1. Багатство української мови 1 страница

1. Багатство української мови Усе життя наше пов’язане з мовою. Завжди ми шукаємо найточнішого вираження думок або почуттів словом. Можли­вості нашого пізнання безмежні, і невичерпні можливості роз­витку мови. Тому треба постійно піклуватися про здоров’я нашого слова, оберігати його коріння, леліяти його цвіт. Тоді наша мова буде запашною, багатою і співучою, сповненою му­зики й чару, життєвої правдивості й поетичності, як не раз на цьому наголошував Олесь Гончар. Послухайте історію, яка відбулася в далекому 1916 році, коли Галичина належала до Австрії. У купе швидкого потяга «Львів-Відень» їхали англієць, німець та італієць, четвертим був відомий львівський юрист. Заговорили про мови. Кожен почав вихваляти свою. Пер­шим - англієць. Він стверджував, що Англія - країна вели­ких завойовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли по всьому світові. Англійська мова - мова Шекспіра, Байрона, Діккенса та інших великих літераторів і вчених. Англійській мові належить світове майбутнє. Ні в якому разі, - гордовито заявив німець. - Німецька мова - це мова двох великих імперій: Великонімеччини й Ав­стрії, які займають половину Європи. Це мова філософії, тех­ніки, армії, медицини. І тому, безперечно, німецька мова має світове значення. Італієць посміхнувся й тихо зауважив, що вони обидва по­миляються. Італійська мова - це мова сонячної Італії, мова музики. Мелодійною італійською мовою написано кращі тво­ри епохи Відродження, лібрето загальновідомих опер Верді, Пуччіні, Россіні та інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі. Українець промовив, що він не вірить у світову мову. Хто домагався цього, потім був гірко розчарований. Ідеться про те, яке місце відводиться українській мові поміж названих мов. Далі він наголосив на тому, що міг би також сказати, що його рідна мова - це мова незрівнянного сміхотворця Кот­ляревського, мова геніального Тараса Шевченка, мова кращої з кращих поетес світу Лесі Українки, мова українського філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів п’ятнадцятьма мовами, у тому числі нахваленими тут, проте рідною для нього була українська. Українською мовою зву­чить понад триста тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у німецькій, англійській та італійській разом узятих. - Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду, - сказав українець. — Ви, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов. Чи змогли б ви, скажімо, кожен своєю мовою написати невелике оповідання, у якому всі слова починалися б, примі­ром, з однієї букви? - Ні, ні, ні! Це неможливо, - відповіли англієць, німець, італієць. Ось у ваших мовах це неможливо, а нашою це зовсім про­сто. Назвіть якусь букву, - звернувся він до німця. - Хай буде «п», - сказав той. І українець склав таке оповідання. У купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська мова житиме віч­но поміж інших мов світу... Однак повернімося в наші дні, замислімося над долею України, її майбутнім, яке залежить сьогодні насамперед від послідовності й рішучості в проведенні заходів, спрямованих на формування підвалин поліетнічної, але власне української держави, на реальне утвердження державності української мови в усіх сферах використання.

