Д. Вартовий говорить під кінець, що його партія "національно-народолюбна (з такою програмою) як партія, що має ма меті практичну діяльність (курсив автора!), а не самі теоретичні поривання — чи національного, чи соціального змісту (курсив наш!), — єдино може мати силу й вагу в українській справі". Автор не питає себе, як теперішній уряд російський подивиться й на таку програму? Для нас же ясно, що до конституції в Росії уряд ніколи не позволить навіть української проповіді в церквах ні мови в школах і на селі (тепер іноді українська проповідь допускається тільки в Холмщині при боротьбі проти споминів скасованої унії та римського католицтва; так що прихильникам української проповіді в православних країнах зостається хіба ширити на українській мові всякі єресі! Не знаємо, що на те скаже д. Вартовий?)
Д. Вартовий, звісно, не проти "зміни сьогочасного режиму в Росії" і каже, що українські націонали-народолюбці мусять "сприяти усяким легальним заходам одмінити" той режим. Пречудне се "сприяти", а надто після докорів автора українофілам і радикалам за боязкість. Нам воно нагадує, як одна українська патріотична групка, вбачивши вже, що галицькі народовці самі почувають, що влізли в болото з "новою ерою", поклала все-таки не виходити з нейтралітету, зайняти вижидаюче становище перед вижидаючим становищем народовців перед урядом і польським колом. "І Гоголь такого не вигадає!" — писав мені д. Павлик, діставши звістку про таку чудасію.
Ми мусимо зарані відбити один докір, котрий може хто нам зробити. Ми зовсім не думаємо вимагати від кого-небудь з наших земляків у Росії активної боротьби з теперішнім режимом політичним. Ми знаємо, що се праця нелегка і рискована. Тільки ж се не виходить, щоб наші земляки мусили держати в тумані і свої голови. Се вже зовсім недостойно поважних людей. Треба раз назавше признати, що серйозна праця для маси української неможлива, поки не буде в Росії політичної волі, а значить, що й український рух не може мати серйозної громадської ваги, поки не стане на політичний грунт. S’est à prendre, ou à laissez, як кажуть французи: або взяти, або покинути! Се треба так і знати і не дурити ні себе, ні других.
Зрештою, сприяюча поза д. Вартового "перед усякими легальними заходами одмінити сьогочасний режим у Росії" — чиста фантазія. Тепер легальних заходів зовсім не може бути в Росії, бо навіть колишнє, хоч невеличке право петицій, яке мали земства, а надто дворянські збори, котрі не так давно обертались до уряду з "ходатайствами", між іншим, і про вільність печаті, про адміністративні реформи, про скасування адміністративної висилки, про скликання земського собору, тепер новими законами легальна скасовано. Навіть щоб уп’ять піднятись на такі петиції (а без того вже ніяк не буде в Росії не то зміни режиму, але навіть лоріс-меліковських "веяний") — земства і дворянські збори в Росії мусять, говорючи словами Наполеона III, "вийти з легальності, щоб увійти в право!"
Та що тут довго розмовляти! Адже ж і те, що недавно якийсь український націонал видав переклад книги Кеннана, розхвалений навіть "Ділом", єсть нелегальність! Ба навіть працювати для "Історичної бібліотеки" д. Ол. Барвінського, для котрої перекладав цензурні монографії Костомарова недавно померший чернігівський земець Карачевський-Вовк (як довідуємось з його некрологів), — нелегальність, бо та бібліотека заборонена в Росії і т.д., і т.д. І поряд з таким легалізмом д. Вартовий радить російським українцям порозумітись з галицькими, буковинськими, угорськими, тобто з людьми, живучими в конституційних державах, де земляки наші мають легальне право по економії агітувати за націоналізацію фабрик і землі, а по національній політиці — за українські університети й виділ усіх русько-українських земель Австро-Угорщини в осібну державну країну, аби тільки під берлом Габсбургів.
Дивна наївність!
Так-то можна сказати, що національно-народолюбна гора д. Вартового родила мишеняточко! Те мишеняточко вийшло смирне, зрештою, не тільки перед російськими законами, а й перед другими українськими групами, так суворо спочатку засудженими. Д. Вартовий сподівається, що й українофіли, й радикали, як тільки перейдуть від слова до діла, то й пристануть до його національно-народолюбної групи.
Аби було до чого приставати!
Ми, як бачили читачі, не так по-вояцькому настроєні до різних українських напрямків, як д. Вартовий. А через те, сподіваємось, ніхто не здивується, коли ми, не відрікаючись ні від одної точки тої програми, котру ми не раз викладали між іншим і в "Народі", в той же час обернемось до різних українських груп досить миролюбно.
З усього сказаного вище не трудно вивести ось яку мораль для української праці.
Праці тої видно тепер не так-то багато. Вона несистематична, часом несвідома, неорганізована. Більше праці, більше думки, більше організації! Але й менше сектярства! Говорячи на християнський лад, можна сказати словами проповіді Івана Золотоуста на Пасху: "Іди й постивший, і не постивший! Христос приймає й того, хто прийшов зарані, й того, що прийшов у XII-ту годину!"
Один працює для науки про Україну тільки по-московському (або по-польському) — будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському. Один вірує в українську літературу тільки простонародню, "для домашнього обиходу" — нехай виробляє її, а хто вірує в ширшу — нехай собі працює по-своєму, не кидаючи анафеми на невіруючих, але працюючих по-своєму все ж таки для української літератури. Один бере собі за вихідні точки думки і інтереси всесвітні, другий — національно-українські — впять не будемо анафемувати одні других, а поглянемо, які власне думки й інтереси хто хоче боронити.
В однім тільки миру між нами не може бути: в справі поступу чи реакції, в справі кастових чи всенародних інтересів, бо се справи основні, з-за котрих вже тисячі років іде між людьми боротьба невсипуща, без котрої життя людей перестало би бути людським. Сієї боротьби не можна замазати ніякими розмовами про національну солідарність, а надто в нашій нації, котра, власне, нація плебейська. А що одні з нас будуть поступовцями поміркованими, а другі — радикальнішими, одні демократами індивідуальними, а другі — соціальними — те ми можемо одні в других потерпіти, а надто при теперішньому стані нашої країни, котру і в Росії, і в Австро-Венгрії давить дуже вже застаріла система реакції і кастівності.
Під кінець теперішній стан нашої печаті примушує сказати ще про одну річ, про котру при наших обставинах не варто було б і згадувати: се про крутійство, котре завелось в наших кружках і нашій печаті. На щасття, крутіїв не так багато в російській Україні, по крайній мірі менше, ніж в австрійській. Там більше хибують люди темнотою, незнанням обставин. Тільки ж усе-таки те крутійство завелось і там і в часи "нової ери" було розвинуло досить своє павутиння, так що за ним не було видно зовсім чесного й поступового в українолюбських кружках. Тут була головна причина, чому й полеміка між різними нашими напрямками стала гострішою, ніж би слід було. Тепер почало трохи розвиднюватись і з сього боку, але крутійський Картаген мусить бути рішуче зруйнований однаково як радикалами, так і націоналами українськими! Для націоналів се навіть більш важно.
30 марця 1893
Софія
ПРОДОВЖЕННЯ:
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |