засобами або хімічними речовинами; 6) інфекції.
ІV. Гестаційний цукровий діабет.

67. Експериментальне моделювання цукрового діабету.
Перша експериментальна модель була зроблена Мерінгом і Мінковським (1889) шляхом видалення у собак усієї або більшої частини (9/10) підшлункової залози. Такий діабет відзначався тяжким перебігом, ускладнювався високою кетонемією, жировою інфільтрацією печінки, розвитком діабетичної коми. Організм страждав від дефіциту інсуліну та травних ферментів. Цукровий діабет можна викликати при введенні тварині алоксану (вибірково ушкоджує ss-ендокриноцити підшлункових острівців), дитизону (зв’язує цинк, що бере участь у депонуванні й секреції інсуліну), стрептозотоцину, антитіл проти інсуліну, гормонів аденогіпофіза (соматотропіну, кортикотропіну), глікокортикоїдів.

Дата добавления: 2015-11-04