2. Український центр Європи Це гарне місце. Води Тиси й дорога, що в’ється вздовж неї, малюють на землі витончений античний візерунок; щільно вкриті лісом гори підходять близько й круто, створюючи вра­ження не тільки захищеності, а й відчуженості від світу, на­віть найближчого. Встановлення кілька років тому скромного знака «Центр Європи» в кількох кілометрах від закарпатсько­го міста Рахова стало не тільки одним з проявів незалежності України, а, може, навіть демонстрацією її приналежності до Заходу і висловом певної претензії на цю приналежність. Однак при згадці про український центр Європи іноземці зазвичай здивовано знизують плечима і, не зупиняючись, пе­реходять на інші теми. Чому? Та тому, що центр Європи, як знає кожен громадянин світу, - то щось зовсім інше, ніж ма­ємо сьогодні в Україні: достаток для більшості людей, консти­туційні свободи, чисті й прикрашені, як світлиця в гарної господині, міста, сяюча мережа довершених доріг... Однак зазирнімо в майбутнє. Що буде з нами, з Європою, зі світом через сто, двісті років? Історія однозначно свідчить, що найнепохитніші для сучасників тієї чи іншої епохи реалії життя можуть зникати зовсім або переживати неймовірні ме­таморфози. Одні, колись нікому не відомі, міста й країни набувають значення й могутності, інші відходять у небуття або втрачають свою колишню світову велйч. Скажімо, на початку XVII століття на карті світу ще не було такого міста, як Нью-Йорк, який сьогодні є фінансовим центром усього світу. А приблизно в той самий час зійшла нанівець військова й торговельна могутність Венеції з її непереможним флотом і переповненими золотом банками. Захід же обертався тоді нав­коло Парижа, Лондона, Амстердама, Відня. Останні два міста не зберегли до наших часів свого колишнього світового впливу. Сьогодні «все тече, все змінюється» й «усе минає» так швидко, як ніколи раніше. Проте сучасники не здатні не тільки адек­ватно оцінювати, а й помічати ті зміни. Це потім історики майбутнього все розкладуть по полицях, а про нас казати­муть: «Сліпі, сліпі, сліпі». Протягом тисячоліть центри торгівлі, промисловості, куль­тури мігрували з однієї країни до іншої - з одного міста до ін­шого, бо політика, наука і культура творилися переважно в містах. Чи завжди буде саме так? Здається, що людям уже трохи набридло жити в натовпі й на асфальті мегаполісів. І чому б не уявити, що через недовгий час фактичними центрами життя і творчості людства стануть саме такі оази в урбаністичних джунглях, як наші Карпати? Місця, яких у Європі залишилося не так уже й багато. Місця, де до горизон­ту котяться блакитні хвилі карпатських хребтів, на схилах яких плавають хмарки; де по дну кожної ущелини біжить між щедро заквітчаними берегами прозорий примхливий «по­тічок»; де на поверхню землі всюди пробиваються до послуг мандрівників джерельця холодної смачної мінеральної води, а всі найвищі й найкрутіші галявини так ретельно оброблені косарями, що можуть змагатися з бірюзовими британськими газонами. Якщо ми збережемо це Богом дане нам багатство, то воно має всі шанси стати в недалекому майбутньому справж­нім і дуже привабливим «Центром Європи».

3. Пісня і любов Скільки з уст народу нашого можна почути різних легенд, переказів, скільки пісень, приказок, співаночок, оповідок - трагічних і смутних, веселих і безжурних, - скільки всіх цих багатств можна записати по наших українських селах, хуторах! Кілька років тому в Чигирині від сивої, спрацьованої за довге життя бабусі я почув зворушливу легенду. Бабуся сиділа на ослоні у своїй тісненькій хатині, а довкола неї, по стінах, барвисто цвіли рушники, вишиті її сухими жилавими уками. Її тихий голос дзвенів чисто, ніби Холодноярський грумок: - Жила в нашому містечку дівчина-красуня. Струнка, чорноброва, з тугою косою за плечима, знала безліч старовинних пісень і співала їх так, що навіть людина, яка й мови української не знала, танула серцем, ронила щиру сльозу, бо вчувала в тих мелодіях, звичайнісіньких буденних словах красу душі народної. Звали ту дівчину Оленою, і мала вона от-от повінчатися зі своїм нареченим. Палко й вірно вони кохали одне одного. Та заступили світ чорні хмари війни. Топтали й ганьбили землю нашу злі вороги. Провела Олена свого любого на фронт, провела та й стала чекати... І тільки тоді, як звільнився наш край Чигиринський з-під фашистських чобіт, тільки тоді приніс листоноша жаданий трикутничок. І не від Тихона, ні... Друзі його писали, що лежить її суджений у далекому лазареті смертельно поранений і марить її ім’ям... Називає адресу, кличе Олену, просить привезти води з джерела, що на Замковій горі, благає долю, аби ленин голос почути і з її уст народною піснею свою душу наповнити. Хутко зібралася дівчина й подалася до щастя свого аж за Урал. Відшукала, до спопелілих уст припала, джерельною водою напувала й тихо співала улюблену Тихонову пісню, яку він найбільше поривався слухати у весняні вечори під вербами біля Тясмину: Ой у лузі та ще й при березі червона калина... І побачила Олена, як із тим її співом, її тихим сердечним злосом дедалі ясніше розплющувалися карі очі коханого, а на його блідому, украй змарнілому обличчі тепло світилася усмішка. Дні й ночі просиджувала біля нього. А коли забирала додому немічного каліку, лікар-хірург відкликав Олену і сказав наодинці: «Не ми, а ваша любов, ваші пісні народні врятували солдата від смерті». Чудова легенда, - сказав я бабусі й зауважив: - Тепер та дівчина, мабуть, як і ви, - старенька й сива... Ні, - усміхнулася бабуся, - вона ніскілечки не постаріла, залишилася, як і тоді, молодою. Любов і пісня вберегли її від старості. Пізніше я поцікавився в одного з чигиринських журналістів, чи не чув він, бува, такої легенди. Як не чув? Ви говорили з її героїнею, Оленою Прокопівною - матір’ю шести синів. Жаль, Тихін Іванович торік помер. Ані ліку, ані віку подібним легендам, переказам. Живуть, примножуються, квітнуть. Передаються з покоління в поко­ління історія народу, його душа, характер, вдача. Який же великий, неосяжний і безсмертний скарб культури народу на­шого маємо ми успадкувати!..

