людський розум перебуває в полоні хибних уявлень, забобонів, суб'єктивних суджень. Вони, наче примари, відволікають його від істини, заважають бачити речі такими, якими вони є. Ф. Бекон застерігає

людський розум перебуває в полоні хибних уявлень, забобонів, суб'єктивних суджень. Вони, наче примари, відволікають його від істини, заважають бачити речі такими, якими вони є. Ф. Бекон застерігає дослідника від можливих помилок, прагнучи запобігти шкідливому впливові цих „примар” на його розум.

За Ф. Беконом, існує чотири класи помилкових думок, або „примар”, властивих людському розумові: примари „Роду”, „Печери”, „Ринку, або Площі”, „Театру”. До першого виду помилок, які Ф. Бекон умовно називає „примарами Роду”, належать такі, що закладені в самій природі людини. Вони пов'язані з її пізнавальними якостями. Наприклад, розум людини схильний убачати в речах більше порядку й однаковості, ніж є насправді. Розумові властива певна інерція, через яку він неохоче відступає перед фактами, котрі суперечать усталеним переконанням. Розум схильний відгукуватися радше на сильні ефекти, ніж на малопомітні явища, на нього більше впливає те, що вмить і раптово може його вразити. Людина віддає перевагу тому, що відповідає її власним смакам і бажанням. Нарешті, розум за своєю природою прагне до абстрактного і плинне мислить як стале. Взагалі людський розум не може діяти ізольовано від інших здібностей людини. Ф. Бекон указує на його взаємозв'язок з емоціями, пристрастями, почуттями як на джерело можливих помилок. „Людський розум не є сухе світло, він містить домішок волі і пристрастей; звідси пішли науки, які можна було б назвати „як кому бажано”. Джерелом можливих помилок є і чуття людини. Ф. Бекон відзначає обмеженість людських почуттів, їхні зашкарублість і недосконалість, що заважають пізнанню.

„Примари Роду”, таким чином, створюють суб'єктивні перешкоди для пізнавальної діяльності людини. Вони вроджені, тому позбутися їх практично неможливо. Проте усвідомлення небезпеки й дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив.

„Примари Печери” зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками. Ф. Бекон використовує тут Платонівський символ – печеру, перебування в якій визначає напрям думок людини, особливості її індивідуальної психіки. Одні люди шанують давнину, інші схиляються перед новим, одні мислять природу синтетично, інші – аналітично, одні шукають у речах тільки відмінності, інші – лише те, що тотожне. В кожному випадку ці крайнощі викривлюють істину. „Примари Печери”, так само як і „примари Роду”, є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Усвідомлюючи неминучість певного суб'єктивізму, Ф. Бекон закликає до стриманості. Врівноваженість і безсторонність – ось головна умова подолання примар „Роду” й „Печери”.

Набагато більшу небезпеку становлять „примари Площі”, які проникають у розум разом зі словами й іменами. Джерело цієї омани – спілкування людей, їхнє суспільне життя, і зумовлена вона неправильним слововживанням. Ф. Бекон цілком слушно підкреслює той факт, що мова, опосередковуючи відношення знання до дійсності, має відносну самостійність. Термінам, словам, за допомогою яких формулюються ці знання, притаманні певні значення, зміст яких часто не відповідає природі речей, що перешкоджає пошукові істини. Це відбувається тому, що „слова, які загалом створені й застосовуються відповідно до здібностей натовпу, наслідують порядок речей, найбільш очевидний для вульгарного розуміння”.

Подолати цю перешкоду можна, точніше пояснюючи слова, але це робиться за допомогою інших слів і т.д. Стара схоластична наука, відірвана від чуттєвого досвіду, не може розірвати це зачароване коло. Ось чому „високі та урочисті дискусії вчених мужів часто закінчуються суперечками навколо слів та імен”. Вихід із цієї ситуації, на думку Ф. Бекона, один – треба дійти в науковому дослідженні до самих речей.

