Александр Македонський (356-323 до н. е.) народився у той саме день, коли Герострат спалив храм Артеміди Ефеської.

Александр Македонський (356-323 до н. е.) народився у той саме день, коли Герострат спалив храм Артеміди Ефеської.

Це був час, коли внаслідок Пелопонеської війни Греція знаходилася у порі міжусобиць та роз'єднаності, тим часом як у північно-західній її частині виникала і набирала швидких темпів розвитку нова могутня держава - Македонія. Саме тут, у Македонії, й народився Александр.

Син царя Пилипа II та цариці Олімпіади, Александр отримав прекрасну для свого часу освіту - адже його вихователем з 13 років був відомий грецький філософ Аристотель.

Вже в юні роки він виявив себе як чудовий полководець - у 338 році до нашої ери його особиста участь у битві під Херонеї багато в чому вирішила перемогу македонян над греками.

Головною задачею молодого царя стала підготовка до війни з Персією.

У спадщину від батька Македонський одержав найсильнішу армію Давньої Греції. Але він розумів, що для повної перемоги над персами навіть такої армії недостатньо, тому створив об'єднане греко-македонське військо.

І у 333 році до нашої ери Александр Македонський вперше переміг персидську армію на чолі з царем Персії Дарієм III.

Потім Александр захопив місто Тир і продовжив похід вже у напрямку до Єгипту.

Населення країн, що були поневолені персами, сприймало македонців як визволителів.

Для зберігання стійкої влади в захоплених землях Александр оголосив себе сином єгипетського бога Аммона, ставши таким чином у очах єгиптян законним їх правителем (фараоном).

Македонський переселяв у скорені ним країни греків та македонян, що також зміцнювало його владу. Для переселенців Александр спеціально засновував нові міста - такі, наприклад, як місто Александрія, про яке мова піде далі.

Потім Александр захопив Месопотамію. Дарій III, зібравши всі свої сили, спробував ще раз зупинити Александра, але 1 жовтня 331 року до нашої ери він був остаточно розгромлений у битві при Гавгамелах, біг на схід Персії і там незабаром був вбитий.

Александр наказав поховати останнього перського владику, а сам оголосив себе "царем Азії".

Пізніше, захопивши ще деякі країни Середньої Азії та Індію, Александр мав намір іти далі, але у знесиленій армії почалися бунти, і Македонський був змушений повернутися додому.

Так за досить невеликий час Македонський зумів перемогти Персидську імперію, Сірію, Фінікію, Індію та Єгипет і створити могутню імперію.

Але імперія Македонського проіснувала недовго. Мріючи про нові походи та завоювання, Александр Македонський почав будувати новий флот, збираючись об'їхати навкруги Аравії і підкорити країни Заходу.

Але влітку 323 року до нашої ери, у віці 33 років, захворів малярією і помер.

Пістрява ж держава його була поділена між колишніми воєначальниками Македонського.

Ці країни проіснували ще близько 300-х років, після чого були завойовані Римом.

Ри́мська або Роме́йська імпе́рія (лат. Imperium Romanum) — державне, військово-політичне утворення, яке зародилося на основі міста-держави Риму близько 27 р. до н. е. і виросло до всесвітньої імперії, щоб потім пережити період розпаду бл. 475 року н. е., змінити форми свого існування, пережити втрату значної частини своїх земель і юридично проіснувати аж до початку XIX ст., коли імперія формально була розпущена. Імперія відіграла важливу роль в житті людства, особливо населення Європи.

Періодизація

1. Римська імперія відіграла важливу роль у розвитку людства. З точки зору Римської імперії історію людства останніх трьох тисячоліть (від IX ст. до н. е. до XX ст.) можна розглядати наступним чином:

1. місто-держава Рим (Королівська доба 753 р. до н. е. — 510 р. до н. е.).

1. Легендарне заснування Риму втікачами з іншого стародавнього міста-держави — Трої. Див. Стародавній Рим.

1. Римська республіка. (509 р. до н. е. — 133 р. до н. е.)