4. Світове Дерево Світове Дерево - це відображення цілісної картини будови Всесвіту, яка була характерна не тільки для світогляду всіх слов’ян, а й усіх індоєвропейських народів. Про універсаль­ність образу дерева свідчить його розуміння в різних міфоло­гіях як Дерева Життя, Райського дерева, Дерева пізнання (ін­коли їх розрізняють, але здебільшого вони мають низку однакових функцій). Світове Дерево - модель триєдиної вертикальної структури Всесвіту - три царства: небо (Боги), земля (люди), підземний світ (предки). Кожне з трьох царств має свою символіку в об­разах тварин, птахів чи небесних світил. Так, верхній небес­ний світ (крону дерева) представляють сонце, місяць, зорі й різні птахи: соколи, голуби, орли, соловей, зозуля. Середній світ (стовбур дерева) - бджоли, куниці, домашні тварини. Нижній світ (коріння) - бобри, риби, змії. Вертикальна три­єдність Світового Дерева сакралізує число три і взагалі трійцю. Горизонтальна площина цього Світового Дерева чітко структурована на чотири грані в образі статуї Світовида. Його чотириликість орієнтована на чотири сторони світу - північ, південь, схід, захід, якими опікуються відповідно Боги: Мокоша, Дажбог, Лада і Перун. Горизонтальна єдність Дерева Життя сакралізує число чотири. Сума горизонтальних і вертикальних числових символів становить священне число сім, а при множенні трьох на чо­тири отримаємо священне число дванадцять. Саме ці числа як символи космічної будови Всесвіту найчастіше згадуються в міфологічних і казкових сюжетах українського фольклору: три яблука, чотири вітри, сім зірок, дванадцять джерел тощо. Дерево Життя розглядається і як жіноче, і як чоловіче на­чало. Наприклад, верба тісно пов’язана з водою (росте над водою, що вказує на підземні джерела). Чоловіча символіка притаманна дубу, явору, винограду, плющу, кедру. Дерево Життя чи Дерево Роду - найпоширеніші мотиви на­родного мистецтва, особливо вишивки на рушниках, малюн-си на печах і дверях українських хат, керамічних кахлях і юсуді (тарелях, глечиках). В українських міфах життя дерев і життя людей взаємообумовлені, що особливо виявилося і давньому звичаї саджати дерево при народженні дитини, вважалося, що якщо дерево буде добре рости, то й дитина також буде добре розвиватися. Обрядове прикрашання дерева всіма плодами землі є даниною магії родючості - побажання, щоб усі рослини давали плоди. На цю функцію вказує звичай прикрашати Різдвяну шинку яблуками й горіхами, а також цю функцію виконує Дідух - житній сніп, який у Святвечір заносять у хату й ставлять на покуті. У серцевині Дерева Життя заховані саме життя й найвища його мета - безсмертя. Віра у вічність життя виробила філософське ставлення до смерті. Життя не може померти, воно ложе залишити дерево, тварину чи людину. Водночас саме Дерево Життя символізує центр світу. Цей дотив центру світу й центру роду яскраво відображений у колядках, українських обрядових піснях, де Світовим Деревом шступають дуб, явір, сосна, верба, яблуня, береза, калина, горобина, липа тощо. Давній і стійкий міфопоетичний образ дерева, яким пронизана релігійна й обрядова сфера життя наших предків, дає підстави припустити існування первісного міфу про створен­ій Світу Богом як посадження Дерева, яке стало початком подальших народжень.