„Примари Театру” на відміну від інших „не є вродженими і не проникають у розум таємно, а відкрито передаються та сприймаються з вигаданих філософських систем”. Вони виникають із засліплення хибними теоріями та упередженими гіпотезами. Філософські системи, з допомогою яких люди намагаються з'ясувати природу речей, здебільшого нагадують театральні вистави, які не мають нічого спільного з дійсністю. Найнебезпечнішими, на думку Ф. Бекона, є філософські системи, у яких наука змішана з теологією та забобонами.

Вчення Ф. Бекона про „примари” людського розуму містить дотепний і тонкий аналіз пізнавальної діяльності, її суб'єктивних аспектів, який не втратив свого значення й донині. Головним результатом його був висновок про необхідність вивчення природи, виходячи з неї самої. Звільняючи розум дослідників від хибного впливу всіляких авторитетів, філософських і релігійних вірувань та упереджень, Ф. Бекон наголошує, що джерелом істинного знання є сама природа, а формою безпосереднього зв'язку з нею – чуттєвий досвід.

За Ф. Беконом, існує два способи пізнання природи: її антиципація (пізнання, що виходить із певних припущень, попередніх, часто непевних понять) та її інтерпретація (поступове й методичне сходження від емпіричних фактів до теоретичних узагальнень). Саме з другим способом Ф. Бекон пов'язує можливість подолання хибних уявлень і прогрес науки. Надійним підґрунтям йому править чуттєвий досвід. Метод, про який веде мову Ф. Бекон, має забезпечити достовірність пізнання шляхом експериментального дослідження природи та пов'язаної з ним логічної індукції.

Визнаючи чуттєвий досвід як основу достовірного знання, Ф. Бекон водночас відзначав непевність чуттєвого сприйняття. Людські почуття обмежені, обманні, вони дають лише знання зовнішніх властивостей речей. Цю ваду чуттєвого сприйняття можна подолати за допомогою різних приладів. Але й цього не досить. У достовірному пізнанні природи вирішальну роль відіграє науковий дослід, експеримент. „Відчуття самі по собі річ непевна й хибна, так само небагато варті й інструменти, призначені для підсилення та загострення відчуттів. Однак усі правдиві тлумачення природи досягаються через позитивні й негативні інстанції та експерименти, в яких відчуття судять лише про дослід, а дослід уже про природу й речі як такі”.

Таким чином, за основу пізнання Ф. Бекон бере не первісне спостереження, а дослід, з науковою метою зорганізований експеримент, що відрізняється від звичайного чуттєвого досвіду системністю й цілеспрямованістю. В науковому експерименті природні явища вивчають, штучно створюючи такий стан, коли все приховане відкривається швидше, ніж у звичайних умовах. Значення експериментального дослідження природи полягає також у тому, що, відкриваючи шлях до наукової істини, наукові досліди, експерименти не відходять від потреб практики. Тобто наука, в основі якої лежить експериментальне дослідження природи, відповідає своєму призначенню – служити практиці.

Отож, розглядаючи чуттєвий досвід як джерело достовірного знання про природу та ґрунтовно доводячи необхідність її експериментального вивчення, Ф. Бекон виступає як засновник емпіризму. Проте треба зазначити, що Ф. Бекон був далекий від грубого, поверхового емпіризму. Так, ми знаходимо в нього багато суджень, де висловлена недовіра людському розумові. Залишившись наодинці з собою, розум швидко відривається від речей і підноситься до абстрактних узагальнень. Розум, за Беконом, потребує не стільки крил, скільки гир. Але ж і дослід сам по собі ще не дає необхідного результату. Аби отримати цей результат – істинне знання природи, дані експериментального дослідження треба піддати раціональній обробці, застосувати до них раціональний метод пізнання.

Союз досліду і розуму – вихідний пункт методології Ф. Бекона. Такого союзу, вважає він, ніколи раніше не було, але до нього треба прагнути. У своїй методології філософ виступає як проти схоластичного, абстрактно-спекулятивного пізнання, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію у цьому питанні він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Перший – це шлях павука, тобто спроба людського розуму, ігноруючи факти, виводити істини з самого себе. Цей шлях – утілення абстрактного раціоналізму. Другий – шлях мурахи. Він уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів, і, нарешті, третій, справжній шлях науки – це шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів на наукову істину. Це і є шлях від емпірії до теорії, від чуттів до загальних аксіом.

Дата добавления: 2015-10-21