1. Поширення впливу Риму на інші міста-держави Середземного, а потім і Чорного морів. Цікаво, що в грецькій мові цей період називається Ρωμαϊκή Δημοκρατία (Римська демократія). Цей період закінчується періодом громадянських війн (133 р. до н. е. — 28 р. до н. е.).
2. Римська республіка в IV—III вв. до н. е.

1. Старожитня (антична) Римська імперія.

1. Зростання впливу військових на життя і владу Римської республіки. Зміна форми управління і перетворення її на імперію, грецькою — Ρωμαϊκή Αυτοκρατορία (Римська автократія, Римське самодержавство). Завоювання і поширення впливу Римської імперії на землі, які розташовані поблизу від Середземного і Чорного морів, вихід до Атлантичного океану і досягнення Британії.

1. Стародавній Рим характеризується автократичною формою державного правління. В цей час цивілізація Стародавнього Риму досягла свого найбільшого розквіту та домінувала на заході Євразії. Приблизно у цей же час найбільшого розквіту досягає і Китайська імперія (династія Хань).

1. Ще у часи республіки, задовго до проголошення першого імператора, Рим поширював свої володіння за рахунок завоювань. Проте Римська імперія зуміла об'єднати значну територію з багатьма народами, мовами та релігіями не тільки як держава, але й як форма суспільства та світова ідея (лат. imperium sine fine — безмежна імперія). Під час правління імператора Траяна внаслідок завоювання Дакії у 116 році до н. е. під владою Риму знаходилась держава обсягом 5 900 000 км2.
2. S.P.Q.R.: Senatus Populusque Romanus («Сенат і народ Рима»), знак Римської республіки
3. Галлія у I ст. до н. е.
4. Приблизні кордони держави Дакія (82 р.) до війни з Римом.

1. Влада імператора замінила 500-літню владу Римської республіки (509 до н. е. — 133 до н. е.). Це стало можливим завдяки ослабленню держави внаслідок громадянських війн (133 р. до н. е. — 28 р. до н. е.). Існує декілька пропозицій щодо початку часового відліку імперської доби, серед них:

1. 44 до н. е. — призначення Юлія Цезара довічним диктатором
2. 2 вересня 31 до н.е.— перемога Октавіана у битві при Акції та кінець громадянських воєн
3. 16 січня 27 до н.е.— присвоєння Октавіану титулу Авґуст (лат. Augustus) Римським сенатом, таким чином встановлення першого Римського імператора

1. Кінцем імперської доби стародавнього Риму прийнято вважати 4 вересня 476, коли Західну Римську імперію завойовують германці. Також розрізняють два періоди імперської доби: принципат та домінат.

1. Принципат (27 р. до н. е. — 283 р. н. е.). Період, коли імператор був першим — принцепсом, принцем, серед рівних йому римських старшин — сенаторів.
2. Домінат. (284 р. н. е. — 394 р. н. е.). Період, коли імператор був господарем і богом у Римі — dominus et deus (господь і бог). Цей період почався правлінням імператора Діоклетіана
3. Перенесення столиці імперії до нового Риму — Константинополя і розпад її на дві частини — західну і східну.

1. Костянтин Великий переносить столицю до Константинополя (Царгорода), запроваджує на державному рівні нове віровчення — християнство.
2. Візантійська імперія на 550 рік

1. Онуки Костянтина Великого ділять імперію на три частини, з яких дві потім об'єднуються в одну.
2. Падіння західної частини імперії і піднесення східної частини імперії (Візантії) — див. Візантійська імперія. Перетворення західної частини Римської імперії на нове утворення — Священну Римську імперію.
3. Падіння східної частини Римської імперії у 1453 році і утворення на її основі Османської імперії (один з титулів османських султанів — імператор римський).Піднесення Священної Римської імперії під час XV—XVII ст. Піднесення впливу Москви (третій Рим), що послужило основою для зародження і розвитку Російської імперії.

Назву Візантійська імперія держава одержала в працях істориків уже після свого падіння, вперше від німецького вченого Ієроніма Вольфа в 1557.

