В середині ХІІІ ст., в час великих випробувань для багатьох європейських країн і народів, що зазнали тоді на собі нападів полчищ монголо-татарських ханів, сталася подія, яка cтала знаковою у

Передмова

В середині ХІІІ ст., в час великих випробувань для багатьох європейських країн і народів, що зазнали тоді на собі нападів полчищ монголо-татарських ханів, сталася подія, яка cтала знаковою у політичному розвитку Центрально-Східної Європи. В грудні 1253 р. у прикордонному волинському місті Дорогичині легат римського папи Інокентія ІV абат Оппізо коронував королівськими інсігніями володаря Волинсько-Галицького князівства Данила Романовича. Коронація князя Данила, поява в центрі Європи нового королівства було не стільки свідченням значної активності римської курії на сході європейського континенту, а перш за все визнанням великої потуги держави Данила та його брата Василька, значного місця цієї держави в системі міжнародного розвитку європейського континенту. Коронація Данила Романовича у значній мірі була апогеєм державнополітичному розвитку Волині та Галичини, корені якого тягнуться від „Доби великого переселення народів” та розселення слов’ян по величезній території Східної Європи в період раннього середньовіччя.

Вже не одне століття серед істориків точиться дискусія з приводу головного напрямку державнополітичного розвитку слов’янства Східної Європи. В російській домарксистській історіографії, починаючи від М.М.Карамзіна, була поширена думка про виключну роль в політичному поступі східного слов’янства Києва, яка з настанням удільної доби передається спочатку Суздалю і Владимиру (на Клязьмі), а потім Москві. Проти такої концепції рішуче виступив класик української історіографії М.С.Грушевський, який створив власну схему політичного розвитку Східної Європи доби середньовіччя, згідно якої спадкоємцем Київської держави виступила створена наприкінці ХІІ ст. Галицько-Волинська держава[1].

Радянська концепція політичного розвитку слов’янства Східної Європи була фактично пом’якшеною формою концепції М.М.Карамзіна та його наступників М.П.Погодіна, С.М.Соловйова, В.О.Ключевського та ін.[2]. Це пом’якшення проявилась в культивуванні ідеї, що Київська Русь була колискою трьох братніх слов’янських народів та у пропаганді думки про існування так званої давньоруської народності. Але навіть такий підхід-поступка часто-густо фактично ігнорувався російськими істориками ХХ ст., які постійно писали про існування російської держави і російського народу саме з давніх часів. Доказом цього, наприклад, може служити хоча б книга відомого фахівця з історії Русі ленінградського історика В.В.Мавродіна «Походження російського народу»[3], де російським народом вважається населення Русі. Одночасно для більшості представників радянської історіографії характерно ігнорування державницького розвитку Південно-Західної Русі.

На нашу думку, в силу значної схематичності не можна вважати задовільною в контексті розгляду державнополітичного розвитку українських земель і концепцію М.С.Грушевського. Вона в недостатній мірі пояснює процеси, що відбувалися в розвитку слов’янського населення українських земель в добу існування держави Русь та удільних князівств до моменту утворення Галицько-Волинської держави, а також державного поступу сусідньої з Волинню та Галичиною Південної Русі, перш за все Київської та Чернігово-Сіверської землі, у часи існування означеної держави.

Запропонована монографія є результатом дослідження державотворчих процесів на прикладі великого реґіону нашої країни – Волині і Галичини – за доби політичного становлення союзів племен слов’ян Східної Європи, існування держави-імперії Русь, давньоруських князівств, що виникли на фундаменті цієї держави в удільну добу, а також першого етапу (до початку 60-х років ХІІІ ст.) існування великого об’єднаного Галицько-Волинського князівства.

Як саме становлення ранньодержавних структур, так і стан джерел, що висвітлюють цей процес, не дозволяють чітко визначити початковий момент утворення державних інституцій у слов’ян Прикарпаття і Волині, проте деякі ознаки тодішнього суспільно-політичного буття свідчать, що цей процес розпочався у середині і йшов у другій половині першого тисячоліття н.е., а більш-менш чіткі ознаки формування ранньополітичних, ранньодержавних організмів можна фіксувати відносно VIII – IX cт.. Верхня межа нашого аналізу – середина ХІІІ ст. – припадає на дуже складну для розвитку східного слов’янства епоху. В 30-40-х роках ХІІІ ст. населення Східної Європи зазнало жорстокого удару зі сходу з боку орд монгольських ханів. Виникнення в низинах Дону і Волги держави – Золота Орда – істотно позначилось на політичних процесах в цій частині континенту. Саме в цей складний час відбуваються вкрай важливі для державнополітичних процесів на Волині і в Галичині події-явища, пов’язані з діяльністю адміністрації князя (з 1253 р. – короля) Данила та його брата князя Василька Романовичів. Цим володарям саме в середині ХІІІ ст. вдалося не тільки відновити після руйнівної кочівницької навали, а і у значній мірі зміцнити єдність Галицько-Волинського державнополітичного об’єднання, яке вперше постало на межі ХІІ – ХІІІ ст.