5. Героїчна пісня як засіб зміцнення лицарського духу Професійні співці, виконавці героїчних пісень, були невід’ємним елементом військової культури всіх народів. В історії античного світу є цікавий випадок, що трапився ще за пістсот років до нашої ери. У той час воїни-спартанці опини­шся в безвихідному становищі, звернулися до Афін за вій­ськовою допомогою. Афіни замість війська прислали їм на допомогу лише одного чоловіка — кульгавого співця Тіртея. Спочатку спартанці обурилися такою «підмогою». Але він своїми піснями й грою на арфі так підняв бойовий дух воїнів, цо спартанці відчайдушно кинулися в бій і розбили в десятки разів більше вороже військо. Засобом підняття лицарського духу в козаків були героїчні пісні, де оспівувались і славилися подвиги героїв. Козаки з радістю йшли на смерть, на муки, знаючи, що своїм прикладом, своїм подвигом вони надихнуть на боротьбу тисячі інших нових героїв. Тому пісням надавалося надзвичайно великого значення, вважалося, що пісні здатні приносити перемогу во­їнам у бою. Часто співцями ставали самі воїни. Недарма на народній картині ідеальний воїн козак Мамай завжди зображений із кобзою в руках. Багато козаків, які через рани або старість не могли воювати, брали в руки кобзу і йшли будити народ до боротьби. Саме кобзарі під час народних повстань своїми піс­нями поширювали вісті про славетні події по всій Україні. Багато українських полководців, знаючи вплив героїчної пісні на дух війська, нерідко самі складали бойові пісні для своїх воїнів. У старовинних хроніках зазначено, що козаки, коли йшли в бій під Берестечком, співали бойові пісні-гімни, складені гетьманом Петром Сагайдачним. Богдан Хмельниць­кий, Іван Сірко, Іван Мазепа, Максим Залізняк і багато інших козацьких воєначальників також прекрасно грали на кобзі й були авторами пісень. Пісня не лише підносила дух людини, а й у поєднанні з іншими вправами слугувала важливим засобом вироблення загальної витривалості організму. Виконання пісні під час тренування надзвичайно ускладнює вправи й водночас дуже ефективно тренує дихальний апарат і витривалість воїна, що має важливе значення в бою. У свідченнях чорноморських козаків докладно описується стародавній козацький спосіб лікування піснею, коли поране­ному не давали спати близько трьох діб. Лежав поранений воїн у польовому таборі чи в курені, перед його очима розкла­дали вогонь, блиск якого полегшував тугу, яка відчувається від втрати крові й надлишку тілесних страждань. Коло його узголів’я били в бубни й співали бойових пісень. Тобто саме пісня давала змогу досягти бажаного психофізичного ефекту на свідомість воїна й включити приховані резервні можливос­ті організму. А в поєднанні з бойовим танцем пісня давала змогу коза­кам досягти такого особливого стану свідомості, коли їхні сили, у буквальному розумінні слова, подесятерялись. Тому, поєднуючи бойові вправи й танці з піснями, наші предки чудово знали, що роблять. І не дивно, що іноземці, описуючи побут козаків, зазначали, що вони цілими днями тільки співають і танцюють, а потім, в один голос, дивували­ся їхній надлюдській силі, витривалості й неймовірним по­двигам у бою.