Як спадкоємиця Римської імперії Візантійська держава не лише успадкувала його найбагатші провінції та зберігала культурні надбання, тож довгий час являла собою духовний, культурний, економічний і політичний центр Середземноморря. Її столиця — Константинополь (древній Візантій) в документах тих часів називався Рим. Її правителі в часи найбільшої могутності правили землями від африканських пустель до дунайських берегів, від Гібралтарської протоки до хребтів Кавказу.

Немає єдиної думки, коли утворилася Візантійська імперія. Багато хто розглядає Констянтина І (306—337), засновника Константинополя, за першого Візантійського Імператора. Деякі історики вважають, що ця подія відбулася передніше, протягом царювання Діоклетіана (284—305), який для полегшення управління величезною імперією, офіційно поділив її на східну і західну половини. Інші вважають за переломне царювання Феодосія І (379—395) та офіційне витискання Християнством поганства, або, час його смерті в 395, коли політичне розділення між Східною і Західною частинами імперії всталилось. Також віхою є 476 рік, коли Ромул Август, останній західний імператор, відмовився від влади та відповідно імператор залишилися лише в Константинополі. Важливим моментом став 620 рік коли за імператора Іраклія державною мовою офіційно стала грецька.

Занепад імперії пов'язаний з багатьма причинами, як зовнішніми так і внутрішніми. Це розвиток інших регіонів світу, зокрема Західної Європи (в першу чергу Італії, Венеціанської і Генуезської республік), а також країн ісламу. Також це загострення протиріч між різними регіонами імперії і розкол її на Грецьке, Болгарське, Сербське та інше царства.

Вважають, що імперія припинила існування з падінням Константинополя під ударами Османської імперії в 1453, хоча її залишки проіснувала ще декілька років, до падіння Містри в 1460 і Трапезундської імперії в 1461. Але слід звернути увагу, що середньовічні південнослов'янські джерела описують падіння Візантійської імперії не як падіння Римської чи Ромейської імперії (адже вони себе теж вважали ромеями), а як падіння Грецького царства — одного з царств, яке входило до складу імперії. Також слід пам'ятати, що як імператори Священної Римської імперії так і султани Османської імперії називали себе римськими імператорами і спадкоємцями Римської імперії. Однак наслідник і останній спадкоємець Палеологів, останньої правлячої династії Візантії, Андрій Палеолог, помирає у 1502 році, і продає свої права на трон Візантії Карлу VIII та Фердинанду II Арагонському.

Осма́нська імпе́рія (Оттоманська імперія; осман. دولت عليه عثمانيه — Девлет-і Āлійе-и Осмāнійе, тур. Osmanlı İmparatorluğu) — офіційна назва держави, заснованої наприкінці 13 ст. султаном Османом І, у Малій Азії. Столиця з 1453 р. - Стамбул (колишній Константинополь). Основу держави спочатку складали турки. Протягом 15-16 ст. внаслідок завоювань в Азії, Африці і Європі імперія досягла своєї територіальної і військової величі.

Держава османських султанів існувала від 1299 до 1923 року. В Європі Османську імперію часто називали Оттоманською імперією, Висо́кою (блискучою) По́ртою або просто По́ртою. В період розквіту в XVI—XVII століттях держава включала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи.

Анатолія (Мала Азія), у якій розташована сучасна Туреччина, в давнину була колискою багатьох цивілізацій. Турки-сельджуки, які з'явилися тут в XI столітті, були першою хвилею тюркських завойовників, і саме вони почали поступове тюркське завоювання земель, якими до цього володіла Візантія, асиміляцію її грецького населення та засвоєння її культурної спадщини.

Спадкоємицею перших тюрків-завойовників стала Осма́нська імперія, яка завершила завоювання Візантії взяттям 1453 року Константинополя. На вершині своєї могутності, під час правління Сулеймана I Пишного (1520—1555), імперія простягалась від воріт Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко.

Після закінчення Першої світової війни Осма́нська імперія розпадається: Франція отримує Сирію, Англія — Ірак і Палестину; турецькі землі входять до сучасної Туреччини.

А́встро-Уго́рщина — двоєдина (дуалістична) імперія очолена династією Габсбурґів та утворена внаслідок компромісної угоди, укладеної між двома складовими її частинами: Австрією та Угорщиною у 1867 році. Проіснувала в Центральній Європі до розпаду в 1918 році в кінці Першої світової війни.