Територіальні межі об’єкту нашого дослідження у певній мірі умовні, оскільки в кожну історичну епоху впливи носіїв державнополітичних процесів були різними. Природно, що головним для нас було вивчення політичних процесів у населення Прикарпаття та Волині, проте державнополітичні утворення, що виникли, а потім розвивалися в цьому реґіоні, істотно впливали, а часом поширювали свій контроль на сусідні території. До цього необхідно зазначити наступне. Крім вивчення державнополітичного розвитку Волині, Галичини та деяких близьких до них ареалів (середнього Побужжя, частини сучасного Правобережжя, Молдови тощо), в монографії багато уваги буде присвячено питанням державотворчого розвитку взагалі у слов’ян Східної Європи. Такий підхід викликаний низкою обставин. Населення Волині і Галичини за етнічним походженням бере свої корені із загальнослов’янського етнічного масиву і за своїм культурно-господарським розвитком було близьким до слов’янства усієї Центрально-Східної Європи. Протягом тривалого часу землі Волині і Галичини знаходились у взаємодії, згодом під контролем київського політичного центру, що створив величезну ранньосередньовічну державу Русь, а пізніше в удільну добу були частиною конфедерації східнослов’янських земель-князівств. Володарі Волині і Галичини як члени єдиної князівської династії Рюриковичів не тільки часом були вимушені реагувати на зазіхання на свої землі близьких і далеких родичів, а й самі, виходячи з ідеології та права тогочасного суспільства, висловлювали свої претензії на загальноруську спадщину. Стан джерел ускладнює вивчення багатьох аспектів та етапів державотворчого розвитку Волині і Галичини, проте паралельне вивчення його в інших ареалах слов’янства, де мешкало близьке за своїм розвитком населення, дозволяє робити на підставі використання компаративного методу аналізу джерел достатньо коректні висновки і щодо населення території, дослідження минулого якого є головною метою нашого дослідження. В процесі висвітлення теми в книзі аналізуються наслідки впливу на населення Волині та Галичини кочовиків причорноморських степів, іншого слов’янського та неслов’янського населення, що мешкало в лісостеповій та степовій зоні України, оскільки воно у державнополітичному плані (і не тільки!) перебувало у тісній взаємодії з мешканцями Галичини і Волині.

Отже, для максимально можливого вивчення державнополітичних процесів в Галичині і на Волині при потребі розглядаються аналогічні процеси, що протікали в цілому і на території всієї Центрально-Східної Європи. Під останньою в різних дослідженнях розглядається не завжди один і той же географічний ареал[4]. Автор запропонованого дослідження відносить до нього територію від Балтійського та Білого морів на півночі до Чорного та Азовського морів на півдні, від Карпат та Західного Бугу на заході до витоків Волги та течії Дону на сході. В праці автор, в міру необхідності, розглядає і хід державнополітичного розвитку у народів Центральної Європи, перш за все політичний поступ Польщі, а також при потребі Королівства Угорщини, Германської імперії та інших державних формувань. Значна увага в книзі до міжнародних відносин викликана особливою роллю східного слов’янства в історії середньовічного світу[5]. Вивчення місця східнослов’янської спільності в житті середньовічного світу дозволяє з’ясувати статус першої по відношенню до сусідніх країн саме в державно-політичному плані[6].

У зв’язку з тим, що в цій роботі досить часто застосовується поняття «Русь»[7], необхідно відзначити наступне. Однозначно, що на межі ІХ – Х ст. довкола політичного центру – Київ – виникає велика в територіальному відношенні держава-імперія Русь, яка протягом Х – першої половини ХІ ст. прагнула тримати у полі свого контролю всі слов’янські і багато неслов’янських формувань Східної Європи. Русь була помітним явищем у міжнародному житті середньовічного суспільства. В пропонованій роботі назва «Русь» використовується не тільки в політичному, а й у географічному плані, а саме як назва країни, де мешкали слов’яни Східної Європи. Також в історико-географічному плані в ній використовуються поняття «Південна Русь», «Південно-Західна Русь», «Північна Русь» як частини або ареали країни Русь, населення якої складали слов’яни, які у певний час перебували під контролем держави Русь. Використання назв типу «Галицька Русь», «Волинська Русь», «Новгородська Русь» тощо вважаємо в науковому плані менш коректним, оскільки ці терміни мають більше політичне, а не географічне навантаження, хоча така традиція в науці існує. Для зручності аналізу в тексті використовується для позначення процесів у населення Прикарпаття поширений в науковій літературі термін «Галичина»[8], водночас розуміючи, що це поняття появилося значно пізніше[9].