6. Перлина Поділля Національний природний парк «Подільські Товтри» - осе­редок збереження ландшафтного й біологічного різноманіття, історико-культурної спадщини Поділля. Він також є центром оздоровчого й пізнавально-спортивного туризму. У 1995 році в Софії було прийнято Всеєвропейську страте­гію біологічного й ландшафтного різноманіття, яка передба­чає у всіх регіонах Європи забезпечити охорону видів рослин­ного і тваринного світу, унікальних ландшафтів, створення всеєвропейської екологічної мережі, у якій особливу роль від­ведено природоохоронним територіям. Науково-технічний прогрес, поряд із позитивними зрушен­нями в багатьох галузях техніки, одночасно негативно позна­чився на біологічному різноманітті через порушення природ­них екосистем і взаємозв’язків між окремими ланками життя на планеті. Сьогодні дедалі очевиднішим стає те, що охорона біожиття природи неможлива без охорони, збереження і відновлення цілісних екосистем. Людство дійшло переконання, що такими осередками мають стати природоохоронні установи, зокрема біосферні заповідники й парки. Найпоширенішими природоохоронними установами нині виступають національні природні парки. На них і покладаються великі надії та сподівання щодо збереження, охорони і відтворення ще не до кінця знищених природних осередків життя. Національний природний парк «Подільські Товтри» в регіо­ні Поділля виступає єдиним природоохоронним осередком, де можливі планомірні багаторічні спостереження за зміною природних процесів, поведінкою рослин і тварин (особливо раритетів) і розробка наукових основ їх збереження. У природо­охоронній сфері такі парки є основним полігоном для багато­літніх моніторингових спостережень. Парк «Подільські Товтри» діє в межах Хмельницької об­ласті з метою збереження унікального витвору природи - По­дільських товтр, а з ними і генофонду сукупності рослин, тва­рин, грибів та бактерій. За площею він є найбільшим у Європі. Сакральною перлиною, завдяки якій і створено парк, є збере­ження та охорона феномена природи - Подільських товтр, які не мають аналогів у Європі. Зважаючи на їхню неповторність, стратегічне значення для природи регіону, клімато- і гідро­логічну роль, специфічний рослинний і тваринний світ, не одне покоління дослідників - як вітчизняних, так і зарубіж­них - непокоїло його збереження й охорона. Більша частина Товтрового пасма вкрита утворювальною породою є дуб звичайний, а супутньою поро­дою до дуба - граб звичайний, ясен звичайний, клен гостро­листий, явір. У зоні селища Сатанова ще дивом зберігся осередок природного насадження бука європейського, який тут є східною межею ареалу. Цей об’єкт теж має статус запо­відника державного рівня. Значно менша частина Товтрового пасма представлена степо­вими або змішаними лісостеповими територіями. Саме вони є найбільш цікавими в науковому відношенні утворами, оскільки тут найбільше зростає рідкісних видів рослин і їх угрупувань. Сприятливі кліматичні умови Товтрового пасма обумовили роз­виток різноманітного флористичного багатства рослинного по­криву, фауни, ландшафтної мозаїчності місцевості. Саме завдяки Товтровому пасму регіон Поділля за рослин­ним різноманіттям посідає третє місце після Криму та Кар­пат. За уточненими даними перегляду флори, на території парку зростає 1300 видів судинних рослин, з яких майже 300 є рідкісними й цінними для науки. Це рідкісні види та види з Червоної книги України, Європи, Бернської конвенції.

7. Закарпатський фольклор Без пісні, музики й танцю важко уявити життя закарпат­ців. Чи то був жалібний і тужливий спів стомленої від непро­стого життя людини, чи нестримно-смілива пісня опришків. Чи ніжна колисанка, ласкава дівоча чи жартівлива коломий­ка - пісня лунала скрізь. У ній відобразилися визначні су­спільно-політичні події й повсякденний побут, різноманітні почуття й настрої. Найкраще збереглися суто місцеві звичаї та фольклор у гірських районах. Один із найхарактерніших пісенних жанрів на Закарпатті - коломийки, коротенькі, переважно однокуплетні жартівливі співанки. У гірських райо­нах Закарпаття - на Верховині й Гуцульщині вони домінують над усіма іншими пісенними жанрами. Закарпатські народні танці характерні дрібними ритмічни­ми рухами, які імітують стрибки через гірські потічки, каме­ні чи повалені дерева. Багата палітра закарпатських народних інструментів. Їхня унікальна колекція представлена в краєзнавчому музеї в Ужгороді, а їх звучання відтворюють учасники багатьох ама­торських і професійних фольклорних колективів. Коломийки - коротенькі пісні, які, як