Австрійською імперією правили лише два королі-імператори: Франц Йосиф I 1867—1916 і Карл I 1916—1918.

У середині ХІХ сторіччя багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої економічної та політичної кризи. Протиріччя між окремими частинами імперії, особливо між Австрією та Угорщиною, які стали особливо відчутні під час революційних подій 1848—1849 років та після поразки Відня в Австро-Прусській війні 1866 року, становили реальну загрозу існуванню імперії Габсбургів. У цій ситуації австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав.

21 грудня 1867 року імператор Франц Йосиф I (1848—1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина отримала політичну та адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм.

Чергова виборча реформа 1896 року встановила п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права (посилала в парламент 72 депутати). У 1907 році було запроваджено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військове та морське і міністерство фінансів. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їхнього складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, 1867 року квота встановлювалася у 70% для Австрії і 30% — для Угорщини.

Австро-угорська угода 1867 року не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були, насамперед, Чехія і Хорватія. З останньою 1868 року, за сприяння Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час послабила протиріччя. Однак із Чехією домовитися не вдалося. Її представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання Чехії, Моравії та Сілезії (так званим землям корони Святого Вацлава) прав, аналогічних угорським. Внаслідок тривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський і німецький та інше), однак повністю вирішити всі протиріччя не вдалося.

Зовнішня політика Австро-Угорської імперії після поразок у війнах з Німеччиною та Італією була спрямована головним чином на Балкани. У 1878 році австро-угорські війська окупували Боснію і Герцеговину. Анексія окупованих територій 5 жовтня 1908 року призвела до загострення відносин Австро-Угорської імперії з Росією, результатом чого стало укладення таємної угоди з Німеччиною 7 жовтня 1879 року. 1882 року до цього договору приєдналася Італія, завершивши, таким чином, створення воєнно-політичного блоку — Троїстого Союзу, спрямованого проти Франції та Росії.

У жовтні-листопаді 1918 року угорські, чеські, словацькі, а незабаром також і австрійські війська почали тікати з фронту. Почалась революція. Австро-Угорщина підписала з Антантою угоду про перемир'я, фактично капітуляцію.

На землях Австро-Угорщини утворилися самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія). Частина колишніх територій Австро-Угорської імперії:

• Трієнт, Трієст і Південний Тіроль відійшли до Італії;
• частина Трансільванії, Банат і Буковина — Румунії;
• Галичина в червні 1919 року була захоплена Польщею.

Таким чином етнічні українські землі Австро-Угорщини були розділені між трьома державами:

• Закарпатська Україна опинилася під владою Праги,
• Буковина — Бухареста,
• Галичина — Варшави.

Халіфа́т (араб. خلافة إسلامية) — феодальна теократична арабо-мусульманська держава, що виникла внаслідок арабських завоювань VII—IX століть і очолювалася халіфами. Також халіфат як термін означає ісламську теократичну державу, яка має об'єднувати усіх мусульман. Втім лише перший Омейядський халіфат дійсно об'єднував усю умму.

Під контролем цієї держави в період її розквіту були землі Близького Сходу, АФрики і південного заходу Європи. Халіфат контактував з такими регіонами як Європа і Великий Євразійський Степ, тісно взаємодіяв з тодішніми утвореннями на цих землях - Великою Булгарією, Тюркським і Хазарським каганатом, Великим князівством Руським, Східною Римською імперією.

Первісним ядром Халіфату стала створена Мухаммадом на початку VII ст. в Хіджазі (Західна Аравія) мусульманська громада — умма. У результаті арабських завоювань була створена величезна держава, що включала Аравійський півострів, сучасні Ірак, Іран, більшу частину Закавказзя, Середню Азію, Сирію, Ізраїль, Йорданію, Єгипет, Північну Африку, більшу частину Іспанії та Португалії, частину Північної Індії.

Епоха існування Багдадського Халіфату, разом з декількома наступними століттями розквіту загальноісламської науки й культури, іменуються в західній історіографії Золотою добою ісламу.

Дата добавления: 2015-10-21