Ця книга – результат тривалої роботи автора у сфері вивчення середньовічної історії народів Східної та Центральної Європи. Монографія готувалася в тісній взаємодії з багатьма чудовими людьми, прекрасними вченими і педагогами, які і багато зробили для його становлення як науковця. Перш за все автор віддає данину пам’яті своїм вчителям харківським історикам-медієвістам А.І.Мітряєву, Л.П.Калуцькій, Н.С.Рашбі. Він назавжди збереже у своєму серці добрі почуття до московського історика – прекрасного знавця минулого Центральної та Східної Європи В.П.Шушаріна, який протягом багатьох років надавав автору багато цінних наукових і життєвих порад, відомих київських вчених С.О.Висоцького та Ф.П.Шевченка, московського дослідника польських середньовічних джерел Н.І.Щавелевої, професорів Люблінського університету К.Мишліньського, Московського університету О.М.Рапова, Санкт-Петербурзького (Ленінградського) університету О.В.Гадла.

Автор висловлює слова вдячності своїм колегам В.Г.Балушку, О.Б.Бубенку, Л.В.Войтовичу, А.А.Горському, О.І.Гуржію, Я.Р.Дашкевичу, Т.М.Джаксон, Д.Домбровському, Г.Ю.Івакіну, Я.Д.Ісаєвичу, М.Ф.Котляру, Г.Г.Літавріну, О.В.Майорову, Л.В.Матвєєвій, В.М.Матях, В.К.Міхєєву, О.П.Моці, А.Г.Плахоніну, Ю.Г.Писаренку, В.М.Ричці, В.А.Смолію, О.П.Толочку, Т.В.Чухлібу, В.О.Щербаку, Р.Щигелу та багатьом іншим науковцям, поради яких та добре ставлення до автора допомогли в його наукових пошуках, в тому числі і при написанні цієї роботи, без сумніву будуть сприяти його подальшій роботі. На завершення автор вважає своїм обов’язком сказати добре слово на адресу працівників бібліотек в Харкові, Львові, Москві, Вільнюсі, Києві, Санкт-Петербурзі, допомога яких протягом тривалого часу відіграє велику роль в роботі над рідкими виданнями джерел та літератури.

[1] Грушевський М.С. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Грушевський М.С. Твори у 50 томах. – T.1. – Львів, 2002. – С.75-82.

[2] Pelenski J. The contest for the legacy of Kievan Rus. – Boulder, 1998. – C.5.

[3] Мавродин В.В. Происхождение русского народа. – Л.,1978.

[4] Зашкільняк Л. Європа єдина чи розділена? // Український гуманітарний огляд. – Вип.8. – Київ, 2002. – С.56-59; Історія Центрально-Східної Європи. За редакцією Л.Зашкільняка. – Львів, 2001. – С.4 (автор – Л.В.Зашкільняк); Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава у міжнародних відносинах 1648 – 1714 рр. – Київ, Нью-Йорк, 2003. – С.15; Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення. – Київ,2004. – С.15-28; Chynczewska-Hennel. Ewolucia pojęcia “Europa Środkowo-Wschodnia” // Україна в Центрально-Східній Європи (з найдавніших часів до ХVІІІ ст.). – Вип.4. – К.: Ін-т історії України НАНУ,2002. – С.11-20; та ін.

[5] Пашуто В.Т. Международное значение Древней Руси // ІХ Международный съезд славистов. Иcтория, культура, этнография и фольклор славянских народов. – М.,1973. – С.60.

[6] Медведев И.П. Империя и суверенитет в средние века (на примере истории Византии и сопредельных государств) // Проблемы истории международных отношений. – Л.,1972. – С.412-424; Головко О. Давня Русь і Byzantine Commonwealth // Східний світ. – №1. – К.,2003. – С.44-59; та ін.

[7] Schramm G. Die Herkunft des Namens Rus // Forschungen zur osteuropaischen Geschichte. – Bd.30.– Bonn, Wisbaden,1982. – S.7-49; Етимологiчний словник лiтописних географiчних назв пiвденної Русі. Під ред.О.С.Стрижака. – К,1985. – C.117-126; Агеева Р.А. Страны и народы: происхождение названий. – М., 1990. – C.116-154; Генсьорський А.І. Термін «Русь» (та похідні) в древній Русі і в період формування східнослов’янських народностей і націй // Дослідження і матеріали з української мови. – Т. V. – К., 1962. – С.16-30; Мельникова Е.А., Петрухин В.Я. Название «Русь» в этнокультурной истории Древнерусского государства (IХ – Х вв.) // ВИ. – 1989. – №8. – С.24-38; Paczkiewicz H. Początki Rusi. – Kraków,1996. – S.5-30.

[8] Пашуто В.Т. Очерки про истории Галицко-Волынской Руси. – М.,1950; Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ – ХІІІ вв. – К., 1985; Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. Вид.2, допов. – Львів, 1999; Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. – К.,1987; Круль В. Ретроспективна географія поселень Західної України – Чернівці,2004. – С.150-158; та ін.

[9] Ісаєвич Я.Д.Червенські гради і Червона Русь: чи пов’язані ці топоніми? // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського. – Т.1. – К.,Львів, 2004. – С. 725-726.

Дата добавления: 2015-10-21