правило, не мають сталого змісту. Усе залежить від ситуації й уподобань самого виконавця. Вони можуть використовуватися як приспівки до танцю. Виникли коломийки в середовищі пастухів і лісорубів, які, сидячи коло ватри довгими вечорами, розповідали дин одному різні історії. Власне у коломийках горяни дозволяють собі кпини, жар- и й відверті залицяння. Ці співанки поширені на всій території Карпат як неодмінний атрибут кожної забави — від хрестин до весілля. Досить одного разу почути характерний речитативний наспів, щоб надалі безпомилково вирізняти коломийки з-поміж інших зразків народної творчості. Нові, творені в наш час коломийки є свідченням життєздатності цього жанру. З часом первісне, магічне значення віршування поступилося розважальному. Але й донині справжнім майстром коломийок уважають того, хто складає їх експромтом, заплітаючи у рими все, що бачить, відчуває й думає. Сучасні коломийки зазвичай дуже дотепні. У своїх співанках горяни вміють посміятися над собою й пожартувати над іншими. А що їхній гумор доволі «перчений», то вже, вибачайте, така вдача. Головну роль у народній музиці регіону виконує скрипка. Створює ритміку, гармонічне тло в музичній композиції й підсилює основу мелодії струнний інструмент цимбали. Здавна жителі Карпат вчилися видобувати чарівні звуки, застосовуючи листя рослин, кору, луску тощо. Вони створили такі нескладні у виготовленні інструменти, як скосівка або тілінка. Горяни зі стовбура модрини або ялини виготовляють сигнальні труби - трембіти. Це свого роду мобільний телефон минулого. Звук інструмента чути в горах на відстані десяти кілометрів. На них грали пастухи, збираючи худобу в отару під час вигону тварин на випас. Сьогодні майстрів, які виготовляють цей інструмент, залишилося зовсім мало, хоча технологія нескладна. Що тонші стінки в інструмента, то він краще звучить. Найдовші інструменти сягають чотирьох метрів. Нині навряд чи ви почуєте в горах звук вівчарської трембіти. Найчастіше на них грають під час відкриття етнофестивалів або під час прийому важливих гостей. Багатьом відомий спів карпатської сопілки. Окрім неї, для індивідуального музикування мешканці гір використовували дримбу. Вона донедавна була одним з найпоширеніших інструміентів. Музику, співи, танці закарпатців можна побачити на концертах, ярмарках та під час фестивалів.

8. Захоплення Добре, коли діти захоплюються. У захопленнях виховують­ся звички творчої людини, нахили, виробляється характер. Але багато що залежить від того, чим захоплюватися, чи ви­стачає в тебе волі довести до кінця розпочату справу. І біда, коли ці захоплення нерівні, поривчасті, носять випадковий характер. Сьогодні одне, а завтра інше... Павло Миколайович, Миколин батько, добре це розумів, і тому його спершу турбувала синова неврівноваженість, широ­та захоплень. Тим паче, що мати Миколи ні в чому не відмов­ляла своєму улюбленцеві. Це вона виховала у маленького Колі любов до музики, яку він із вдячністю проніс через усе своє життя. Згодом дуже часто музика ставала йому в пригоді, особли­во титанічні твори Бетховена. А тоді, у дитинстві, Микола міг годинами просиджувати біля рояля і слухати, слухати... Хто-зна, які думки, образи, мрії народжувались у його голові, які картини поставали перед очима. Мати купила синові скрипку, запросила вчителя музики. Хлопчик досить старанно вчився і згодом непогано грав, але грав лише вдома, де йому акомпанувала мати і він міг дати собі волю. Та материнська скрипка і досі зберігається у квар­тирі прославленого академіка як дорогоцінна реліквія. Проте марно сподіватись, що з Миколи виросте мрійний витончений музикант. Доля вготувала йому інше. І чималу роль у цьому відігравали його дитячі захоплення. Їх можна було розділити на основні і другорядні. Останні­ми були малювання (згодом воно дуже знадобилося йому під час візуальних астрономічних спостережень), випилювання, випалювання по дереву. Основним же захопленням було спо­чатку повітроплавання, яке в той час хвилювало не лише Барабашова. Микола разом з батьком почав з малого - з повітряних зміїв. Згодом у повітря почали підійматися його змії досить складних конструкцій. Нарешті було сконструйовано змія-велетня, завдовжки близько чотирьох метрів. Якось у Анапі Микола запустив свого змія з ацетиленовим ліхтариком. Це було так несподівано для мешканців курорт­ного містечка, що наступного дня місцева газета писала: «Сьо­годні вночі над нашим містом пролетів літак невідомої кон­струкції, який освітлював собі шлях ліхтарем». Від повітряних зміїв Микола незабаром перейшов до дири­жаблів. Майже всі деталі він виготовляв сам. Винятком були лише ті, які в домашніх умовах зробити було неможливо. Під час конструювання моделей електричних машин і те­лескопів у Миколи Барабашова виробилася характерна для нього риса, яка зберігалася все життя. Чим би не займався, над чим би не працював хлопець, усе робив він неквапливо, фундаментально. Для нього не було різниці між першорядною і другорядною роботою. Кожна деталь була важлива, коли справа заслуговувала на увагу. Не по роках зосереджений, він вражав усіх своєю наполегливістю. Ця незвичайна цілеспрямованість Миколи Барабашова дала йому змогу закінчити фізико-математичний факультет Харківського університету. Він сконструював перший в країні спектрогеліоскоп, який зіграв чималу роль у розвитку Служ­би Сонця. Понад 15 років очолював Комісію з фізики планет Астрономічної ради Академії наук СРСР. Саме Микола Барабашов у квітні 1957 року відкрив Харківський планетарій. Йому належить низка наукових книжок і статей, присвячених вивченню фотометричних властивостей поверхонь Місяця, Марса, атмосфер Венери та Юпітера.

9. Символ щедрого таланту В історії науки небагато імен, які були б відомі на світово­му рівні, знані кожною освіченою людиною. Ім’я Софії Васи­лівни Ковалевської - видатного вченого-математика, механі­ка і астронома, першої в світі жінки - професора й академіка, обдарованої письменниці, публіцистки - це справді символ щедрого таланту і яскравого, самобутнього характеру. Софія вже з дитячих років писала вірші й була впевнена, що стане поетесою, виношувала навіть задуми кількох вели­ких поем. Талановита і працелюбна, ще підлітком вона зроби­ла кілька математичних відкриттів. Так, у дванадцятирічно­му віці, вивчаючи геометрію, власним, відмінним від класич­ного шляхом Софія вивела співвідношення між довжиною кола і його діаметром (число пі). Двома роками пізніше вона сама розібралась у тригонометричних формулах із підручника фізики, який випадково потрапив до її рук. На той час жоден вищий навчальний заклад царської Росії не приймав на навчання жінок. Єдиною можливістю здобути вищу освіту було виїхати за межі країни і вступити до закор­донного університету. Однак для цього необхідно було мати паспорт, який дівчина могла отримати лише з дозволу батьків або ж узявши шлюб. Соня палко мріяла про навчання за кордо­ном, але батько був неприхильним до її бажань. У результатідівчині довелося вдатися до фіктивного одруження з молодим ученим-зоологом Володимиром Ковалевським. Згодом цей шлюб став щасливим. Молоде подружжя переїхало до Німеччини, де Софія ви­вчала математику. Невдовзі вона стала улюбленою ученицею одного з найбільших тогочасних світових математичних сві­тил, а вже 1874 року стався небувалий в історії європейської науки випадок - Геттінгенський університет заочно присвоїв 24-річній Софії Ковалевській ступінь доктора філософії й ма­тематики на основі трьох виконаних нею до цього часу науко­вих робіт, які викликали великий резонанс у наукових колах Росії і за її межами. Проте ні високий науковий ступінь, ні загальне визнання її наукових заслуг, ні сприяння видатних учених, ані особис­та енергія й кипуча діяльність не допомогли Софії Василівні одержати дозвіл на викладання. Повернувшись до Росії, Ковалевська відійшла від наукової роботи, бо не змогла знайти застосування своїм знанням. Коло інтересів С. Ковалевської залишалося надзвичайно широким. Вона жваво цікавилася мистецтвом, літературою, багато сил і часу віддавала власній публіцистичній творчості. Після трагічної загибелі чоловіка вона прийняла пропози­цію про переїзд до Стокгольма працювати приват-доцентом у щойно відкритому тамтешньому університеті. Цей період життя став для Ковалевської періодом розквіту наукової й лі­тературної діяльності. Справжньою перлиною літературної творчості Ковалев­ської стали позначені великою, іноді суворою до себе й навко­лишніх правдивістю й водночас глибоким ліризмом автобіо­графічні нотатки «Спогади дитинства». Сповнені влучних алегорій, тонких спостережень, вони принесли авторці за­гальне визнання. Та все ж головною її цариною залишалася математика. У Стокгольмському університеті вона з великим успіхом читала лекції німецькою і швецькою мовами, видава­ла науковий журнал. Ковалевська швидко стала улюблени­цею шведської інтелігенції, її ласкаво називали «наш профе­сор Соня». Тоді ж Софію Василівну першою із жінок обрано членом- кореспондентом Петербурзької академії наук. Однак права викладати у вищих навчальних закладах Росії вона так і не одержала.

10. Першоджерела історичної пам’яті Було літо 1113 року, теплий вітерець проник у вузьке віконце келії, приголубив стомлені повіки ченця, ворухнув довгою бородою. День за днем, місяць за місяцем, рік за роком старий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор описував минувшину. Він не помічав, як спливає час. Історія заполонила Несторове серце. Тільки для короткого сну і скромної трапези підводиться він з-за столу, щоб відтак продовжити роботу над великим задумом: описати події від всесвітнього потопу до сьогодення. Літа зігнули спину, посріблили волосся, висушили колись здорове й сильне тіло. Від довгого сидіння, від скромного харчу (хліб, овочі й вода) слабнуло серце, зросталися суглоби, але Нестор зневажав поклик плоті. Прагнув завершити літопис. Про події за межами келії дізнавався від молодого монаха-послушника, який приносив йому хліб і воду. Невтішними були відомості: влада, гординя й багатство роз’їдають душі людей, крізь чвари і неспокій. І ще одна новина: на великокняжому київському престолі новий князь - Володимир Мономах. Історик і письменник Київської Русі, Нестор, мабуть, не до кінця усвідомлював, який неоціненний дар зробив він наступ­им поколінням! «Повість минулих літ» стала першоосновою вивчення історії нашого народу. Було чимало інших літописів тієї пори (за часів Ярослава Мудрого було закінчено найдавніше літописне зведення), але жоден з них своєю універсальністю, послідовністю не може зрівнятися з «Повістю минулих літ» Нестора. Літописець розповідає про східних слов’ян, про землі, які вони заселяли. З особливою ретельністю описує Подніпров’я, зорема, подорож по Дніпру апостола Андрія в І столітті н. е., коли він уподобав гори, на яких згодом виник Київ. Використовуючи джерела про ранні слов’янські племена, про заснування Києва, утворення могутньої держави на Сході Європи - Кївської Русі, автор «Повісті минулих літ» витлумачив їх з позицій історика. Він не був апологетом князівської влади, тому на багатьох князів у нього критичний погляд. Звичайно, засновник Києва князь Кий, а також Аскольд і Дір, Ольга, Володимир і Ярослав, Борис і Гліб - гідні похвали. Передусім за їхнє служіння вітчизні. Нестор вважає, що кожен правитель має бути патріотом і миротворцем. Він високо цінує вміння монарха помиритися з ворожою країною (як це робив князь Олег, підписавши договір між Київською Руссю і Візантійською імперією 907 і 911 років), помирити князів, відвернути шляхом переговорів вторгнення ворожих племен на територію держави. Упродовж віків історична хроніка киянина Нестора була прикладом єднання, патріотизму й поваги до інших народів. Літописець прагнув, щоб його читачі не тільки поринали в минуле, а й узяли з історії урок на майбутнє. «Повість минулих літ» справила значний вплив на станов­лення історичної науки в Україні, Росії й Білорусії. Добре відома була вона в країнах Заходу. З XIV до XVIII століття було зроблено понад двісті списків літопису з незначними переробками й доповненнями. Інтерес до одного з найповніших літописів Київської Русі супроводжувався зростанням уваги до особи його автора. А мешканці Києво-Печерської лаври від покоління до покоління берегли пам’ять про Нестора - одного з найвизначніших діячів Київської Русі.

Дата добавления: 2015-10-21